Мама розповідає

Минуло два дні, а Максимко все ще не зміг розпитати у мами, як роблять на її фабриці гумові чобітки, бо мама пізно приходила з фабрики, казала, що в неї саме багато роботи.

Чап з Чалапом нетерпляче ждали, бо що день, то надворі теплішало, і незабаром вони стануть Максимкові непотрібні. Може, Максимко тоді про них забуде, і вони так нічого й не дізнаються.

Аж ось у неділю мама сама покликала Максимка.

— Ану, неси сюди свій чобіток!

Максимко кинувся по чобіток. Та який взяти?

— Мене візьми! — вимагав Чап. — Чалап може не втямити або щось забуде.

— Ні, мене! — наполягав Чалап. — Я все втямлю й нічого не забуду. Візьми мене, бо ображуся!

Врешті Максимко взяв обидва чобітки, щоб не ображалися.

Мама простягла руку, Чалап рвонувся і перший ускочив мамі до рук. А Чап залишився у Максимка.

— Отже, ти хочеш знати, як роблять із газу такі чобітки?

— Еге ж! Я хочу знати про все-все.

— Ну, про «все-все» я тобі не розповім. Виростеш — вивчишся. Але про найголовніше я тобі спробую розповісти.

Максимко й віддих затамував.

— Ти знаєш, із чого добувають природну гуму?

— Знаю: «з дерев’яних сліз». Мені тато сказав.

Мама усміхнулася, і Максимко подумав, що його мама таки найкраща за всіх мам. Кажуть, що Максимко схожий на неї, але мама все ж краща! Вона ніколи не коверзує, як інколи він, і, звичайно ж, їй і на думку не спадає пустувати або не слухатися бабусі…

— Не з «дерев’яних сліз», а із «сліз дерева». Ті «сльози» мають білий колір.

— Такий, як у кульбаби сік!

— Молодець, — похвалила мама. — Гуму можна добувати і з рослин, що мають білий сік. Але тепер навчилися робити гуму зі спирту, нафти, газу. Це вигідніше і набагато дешевше.

Тут шалапутний Чалап буцнув Чапа, а Чап і собі ляснув Чалапа. Але то була не бійка, то вони так раділи.

— Мамцю, ти розкажи, як роблять із газу!

Чобітки заніміли і стали уважно слухати.

— Той газ спочатку обробляють на великому заводі, готують із нього густу рідину, схожу на «сльози дерева».

— То чому ж чобітки не рідкі, а тугі й рипучі?

— Цю рідину перемішують з коротенькими й тонкими нитками-волоконцями і дають їй загуснути й затвердіти.

— І зробиться гума?

— Так, зробиться гума. її везуть на взуттєву фабрику…

— На ту, де ти працюєш?

— І на ту. Фабрик багато, бо дуже багато треба гумового взуття. Воно оберігає ноги від води, від електричного струму…

— То чобітки й електрики не бояться? — здивувався Максимко. Сам він боявся електрики: всадив колись мамину шпильку в електричну розетку, то як бахнуло, як сіпонуло, мало не вмер з переляку й болю.

— Не бояться. Гумою захищають дроти, щоб електрика з них не втекла. Та слухай далі про чобітки. До нашого цеху привозять гуму вже розкраяну на частини для чобітків.

— А ви ті частини зшиваєте? Еге?

— Не зшиваємо, а склеюємо на колодці. Ця колодка не така, як дерев’яний копил у шевців, а металева. І сама вона схожа на чобіток.

— На залізний чобіток, правда?

— Правда. Але спершу на колодку накладають не гуму, а підкладку. Ось дивись, — мама вивернула на Чалапові халявку, — всередині чобіток не твердий, а м’який і пухнастий.

Максимко шугнув рукою в Чапа. Той теж усередині був м’який і приємний на дотик.

— На таку підкладку накладають частини від чобітків і склеюють. А тоді…

В цю мить у двері подзвонили, хтось прийшов.