Несподівана радість
Весна набирала сили, дерева зазеленіли, хоча й не в повний лист. На трьох вербичках, посаджених Іваном Романовичем, теж вигулькнули ясно-зелені листочки, а сріблясті котики стали довгастими сережками, жовтими, як курчата-пуховички.
А сьогодні вранці розквітла ще й вишенька, — її теж посадив Іван Романович біля будинку.
Але… мама принесла Максимкові нові легенькі черевички, і знову ж таки — білі. «Гумові чобітки вже пора скидати».
Може, й справді пора, а Максимкові так шкода розлучатися з ними! Хоча й завдали йому чимало клопоту, особливо Чалап, все одно — шкода!
Чап з Чалапом і собі зажурилися.
Правда, бабуся вже не наказувала вдягати осоружне дівчаче пальтечко і шапочку з помпоном, але примусила взути нові черевички. Максимко боявся навіть заглядати в куток, де стояли покинуті й самотні Чап з Чалапом, наче був винен у зраді. Бабуся, звісно, не розуміла, чому Максимко не радіє новим ловким черевичкам, а все просить дозволити взутися в чобітки.
— Вже тепло, ноги спариш. Гумові чобітки годяться тільки на ранню весну чи на осінь.
Вишенька одцвіла, бо вже кінчилася весна, наступало літо…
Одного дня, невеселий, вийшов Максимко з дому. Окрім білих черевичків на ньому ще й був чепурний новий костюмчик, та те було не на радість, а на сльози. Його зустрів Рудий приязним гавкотом.
Від того часу, як Рудий став не безпритульний, він має нашийника з номерком. Навіть сам сердитий дядько комендант іноді плеще собаку по спині — перегнівався.
— Чого зажурився, козаче? — озвався, виходячи з вудками, Іван Романович.
— Ви їдете рибу ловити? — позаздрив Максимко.
— Та ось поїдемо з Рудим, може, на юшку наловимо.
— Іва-ане Романовичу, візьміть і мене з собою! Рудий і собі замахав хвостом і став зазирати хазяїнові в очі, ніби просив за Максимка.
— Куди ж я тебе, такого чепуруна, рибалити візьму? Тобі тільки у вітрині стояти.
Максимко глянув на свій новий костюмчик, на білі черевички й понурився. Він справді скидався на хлопчика з вітрини у магазині дитячого одягу.
Мабуть, Іванові Романовичу стало шкода Максимка.
— Бачиш, хлопче, якби ти був слухняний і не втікав хтозна-куди, я б тебе взяв. Але ж ти…
— Я більше не втечу!
— Гм… Правда, з нами буде Рудий, він не дасть тобі загубитися. Але візьму тебе, хлопче, тільки тоді, як дозволить бабуся.
— Вона дозволить!
— Та й переодягнутися тобі треба у щось стареньке.
— Я переодягнуся! Неодмінно! Тільки… Іва-ане Романовичу, попросіть самі бабусю.
Максимко так жалібно кліпав, Рудий так благально повискував, що Іван Романович махнув рукою і поїхав разом з Максимком на ліфті — просити бабусю.
Спочатку вона й слухати не хотіла: чи мало тоді настрахалася, як Максимко втік на Острові? Але Іван Романович таки вмовив бабусю. Бо його всі поважають. Тільки бабуся сказала, що зараз складе до кошичка для Максимка їжу, щоб не зголоднів.
Доки щасливий Максимко переодягався в старий костюмчик і, головне — бабуся дозволила — перевзувався у гумові чобітки, бабуся напакувала повного кошичка, ніби Максимко збирався в далеку дорогу. Пляшку кефіру, цілу гору бутербродів з ковбасою і ще всяке таке. На три дні вистачило б, але нехай: Рудий допоможе поїсти.
Чап з Чалапом страшенно зраділи. Вони помчали сходами вниз, і навіть випередили Івана Романовича, що з бабусиним кошичком спустився на ліфті. Пританцьовуючи, побігли з Рудим до Дніпра. Там Іван Романович завів мотор, і вони помчали човном по Дніпрі далеко-далеко, де Максимко ніколи не бував.