1 січня 1945р, понеділок, Потсдам

Новий рік. Ці слова, такі старі! — завжди, проте, хвилюють, звучать особливо якось, трохи загадково, трохи збудно. Що б там не було, а ждеш. Все одно ждеш, трошки надієшся, трошки сподіваєшся… хоч як «заїдав би» тебе давній скепсис.

Справді-бо: попереду цілий рік! То ж не день, не тиждень, а рік. І саме в наш час, в час такої надзвичайної життєвої динаміки, найнеможливіших можливостей, виключних несподіванок, в час дійсно химерний і для багатьох проблем вирішальний, — чого тільки не може статися в цей час за один оцей рік!

Тож не будемо розгірчено зітхати, не будемо сумовито голову схиляти, духом занепадати. Навпаки! Голову д’горі, кулаки міцніше, твердіше стати й землю під ногами надійніше відчути, а погляд вперед — на Україну!

Я хочу навесні рушати туди, на Україну. І чому так не може статися? Я передчуваю, що щось таке буде. По весні, десь, може, у травні-червні, мені так близько, ясно ввижається рідна земля і мій неповторний Київ. Дай Боже, в новому році!

Вчора звечора год. о 9-й була повітряна тривога. Ховались, звичайно, у нашому підвалі, примітивному Luftschutzraum’і. Летіло чимало їх, небо стогнало. Неподалець десь гухкали вибухи. Захотіли, отож, «воріженьки» привітати з Новим роком. Сьогодні відомо стало, що дуже потрощили Берлін, дарма що там уже й трощити майже нічого.

Вчора, уклавши Леся, наговорив йому різних фантастичних історій про Новий і Старий рік. А коли дитина заснула, підклав під подушку пачку з різними іграшками та цукерками — подарунок доброму хлопчикові-українцеві від Нового року. Ще й лист від нього та 5 марок грішми! Цукерки з Братислави, а іграшки тутешні. Все куплено, звичайно, потайки і все тендит, примітив, якости воєнного часу. Та кращого ніде взяти — зробив, стягнув, що міг. Але ж скільки радости, скільки ж справжнього захоплення у дитини! Цілий день милується, грається, всім розповідає. Для нього це справжнє свято. Він його пам’ятатиме. Не забуду і я отієї хвилини вранці, коли хлопчина знайшов у себе під подушкою пакет, вражено витягнув його, нерішуче обмацав, а потім тремтливими руками взявся хутчій розпаковувати. Щастя, чисте дитяче щастя сяяло в його обличчі. І здавалось мені в цю хвилину, що на всьому світі нас тільки двоє, нас двоє…

2/I — 45 р.

Був у Берліні, їхавши туди, заздрісно поглядав у довколишні ліси й гайки. Лежить сніжок, а лісова хащівня та далечінь димиться сизо-фіалково. Оце піти б тудою, піти та й піти з рушничкою… і більше нічого не треба.

В Берліні зустріч із полк. Дацком, шефом укр. пропаганди, колишнім майором сов. армії, ще в перших місяцях війни потрапив до полону. Молода ще людина, — видко, діловита, заповзята. Мене дуже добре прийняв, вийшов геть аж у коритар, почувши за мій приїзд. Передусім питає про здоров’я й коротко розповідає, як іще 1942 р. у Відні, у квартирі А. Жука, був він свідком великого занепокоєння щодо мого здоров’я з боку тамтешніх українців, зокрема Рути Темницької.

— Як вона побивалась за вами! Як побивалась! — каже, і здивований, і дещо захоплений. — А чув я… померла вона?

— Так. От вам і парадокс життєвий, — мовив я сумовито.

Пропонує очолити новий літер.-мист. місячник, що його має видавати від. пропаганди.

— Якщо будуть передумови, щоб цей місячник був справді серйозним, зразковим, тією найвищою точкою, що могла б репрезентувати вищій ступінь культ, розвитку поцейбічної української інтелігенції, щоб і не пахло тут отією агітпросвітянщиною, яка зараз опанувала всі тутешні укр. журнальчики й газетки, якщо вистачить на це творчих сил, — то я згоден.

Ми порозумілися легко й швидко. Він цілковито поклався на мене, загодя з усіми моїми настановами погодився.

Спробую. Може, щось і вийде.

Пройшов потім по давно-давно знайомій Кюрфюрстендам. Боже, яка руїна і пустеля! А ось і Фазаненштрасе, де я мешкав 1928 р. А ось і славетна Романішескафе — онде приблизно те місце, де стояв столик, при якому . я любив сидіти. Тепер тут лежить величезна купа кам’яних уламків, зяють діри замість вікон. Весь цей будинок вигорів ізсередини, стирчить лише кістяк почорнілий, досі трохи задимлений. А перед будинком, на місці колишньої широкої веранди й досі зберігся напис: «Romanisches Kafe», — подірявлений, поіржавілий, жалюгідний, а все ж зберігся. Зворушливо це виглядало і трошки моторошно. Ще жахливіша картина величної колись, чудесної романського стилю кірхи навпроти на майдані. Бані її світились чорними рясними ребрами, з яких, мов шкіра та м’ясо, позвисала бляха.

