Добрі гості, та не в пору

То прийшла до мами тітка Марія з дочкою Наталкою, Максимковою двоюрідною сестрою. На жаль, Наталка не така бойова, як Маринка, — крім своїх ляльок і знати нічого не хоче.

— Біжи, синку, погуляй з Наталкою надворі, — звеліла мама.

— А коли ти розкажеш?

— Іншим разом розкажу до кінця. А тепер погуляйте.

Звісно, Наталка прителющила з собою ляльку, яка вміла лупати очима. Наталка теж була в гумових чобітках, тільки не в червоних, а в біленьких. Чап з Чалапом вмить познайомилися із своїми родичами і погодилися побігти гуляти, бо все одно мама зараз не розповідатиме.

Максимко ревно благав Наталку залишити ляльку вдома, та де там! І на хвилину не схотіла розлучатися з лупоокою. Він одвів свою двоюрідну сестру до гойдалки, але Наталка не стала сама гойдатися, а почала гойдати ляльку. Добре, хоч ні Сашка, ні Лесика близько не було, а то б ще засміяли. Максимко хотів утекти від Наталки, таж капосні чобітки не дали. Все рипотіли, мабуть, розповідали Наталчиним чобіткам, про що самі щойно дізналися в Максимкової мами. Воно й добре, що не дізналися про все до кінця, бо не відпустили б Максимка ні на крок від Наталки. Мав би собі мороку!

Надбігла Маринка і — маєш тобі! Стала гратися з Наталкою її дурною лялькою. Максимко обурився: ніколи не чекав од Маринки такого. Ні, що там не кажи, а дівчисько — то дівчисько…

Тітка Марія просиділа з мамою до самого вечора. Засиділася б, либонь, і довше, але Наталці вже пора було спати. Вони пішли. Але й Максимкові теж пора спати…

— Завтра розкажу. Спати, — твердо сказала мама.