Дорога й ластівка
І
У перспективі — дорога.
Праворуч, ліворуч — акварелі. Далеко — ліс. Дорога до лісу, а може вбік.
Дорога спокійно відходить, і на ній порожньо.
Мабуть, скоро зажовтіє листя, і в небо засумує старий дуб. Старий дуб був колись біля нашої хати, в дитинстві.
Я дивлюсь на дорогу, і вона веде мене за далекі гони.
Покірно йду за нею.
…Колись була береза, зірвав листок і положив у книгу; книзі, здається, більш, як сто літ, пожовкли навіть рядки. А в цій книзі лист із берези, пожовклий. (Може, берези вже й нема… А де згадка про автора столітньої книги з пожовклими рядками?).
…Дивлюсь на дорогу. На дорозі порожньо, і я думаю про небуття: коли дорога відходить, тоді щось відходить, кудись відходить.
…Потім згадую сливи.
Саме по цій дорозі везли колись сливи. Я був маленький і прохав у тітки слив.
Тоді вона дала мені жменю.
Та не були то сливи. Було дитинство.
… На краєвиді купчаться хмари, збираються на вечір.
Але то буде не потоп, а впаде звичайна роса. Тоді забуяє рослина.
А в потопі (пам’ятаєте?) були голуби.
. . . . . . . . . . . . . . . . .
Біля вікна пролетіли голуби, фуркнули і зникли за величезним будинком.
І каже голубка: — Дорога? — Каже голуб: — Дорога!
Потім полетіли на площу Володарського і там сіли біля ратуші.
… Дивлюсь знов на дорогу.
За нею, куди вона йде, іде суворість, може, жорстокість, може, сама смерть.
Ну, і що ж? Хай ідуть: так треба.
Але все таки що з дорогою?
І сказав голуб: — Дорога? — Сказала голубка: — Дорога!
. . . . . . . . . . . . . . . . .
По далекій дорозі пішла широка тінь. Проходили розпатлані хмари і погасили сонце.
Коли пройшла тінь і сховала дорогу — дороги не було.
Я впав на обніжок своєї мудрости й подумав з тоскою:
— Дорога?
Але голуби не озивались.
. . . . . . . . . . . . . . . . .
Город шумів, кричали мотори, летіли будинки. Мій далекий сон (лебедине крило) розтанув над містом.
… Я надів кашкета й вийшов на вулицю.
II
Було тихо і темно.
Раптом повіяв вітер.
І закрутило,
зашуміло
в деревах.
Був грім — то прийшла літня пахуча громовиця. Зірвало її, і помчалась вона в темну просторінь.
… А потім зашумів дощ.
Вона шукала світло —
— шукала,
найшла,
полетіла.
Влетіла.
Було чудове блискуче світло і тихо, без дощу. То була кімната.
Сіла на шафі — спокійно, сухо, тепло.
Але хвилювалась.
Її хвилювало звичайне світло — електрика.
Тоді вона зірвалась і знову полетіла.
І от — чотири оксамитових стіни.
Ясно: вдарилась в оксамитову стіну і впала в фарфорову чашу.
Назад!
Назад!
І — в клавіші!
Пронісся мелодійний звук.
А що вона?
… Ще раз у стелю розписну, а там
в знемозі
впала.
Сиділа. Важко дихала.
А її ніжки обгортав килим — то східній оксамитовий килим із Турції.
Певно, кімната була незвичайна — то була кімната в моїй уяві.
… А за Вікном носився вітер, скиглили дерева, тривожно кричали гудки.
Тільки ніч сміялась тихо, темно і лукаво.
… Так! Вона шукала вікна — вилетіти у вікно, у дощ, у ніч.
Але вікна не було.
. . . . . . . . . . . . . . . . .
А потім ще довго носилась по кімнаті. Знову падала в фарфорову чашу й билась у розписну стелю.
Була в розпуці — її надто тривожило звичайне світло — електрика.
… Тоді в дощ заскиглили дерева, потім у дощ засміялись дерева.
Чи чула вона, як сміялись дерева?
Нічого не чула вона.
Нічого!
Нарешті —
— вдарилась вона в срібну жирандолю і впала на оксамитовий турецький килим.
зідхаючи востаннє (вона розбилась на смерть), хилила голівку від світла й шукала очима —
— вікно.
Вікна не було. І вона вмерла.
… А за вікном стояла ніч і тихо, темно і лукаво усміхалась.
. . . . . . . . . . . . . . . . .
За десять хвилин світало.
За годину я увійшов у кімнату.
Вже ночі не було.
Пройшла громовиця, пройшов дощ.
Підводилось сонце.
Пахло сонцем, пахло життям.
Я зідхнув глибоко й високо підвів голову.
… Потім узяв її за крильця, зневажливо подивився на крильця й кинув її в помийну яму, де рились бродячі міські пси.
То була ластівка.