Футбол

Сашко з Лесиком ганяли по майданчику перед будинком порожню консервну бляшанку. Лесик бив обережно, а Сашко на повну силу. І чому це нагримав на них сердитий дядько комендант? Адже бляшанка так дзвінко брязкала! До того ж хлоп’ята змагалися: хто більше заб’є голів у ворота, тобто у гойдалку.

Сашко був спритніший, він частіше влучав бляшанкою у ворота, а Лесик раз у раз «мазав». На майданчику зібралося багато дітвори, всі голосно верещали, коли бляшанка потрапляла у ворота, і це теж не сподобалося сердитому комендантові.

— Від вашого брязкоту вже й голова тріщить! Знайдіть собі іншу забавку. І що його робити з цією дітворою!

Якби комендант міг, він, напевне б, повиселяв усіх чисто дітей з будинку, а може, й з усієї Сокорівки.

Максимкові вже давно кортіло побігти до приятелів, але бабуся, мов на злість, насипала йому здоровенну тарілку манної каші і примушувала з’їсти всю. Такої мисюри каші, мабуть, і Рудий не здолав би!

— Нікуди не підеш, поки все не з’їси, — невблаганно сказала бабуся.

— Я потім доїм.

— То потім і підеш.

Довелося давитися — доїдати кашу.

— Чого ти так довго? — нетерпляче запитав Чап, коли Максимко, напханий кашею, пішов озуватися.

— Кашу їв, — поскаржився Максимко.

— Тобі каша миліша за нас, — дорікнув Чалап. — Цілий ранок на тебе чекаємо.

Максимко відкотив м’яча, що плутався під ногами, і хотів нищечком вискочити без пальта. Бабуся, звісно, не дозволила.

Аби швидше, Максимко вскочив у ліфт і — вниз. Вибіг з будинку саме тоді, коли сердитий комендант вже відняв бляшанку в хлоп’ят і поніс її геть. Аж тут — бац! З розчиненої кватирки восьмого поверху вискочив м’яч і прудко поскакав до Максимка.

«То, мабуть, бабуся кинула мені м’яча», — вирішив Максимко.

Чап з Чалапом хитро перезирнулись, але не сказали ні слова.

Сашко, побачивши Максимка з м’ячем, дуже зрадів. Це вже не порожня бляшанка з консервів, це справжній м’яч, і комендант не має права його віднімати.

— Будемо грати у футбол! — гукнув Сашко.

— У футбол! У футбол! — закричали всі.

Максимко радо пристав. Але хто стоятиме на воротях? Бо досі там була гойдалка, її нікуди не подінеш. А без воротаря — який може бути футбол?

Та кмітливий Сашко знайшов раду: він узяв Маринчину скакалку, прив’язав її до двох тонких, у майже розпуклих бруньках, кленочків, і вийшли чудові ворота.

Грати взялися по-справжньому.

Кожен, по черзі, стояв за воротаря, а інші, теж по черзі, забивали м’яча. Воротар міг стояти на воротях доти, доки йому не заб’ють гол.

Перший став на воротях Сашко. Два м’ячі зловив, а третього пропустив. Після нього — Лесик, один тільки раз зловив м’яча. Далі — Маринка, а вона зловила аж тричі! Максимко хотів стати четвертим, але Чап лукаво шепнув:

— Не поспішай!

— Будеш стояти останнім, — додав Чалап.

Щось вони, видно, надумали.

Усіх гравців, як і в справжній футбольній команді, було одинадцять. Та всі, після Маринки, жодного разу не вловили м’яча: він просто викручувався з їхніх рук. Тому дуже швидко настала Максимкова черга.

Отут і почалося! Куди б не зафутболили м’яч, хоча б і поза ворота, він підскакував то до Чапа, то до Чалапа, й ті враз одбивали його. Спочатку Максимко пильно стежив за м’ячем, а далі вже й не дивився: все одно м’яч прилетить до котрогось із чобітків. Тут би позаздрив і найкращий воротар київського «Динамо»!

Успіх був такий великий і бучний, що на галас знову прибіг комендант. Спершу він аж заплескав у долоні, а тоді схаменувся:

— А це що таке? Дерева псувати? Хто вам дозволив?

Він одв’язав од кленочків скакалку, хотів її навіть одняти, та Маринка заплакала — то ж її скакалка. І тоді непокірливий Чалап щосили вдарив по м’ячу, м’яч стукнув коменданта в спину, відбився й відлетів до вікна. Брязь! Шибка розбилася, а Максимко аж присів од страху. Тепер-то вже не минути тяжкої кари. Та ще й м’яч залетів до чужої квартири…

Цього разу комендант розгнівався так, як ніколи. Він схопив Максимка за руку, щоб той не втік, і повів до бабусі. Звичайно, вести Максимка пішки на восьмий поверх комендант не схотів, він затяг його до ліфта й натиснув кружальце з цифрою 8. Чап з Чалапом затупотіли, зарипотіли і… ліфт зупинився поміж п’ятим і шостим поверхами. Тепер з нього ніхто не міг вийти. Коменданта аж затіпало.

— Через тебе, поганий хлопчиську, я повинен висіти в ліфті! Мало того, що шибку розбив, а ще невідомо скільки отут доведеться сидіти. Ні, цього я тобі не подарую!

Спересердя він зовсім забув, що не Максимкова у тому вина, що несподівано не стало електрики і ліфт зупинився. Хіба ж Максимкові охота сидіти у ліфті, немов у замкненій клітці?

Чобітки захихотіли. Ой, тут, мабуть, не обійшлося без їхньої витівки: чого б ото їм так зловтішно хихотіти? Максимко присів навпочіпки і тихенько спитав:

— Це ви зупинили ліфт? Признавайтесь!

— Хі-хі-хі, — зарипотів Чалап. — То наша родичка нам допомогла.

— Гума випустила електрику, і ліфт перестав працювати, — пояснив Чап. — Тепер комендант нехай посидить.

Комендант гукав щосили, щоб викликали електрика. Та на сходах саме нікого не було.

— Але ж і я сиджу в ліфті, не сам комендант, — вже розсердився Максимко. — Зараз же мені пустіть ліфт! Бо я з вами назавжди посварюся.

Чобітки вже й самі зміркували, що не дуже добре вийшло. Чап голосно рипнув, Чалап підрипнув, ліфт рушив з місця й довіз їх до восьмого поверху. Комендант кулею вискочив з пастки.

— А тепер мерщій зачиняйся і втечемо донизу, — вискнув Чалап.

— Ні, тоді Максимкові ще дужче нагорить, — не погодився Чап. — І так ти лиха накоїв: відфутболив м’яча на коменданта. А навіщо?

Максимко знехотя виліз із ліфта. Комендант уже додзвонився і гнівно кричав до бабусі:

— Розбестили! Дерева ламають, шибки б’ють! Скоро й голови нам порозвалюють! Неподобство!

Насилечки бабуся вмовила, що розбите вікно засклять, а Максимко за пустощі буде покараний. І комендант пішов униз пішки — ліфта він зараз побоювався.

— Ну, — сумно мовила бабуся. — Що з тобою робити?

Вона безпорадно розвела сухенькими руками.

Максимко сам роздягнувся, перевзувся у тапочки, поставив у куток Чапа з Чалапом і мовчки став сам туди. Кару треба відбути.

Винний Чалап вибачився й обіцяв, що ніколи такого не буде. А коли Максимко відстояв своє, розумний Чап попросив нагадати татові, щоб віддали полагодити старі татові черевики. «Неодмінно нагадай!»