А цього навіть тато не знає

Тато раніше, ніж завжди, повернувся з роботи, сів до свого столу й заходився писати. А коли тато пише, то заважати йому не можна, те Максимко добре знав.

Зате надвечір тато гукнув до Максимка:

— Ходімо, погуляємо. Треба голову трохи провітрити.

— От і добре, — мовила бабуся. — Тепер я можу не визирати щохвилини у вікно. Погуляйте, погуляйте.

— Весна! — сказав тато. — Незабаром зазеленіє наша Сокорівка.

— А я буду бігати босий, — необережно вигукнув Максимко, бо Чап відразу ображено рипнув, а Чалап скривджено зітхнув. Щоб їх потішити, треба було починати ту розмову.

Тато міряв широкими кроками дорогу, Максимко дріботів чобітками.

— Тату, а пам’ятаєш, як ти мені розповідав про дерев’яні сльози?

— Умгу, — тато примружився і підставив обличчя під сонце.

— А про гуму… — Максимко сіпнув тата за руку, щоб привернути увагу. Здається, тато вирішив справді тільки провітрити голову, а розмовляти охоти не мав. — Про гуму! Як її роблять з газу? Розкажи.

— Гм… — тато торкнувся напуклих бруньок на берізці. — Що ти питаєш?

— Розкажи мені, як із газу, що горить на нашій кухні, роблять такі чобітки, як у мене.

Тато поминув берізку і знову примружився на сонце.

— З газу? — він задумався. — Того тобі ще не зрозуміти…

— Я зрозумію! Розкажи!

— Давай краще я тобі розповім про автомашини, бо про чобітки я гаразд і не знаю.

Максимко остовпів. Він повірити не міг: це тато не знає? Як же так? Тато завжди і про все знав. Максимко засоромився за тата й навіть одвернувся.

— Чого ти, синку? Втомився?

Максимко не втомився, просто чобітки не схотіли далі йти.

— Що ж, давай посидимо тут, на бульварі.

Тато підійшов до лави й сів. Максимко насилу доплентався до лави, чобітки стали важкі, мов чавун.

Але Чап з Чалапом не схотіли й сидіти. Ображені, вони вимахували Максимковими ногами, мало не позлітали.

— Ти можеш спокійно сидіти і не метляти ногами? — вже невдоволено сказав тато. — Хто ж так сидить?

— Еге… а як ти не розповів… Я думав, що ти знаєш про все на світі.

— Жодна людина не може знати про все на світі. Цілого життя замало, щоб знати про все. Розумієш? Треба добре знати про свою роботу і про найголовніші події на світі.

— А я хочу знати, як зробили мої чобітки! Це мені найголовніша подія.

Тато здивовано глянув на Максимка й засміявся.

— Он як! Ну, коли це для тебе найголовніша подія, то раджу тобі запитати в мами. Вона працює на фабриці — саме там роблять гумове взуття.

Чап з Чалапом аж підстрибнули, підхопили Максимка, помчали бульваром — праворуч, ліворуч, заходилися вибивати дрібушечки навкруг лави, де, сміючись, сидів тато.

— Ого! Я й не знав, що ти в мене такий танцюристий.

Чобітки пройшлися навприсядки, мало не загубивши Максимка: так вони раділи, що тепер-то вже напевне дізнаються, як саме вони народилися.

Гуляли з татом вони ще довгенько, навіть пішли до Дніпра, де зустріли Івана Романовича з Рудим. Тато розмовляв з Іваном Романовичем про риболовлю і все бідкався, що сам не має часу поїхати порибалити. А Максимко з чобітками наздоганяли Рудого, а потім він наздоганяв їх. Всім було весело, і срібні вербові котики вилискували на весняному сонці.