Чап і Чалап знайомляться з новим своїм житлом

Чапа з Чалапом після прогулянки добре помили, і вони знову заблищали; все ж бабуся сказала, що під ліжком чобіткам не місце, бо це ж таки гумові чобітки, а не білі черевички. Отож нехай стоять у куточку в передпокої.

Максимко насурмився. Бач воно як! Можна подумати, що ці осоружні черевички кращі за чобітки: вже чобіткам і місця в кімнаті немає…

Він тихенько витяг з бабусиної сумки своїх білих мучителів, — зараз він їм ще й не таке зробить! Вискочив на площадку сходів до сміттєпроводу і тільки хотів їх туди вкинути, як бабуся наздогнала і схопила за руку.

— Ти що надумав? Мало тобі, що ти їх подер? Зроду-віку в мене не було таких ловких черевичків, і в тата не було, і в мами… А ти? Немов паненя вередливе!

— Я не паненя…

— А хто ж ти такий? Нічого не вмієш цінувати. Ні, вже тепер як не проси, як не моли, а таки поскаржуся мамі!

Поскаржитися мамі — то було для Максимка найгірше.

— Краще татові… Мамі не треба…

— Тоді я сама тебе покараю. Не підеш сьогодні гуляти і станеш у куток. Ач який!

Став Максимко в куток у передпокої — там, де стояли його чобітки. Хто-хто, а вони його зрозуміють! Але чобітки якось невесело червоніли й докірливо порипували. Може, за Максимкову провину, а може, й тому, що їх поставлено у передпокої, а не в кімнаті.

— Нічого, що не підемо сьогодні гуляти, — шепнув їм Максимко. — Зате я вам покажу всю нашу квартиру.

— Нам гуляти розхотілося, — рипнув Чап.

— А ти не здумаєш і нас повкидати в сміттєпровід? — підрипнув Чалап.

— Я! Вас? Та ніколи в світі! Я вас нізащо не скривджу!

— Будемо сподіватися, — стримано рипнув Чап.

— Побачимо, — мовив Чалап.

Максимко ніскілечки не дивувався, що чобітки вміють розмовляти: про це він дізнався, як уперше побачив їх уві сні.

— Максимку! Виходь з кутка, мий руки та йди обідати!

І ото ж ніколи не забуде бабуся нагадати про руки. Мабуть, якби її збудили вночі, вона б насамперед звеліла мити руки.

По обіді бабуся таки не пустила Максимка гуляти: «Сказано — не підеш!» — а сама сіла в кріселко й заходилася плести панчоху. Добре, хоч не примусила Максимка розмотувати вовну.

Максимко тихенько виніс чобітки з передпокою — показати квартиру, як він обіцяв.

У квартирі — три кімнати й кухня. У спальні не було нічого такого цікавого, хіба що радіоприймач. Максимко натиснув на білу клавішу, залунала весела музика. Чап з Чалапом залюбки потанцювали трохи, а тоді Максимко натиснув на іншу клавішу й вимкнув радіо. Це він умів.

Він переніс чобітки до другої, найбільшої, кімнати — з телевізором, татовим письмовим столом, книжковими шафами й балконом. Телевізора Максимкові суворо заборонено вмикати, то він просто розповів чобіткам, що телевізор може показати все на світі.

— Ви ж його ніколи не бачили, правда?

Чалап зарипотів, що вони бачили ще й не таке, але Чап чесно признався, що справді — не бачили.

— А оце татові книжки. В них намальовано всякі-всякі машини. Мій тато їх добре знає, але найкраще знає автомашини. Він про них навіть книжку пише — про автомашини.

— Ого! — з повагою рипнув Чап.

— Твій тато дуже розумний, — похвалив Чалап.

— Але в мене є свої книжки, вони ще кращі за татові, — сказав Максимко. — Там є такі малюнки…

— Покажи їх зараз! — заволав Чалап.

— Там… — Максимко хотів сказати, що в тій кімнаті сидить бабуся, а вона заборонила заносити туди чобітки, але змовчав.

— Ще встигнемо побачити, — заспокоїв нетерплячого брата Чап.

Показав Максимко чобіткам і татового стола. На ньому багато паперів і аж три авторучки: синя, червона й зелена, вони сторчма стоять у сірому косячку. Щоб показати, як вони пишуть, Максимко поставив чобітки на стіл, узяв чистий аркуш паперу і синьою ручкою вивів: «МАКСИМКО».

Чобітки захоплено дивились, як вправно Максимко виписує літери.

— Це я, — пояснив Максимко. — А оце, — червоною ручкою написав «ЧАП», — ти, Чапе, а зараз… — зеленою вималював «ЧАЛАП», — це ти, Чалапе.

— А чому моє ім’я зелене? — образився Чалап. — Я ж червоний.

Максимко перекреслив зелене «ЧАЛАП» і написав червоним чорнилом. Чалап заспокоївся.

Далі Максимко виніс чобітки на балкон і показав їм з восьмого поверху будинки й дерева. Навіть річку Дніпро, бо Сокорівка побудована понад самим Дніпром. Чап з Чалапом здивовано рипотіли, а Максимко прочинив двері до третьої кімнати. В цій кімнаті стояло Максимкове ліжечко та бабусине ліжко, і, спиною до дверей, у м’якому крісельці сиділа зараз бабуся. А ще тут, крім Максимка та бабусі, було багато Максимкових іграшок. Та що — іграшки? Вони ж розмовляти не вміють.

Ще зазирнули до комірчини, де стояв Максимків ворог — хижий пилосос. Максимко поскаржився на нього. Чап зневажливо відвернувся, а Чалап луснув пилососа по круглій голові. Еге, тепер у Максимка є двоє вірних друзів, побачимо, чи наважиться цей ревун ковтати Максимкові скарби!

У ванній Максимко показав, як пускати воду — гарячу й холодну.

— Може, хочете скупатися? — гостинно запросив він.

— Купатися! Купатися! — радісно закричав Чалап.

— Але ж нам тоді доведеться довго сохнути, бо наковтаємося води, — зауважив розумний Чап. — Ні, купатися не будемо.

— Пхі! — пирхнув Чалап. — Максимко не скаже бабусі, що ми зсередини мокрі, от і все. Я буду купатися!

— Ти що, хочеш, щоб Максимко брехав?

Присоромлений Чалап замовк. А Максимко, аби чобітки не сперечалися, швиденько поніс їх до кухні.