«Чуки! Чаки!! Чак!!!»

Максимко заплющив очі. Поволі на нього почав напливати сон, аж зненацька хтось скочив до нього у ліжко. А за тим — другий… Та це ж Чап з Чалапом!

— Ви сьогодні ночуватимете зі мною? — зрадів Максимко.

— Ми прийшли сказати тобі ще раз до побачення, — рипнув Чап, але не сумним голосом.

— Не прощай, а до побачення! — весело докинув Чалап.

— Ви надумали, як вам вирости?!

— Надумали, — ствердив Чап. — Взавтра бабуся сховає нас у комору, тому нам хочеться сказати усім-усім до побачення.

Максимко здивувався:

— Вночі?

— А ти не бійся, — сміючись, рипнув Чалап. — Сьогодні буде не проста, а казкова ніч. Тобі не треба навіть одягатися, тільки взуй нас.

Максимко, як був — у піжамці — вскочив у чобітки, і вони винесли його з квартири.

На небі сяяв повний і теплий, як літнє сонце, місяць, і навколо було ясно-ясно. Три вербички й вишенька, посаджені Іваном Романовичем, вигинаючи зелені гіллячки, кружляли в танку! Чобітки піднесли Максимка до вікна квартири Івана Романовича й проскочили всередину. Рудий не загавкав, бо вони ж — свої. На кухні спав лелека. Він прокинувся, але вже не боявся Максимка, навпаки, привітно схилив свою довгу шию — вклонився.

— У тебе вже не болить крило? — спитав Максимко.

— Ще трохи болить, але менше. Швидко воно загоїться, і я полечу. Бо ж на мене чекають моя лелечиха з лелечатами там, у комишах. Ах! Які в мене прегарні лелечата! — зітхнув лелека.

— Ну не сумуй, швидко одужаєш, — потішив Максимко. — Тільки не дзьобай більше Рудого, він хороший.

— Не буду, — пообіцяв лелека. — Даю лелече слово!

— До побачення, — рипнули чобітки лелеці й Рудому. Івана Романовича будити не стали, винесли Максимка знов крізь розчинене вікно і помчали Сокорівкою — прощатися до осені.

Було тихо-тихо, бо люди вже спали, й ніхто не побачив, як легко та гарно витанцьовують чобітки на поснулих доріжках.

Зате до них з неба посипалися зірки, навіть сам місяць спустився на землю, і стали танцювати разом.

Який це був прекрасний танок!

Зірки дзвеніли кришталевим дзвоном, а місяць весело примовляв срібним голосом:

— Ех, і натанцююся ж я сьогодні! Гоп-гоп! Отакечки, отак!

На сході зарум’янилось небо. Місяць похапцем попрощався й пірнув за обрій. За ним відлетіли й зірки.

Максимко з чобітками зупинилися перед магазином «Взуття».

— Слухай, — урочисто промовив Чап. — Восени ми з тобою зустрінемося тут! Зрозумів?

— Ви сюди прийдете?

— То вже наша справа, — рипнув Чалап.

— Головне, щоб ти нас упізнав, — вів далі Чап. — Ми стоятимемо на полиці, але станемо трохи більшими. Поряд буде багато таких чобітків, і щоб нас упізнати, ти мусиш запам’ятати три слова: «Чуки! Чаки!! Чак!!!»

— Я запам’ятаю! Чуки! Чаки!! Чак!!!

— Ще треба тричі підскочити. Так: спершу підскочиш на одній нозі і скажеш: «Чуки!», далі на другій нозі і скажеш: «Чаки!!» і востаннє на обох ногах: «Чак!!!». І тоді ти відразу впізнаєш нас, бо я тобі усміхнусь.

— А я підморгну, — запевнив Чалап.

— І ми будемо знову разом?

— Знову разом. А тепер — гайда додому.

Чап з Чалапом помчали додому, віднесли Максимка до ліжка, а самі знову скочили до свого куточка в передпокої.

І Максимко спокійно заснув: А чого б мав журитися? Адже восени він знову знайде Чапа з Чалапом і неодмінно впізнає. Бо для цього досить тричі підскочити і сказати три чарівні слова: «Чуки! Чаки!! Чак!!!»