Людей на вулицях взагалі мало, ходять серединою вулиць, бо хідники здебільшого захаращені. Вони скидаються на щурів, що гніздяться в отих купах руїн та щілинах. До речі, в місті розвелася сила-силенна справжніх щурів, — вони знахабніли, бо дуже зголодніли, й цілими табунами вдень перебігають з руїни до руїни. Отакий Берлін!

Я швидше пішов від Ром. кафе до Bahnhof-Zoo й поїхав «додому». У Потсдамі затишніше, краще.

7/I — 45 р.

Перший день Різдва. 10-та год. вечора. Тихо. Я сам іще бодрствую. Лесика уклав спати, добре нагодувавши. А перед тим ми з ним добре покупались, вимились, скориставшись із нагоди, що купалась наша Frau Stamm. Вона сама запропонувала, — симпатична, щиросерда старушка. Сьогодні тихцем питає Юрка: мабуть, мовляв, мені лікар учора сказав щось погане, що в мене такий сумовитий настрій та похмурий вигляд? Настрій у мене справді поганий. Розпаношилась хвороба. Не минає ночі, щоб я раз-два не вонітував. Страшенно мучить надквасота, через яку, мов бубон, надимається живіт, мучать болі, нема зовсім сну й катастрофічно прогресує моє похудіння та загальне виснаження. Я став, як кістяк, і легенький-слабенький, од вітру хилюсь, щоки геть позападали, почорнів. Дуже обережно їм, від 1/I не курю, промиваю ранком шлунок, а проте лихо не минається. То ніби трошки лекше стане, то знову схопить. Біда! Перед кількома днями пішов до лікаря, рекомендованого Frau Stamm, почались процедури досліджень, вивчень організму й хвороби, різні аналізи тощо. Був у нього вже чотири рази, маю ще бути в четвер на пересвітлюванні рентгеном. Побачу, що зрештою скаже. Але віднині берусь до лікування найрішучіше, — це моє першочергове ударне завдання.

Свят-вечір учора зустріли у нас своїм гуртом. Жінки наші зійшлися, наварили супу, вареників з картоплею й солодкою капустою, кутю приготували з перлових круп (польський риж!), але з маком, досить смачна. Навіть сушняку наварили!

Був Мстислав з усіма родичами. Приїхав з Берліна весело збуджений, до мене дуже прихильний. Розпитував про хворобу й пропонує (якщо буде потвердження від лікаря) улаштувати мене на лікування в Кісінгені. Він якраз туди незабаром їде. Треба буде справді з такої нагоди скористатися — Кісінген мені напевне допоможе. М-в вдоволений, бо виступав по радіо, і виступ його записано на платівку, а промовляв знову ж оте «слово», що я йому написав. Хвалить: мовляв, дуже добре воно в мене побудоване, і це не лише його думка. «Я, — каже, — й не сподівався, що мій «архіваріус та бібліотекар» отак мені в пригоді стане!» Вечеря була в настрої теплому, затишному, але трохи скидалась на швидку «нажерачку». Чимало хто, а передусім М-в, шкодували, що не було горілки. Проте вареники тільки миготіли в ротах. Наша Frau, що теж запрошена була на вечерю, мимоволі дивувалась укр. апетитам і шлункам, бо її особистий шлунок ні вареників, ні куті аж ніяк не сприймав.

М-в повідомив, що вчора ж приїхав до Берліна Улас Самчук, — видко, чогось кудись викликали, також запрошують до праці.

Листи привітальні від Веретенченка (і частина безпорадної трохи його поеми), від Русальського, від О. Сосулі та інш. Довідались про мене та мою адресу й пишуть хлопці, всі зраділо вітають, надсилають книжки, журнали тощо, перепитують, може, щось з їжі прислати? — мовляв, як здоров’я, як синок і т.д.?

Я, частково через хворобу, так угосподарився, що зберіг на кінець цього місяця (а він якраз кінчався вчора) чимало хлібних і м’ясних карток. Тож узяв усі продукти одразу й мав уже дещо в руках. Frau спекла мені смачного бісквіта, п. Зіна наварила на два дні прекрасного супу й гуляшу насмажила, а ще я булок накупив, ковбас і сальтисонів потрошку, а ще ж словацькі деякі запаси вийняв, а ще ж окремо та сама п. Зіна куті мені наварила, — ну, і маю свята, яких давно не мав. Сам я з того всього через хворобу тільки дещо по мізерній частці їм. Зате мій Лесик контентується вволю. Хай! Не я, так він. І то приємно.

Сьогодні по сніданкові довго гуляли з ним в парку Сансусі, по льоду на озері бігали, і я… страшенно шкодував, що в Києві залишились мої прекрасні зі спеціальними черевиками, ще новенькі ковзани. Шкодував! — а потім подумав: йолопе, добре ще, що ти живий та цілий ходиш! Десь у Словаччині чи Кроації, у тому ж Марбурзі від тебе самого тільки мокре місце, тільки легкий спогад міг би залишитись. Що речі? Якісь там ковзани? Дріб’язкова ти душа! Пора навчитись зважувати «речі» і речі.

