«Дерев’яні сльози»

— Тату, а з чого роблять гумові чобітки? — запитав увечері Максимко.

— З гуми, звичайно.

— А гума з чого?

Тато відсунув набік книжку і посадовив Максимка собі на коліно.

— З чого? Найпершу в світі гуму добували з дерева.

— З такого, як дуб чи береза?

— Ні, зовсім з іншого. У нас воно не росте.

— А де ж воно росте?

— Дуже далеко, за океаном, у теплій країні. Таке величезне, а зветься — гевея.

— З неї вирізають гуму?

— Ні, не вирізають, а роблять із соку. Ну… ти знаєш кульбабу?

— Знаю! Вона жовта, а потім пухната. Як добре дмухнути — всі пушинки розлітаються. З неї тече молочко, як зірвати.

— Молочко — то сік кульбаби. І у гевеї такий білий сік, із соку й добувають гуму або каучук. По-тамтешньому — «кау» — дерево, а «чау» — сльози. По-нашому можна перекласти так: «Сльози дерева».

«Ну от, — подумав гіркотою Максимко, — виходить, що мої чобітки брехунці й насмішники. А я їм мало не повірив… Якби це ще вигадав Чалап, я б не дивувався, але ж Чап! Чап теж обдурив мене».

— Чого ти насупився, синку?

Татове обличчя враз набрало грізного вигляду, він легенько буцнув Максимка лобом, а потім засміявся. Ні, зараз Максимкові було не до жартів. Він любив «воювати» з татом, іноді вони вчиняли такі баталії, що перевертали догори ногами усе в квартирі. Але зараз Максимкові було сумно.

— Тату… а мої нові чобітки, вони теж із дерев’яних сліз?

— Е ні, твої чобітки не з природної гуми, вони були б надто дорогі. Вони із штучної, зробленої на заводі.

Максимкові трохи полегшало.

— А на заводі з чого роблять?

— Ото який допитливий! Давай я тобі краще розповім про автомашину. — Звісно, тато хоче перевести на свою улюблену розмову.

— Ні, тату, я хочу тільки про гуму. З чого її роблять?

— Гм… як би тобі пояснити? Ти знаєш, що таке нафта?

— Ні. А для чого вона?

— Та хоча б для того, щоб виробляти бензин. А без бензину жодна автомашина не може рухатись…

Ну от, про що б не почав тато розмову, завжди зведе до своєї автомашини! До чобітків йому байдужісінько.

— Та-ату, я ж прошу тебе розповісти не про бензин, а про гуму!

— А я й розповідаю. Бо з нафти, коли її добре переробити, можна здобути й гуму.

— І гумові чобітки?

— Авжеж. І шини для автомобільних коліс.

Максимко аж образився на тата: навіщо йому ті колеса? А Чап з Чалапом його таки обдурили, про нафту навіть не згадували. Вони казали про газ! Ні, не казали, а брехали! Брехали, брехали… Максимко мало не заплакав. А тут ще тато угледів його писанину.

— Знову порався на моєму столі? Що то за «МКСИМКО», де ти подів літеру «а»? І що це за «ЧАП» і «ЧАЛАП»?

Максимко хотів признатися, що Чап і Чалап — його нові чобітки, які вміють розмовляти… Але ж вони брехунці! Він мовчки зліз з татових колін і хотів піти геть. І все-таки не витримав: нехай вже краще тато посміється з нього, але ж він повинен знати правду!

— Тату, а з… газу? З того, що горить у нас на кухні, можна зробити мої чобітки?

— Можна, — відказав тато, гортаючи книжку. — 3 такого газу теж роблять гуму. Ну, біжи, синку, не заважай мені.

Можна! Отже — правда! Максимко хотів одразу ж побігти до Чапа з Чалапом, але його перехопила мама. Вона звеліла йому вмиватися й лягати спати.

Еге, мама — не бабуся, з нею не посперечаєшся.