Журавлі-журавлики

Казка

В тридев’ятім царстві,
у країні див,
серед гір похмурих
мудрий ворон жив.

Там ліси дрімучі,
там громи гримучі,—
б’ють із хмар у землю
блискавки сліпучі.

У долинах диких
день — мов темна ніч.
Там співають вивільги
і регоче сич.

Не дивує ворона
їхній сміх і спів,
бо на світі білому
триста літ прожив.

Він сидить на скелі,
поглядає вниз,
кострубатим мохом,
наче пень, обріс.

Я старого ворона
добре попросив —
він для діток наших
казку розповів.

* * *

В давнину глибоку,
як війна була,
дівчинка Наталочка
у батьків жила.

Ніби льон — біленька,
як грибок — маленька,
ніжками тупу,
скаче по степу.

Раз летів у вирій
журавлиний ключ,—
впав на нього каменем
сокіл із-за туч.

Дівчинка Наталочка
бачила здаля,
як ударив сокіл
дзьобом журавля.

Журавель, мов грудка,
впав на землю прудко:
знать, його крило
зранене було.

Скрикнула Наталочка,
наче бджілка, мчить.
Зупинилась, дивиться —
журавель лежить.

Витягнув крило своє —
рани на крилі,
кров гаряча струменем
ллється по землі.

Простягає голову,
жалібно глядить —
ген, у небі синьому,
ключ його летить.

З друзями розстатися
жаль йому, мабуть,
бо в очах туманиться
слізна каламуть.

Журавлі курличуть —
за собою кличуть,
журавлі курлять —
в теплий край летять.

Дівчинка хустину
з голови зняла,
ніжно доторкнулася
ручками крила.

«Не сумуй, журавлику,
підемо в село —
там тобі я вигою
зранене крило».

Рани зав’язала,
кров затамувала,
ніжками тупу —
скаче по степу.

Привела додому,
їсти-пить дала,
все коло журавлика
бігає мала.

Кличе маму, татка,
кличе дідуся,—
мов ромашка, сонячно
світиться уся.

Гладить сіру шийку,
гладить довгий дзьоб.
У такого лікаря
й мертве ожило б!

З хутора всі діти
збіглись поглядіти —
що за дивний птах
в неї на руках?

Дівчинка годує
хлібом журавля,
вдвох із ним над річкою
кожен день гуля.

Скаче з ним по травці,
світла, як весна,
Павликом-журавликом
зве його вона.

А за ними діти
З багатьох осель:
ой, який цікавий
сірий журавель!

Журавель дитинку
смиче за косинку:
любить дітвору —
кру-кру!

Ось минає тиждень…
Зранене крило
в Павлика-журавлика
майже зажило.

Він уже стрибає,
крилами махає,
радісно у небо
дивиться безкрає.

Там, у синій млі,
линуть журавлі, —
в теплий вирій відлітають
з рідної землі…

Тільки б до весни
зиму перебуть,
а весною гомінкою —
у зворотну путь.

От одного разу
в лузі, біля круч,
сів спочити зморений
журавлиний ключ.

Павлик стрепенувся
і притьмом побіг —
журавлів як друзів
привітав своїх.

А вони курликали
та за крила смикали:
родича, мабуть,
кликали у путь.

Павлик засмутився,
дівчинку обняв,
тужно на прощання
крильми помахав.

Журавлі спочили,
кру! — і полетіли,
тільки пружні крила
дружно зашуміли.

А над журавлями —
небо, далина…
Дівчинка Наталочка
зосталась одна.

Ніби льон — біленька,
як грибок — маленька,
ніжками тупу,
скаче по степу.

* * *

Раптом — що це? Крики.
То іде орда.
Дівчинка Наталочка
дивиться — біда!

По степу, мов хмари,
турки і татари
горбляться в сідлі —
скачуть злі-презлі.

За плечима — луки,
при боках — шаблюки,
а в горі над ними
в’ються, хижі круки.

Люди до фортеці
утекли з села.
В полі залишилася
дівчинка мала.

Перекотиполем
по стерні летить,
ніжками маленькими
дрібно миготить.

