Не годиться кепкувати з друзів

Другого дня, вранці, Максимко швиденько поснідав і метнувся до своїх чобітків. Він ускочив у них, але бабуся змусила зодягнути й застебнути на всі ґудзики пальтечко і зав’язати під підборіддям шапочку. Чап з Чалапом нетерпляче дріботіли.

— Ото дзига! Ти можеш спокійно постояти? — дорікнула бабуся.

Максимко, може, й зміг би, та не могли чобітки: вони аж дригалися з нетерплячки. Поминувши ліфт, чобітки миттю пронесли Максимка по сходах униз, через усі вісім поверхів. А перед будинком вони заскочили за кущі жовтої акації, котра ще була не жовта, і навіть не зелена, а просто колюча і гола. Тут Чап спитав:

— Ну? Довідався?

— Кажи швидше, довідався? — сіпнувся Чалап, підбив Максимка, і той дав сторчака просто в акацію і боляче подряпався. Тому він розгнівався на Чалапа і вирішив трохи покепкувати, щоб не був такий бистрий.

— Еге ж, довідався: вас зроблено із штучної гуми.

— Ну так! Ну так! — притупував Чап. — А гуму з чого?

— З чого? З чого? — нетерплячився Чалап, аж Максимко знову спотикнувся.

— З дерев’яних сліз, он із чого!

Чап з Чалапом спинилися, ніби вкопані. Вони й зроду були червоні, а зараз, здається, ще дужче почервоніли. Потім Чап зробив повільний крок, Чалап — другий, і вони перевальцем повели Максимка до найглибшої калюжі — мабуть, хотіли втопитися з сорому. Максимко насилу виліз із калюжі й побачив, як по чобітках скочуються краплини води: здавалося, чобітки плакали.

Максимкові стало шкода їх.

— Не плачте. З дерев’яних сліз теж можна зробити чобітки, але вас зроблено не з сліз, а таки, мабуть, з газу. Це сам тато сказав.

— Уххх! — з полегкістю зітхнув Чап.

— Ххха! — радо відгукнувся Чалап.

І вони понесли Максимка навколо будинку і скрізь знаходили чудові калюжі.

«Чап!» — з розгону плюхкався в калюжу правий чобіток. «Чалап!» — задерикувато плюскався лівий. І сонячні зайчики бавились у бризках, пірнали в калюжу і втішалися з рипких чобітків.

Ні, такі веселі чобітки не могли народитися з сліз, хоча б і дерев’яних. І ніколи не треба кепкувати з друзів.

А вночі…

Вночі Максимко прокинувся.

Бабуся тихенько підхропувала на своєму ліжку. Але до Максимка ще долинуло якесь дивне тупотіння: ніби хтось грався м’ячем. Та де?

Максимко прислухався,, тихцем вийшов із кімнати. М’яч так і підскакував у кухні.

Підкрався до кухні: знадвору яскраво світив ліхтар, і Максимко побачив… Чапа з Чалапом. Вони стрибали біля газової плити, підбиваючи крани.

— Що ви робите? — пошепки, щоб не збудити бабусю, засичав Максимко. — Як ви смієте випускати газ? Ви що, хочете нас усіх потруїти?

— Ми нікого не хочемо труїти, — збентежено відказав Чап. — Але ти нам показував газ, що горів, а ми боїмося вогню.

— Ми хотіли зустрітися з холодним газом, — бурмотів Чалап. — Та він не хоче до нас виходити.

Тут Максимко з жахом побачив, що капосні чобітки вже повідбивали-відкрутили всі чотири чорні крани, і навіть п’ятий — синій, від духовки! Біда! Але газ чомусь не шипів. Ага, на щастя, бабуся чи мама ще звечора перекрили газ угорі, щоб часом не скоїлось лиха.

— Ось я вам покажу холодний газ! — Максимко ретельно закрутив усі крани. — Добре, що газ не пішов: ми ж усі могли повмирати!

Чап з Чалапом злякалися. Вони зовсім не хотіли, щоб хтось умирав.

— Ми ж не знали…

— Ти ж нам не сказав…

— Ви будете по ночах бігати? Ви будете випускати газ? — гнівався Максимко. — Ось я вас замкну. В коморі. З пилососом!

Максимко схопив Чапа з Чалапом, відніс їх у куток передпокою і, щоб затямили, стукнув їх трохи ногою. Це чобіткам сподобалося: вони залюбки побуцалися б із Максимком, але той хотів спати, аж очі злипалися.

Добре, хоч ніхто не знав, якого лиха мало не накоїли вночі невгамовні чобітки!