Прощання

Мамі, татові й бабусі Максимко цілий вечір хвалився, як зловив лелеку: «Отакенного, цибатого, дзьобатого, завбільшки мало не з тата!»

— Невже отак сам і зловив? — примружився тато.

— Ну… не зовсім сам, — признався Максимко. — Мені допомагали Іван Романович з Рудим. «І чобітки — Чап з Чалапом», — хотів додати Максимко, але змовчав. Бо ж ніхто, крім нього, не знає, що його чобітки — чарівні.

Мама схотіла піти до Івана Романовича — побачити лелеку, та Максимко суворо попередив:

— Зараз до лелеки не можна. Нехай спершу звикне до нового житла й до людей. Згодом я вам усім його покажу.

Цілий вечір панувало Максимкове свято. Бабуся навіть назвала його героєм.

Приємно бути героєм! І навіщо так швидко лине час і настає та нудна година, коли треба лягати спати?

Могли б хоч сьогодні не дивитися на годинник

— Ну от що, сину: навіть героям треба спати, — рішуче сказала мама. — До речі, герої ніколи не коверзують. Затямив?

— На добраніч, — покірно сказав Максимко й пішов до своєї кімнати. Але заснути ніяк не міг, бо все згадував і згадував сьогоднішні пригоди.

Вже бабуся, здається, й заснула, а Максимко все не спав.

Він тихенько скочив з ліжка і побіг у передпокій до чобітків.

Чап з Чалапом — умиті й чисті — стояли, як завжди, в куточку. На диво, Максимко намацав біля них і свого м’яча. Того самого, що проскочив крізь розбиту шибку до чужої квартири. Напевне, його віддали, бо тато давно знайшов скляра — а той засклив розбите вікно.

— На добраніч, — шепнув їм Максимко.

— До побачення, — сумно рипнув Чап.

— Прощай, — схлипнув Чалап.

— Чому — прощай?

— У тебе ноги ростуть? — запитав Чап.

— Мабуть, ростуть… — розгубився Максимко.

— Ми на осінь, може, станемо тобі затісні. Тому й прощай.

Максимко присів навпочіпки, але не знав, як потішити своїх завжди веселих, а зараз смутних друзів. Та ще перед розлукою…

— Я буду вас щодня відвідувати. Навіть по кілька разів!

— Нас, напевне, заховають до комірчини… — мовив Чап.

— А ти ж боїшся пилососа, — рипнув Чалап.

— І зовсім не боюся! Чи я маленький? Тільки нехай він не ковтає нічого мого. Он знову — марку ковтнув.

— Він інакше не може, — пояснив Чап. — А ти не розкидай.

— Та що мені та марка? Подумаєш! Я ж лелеку зловив.

Чобітки не витримали й засміялися. Максимко засоромився: не перед Чапом і Чалапом йому вихвалятися, вони ж бо знають, як воно насправді було, як перелякався Максимко лелеки. Але він не образився на їхній сміх, вони ж були йому добрими друзями.

— Я подарую вам м’яча. Назавжди.

— Максимку! Ти де подівся? — покликала з кімнати бабуся.

— Зараз іду! — Максимкові не хотілося розлучатися з чобітками. — Скажіть, ви можете все, правда?

— Правда, — погодився Чалап. — Ми можемо все!

— А чого б ти хотів? — обережно запитав Чап.

— Я б хотів, щоб і ви підросли. Ну хоч трішечки! Аби тільки восени на ноги налізли. Розумієте? Тобі б ми не розлучились.

— Треба подумати, — помовчавши, відказав Чап.

Тут у передпокій зайшла бабуся, забрала Максимка й поклала в ліжко:

— Спи мені зараз же!