Зараз тиша в цілому домі. Отці ще передучора виїхали на свята — один до Данцига, другий — до Вустрау. Вдень був Вальдемар, якого пустили з лікарні на свята. Вони з Юрком привели собі якусь польочку-курву, але нею врешті заволодів Юрко, отой тихенький галичмен — «людина». В-р був збентежений, бо це він її десь знайшов і він передусім на неї націлявся. Годували й поїли її обидва цілий день у тій другій кімнаті, а скінчилось тим, що В-р лише облизався. Згірчений, силувано-усміхнений пожалівся мені, махнув рукою та й подався назад до лікарні. Я ліг і виспався. Тепер Юрко, одпровадивши гостю, впав спрацьований і спить. Сплять Frau і Лесик. Не сплю тільки я. Думки, думки…

Ось большевики, взявши Будапешт, пруться далі… хотять, видко, передусім одрізати німців від Італії. Ось у Греції після кривавих внутрішніх подій англійці виявились, принаймні поки що, досить безпорадними супроти большевицької сили й комінтернівських підступів. Ось на заході, дарма що німці зробили блискучий напочатку прорив, справа знову стрягне, гальмується. І т.д., і т.д. Довкола погано. А тим часом створення Українського комітету, хоч і започатковане місяць тому, стоїть майже на мертвій точці. З цього користаються власівці, припасовують себе, мітингують про себе й перехоплюють багато нашого укр. елементу до своїх лав. Якщо у нас, кінець кінцем, щось і вигорить із тим комітетом, то вже пізно буде й просто неможливо вертати наших людей із військових (власівських) формацій. Дуже можливо, що німці навмисне відтягують, свідомо гальмують. Чи ж на цьому вони виграють? Сліпа політика! Влучно й сміливо сказав їм (у Остміністерстві) митрополит Полікарп, що оце на свята приїхав із Берліна. Питаю його ніби між іншим:

— Як ви, Владико, дивитесь на власівський рух?

— Як? А я, знаєте, не політик, не стратег, і тому я скажу вам одверто: в це діло я не вірю. Мені відомо, як і вам, що вже одна власівська дивізія в свій час скористалася з зручного моменту й перекинулась вся на бік большевиків. Отож і решта його дивізій, боюся я, так само зробить. А от коли б створено було справжню українську армію, українські сили до боротьби покликано, ви побачили б, який то одразу дало б ефект! Українцям, ви ж розумієте, іншого виходу нема, тільки битися з большевиками. Чи ви розумієте? Чому не хочете ви цього розуміти? Коли б так сталось, я перший видав би відозву до українського народу, а мене народ і знає, і шанує. А головне, вірить, що я людина непродажна. Так, так! Вже про мене не скажуть, що я німцям продався! Так!

На нього подивились як на старого чудака. Але прямовитість, рішучість зробили своє. Про ці слова митрополита, як учора мені переказували, одразу ж повідомили найчільніших представників нім. влади, які над ними застановились. Так, принаймні, мене запевнили.

От і старий. За довший час це, здається, одне розумне й достойне, що він спромігся вчинити.

10/I — 45 р.

Середа. Повідомлення в білоруській «Раніці», що помер Ромен Роллан. Схиляю сумовито голову перед пам’ятю автора блискучого «Кола Брюньйона» й цікавої талановитої книжки про Бетховена. «Жан Крістофа» й інших його речей не люблю, хоч і визнаю талант. А найбільше не люблю його, як людину, що раптом здуріла й перейнялась прихильністю до червоної Росії, навіть до Сталіна.

Згадавсь при цій нагоді Анрі Барбюс, мої зустрічі з ним у Харкові. Я ждав зовсім, зовсім іншого — а він такий дріб’язковий (чіплявся до кожної дрібнички в договорі, який я складав з ним від імені ДВУ на видання його творів укр. мовою), грошолюбний, як злидар (страшенно по-гендлярському торгувався), і хоч мав увесь час вираз неврастенічно-страдницький, якийсь ніби скорботно-втомлений, але то була маска самозакоханого егоїста, духового комівояжера, ображеного своїми ж співбатьківчанами французика, що, поза всім, має приховану маленьку пристрасть рантьє. Ані крапельки великодушшя — і цього я аж ніяк не сподівався. Може й в дечому й помиляюсь (напевно помиляюсь), але таке вражіння, незважаючи на його механічну, штучну ввічливість, залишилось.

Сьогодні був у мене Улас Самчук із дружиною. Приїхав він у суботу до Берліна, буде працювати культосвітнім референтом при УНО. Прочув за мене й приїхав побачитись, провідати. Обідали разом у ресторані. Розповідає, що у Львові залишились П. Карманський, Мих. Рудницький та інші большевицькі підбрехачі. Але що гірше — Юрій Липа застряг у Яворові. Коли УПА не забрала його до лісу, пропаде. Він, як містик, перейнятий твердою вірою в пророцтво стеґматиків, певен був, що большевики Галичини не візьмуть і навіть не збирався тікати до останнього буквально моменту. Його й застукали. От йолоп!