А позаду — тупіт,
гострий дзвін шабель…
Де ти, сірий братику,
Павлик-журавель?

Чуєш?.. Під копитами
шелестить бур’ян,
в’ється над голівкою,
ніби вуж, аркан.

Впився в біле тіло,
як холодний ніж.
Бух! — упала дівчинка
на сухий спориш.

Дівчинка Наталочка,
бідна полоняночка,
ніжками тупу —
плаче у степу.

Вороги спіймали
біле пташеня,
прив’язали ременем
цупко до коня.

Дикими степами,
балками, ярами
гнали її вкупі
з іншими рабами.

Падають невільники,
кров сочиться з ніг,
та на спини важко
падає батіг…

Привели Наталочку
у чужі краї —
туркові-купцеві
продали її.

А купець Наталочку
на пташник послав —
доглядати пишних
павичів і пав.

Дівчинка-мурашка
стомлюється тяжко —
навіть уночі
сняться павичі.

* * *

У купця, крім неї,
сотні дві рабів —
в ланцюги закутих
дужих молодців.

Кожен ранок з льоху
із-за грат міцних
сам купець-господар
випускає їх.

Йдуть раби понуро,
чорні наче ніч.
Одяг їхній дрантям
обвисає з пліч.

Йдуть раби. З галери
носять вантажі.
Тільки очі світяться
гостро, як ножі.

Йдуть… А їм назустріч
дівчинка мала.
«Добрий день»,— промовила,
ручку простягла.

Ніби льон — біленька,
як грибок — маленька,
кошик у руках,
сльози на очах.

«Ви погляньте — наша! —
стрій закам’янів.—
Звідки ж це ти, крихітко?
Із яких країв?»

«Я з Поділля, дядю…
А відкіль же ви?»
«Ми — із України,
з Дону, із Москви…

Пятий рік минає,—
немалий то час,—
як в бою кривавому
полонили нас.

В пута закували,
світ замурували,
волю відняли —
в рабство продали».

 «Гей, ти що тут робиш?» —
раптом наглядач
заревів позаду,
як ведмідь-патлач.

Дівчинка, мов пташка,
пурхнула від них —
тільки п’яти блиснули
ноженят малих.

* * *

Раз вона підгледіла
у саду вночі,
де купець, лягаючи,
заховав ключі.

Дівчинка не дише —
жде, коли б скоріше
впала над землею
ніч якнайтемніша.

І в ту ніч похмуру
з в’язкою ключів
шуснула у темряву
визволять рабів.

Спить наглядач лютий,
міцно, мабуть, спить,
аж хропе,— не чує,
як замок рипить.

Двері відчинилися —
і раби з-за грат,
радісні, схвильовані,
вийшли в темний сад.

Взяв один Наталочку,
на руках підняв
й, міцно пригорнувши,
тихо проказав:

«Ну, спасибі, доню,—
виручила нас!..
Друзі, всі за мною!
Гаятись не час!»

І поніс Наталочку
на руках міцних.
У яру кайдани
збили з рук і з ніг.

Зброєю їм стали
довгі ланцюги,
бо навколо ж — варта,
люті вороги!

Йдуть вони до моря…
Там в осінній млі
на воді гойдаються
темні кораблі.

Дівчинка припала
дяді до плеча,—
світиться зірками
радість у очах.

«Тихше, хлопці, тихше!» —
чується в пітьмі.
Йдуть раби до берега,
дужі і німі.

Каторга скінчилася,
ніби сон страшний…
Тільки б захопити
корабель швидкий!

Ось уже видніються
щогли корабля…
Та раптово окрик
пролунав здаля.

Гримнув постріл, другий,
чути тупіт ніг.
То наглядач з вартою
доганяє їх.

«Уперед!» — невільники
канули в пітьму.
Вже не наздогнати
втікачів йому!

Чом же спотикається
утікач один?
Опускає дівчинку
з рук на землю він.

Сам додолу хилиться —
падає в кущах.
В небо сумно дивиться,
як підбитий птах.

Куля в груди влучила,
з рани кров струмить…
А над ним заплакана
дівчинка сидить.

Тут примчав наглядач,
звіром заревів.
Знову подоляночка
в лапах ворогів!

