«Побігли до Дніпра!»

Тепер бабуся перестала боятися, що Максимко промочить ноги й застудиться, і йому вільніше дихалось.

Сонце все дужче пригрівало, по всій Сокорівці сніг розтанув зовсім. Щезли й калюжі, хіба що дощем поналиває.

Максимко познайомив Чапа й Чалапа з безпритульним собакою — Рудим. Рудий прихильно обнюхав їх і помахав хвостом, а Чап з Чалапом увічливо рипнули. І вони всі четверо, тобто — Максимко, Чап, Чалап і Рудий вирішили піти десь трохи далі, а не товктися на асфальтовому майданчику перед будинком, де Рудого завжди проганяє сердитий дядько комендант.

Чап порадив побігти туди, де зводять новий висотний будинок, а Чалап захотів побігти до великої води.

Найбільша вода, яку знав Максимко, то — Дніпро. До Дніпра зовсім близенько, треба тільки поминути чотири будинки і — вниз, поміж верболозом, до піщаного берега. Правда, над узбережжям ще треба махнути через шосе, де бігають автобуси та автомашини, але то справжня дурниця.

Раніше Максимко не зважився б на таку мандрівку, але тепер у нього були чарівні чобітки! Та ще й Рудий з ними — кого їм боятися?

Чобітки миттю пронесли Максимка повз будинки, перенесли через шосе і пірнули в кущі верболозу. Рудий мчав поруч.

На тонких гілочках верболозу вже проклюнулися сріблясті котики. Максимко хотів було їх наламати, але Чап з Чалапом дуже квапилися до Дніпра, а Рудому ті котики були ні до чого.

Крига на Дніпрі давно вже скресла, і сонце гойдалося в сивих хвилях. Чап обережно торкнувся води і сказав, що вода ще дуже холодна. Чалап і собі хотів похлюпатися водою, але Рудий хапнув Максимка за полу пальтечка і відтяг від води.

— Не заважай! — заверещав Чап. — Чого тягнеш?

«Гррр!» — відказав Рудий, хоч не сердито, але рішуче.

— Не сваріться, — мовив Максимко. — Мені не дозволяють лізти у Дніпро. Дозволяють тільки влітку купатися, і то з татком чи мамою.

— Еге, влітку, — зітхнув Чап.

— Хіба ж ти влітку нас візьмеш? — коверзував Чалап. — Візьмеш?

— Не візьму, — відверто признався Максимко. — Влітку я бігаю в тапочках або й зовсім босий.

Максимко не хотів брехати своїм друзям: чого не буде, того не буде. Хто ж улітку ходить купатися в гумових чобітках?

З досади Чалап підстрибнув, підбив Чапа, пісок під ними осипався, і Максимко замалим не шугонув у воду.

«Гррр! Гав-гав!» — Рудий удав, що хоче вкусити Чалапа. Чалап присмирнів. Тоді Рудий скочив поміж водою й Максимком, і вони пішли вздовж берега. Чап ступав рівно, а капосний Чалап усе намагався перечепити Максимка.

Так вони дійшли до човна і побачили дядька, що заводив мотор.

Усі четверо зупинились. Чап з Чалапом зацікавлено розглядали човен, а Рудий побоювався дядька. Хтозна, може, нажене? Адже Рудому частенько перепадало від дорослих…

Але цей дядько був не просто собі дядько, а Іван Романович, з Максимкового дому, з першого поверху. Іван Романович нікого не кривдив. Він одразу впізнав Максимка і озвався до нього:

— А чого це ти, козаче, сам собі блукаєш понад Дніпром?

— Я не сам собі, зі мною… — Максимко промовчав про Чапа з Чалапом і тільки сказав: — Зі мною Рудий.

— Таке, — покрутив головою Іван Романович. — Ану, катайте з Рудим зараз мені додому!

— Так у Рудого дому немає, — пояснив Максимко.

Іван Романович засміявся, і Максимко збагнув, що саме зараз, коли Іван Романович так приязно сміється, можна спробувати…

— Проси! — шепнув Чап.

— Проси! Проси! — і собі Чалап.

Тільки Рудий одвернувся: він боявся чогось просити.

— Іване Романовичу, ви на човні поїдете?

— Поїду. А хіба що?

— Ви хочете покататися?

— Ні, поїду на Острів, накопаю молоденьких вербичок, щоб посадити біля нашого будинку.

Острів був недалеко — переїхати протоку, і вже.

Чап з Чалапом затупцяли з нетерплячки.

— Візьміть і мене, — якомога сумирніше попросив Максимко.

— Я можу пізно повернутись. Ніхто ж не знатиме, що ти поїхав зі мною, переполоху накоїмо.

— Проси дужче! — домагався Чап.

— Проси, проси, — рипотів Чалап.

— Іва-ане Романовичу! Ви тільки одненький разочок перевезіть мене до Острова і назад. Однесенький! — благав Максимко.

— Та вже добре, — погодився Іван Романович. — Сідай у човен. Прокатаю тебе трошки, але гляди мені — відразу біжи додому.

Чобітки вправно вскочили з Максимком у човен. Рудий сумно дивився на них.

— Іване Романовичу, а Рудого?

— Собаку? Е ні, то вже витребеньки. Нехай краще тут посидить, тебе почекає. А потім додому проведе. Чуєш, Рудий? Чекай тут! Зрозумів, собачко?

Рудий зрозумів, що йому треба тут, на березі, чекати Максимка. Він ліг на піску, простяг передні лапи і поклав на них голову: мовляв, чекатиму, про що мова!

— Розумний пес, — похвалив Іван Романович. — Шкода, не має хазяїна, бідаха. Ану, лови, Рудий!

Іван Романович кинув Рудому чималий окраєць хліба. Пес гречно зловив гостинець і вдячно замахав хвостом.

Човен, тарахкаючи мотором, швидко поплив.

— Я — капітан! Повний вперед! — гукав Максимко.

Човен проплив мимо Острова й став завертати до Сокорівки.

— Просися на Острів! — тихенько рипнув Чап.

— На Острів! На Острів! — аж затрусився Чалап.

— Іване Романовичу, візьміть мене на Острів. Я хочу побачити, як ви вербички викопуватимете.

— Еге, тобі як мед, то й ложкою. Мені вже й так перепаде від твоєї бабусі.

— Не перепаде. Одну-однісіньку вербичку викопаєте — і назад.

— Багато навикопую, як стану возити тебе туди та сюди. Не вигадуй.

— Іва-а-не Романовичу!

— Ну й смола! Та вже гаразд: одну вербичку викопаємо — й назад.

Човен завернув до Острова. Чобітки вискочили разом з Максимком на вогкий пісок.

Іван Романович швидко знайшов молоденьку, тонку вербичку. Він узяв з човна лопату й почав викопувати деревце.

— Іване Романовичу, гляньте, а он там — ще краща.

— Гм… — Іван Романович глянув на вербичку, вона й справді була дуже гарна. А поряд — іще одна…

— Ні, одвезу тебе спершу назад, а тоді й копатиму.

— Ну ще тільки ці дві! Такі гарні! Іва-ане Романовичу!

— Добре. Сідай отут на пеньку і нікуди не бігай.

— Я нікуди!

Те казав Максимко, але по-іншому гадали його чобітки.