Світло життя

Коли ми з’явились у дверях, хазяїн бару обкинув нас поглядом, тоді простяг руку й накрив скляними покришками обидва тарелі з дармовою закускою.

— Налийте пива, — сказав я.

Він націдив пива, зняв лопаточкою піну й чекав, тримаючи кухля. Я виклав на прилавок п’ять центів, і він посунув пиво до мене.

— А вам? — звернувся він до Тома.

— Пива.

Він налив ще кухоль, зняв піну і, побачивши гроші, віддав пиво Томові.

— Що це за штуки? — спитав Том.

Хазяїн не відповів йому. Він позирнув через наші голови й звернувся до чоловіка, що тільки-но зайшов:

— Слухаю вас.

— Віскі, — мовив прибулець.

Хазяїн дістав пляшку й дві склянки: одну порожню, другу — з водою.

Том простяг руку й зняв покришку з одного тареля. Там були мариновані поросячі ніжки, а щоб їх брати, поряд лежали дерев’яні щипці, схожі на ножиці з двома дерев’яними вилками на кінцях.

— Ні, — сказав хазяїн і знову накрив таріль покришкою.

Том уже тримав у руці оті ножиці з вилками.

— Поклади назад, — звелів хазяїн.

— Ідіть ви… — сказав Том.

Хазяїн сягнув рукою під прилавок, не спускаючи з ока нас обох. Я поклав перед ним п’ятдесят центів, і він випростався.

— Слухаю вас.

— Пива, — сказав я, і, перше ніж наливати, він зняв покришки з обох тарелів.

— Ці кляті ніжки вже засмерділися, — сказав Том і виплюнув на підлогу те, що вкусив.

Хазяїн промовчав. Чоловік, що пив віскі, заплатив і вийшов не озираючись.

— Сам ти засмердівся, — сказав хазяїн. — Усі ви смердючі поганці.

— Він каже, що ми поганці, — мовив Томі до мене.

— Знаєш що, — сказав я, — ходімо-но звідси.

— Забирайтеся геть, поганці, — мовив хазяїн.

— Я вже сказав, що ми йдемо, — озвався я. — Без вас надумали.

— Ми ще заглянемо, — сказав Томі.

— Я тобі загляну! — посварився на нього хазяїн.

— Скажи йому, що він не за тих нас має, — обернувся до мене Томі.

— Ходімо, — відказав я.

Надворі було хороше й темно.

— Що це за бісів закутень? — спитав Том.

— Не знаю, — відповів я. — Гайда на станцію.

Ми увійшли в те містечко з одного кінця, а виходили з другого. Скрізь пахло шкірою, дубом і завалами тирси. Коли ми дісталися туди, вже смеркалось, а тепер зовсім поночіло, брався морозець, і калюжі на дорозі підмерзли по краях.

У приміщенні станції сиділи п’ятеро повій, що дожидали поїзда, шестеро білих чоловіків та четверо індіян. Там було тісно, гаряче від груби й повно затхлого чаду. Коли ми зайшли, ніхто не розмовляв, і віконечко каси було затулене.

— А двері хто зачинятиме? — обізвався чийсь голос.

Я подивився, хто це сказав. То був один із білих. Одягом він не різнився від інших — шкіряні штани, груба картата сорочка, гумові чоботи лісоруба, — але був без шапки, обличчя мав незасмагле й руки тендітні та білі.

— Ну, може, зачините все-таки?

— А чого ж, — відповів я і причинив двері.

— Дякую, — мовив він.

Чолов’яга, що сидів поряд, пирснув.

— Ти мав коли справи з кухарем? — звернувся він до мене.

— Ні.

— То можеш побалакати ось із ним. — І повів очима на першого. — Він це полюбляє.

Кухар міцно стулив губи й одвернувся.

— Він мастить руки цитриновим соком, — сказав той самий чоловік. — А щоб помив ними посуд, годі й думати. Бачиш, які вони в нього білі?

Одна повія голосно засміялась. Уперше в житті я бачив таку гладку повію, та й просто таку гладку жінку. А сукня на ній була з того шовку, що міниться барвами. Були там іще дві дуже гладкі повії, майже такі, як вона, але ця, гладенна, важила щонайменше дев’ять пудів. Хоча б хто її побачив, то не повірив би власним очам. І на всіх трьох були сукні з отого мінливого шовку. Вони сиділи поряд на лаві, мов три гори. Дві останні були звичайнісінькі на вигляд повії — фарбовані перекисом білявки.

— Ви тільки погляньте на його руки, — сказав той-таки чолов’яга й кивнув головою на кухаря.

Гладенна повія знову засміялася, аж сколихнувшись усім тілом.

Кухар обернувся і швидко мовив до неї:

— Замовч ти, бісове одоробало.

А вона й далі сміялася, вся колихаючись.

— Ой боже, — проказала вона. Голос у неї був приємний. — Ой боженьку ж ти мій…

Дві інші гладухи сиділи мовчки, незворушно, і здавалося, що вони несповна розуму, але вони теж були гладенні — хіба що трохи не такі, як та найгладша. Кожна з них напевне затягла б далеко за шість пудів. Дві фарбовані трималися поважно.