Дівчинка Наталочка,
бідна полоняночка,
зв’язана сидить —
вдалину глядить…

А раби помчали —
досягли причалу,
захопили з боєм
каторгу[1] чималу.

Швидко в море вивели
корабель прудкий,
підняли на щоглі
парус-вітровій.

Полетіли стрімко
у нічній імлі
до ясного берега
рідної землі.

* * *

Як почув господар,
що втекли раби,
він малу Наталочку
мало не забив.

І звелів наглядача
й дівчинку — обох
закувати в пута
й кинути у льох.

В льосі тім Наталочка
зиму всю була.
Як же їй хотілося
сонця і тепла!

Дівчинка-билинка
стала мов пушинка,—
втік дитячий сміх
з в устоньків сумних.

Навесні господар
знов її послав
до своїх коханих
павичів і пав.

А вони, трикляті,
горді та пихаті,
ходять, надимаються,
мов пани пузаті.

Сумно, тужно дівчинці
серед пишних трав,
ходить понад берегом —
плаче у рукав.

Лагодить сорочечку,
латану, стару.
Раптом чує радісне
журавлине — кру!

Високо у небі
журавлі летять,
крилами-вітрилами
дружно лопотять.

Гомонять-курликають
весело вони,
бо на рідну землю
линуть з чужини.

Дівчинка-пушинка
вслід за ними мчить.
«Павлику-журавлику,
опустись на мить!»

Журавлі минають,
вдалині зникають.
Жоден із ключів
на той клич не сів.

Та й не дивно: скільки
проплива ключів!
Перший, другий, третій,—
п’ятий полетів…

Ось і ключ останній
в надвечірній час…
«Павлику-журавлику!» —
крикнула ще раз.

Птахи сірокрилі
лиш почули — сіли,
дівчинку Наталочку
колом обступили.

Глянула невільниця —
диво-дивина:
Павлика-журавлика
впізнає вона.

Журавля впізнала —
до крилець припала,
плачучи-ридаючи,
горе розказала.

«Не журись, Наталочко,—
Павлик відповів.—
Через два дні будеш
у своїх батьків!»

Пильно на всі боки
подивився птах —
ген рибальська сітка
сохне на кілках.

Птахи зрозуміли —
сітку розпустили,
на широкім березі
миттю розстелили.

Дівчинка у сітку
сіла, мов грибок.
«Нумо в путь!» — курликнув
Павлик-ватажок.

Журавлі знялися,
як бійці в строю,
бережно тримаючи
знахідку свою.

А в цей час із дому
вискочив купець,
глянув — і від люті
посинів, як мрець.

«Гей, погані птахи,—
закричав невлад,—
дівчинку-невільницю
поверніть назад!»

Журавлі сміються:
«Кру-курли-курли!»
Через синє море
линуть, як орли.

І мала Наталочка
з ними, мов сестра,—
на свою вітчизну,
до свого двора…

День і два летіли,
крила натомили,
а на третій рано
біля річки сіли.

Опустили сітку
на м’яку траву.
Дівчинці не віриться —
сон чи наяву?

І село, і річка,
і знайомий луг —
і шовкові трави
стеляться навкруг.

А назустріч — мама,
а назустріч — тато…
В дівчинки Наталочки
радості багато.

З Павликом-журавликом
грається вона —
пташка-щебетушка,
квітка весняна.

Рідне сонце тепло
сяє з вишини.
Житом кучерявляться
запашні лани.

Діти ластів’ятами
в’ються тут і там:
принесли із хутора
хліба журавлям.

Журавлі поїли —
кру! — і полетіли,
лиш невтомні крила
лунко зашуміли.

Кинулась Наталочка,
руки простягла.
По щоці скотилася
слізонька мала.

«Ви ж куди прямуєте,
у які краї,
журавлі-журавлики,
братики мої?»

Ключ піднявся вгору,
вдалину летить…
Дівчинка Наталочка
по траві біжить.

Ніби льон — біленька,
як грибок — маленька,
ніжками тупу,
скаче по степу…

[1] Каторга (тур.) — галера, весловий корабель.