На мої розповіді про організацію нового журналу (я йому назву придумав «Батьківщина») й запрошення співробітничати Влас висловив застереження: чи не використає нас якась причайна й підступна сила, чи не скомпромітує в такий спосіб? Якщо ні, то він готовий до найтіснішого співробітництва. Про М-ва зокрема говорить дуже неприхильно, називає поверховим та авантюристом, що вміє скрізь передусім вимотати й привласнити гроші. Запевняє, що в Братиславі він був у Тіса (тобто М-в), вициганив чималі суми на Укр. авток. церкву й поклав їх собі до кишені. А в самого Самчука видув і привласнив з якихось там видавничих розрахунків 200 000 крб.

Вчора й сьогодні я послав багато листів різним людям щодо журналу. Одержав останніми днями теж чимало листів, зокрема від Людмили. Вона опинилась в Кітцінгені на Майні, працює на фабриці бочок (!), просить писати.

Передучора склав візиту святкову родині Петлюри. Застав там якогось їхнього далекого родича чи доброго знайомого, буковинця, який щойно приїхав з Відня. Він одразу сказав мені, що знає мене ще з минулого року, з в’язниці на Лонцького. Саме тоді й він там сидів один місяць. Розповідає, що вся тюрма знала про моє перебування, ставилась до мене з великим зацікавленням і пошаною. Навіть поляки. Якраз поляки, спостерігаючи мене під час тюремних прогулянок, казали :

— То — indywidualność! Odrazu widać. То — charakter і… coś wybit nego.

А цей «характер» ось четвертий день сентиментально, з нудьгою солодкою тільки те й робить, що згадує про Різдвяні свята в Животові, як то вечеряли ми в бабуні всією родиною й за всіма звичаями та правилами українськими, як прибігали раз у раз колядники, а на перший день свят приходили колядники дорослі із церковним дзвоником; або як приїздили ми з мамою із Тетієва в гості до бабуні, як розгортав я з тремтінням комплект давньої «Родіни» й «Ніви», як нас угощали, як ми хороше, по-святковому піднесено (і урочисто, і радісно-весело) проводили там час», ах, як це було невимовно хороше, наче казка, наче дивовижний сон, що вже ніколи-ніколи не повториться. Жаль такий! — бо й нікого з цих дорогих людей, напевне, нема вже на світі, — жаль, аж сльози приступають.

12/I — 45 р.

Був у лікаря з Юрком Вітковицьким, що добре знає нім. мову. Лікар показав рентген-фото мого шлунка, для порівняння продемонструвавши тут же й фото нормального шлунка. Мій шлунок, виходить, збільшений у п’ять разів. Виразка моя, давно заживши, лишила рубці, і стеноз-пілюс не пропускає їжі. Конче треба зробити операцію, і то невідклично. Лікування в Кісінгені, про яке я зняв був мову, нічогісінького не дасть,

— Отже, будете оперуватись? — питає.

— Так.

— Коли?

— На наступному тижні лягаю до лікарні.

— Вас оперуватиме добрий хірург др. Йогансон, який завжди оперує отаких моїх хворих. Я теж буду присутній при операції.

Похляскав мене по рамені, додав:

— А потім ви одразу поправитесь — отакий-о будете! — надув щоки й показав із себе огрядну людину.

Ну гаразд. Що ж робити? Іншого виходу нема.

15/I — 45 р.

Вранці, ще я спав (бо вчора вимучили нас аж три нов. тривоги — остання о 1-й год. ночі), як постукала господиня до кімнати й сказала, що хтось до мене. Прошу увійти. Заходить Г. Костюк. Був у мене до 12-ї. І провідати заїхав, і поговорити безпосередньо з приводу «Батьківщини» — він уже одержав мого листа й поспішав одгукнутись. Молодець. Дещо порадив мені, подав список рекомендованих ним авторів, обіцяв і сам конче дати до першого ж числа статтю про активний романтизм — нав’язати одразу з традицією ВАПЛІТЕ, «Літ. Ярм.» і «Пролітфронту». Взагалі ставиться дуже прихильно й обіцяє надалі всіляко допомагати.

А Лесик захворів. Другий день температура увечері 37,7. І це саме тоді, коли мені треба ось днями лягати на операційний стіл. Ото щастить! Почуваюсь я дедалі гірше, тільки великим зусиллям волі ще сяк-так назовні тримаюсь.

19/I — 45 р.

П’ятниця. Свято. Перший день Водохреща. А на дворі одлига, зовсім як у березні, ще й теплий сильний вітер. Гнила тут зима. Справді відчутні і певна близкість моря, і Гольфштрему. Це ж у нас тепер на Дніпрі льодові хрести й престоли ставилося б, в ополонках сміливці купалися б, із рушниць мисливці смалили б. І морозець (Йорданський!) пощіпував би носа, і сніжок рипів би весело під ногами. Ой, як хороше це!

