Комендант знову гнівається
Що було того крику і гомону, коли вони прийшли до будинку, несучи у сумці лелеку! Позбігалася вся дітлашня, навіть багато дорослих зійшлося. Сашко, Маринка та Лесик страшенно заздрили Максимкові, Чап з Чалапом пританцьовували, Іван Романович показував лелеку, тільки Рудий ображено відвертався і з острахом позирав на птаха.
Ніс, мабуть, у нього й досі болів.
— А це що за новина? — скрикнув сердитий комендант, уздрівши лелеку. — То ви собаку собі завели, а тепер птаха! Зоопарк хочете зробити з квартири?
— А кому завадить лелека? — спокійно відповів Іван Романович.
— Бо не дозволено в кооперативній квартирі розводити всяких тварин і птахів.
— Я ж не розводжу свиней чи гусей. А про лелеку… де це написано?
Комендант трохи збентежився, бо про лелек справді нічого не написано, але поступатися не хотів.
— Ось поставлю про вас питання на правлінні, тоді знатимете, де написано!
— Ставте! Хоч два питання зразу: одне про Рудого, а друге про лелеку, — засміявся Іван Романович і поніс птаха до своєї квартири. За ним потрюхикав Рудий.
— І чого ви напалися на людину? — з докором сказав дядько з дев’ятого поверху. — Якби всі такі були, як Іван Романович!
— Іван Романович добра душа, жаліє тварин, а ви, мабуть, нікого не жалієте, — похитала головою Лесикова мама, бо й вона вийшла подивитися на лелеку.
Комендант щось буркнув, але пішов собі. Максимко подумав, що то він пішов «ставити питання». Ну й нехай собі ставить, все одно Іван Романович те «питання» перекине. А лелека житиме в нього, доки не одужає.
Максимко був усенький заляпаний болотом, бо в комишах було грузько. Він походжав, порипуючи гумовими чобітками, як справжній мисливець. Приятелі дивилися на нього з повагою.
— А важко ловити лелек? — запитала Маринка.
— Спробуй сама, тоді знатимеш, — гордовито відказав Максимко.
Сашко з Лесиком перезирнулися й тяжко зітхнули.
І щастить же цьому Максимкові!
Бабуся з розчиненого вікна давно вже кликала Максимка додому. Про лелеку вона нічого не знала.
— Максимку, ходи обідати!
— Я на Дніпрі наобідався! — відгукнувся Максимко. Він добре знав, що бабуся відразу ж заходиться його відмивати й переодягати. То вже нехай увечері.
— Гайда знову до Дніпра! — рипнув Чап.
— Може, ще кого зловимо, — спокушав Чалап.
— А слово? — згадав Максимко. До того ж не годиться досвідченому мисливцеві гасати, як дурному хлопчиськові. Він перевальцем походжав серед своїх товаришів, а їх збігалося все більше та більше, і все розповідав, як ловили лелеку. Звісно, про те, як злякався птаха, він не казав, бо вже й сам забув. Надвечір нові слухачі довідалися, що лелеку зловив не хто інший, а сам він, Максимко. А віддав його Іванові Романовичу тільки тому, що Іван Романович ловитиме рибу для лелеки. Бо так — нізащо б не віддав!
Нарешті бабусі ввірвався терпець, вона з’їхала вниз і, вжахнувшися, що Максимко такий забрьоханий, силоміць повела додому.
Нічого не вдієш, довелося скидати старенький костюм і чарівні чобітки… А коли він їх ще взує?! Бабуся не шкодувала мила, воно налізло в очі, й Максимко тільки сичав. Потім, увесь чистий і переодягнений, побіг до Івана Романовича.
Лелека з прибинтованим до тулуба крилом боязко чапав по кухні і Максимка до себе не підпускав.
— Не полохай його, — наказав Іван Романович. — Прийдеш через кілька днів, нехай лелека спершу звикне до нового житла і до людей.
— А його не вижене комендант?
Іван Романович махнув рукою й засміявся.
— Не бійся, не вижене.
Максимко попрощався й пішов собі. В під’їзді зустрів Рудого: собака боявся лелеки і сумно никав біля дверей своєї квартири.
— Нічого, — погладив його Максимко. — Ось побачиш, ви швидко подружите. Нехай йому переболить крило, він тебе більше не буде дзьобати.
Рудий вдячно заметляв хвостом і пішов за Максимком — прогулятися. Але без чобітків не дуже гулялося.
Хіба замінять Чапа з Чалапом якісь там черевички!
Під вікном квартири Івана Романовича походжав комендант.
Здається, йому дуже кортіло зазирнути у вікно і подивитися на лелеку.