Чалап загинув!
Максимко дав слово не ходити до Дніпра. Але ж до кінотеатру можна? Це ж зовсім близенько.
Біля кінотеатру, в новому сквері, повикопували ями. Для чого їх викопали — Максимко не знав, бо ями зяяли самі — людей біля них не було. Мабуть, про них просто забули.
Дуже цікаво перескакувати через такі ями! А їх викопали рівним рядом, то перескакувати було ще цікавіше: стриб через одну, через другу, через третю… Понад кожною ямою височів горбик свіжої землі: та земля слухняно осипалася, коли зачепити ногою.
Спочатку Максимко стрибав сам, а далі позбігалися хлопчаки з навколишніх будинків. Всі намагалися перескочити якомога більше ям і не впасти. Прибігла навіть одна дівчинка, трошки більша за Максимка, і стрибала вона краще за всіх, але не за Максимка: хіба ж Чап з Чалапом комусь поступляться?!
Всі розстрибалися, аж гаряче стало. Але приїхав грузовик. На кузові лежали дерева — вже чималі й голі, бо навколо дерева тільки-но збиралися зеленіти.
— А що це ви тут витворяєте? — закричав водій грузовика. — Ану, геть мені звідси!
Стрибуни зупинилися. За грузовиком набігло багато старшокласників із Сокорівської школи — всі з лопатами, і швидко стали знімати з машини дерева.
Деякі хлопчаки злякалися водія й порозбігалися. Але Максимко вирішив востаннє стрибнути, і те ж саме надумала стрибуча дівчинка. Вони розігналися з протилежних боків, боляче стукнулися лобами, аж іскри зблиснули, і впали у яму. На них зверху посипалася земля.
Максимко перший вихопився з ями, дівчинка за ним. Старшокласники побрали лопати й стали садити в ями дерева. А що яма, через котру хотіли востаннє стрибнути дівчинка з Максимком, була крайня в ряду, то в неї насамперед і посадили дерево.
Дівчинка обтрусила з себе землю й побігла, а за нею решта хлоп’ят.
Максимко ж… Максимко теж побіг, але якось чудно — спотикаючись: права нога поспішала, ліва відставала. Все ж забіг за будинки, де не видно було скверу. Коли ж глянув на свої ноги, то похолов з переляку: Чалапа на нозі не було. Він дострибав із самітним Чаном до лави, а бідолашний Чалап залишився похований в ямі…
Це було жахливо! Максимко заголосив. Підійшла якась тітонька в зеленому пальті і з картоплею в сітці.
— Чого ти плачеш, дитинко?
Максимко заплакав ще дужче, бо тепер було для кого плакати.
— У тебе щось болить?
— А-а-а-а…
— Може, хтось набив?
— Ні… У-у-у-у…
— То що ж із тобою? — тітонька сіла поряд з Максимком на лаву. Він показав свою ліву ногу в забрудненій землею шкарпетці.
— А де ж твій другий чобіток? Загубив?
— Ні-і… Він під деревом…
— Під котрим деревом? Покажи, де ти його загубив?
— Я не загубив… Він у землі…
— Нічого не розумію, — стенула плечима тітонька. — Ти з якого будинку?
Ридаючи, Максимко показав пальцем на свій будинок.
— Аз якої квартири?
— З нашої. На восьмому поверсі…
— Ну, не плач, посидь, а я піду знайду твою квартиру. Тільки сиди тут і нікуди не бігай.
Спробуй побігти в одному Чапі!..
Тітонька поклала на лаві сітку з картоплею і пішла шукати Максимкову квартиру. Максимко плакав, Чап гірко рипів, здається, навіть картопля сумувала.
Сто годин просиділи, мов сироти, Максимко з Чапом, — тітонька в зеленому пальті, мабуть, забула про них. Нарешті прибігла бабуся з зеленою тітонькою.
Бабуся насилу втямила, яким робом загинув Чалап. Добре, хоч Максимко пам’ятав, у котрій ямі — у крайній.
— І хто ж тобі дозволив сюди бігати? Горе ти моє! — бідкалася бабуся.
Дерев уже посадили багато, старшокласники працювали швидко. Бабуся з зеленою тітонькою стали прохати, аби відкопали Чалапа. Двоє дівчат погодилось відкопать чобіток, хоча й сердилися, казали, що їм немає часу. Але, як глянули на Максимка, що стояв на одній нозі, засміялися.
І відкопали загиблого Чалапа.