Тиждень тому, теж у п’ятницю, на східному фронті большевики почали великий сподіваний зимовий наступ. Хоч і сподіваний він був, але несподівано швидко відкочуються німці. Вже ворогом зайнято Ченстохову, обійдено Краків. Надто швидкий ворожий марш, скерований передусім на промисловий район Шлезка, дивує своєю навальністю й успішністю. Серед німців постерігається чимале напруження (тут, у Потсдамі), навіть розгубленість. В чому річ? Думаю, однак, що таїться тут якийсь маневр: чи не хотять німці свідомо позбутися тих часток колишньої Польщі, де вони почуваються досить непевно у ворожому польському оточенні, і вже на своїх кордонах поставити рішучий спротив? Інакше це все виглядало б як катастрофа. Ще ж німці можуть боротися. Щоправда, так думав я тоді, коли вони Правобережжя віддавали і в Криму застрягли. Хто зна. Тепер уже справа настільки ускладнилась, ситуація так заплуталась і напруження такого доходить, що важко непоінформованій (майже сліпій і глухій) людині як слід зорієнтуватись, збагнути суть і найближчі перспективи. Одно цілком ясно — справа дуже погана.

А з Комітетом укр. так і заникло все. Пошуміли, пометушились — і кінець. Вже й ген. Шандрук, кажуть, виїхав з Берліна. Комедія та й годі!

Вчора — лист від Є. Маланюка, відповідь на мою пропозицію стати найближчим співробітником «Батьківщини». Приєднується, підтримує, здається цілком на мене, від дечого мене застерігаючи й подаючи низку практичних порад. Молодець! Лист справді дружній.

Сьогодні в цій справі лист від І. Костецького, який замишляв видавати збірники приблизно такого ж характеру, як і «Батьківщина». І він приєднується, пропонує зібраний уже матеріал, подаючи зміст запроектованих ним перших двох збірників та вступну статтю до першого збірника. З цього всього видко одразу, хто він і куди він. Панфутуристський недоносок, людина пози, людина на котурнах. Стаття до «Хорсу» (і назву ж туманну придумав!) — це претензійна плутана тарабарщина. А все загалом — і жонглювання дзвінким словом, і сальто-мортале думок, і… стилістично-архітектонічні, і дешевенький, давно нам відомий бляшаний патос, і посилання з перших же рядків на пріорітет Маяковського, а в останніх на Хлєбнікова, — все свідчить про незжите замилування російським футуризмом і намагання нав’язати саме звідти традицію, про нездорове трюкацтво, циркацтво. Може, за цим криється ще щось і поважніше. Треба попередити Маланюка й Самчука — вони в листовних своїх зв’язках із цим жевжиком далися обдурити й погодились співробітничати в «Хорсі».

В «Кр. віст.» є повідомлення, що до Карп. України приїздили комісар мистецтв Корнійчук і комісар освіти Тичина. Комедія з цим комісарством та й годі. Там іде натиск щодо приєднання Карп. Укр. до Великої України. Оце ще сяк-так виправдує їх.

24/I — 45 р.

Четвер. Минулої суботи приїхав з Кісінгена Мстислав. Я ждав на нього, щоб за його допомогою добути в Ostministr. належного листа до лікарні з приводу моєї операції та оформити справу видатків. Тим часом він у Кісінгені договорився щодо мого лікування тамтешніми курортними засобами (не знавши ще нічого про потребу операції) — на три тижні від 1/III, вже й кімнату забезпечив там і харчування добре. Молодець! Спасибі йому. Поза всім, він, видко, почуває вдячність за святкове посланіє єпископське, яке було широко опубліковане в пресі і мало чималий успіх. Ще можу бути я йому потрібний, і дуже потрібний, — він це добре знає. І мені він так само може знадобитися. Ми часто без слів одне одного розуміємо.

Отже, в понеділок увечері Юрко привіз уже мені з Берліна, з міністерства, доброго листа до лікарні, де сказано, що міністерство мною особливо піклується і просить усі видатки переказати на його рахунок. Другого ж дня можна було б іти до лікарні й братись до діла. Та не так то воно просто — мусять же бути перешкоди!

Наступ совєтський. Гураганний наступ! Віддано Варшаву, Лодзь, Ченстохову, Краків. І це за яких п’ять днів! Вже віддано й Оппель під Бреслау. Якщо далі так котитимуться німці, то за тиждень-два у самому Берліні може статися паніка. І взагалі все може справді катастрофічно скінчитися. Хоч я не вірю. Десь на своїй уже землі мусять німці цю навалу ще затримати. Большевики врізались глибокими клинами, ці клини можна теж різати. Знали ж вони, самі чимало говорили й писали про сподіваний великий зимовий наступ большевиків. Та ж готувались якось, думали про щось. Чи не хотять вони своїм катастрофічним відкочуванням вплинути на англійців — саме тоді, коли оті безпосередньо теж стикнулися з большевиками в Греції? Характерно, що від початку цього сов. наступу нема англійських нальотів на Берлін, нема поважних воєнних операцій на захід, фронті, і німці день і ніч безпереривними ешелонами пруть військо та амуніцію з заходу на схід. Виглядає це, як значлива, хоч і мовчазна змова.

