Чап з Чалапом посварилися

Максимко вже не раз бував на Острові, з нього добре видно всю Сокорівку. Але завжди бував з бабусею або мамою. З татом — не був, у тата завжди багато роботи. І на роботі — робота, і вдома пише свою книжку про автомашини — теж робота.

Влітку на Острові завжди багато людей: гуляють, купаються, засмагають на сонці. А ще п’ють ситро і їдять морозиво.

Зараз на Острові не було нікого. Дерева ще сірі, а на пагорках зеленіє трава. Чи то вона вже виросла, а чи зелена зимувала під снігом? Мабуть, таки зимувала.

Максимко слухняно сидів на пеньку й дивився, як Іван Романович викопує вербички. Але Чап з Чалапом почали нудитися. До того ж вони ніколи не бували на Острові і просто не могли витерпіти й не побігати хоч трохи.

Під ними шаруділо руде торішнє листя і хрущали сухі стеблини. Потім Чап захотів зазирнути до порожнього павільйону, де Максимко з мамою торік їли морозиво, а Чалапові заманулося зміряти — яка завдовжки асфальтова доріжка і куди вона приведе. Доріжка привела їх до зеленої ребристої лави. А що на лаві ніхто не сидів, то Максимко схотів трохи по ній побігати.

Але чобіткам швидко набридло бігати по короткій лаві. Вони сплигнули й помчали вперед — хтозна-куди.

Набігавшись досхочу доріжками й без доріжок, Чап вирішив, що вже годі, пора повертатися до човна, певне, Іван Романович вже давно викопав усі три вербички. Та Чалап не погодився.

— Ще трошечки побіжімо туди, а потім туди, а далі — отуди!

— Ти нерозумний, — рипнув Чап. — Максимкові треба хутчіше повертатися, ми й так забарилися.

— Не хочу повертатися, — закомизився Чалап і ляснув Чапа. Тут уже розсердився Чап і підбив Чалапа. Чалап злетів з ноги й заховався в кущах.

— Зараз же вернися! — закричав Максимко.

— А от і не вернуся, — дражнився Чалап.

Чап зірвався з правої Максимкової ноги й побіг наздоганяти Чалапа. Максимко сів на колоду, а чобітки все ганялися один за одним. Вони зовсім забули, що мають бігати з Максимком, а не без нього, бо та біганина аж занадто затяглася. Максимко сердився, гукав до них, бо ж на Острові вони дуже забарилися, і нічого доброго з цього не буде.

— Ну зачекайте! Я вам покажу! Я вас сьогодні ж вкину до сміттєпроводу! — почав погрожувати Максимко.

Почувши таку страшну погрозу, чобітки причаїлися десь у кущах. Це вже було зовсім погано: погрозами не допоможеш, бо налякані Чап з Чалапом можуть зовсім утекти від нього. І тоді він завів іншої:

— Як же вам не соромно? Як же ви могли покинути мене? А я думав, що ви мої друзі!

— А ти нас не вкинеш до сміттєпроводу? — несміливо озвався збоку Чап.

— Не вкидай! Не вкидай! — рипнув з другого боку переляканий Чалап.

— Та вже добре, не вкину. Тільки повертайтеся швидше, я й не знав, що ви такі неслухняні!

— Ми більше ніколи не будемо, — присоромлений Чап виліз із кущів.

— Не будемо, але ти обіцяй, що дізнаєшся у тата, як саме нас зроблено з газу, — набивав собі ціну Чалап.

Це сподобалося Чапові.

— Еге! Ми зараз віднесемо тебе до човна, але ж ти дізнайся.

Максимко пообіцяв. Йому й самому цікаво було про це знати. Чап з Чалапом прибігли й миттю понесли його до човна. Сам Максимко, напевне, не втрапив би й заблудився на Острові.