Іван Романович — добрий чоловік
Здається, Іван Романович не дуже поспішав приставати до берега й ловити рибу. Він сам радів з Максимкової радості. Човен голосно тарахкотів мотором, мабуть, теж радів за Максимка.
А Іван Романович — весь такий приємний: і засмагле обличчя з ласкавими зморшками біля очей, і великі вузлуваті руки, навіть лисина в нього якась усмішлива. Він дуже щасливий, бо вільний. Ніхто йому не боронить, коли схоче, тоді й поїде рибалити, не так, як тато чи мама. Вони завжди поспішають на роботу, а навіщо їм та робота? Краще б жили так, як Іван Романович, то й Максимкові веселіше було б.
І чому одні люди живуть вільно, а інші з ранку й до вечора на роботі?
Максимко голосно, перекрикуючи мотор, запитав про це.
— Е, хлопче, та я ж на пенсію вийшов, — відказав Іван Романович. — Чи ти гадаєш, що я всеньке життя вудками бавився?
— А чому мої мама й тато не вийдуть на пенсію? На пенсії ж краще.
— Отакої! Таж твої мама з татом ще зовсім молоді, чого ж їм на пенсію виходити?
По правді кажучи, Максимко над тим ніколи не думав — старі чи молоді тато з мамою. От бабуся справді стара: сива, сухенька, зморщена. А Іван Романович? Хіба ж він старий?
— Ви теж не старі!
— Та ще не такий і старий, — погодився Іван Романович. — Але робота моя була дуже важка, тому й на пенсію рано вийшов.
— А яка була ваша робота?
— Я, хлопче, шахтар, під землею весь час працював, вугілля видобував. Розумієш? То дуже важка робота — під землею.
Максимко подумав, що під землею не тільки важко, а й страшно. Це ж не на Дніпрі рибу ловити!
Іван Романович і собі про щось задумався, а далі й признався:
— Нудно мені без роботи. Не звик я, хлопче, відпочивати. Набридло.
«Трах-тах-тах!» — намагався заглушити розмову мотор, але Максимко не піддався.
— Хіба на роботі веселіше? — закричав він.
— Звісно, веселіше. Оце порибалю літо, а восени піду працювати.
— Під землю? — злякався Максимко.
— Та ні, під землю мене вже не візьмуть. Десь на легшу роботу.
Бач воно що! Добре, коли людина вільна, але й воля може набриднути…
— Ви не журіться, Іване Романовичу. Ось я попрошу маму, щоб вона взяла вас на свою фабрику. Там дуже цікаво й весело, чобітки роблять такі, як мої. Не журіться!
Іван Романович поглянув на Максимка й усміхнувся.
— А ти, я бачу, добрий хлопець.
Хтозна, чи добрий Максимко, чи ні, йому завжди дорікають, що він неслухняний. А от Іван Романович — справді добрий чоловік.
«Так-так-так!» — підтакнув мотор.