30/I — 45 р.

Вівторок. Після двох-трьох днів морозу — одлига. Сірий день, м’яке повітря. Я ходив перед обідом до міста (купив малому рукавички, собі трусики), ходив навмисне невідомими ще мені вулицями й любувався зимовим Потсдамом, його гарними стилевими й затишними віллами. Коли б здоров’я, то все це — і краєвид, і архітектуру, і саме бодрене повітря — сприймав би глибше, повніше, радісніше. Та й на душі чорно. Гнітить поза всім дійсність об’єктивна, нові грізні події.

І завжди мені так: конче драматичний вузол, гостра колізія. От лягати б мені тепер на операційний стіл, до якого вже все мною уважно підготовано, та позбутися раз назавжди тяжкого мого лиха. Ні! Саме тепер повстає категоричний конфлікт, що я з нього ніяк не збагну правдивого виходу. Саме тепер розгорнувся шалений, неймовірно-напористий большевицький наступ, німці відкочуються катастрофічно, Сталін видав наказ, як бачимо з преси, невідступно прямувати на Берлін, і хай термін його наказу втратить на часі, але якщо далі вони посуватимуться з таким же завзяттям, то дуже ймовірно, що й нам доведеться пересуватися хутенько десь на захід. Ну, а я на цей час якраз можу лежати в клініці з розпоротим черевом — пропаду! Вже я всіляко прикидав, виважував, чи вистачить мені часу? Треба в клініці бути з місяць (якщо операція відбудеться щасливо, без ускладнень), та потім іще вдома долежувати й виходжуватись місяців з півтора. За цей час, безперечно, большевики можуть бути в Берліні. Буде панічна втеча, ніхто про мене, хоч би й хотів, не зможе подбати, вивезти. Пропаду! Є уперта чутка, що за поділом впливів між англо-американцями й большевиками останні мають посісти територію Німеччини по Ельбу. Таким чином, я залишусь в орбіті большевицькій. Ясно — пропаду! Отже, вирішив заждати. Перемучусь іще трохи, — може, мені полекшає, може, допоможуть бодай трохи свої хатні заходи: сувора дієта, щоденне промивання шлунка, регулярні огрівання живота по їжі, вилежування в теплі, без надмірного руху. Так і роблю вже кілька днів. Якраз, на моє щастя, велику увагу до мене й турботу виявила п. Зіна. Приходить щодня, варить, доглядає. Мені зразу полекшало. І малий, також на щастя, поправився, — не кашляє, добре їсть, добре спить, добрий настрій має, добре виглядає (тьфу! тьфу! тьфу!) і помітно, просто на очах, росте. Я дуже втішений. А ще тому, що мої заходи, мої турботи про нього (я ж усе зробив, що тільки міг для нього) справді дали наочні наслідки. Рослинка, яку треба добренько поливати, старанно доглядати, — вона й оклигає, ростиме. Ще якось досі щастить нам з їжею. Трохи братиславські мої запаси допомагають, трохи дістаємо на нім. картки, і поки що, сказати по правді, їмо не гірше, ніж у Галичині, а то й іноді краще. Аж дивно! Я так боявся голоду в Німеччині! Але він ще може прийти. Тому й тепер заощаджую, одкладаю бодай невеличкі запаси, сушу сухарі, картоплі дещо приховую, крупи, товщів, цукру. Можливо, що на випадок раптової втечі все це доведеться кинути. Одначе на всяк випадок хай буде.

Зі східного фронту доходять найприкріші вісті. Колосальну здобич матеріальну мають большевики, бо німці майже нічого не встигли вивезти. В Радомі, кажуть, то й самі німці, весь адміністративно-господарський апарат з усім добром потрапили до ворожих рук. Та не тільки в Радомі… Є чимало випадків самогубств серед заскочених німців. Є випадки замерзання дітей, яких, тікаючи, везли матері саночками. Маса втікачів йде пішки з дітьми, зі стариками, часто сяк-так зодягнені, в чому встигли вискочити. І це серед зими! Жах! Не розумію, чому це все могло статися? Де ж розвідка? Де ж німецька хвальна передбачливість (самі ж трубили про сподіваний наступ зі сходу) і педантична організованість? Сталін кінчає так, як Гітлер починав. От діалектика! Чи це виключна нездарність нім. командування на цьому фронті? Чи, може, чергова зрада? Так щось виглядає. Припустити інше — це припустити справді надзвичайну могутність, непереможність большевицької сили. Тоді — кінець.

1/II — 45 р.

