Оце вскочили!

Біля човна нікого не було. Нікогісінько! Он і викопані три вербички лежать на піску, а Івана Романовича немає. Як у воду впав.

— Іване Романовичу! — тоненько і жалібно закричав Максимко.

Ніхто не озивався.

— Може, він утопився? — захвилювався Чап.

— Напевне втопився, — захлипав Чалап.

— Ні, Іван Романович добре плаває, — сказав Максимко. — Він одним махом може переплисти з Острова на наш берег, я сам торік бачив.

— То куди ж він подівся? — заквилив і Чап.

— Не знаю… От бачите, що ви наробили!

І Максимко зарюмсав разом із чобітками.

— Я думаю, він пішов нас шукати, — мовив нарешті догадливий Чап. — Нам треба чекати його біля човна.

— Навіщо чекати? Я зовсім не люблю чекати, — підстрибнув нетерплячий Чалап. — Ходімо йому назустріч.

Але куди саме йти назустріч Івану Романовичу — ні Максимко, ні чобітки не знали.

— Треба йти праворуч, — вирішив Чап.

— І зовсім не праворуч, а ліворуч, — перебив Чалап.

Засмучений Максимко рушив назустріч Івану Романовичу. Чап тяг праворуч, Чалап — ліворуч, тільки й знай, що спотикатися. Хтозна, як би воно закінчилося, аж зненацька до них вибіг Рудий і загавкав.

Звідки Рудий узявся на Острові? Його ж залишили на тому боці! Та це ще було не все: за Рудим вибіг з-за дерев Іван Романович, а слідом бігла перелякана і заплакана бабуся.

— Знайшовся!!!

Бабуся схопила Максимка на руки, ніби рятуючи від наглої смерті. А Іван Романович дуже гнівався, не знати на кого більше: на Максимка, що втік, чи на себе, що взяв Максимка на Острів.

— Ну, хлопче, тепер і близько до човна не підходь. Чуєш?

А хіба ж то Максимко винен?

Іван Романович допоміг бабусі сісти в човен. Максимко теж тихесенько сів біля неї, — чобітки, тямлячи свою провину, зовсім принишкли. І тоді Іван Романович свиснув до Рудого.

Рудий сміливо скочив у човен, він уже не боявся Івана Романовича. А Іван Романович завів мотор і, забувши на березі викопані вербички, швидко погнав човна до Сокорівського берега.

— Ви забули вербички, — несміливо нагадав Максимко.

— Не твій клопіт, — сердито буркнув Іван Романович. — Через твої вибрики і голову забудеш.

Вже згодом, коли Максимко таки перепросив бабусю і вона зовсім заспокоїлася, то розповіла, як усе було.

А було так: Маринка побачила, як Максимко з Рудим чимдуж чкурнули до Дніпра. Коли бабуся кинулася шукати Максимка, вона й призналася. Звісно, дівчисько, Сашко б із Лесиком промовчали. Бабуся побігла до Дніпра, знайшла Рудого, а Максимка — ой лишечко! — ніде не було. Вона побігла понад Дніпром, шукала й гукала, аж доки її не помітив з Острова Іван Романович. Він уже й сам схаменувся, що нема Максимка, і давно його кликав. Хотів бігти шукати по Острові, але передумав, переїхав на цей бік, узяв бабусю й Рудого, і всі разом вони поїхали шукати згубу.

— Добре, що Іван Романович здогадався узяти собаку, — сказала бабуся. — Без нього ми б, напевне, й досі шукали.

Помиті чобітки сором’язливо червоніли в куточку.

— Пррробач, — тихенько рипнув Чап.

— Не серрдься, — попросив і Чалап. Ну що з ними вдієш…