Слова треба дотримувати…

— Невже тобі не шкода бабусі? — запитала мама. — Ти ж знаєш, як вона перелякалася. А якби захворіла?

Мама ніколи не кричить на Максимка, але завжди, коли гнівається, її голос стає спокійний і холодний. А лагідне обличчя — суворим.

Нехай би краще кричала! Бо від такого маминого голосу і такого обличчя Максимкові й душа холоне.

— Я не хотів… Я думав…

— Що ти думав? Бабуся старенька, а ти її не жалієш і не любиш.

Це ж неправда, Максимко любить бабусю. І зовсім не хоче, щоб вона захворіла. А мама не вірить… У Максимка закапали сльози.

Мамине обличчя трохи пом’якшало, і голос полагіднішав.

— Дай мені слово — до Дніпра ніколи не бігати.

І Максимко те слово мамі дав.

Тепер доведеться гуляти тільки близько будинку, щоб бабуся, як визирне у вікно, відразу побачила Максимка.

— Нудно, — рипнув Чап.

— Геть перехотілося гуляти, — зарипів і Чалап.

— Я мамі слово дав, — сумно відповів Максимко. — А слова завжди треба дотримувати!

— Правда, — зітхнув Чап.

— Треба дотримувати? — підскочив Чалап. — А ти дотримав те слово, яке дав нам?

— Еге, ти обіцяв, що дізнаєшся, як саме нас зроблено з газу, — нагадав Чап.

— Ну… ось нехай трохи перегніваються на мене, тоді запитаю. Почекайте.

Чобітки погодились трохи почекати. Вони понесли Максимка до Маринки, яка грала з чужою дівчинкою в класи. У Маринки й русяві кіски розтріпалися, так старанно вона вистрибувала.

— І я з вами! — гукнув Максимко.

— Це не хлоп’яча гра, — пхенькнула чужа дівчинка. — Не заважай.

Але Маринка прийняла Максимка до гри, бо ж і Максимко з Сашком та Лесиком завжди приймали її в свої хлоп’ячі ігри. Маринка навіть більше любить гратися з ними, аніж зі своїми подружками.

Чап з Чалапом заходилися стрибати по «класах». Вони все стрибали й стрибали, ні разу не збилися, а дівчатка ніяк не могли дочекатися своєї черги. Врешті побачили, що з Максимком їм годі змагатися, покинули гру і побігли на гойдалку. Чобіткам теж набридло стрибати, бо ж на них ніхто не дивився. І до того ж Максимко побачив Сашка з Лесиком: вони бігали наввипередки.

У хлоп’ят і чуби змокріли, у Сашка — рудий, а в Лесика — чорний. У Сашка все кругле обличчя у ластовинні, а очі веселі. Лесик — схожий на дівчинку: рум’яний, гарненький і завжди червоніє. Ні, Максимкові більше до вподоби Сашкове обличчя: відразу видно, що справжній хлопець! Йому й самому таким хотілося б бути. Але волосся Максимкове біляве, мов льон, а очі сині, як у мами. А в дівчачому пальтечку та шапочці з помпоном Максимко скидається на дівчинку ще більше за Лесика. Ну й нехай! Он Маринка — дівчинка, та хіба вона чимось гірша за хлопців.

— Ану! — крикнув Чап.

— Зараз ми покажемо, як треба бігати! — гукнув Чалап.

І чобітки кинулися наздоганяти хлоп’ят. Максимко враз наздогнав і перегнав обох, тільки чобітки замелькали. Перегнав раз, вдруге, втретє… Звісно, хлоп’ята визнали б його за безперечного переможця, якби не пустун Чалап. Він не стримався і перечепив Лесика. Той упав, об нього спіткнувся Сашко, покотився й розбив коліно. Це вже були не жарти, бо Лесик дуже образився, а Сашко аж скипів. Не минути б Максимкові Духопеликів, якби не нагодився сердитий комендант.

Комендант ніколи не дозволяв битися біля свого будинку і відразу ж розборонив хлоп’ят. Максимко був дуже лихий на Чалапа, бо завжди через нього мав прикрощі. Він стукнув Чапом по Чалапові і сам мало не впав, бо в ту ж мить Чалап дав здачі — луснув Чапа. Сашко з Лесиком зареготали, дивлячись, як кумедно підстрибує, підбиваючи сам себе, Максимко, і приятелі помирилися.

Тільки бігати наввипередки Сашко з Лесиком більше не схотіли. Та й Максимко не хотів: хто ж його знає, що можуть утнути його чобітки?