Четвер. Динаміка подій разюча. Динаміка і невідступність. День у день гірше. Большевики йдуть нестримно. Вже подекуди форсували Одер, відрізали дороги на Данциг. Франкфурт майже в полі досягання їхньої далекобійної артилерії, а це ж останній форпост перед Берліном. Сьогодні вранці прийшла злякана дружина Петлюри: їхня господиня-німкеня, збираючись поїхати до Берліна, телефонувала перед тим до якогось свого родича-військовика, а той відповів, щоб поспішала, бо за день-два Б-н може бути оголошений фортецею, і тоді сполучення з ним дуже ускладниться. Чутка є, що всі дороги, мости, переправи на схід від Б-на посилено мінуються. Можливі десанти, тяжкі налети. Можливі заколоти в самій Німеччині, бо чувати, що місцеві комуністи вже ворушаться. Можливе раптове припинення транспорту, велетенська хаотична втеча нім. населення сліпма на захід. Отже — якщо трісне раз, то покотиться нестримно. Буде нужда, холод, голод, безпритульність, цілковита безнадійність. Все, все тепер можливе. І то найближчими днями.

Химерно! Ти, Аркадію, пережив стільки лиха й загроз, перейшов уже такий страдницький, справді хресний шлях, добувся ген-ген куди, сподіваючись порятунку, — і невже отут, на чужині, десь під Берліном, доведеться загинути? Не віриться. Для чого ж мене доля берегла досі? Краще було б загинути одразу. Але… знаю, знаю. Є приреченість, є в мене мій Дажбог — і тут нічогісінько не вдієш, крім одного: бути мужнім, енергійним і не губитись хоч би що.

У вівторок 30-го промовляв Гітлер до нім. народу. І що ж? Нічогісінько! Крім старих, затертих, мітингово-істеричних фраз — нічогісінько нового, жодного конкретнішого, що збудив би й заґрунтував якусь надію, моменту. Йому нема чого сказати. «Король», бачу, справді голий. Банкрот!

З виступу його видко, що він затявся до кінця. На жодні поступки будь-кому, щоб…

Саме на цьому місці завили сирени — одразу тривога, без попередження (була 8-ма год. вечора), і довелось хутенько все кинути, бігти в сховище. Раз у раз сходжу туди, в цей невеличкий підвал, де може всіх нас в одну хвилину засипати уламками й навіки поховати, — сходжу з таким відчуттям, наче в домовину. Але нема ради. Мушу. Літаки, за радіоповідомленням, уже бомбували Лейпциг, і частина з них, відокремившись, рушила в напрямкові Берліна. Чути було, як пролітали над нами (о, той свердлячий, напівжалісний, напівглузливий, в’їдливий, зловісний звук, що якимсь щемітним струмом проймає всю істоту і невідомо, чи щохвильки може скінчитись!), але вони цього разу пролітали далеко. А все ж порція своєрідного душу (циркулярного!) для нервової системи одержана.

В сховищі наш партайман, що по партлінії очолює мешканців усього цього блоку домового, з’явився уже в уніформі фольксштурміста. Людина років 55. Зять його в полоні у де Голля. Тепер він покликаний, як і багато інших, передусім партійців. Довідався про цікаві новини: по-перше, вчора англійці скинули 40 000-ний десант під Штетіном, мотивуючи це потребою допомогти большевикам, але у всіх є певність, що тут інші міркування їхні, а саме — загніздитись своїми військ, формаціями на схід від Б-на і, річ ясна, твердіше впливати на большевиків щодо розв’язання дальшої справи, не пустити їх до самого Б-на. Як би там не було, але факт самий дуже знаменний. Друге: офіційне повідомлення, що большевики прорвались під Кістріном. Це — той самий Кістрін, про який відоме пророцтво каже, що тут відбудуться найзапекліші, найжахливіші бої, після яких в основному війна має закінчитися. Побачимо! Це дуже цікаво перевірити.

Юрко мав сьогодні виїхати до Кісінгена о 6-й год. вечора, терміново приготувати там якесь приміщення для групи М-ва, телеграфувати, якщо все буде гаразд, а тоді М-в мусів би негайно добувати вагона для переїзду групи до Кісінгена. Але й досі Юрка нема з Берліна — чому він затримався? Вчора мав з ним розмову, пропонує мені на всякий випадок зв’язатися з М. Луцьким у Берліні, який організовує евакуацію укр-ців на захід, бо щодо Кісінгена й М-ва він сам не дуже певен. Я зрозумів, що це тільки дипломатичний спосіб «одшити» мене, бо зараз група М-ва надто розрослась за рахунок прибулих звідусіль родичів-утікачів. І я сказав, що Луцький Луцьким, а ви вже, мовляв, зробіть таку ласку і мені, геть хворому та в укр. суспільстві не останньому, забезпечте місце в Кісінгені. Він обіцяв, підкресливши, що йому, як і багатьом іншим, саме ходить о те, щоб Аркадія Любченка зберегти. Крутійство, галицькі вихиляси. Ненавиджу цю вдачу. Чому б не зробити просто, душевно, по-людському, по-приятельському, коли справді є таке заінтересування і пошана?

Сьогодні на всяк випадок підлатав я свого наплечника.

3/II — 45 р.

Субота. Напередодні увечері у Попових забіг під час тривоги. Застав М-ва — п’є горілку, їсть консерви, якими частує його брат Попова, що допіру пробився з-під Соснівки, коло Кракова десь, бувши в дорозі 10 днів. П’яний М-в лається, звичайно, але обіцяє якщо не вагон добути, то перепустки на Кісінген. До К-на вже рідко кому дають дозвіл. На берлінських вокзалах величезне скупчення втікачів-німців. Наше становище дуже невиразне, сумнівне. М-в просто попереджає, щоб на всяк випадок мати наплечника спакованого, бо, може, доведеться чесати пішки, все кинувши. Через Потсдам більше й більше проїздить фур (знайомі халабуди!) з німцями-втікачами. Sic transit! Сталінград — і Берлін!

Вертав пішки темними вулицями, якими тяглись військові обози. Трами ходять тепер від 4-ї вдень до 9-ї вечора. Втомився страшенно. Вночі мучили кваси, штучно виблював.

Сьогодні зраня у пральні з Fr. Stamm. Там не віддають мені моєї білизни, бо якраз у казанах мокне, не готова. «Та я ж їду сьогодні, це мої речі, віддайте мені мої речі!» «Ні, не маємо права». «А забирати чужі речі право маєте?» «Ми не забираємо. Ми порядку додержуємось. Хай Ostministerium, яке вас висилає з Потсдама, дасть нам розпорядження, і ми повернемо вам вашу білизну мокрою». Ostministerium має ще про білизну мою директиви давати! Не педантизм, а ідіотизм. Так і не дали. Німець німцем. Об 11-й год. ранку (чудесний сонячний весняний ранок) знову тривога і грандіозний наліт на Берлін. Такого я ще не бачив. Ішли над Потсдамом ескадрильї у супроводі винищувачів 1 1/2 години. Білі хвости випарів, стрункий лет залізних птахів. А на правому фланзі їхньому безнастанно нишпорять в’юнкі бистрі винищувачі. Картина була захоплююча, грандіозна. На моїх очах (я спостерігав у дворі) упало 5 збитих зенітками бомбовиків — каменем додолу з хвостом чорно-рудого диму. Жоден літун на парашуті не вистрибнув. Доля!

Кажуть, що пройшло до 2000, і всі скинули бомби на Берлін. Жах! Там же й так майже суцільна руїна. А на двірцях тепер маси втікачів. Дуже багато жертв. Потяг (седан) доходить тільки до Ванзее. Що буде далі? Що з нами буде?

Бад-Кісінген, 21/II — 45 р.
Приватна хірург. клініка проф. Бомгарта, кімн. 23

Початок 4-ї пополудні. Вже тиждень в цій клініці. Приготований до операції. Операція завтра. Боюсь? Ні.

Обставини складаються поки що дуже сприятливо. Дарма, що хвороба дійшла краю. Витрясла, вимучила мене так, що я ніби з хреста знятий, худющий та чорний з геть запалими щоками й мутними, теж глибоко запалими очима. Але якраз на цьому етапі — найнебезпечнішому, останньому — пощастило потрапити до приватної дуже доброї клініки, де збереглися звички й традиції передвоєнні, де працює відомий хірург і де як годують, так і доглядають прекрасно. В Потсдамі я напевне цих умов не мав би. Отже, доля сприяє мені. Сподіваюсь, що й операція минеться щасливо, коли вже все так вдало стелеться. Оце зараз, прикладом, дали мені окрему чудесну кімнату і взагалі виявляють до мене чималу увагу турботу.

Лесик також улаштований, переїхав сьогодні на віллу до лісу, за 6 км, де розмістилась вся родина Мстислава. Там, кажуть, дуже добре і їсти мають що. Зіна старанно його доглядає. Турбується й за мене, щодня одвідує, доручення різні виконує, перебравши цілком на себе всі наші (мої, Лесикові та свої) господарські справи. І що послала мені доля саме в цей тяжкий час таку зарадливу, добросерду жінку, — хіба й у цьому нема вищої волі? Якось усе само собою несподівано складається, але на добре все виходить. То ж вірю, що й з операцією справа буде добре.

Страшно тільки згадати про трьохденну дорогу з Потсдама до Кісінгена. Це справді був жах, і це мене підбило остаточно. Дивуюсь іще, як вистачило мені сил дорогу цю витримати! Але про неї занотую докладніше згодом, після операції.

Так от: завтра під ніж. Поможи, Боже!

… а надворі така теплота, стільки сонця, бруньки вже на каштанах, — просто не віриться! Сиджу цілий день при відчинених вікнах. А зараз ось, коли пишу, сонечко таки сильно гріє мені обличчя й руки. Так буває у нас у середині квітня. Краса!

[Через три дні після операції, 25 лютого 1945 року, Аркадій Любченко помер. — Ред.]