Крім кухаря й того чолов’яги, що про нього розказував, там були ще два лісоруби — один з цікавістю дослухався до розмови, але сам заговорити не наважувався, а другий видимо чекав нагоди й собі докинути слівце, — та ще два шведи. На краю лави сиділо двоє індіян, а один стояв, прихилившись до стіни.

Той, що чекав нагоди пристати до розмови, пошепки сказав мені:

— Мабуть, ото так, наче залазиш на копицю сіна.

Я засміявся і переказав його слова Томі.

— Крий мене сила божа, коли я ще десь бачив таке, — мовив він. — Ти поглянь на цю трійцю.

Потому озвався кухар:

— А скільки вам років, хлопці?

— Мені дев’яносто шість, а йому шістдесят дев’ять, — відказав Томі.

— Ха-ха-ха! — зайшлася сміхом гладуха. Вона таки справді мала гарний голос.

Інші повії навіть не посміхнулися.

— Невже не можна відповісти як годиться? — сказав кухар. — Я ж питав вас по-дружньому.

— Одному сімнадцять, другому дев’ятнадцять, — мовив я.

— Що ти верзеш? — обернувся до мене Томі.

— Не турбуйся, все гаразд.

— Можете звати мене Бліс, — сказала найгладша повія і знов затрусилась од сміху.

— Це твоє ім’я? — спитав Томі.

— Авжеж, — відказала вона. — Еліс. Правда ж? — і обернулася до лісоруба, що сидів поряд з кухарем.

— Еліс, так і є.

— От би тобі справді таке ім’я, — озвався кухар.

— А це і є моє ім’я, — сказала Еліс.

— А як звати інших дівчаток? — спитав Томі.

— Гейзел і Етель, — відказала Еліс.

Гейзел і Етель усміхнулися. Вони були не вельми кмітливі.

— А тебе як звуть? — звернувся я до одної з фарбованих білявок.

— Френсіс, — мовила вона.

— Френсіс, а далі?

— Френсіс Вілсон. Чи тобі не однаково?

— А тебе? — спитав я другу.

— Не будь такий жвавий, — відрубала вона.

— Він просто хоче, аби ми всі заприятелювали між собою, — втрутився до розмови той, що говорив перше. — А ти хіба не хочеш?

— Ні, — відказала фарбована. — З вами — ні.

— Ну й злюка, — сказав лісоруб. — Чи ти ба, яка злюка!

Фарбована обернулася до подруги й похитала головою.

— Ото ще мужва репана, — мовила вона.

Еліс знову зайшлася сміхом і вся затрусилась.

— Зовсім не смішно, — сказав кухар. — Ви всі смієтесь, а нічого смішного нема. От ви, хлопці, — куди ви їдете?

— А ви самі куди? — спитав його Томі.

— Я маю намір поїхати в Каділак, — відказав кухар. — Бували там коли-небудь? Там живе моя сестричка.

— Сам ти добра сестричка, — сказав лісоруб у шкіряних штанях.

— Невже не можна без дурниць? — спитав кухар. — Чому б нам не поговорити як годиться?

— Каділак — то звідки був родом Стів Кетчел, та й Ед Уолгест теж звідти, — здобувся на слово нерішучий лісоруб.

— Стів Кетчел! — вигукнула одна білявка так, наче від того ймення її прорвало: — Його застрелив рідний батько. Еге ж, рідний батько, богом присягаюся. Таких, як Стів Кетчел, і нема більше.

— Хіба його звали не Стенлі Кетчел? — спитав кухар.

— Ой, цить, — відказала білявка. — Що ти знаєш про Стіва? Стенлі! Ніякий він не Стенлі. Стів Кетчел був найкращий і найвродливіший у світі чоловік. Зроду не бачила такого чепурного, такого гарного й білолицього, як Стів Кетчел. Куди там до нього всім іншим. А меткий був який — ну чистий тобі тигр, а вже грішми вмів сипати, як ніхто.

— Ти його знала? — спитав один з лісорубів.

— Чи я його знала? Чи я ж його не знала! Чи я ж його не любила! Ти ще мене питаєш! Я знала його ліпше, аніж ти знаєш будь-кого в світі, а любила, як самого бога. Стів Кетчел! То був найкращий, найчепурніший і найвродливіший з усіх чоловіків, а рідний батько застрелив його, мов собаку.

— І ти їздила з ним на узбережжя?

— Ні. Я знала його ще перед тим. Він був єдиний, кого я по-справжньому любила.

Всі шанобливо слухали фарбовану білявку, що говорила піднесеним театральним тоном, — тільки Еліс знову почала труситися. Я відчув це, бо сидів поруч неї.

— Було б тобі вийти за нього заміж, — сказав кухар.

— Я не хотіла псувати його кар’єру, — відказала фарбована. — Не хотіла заважати йому. Одруження було йому ні до чого. Милий боже, який то був чоловік!

— Це ти гаразд розважила, — сказав кухар. — Та все ж таки Джек Джонсон нокаутував його?

— То був нечесний удар, — відказала фарбована. — Той чорний бугай заскочив його зненацька. Стів якраз кинув був його в нокдаун, того Джека Джонсона. Паскудному негрові просто пощастило.

Віконечко каси відтулилось, і всі троє індіян подалися туди.

— Стів кинув його в нокдаун, — провадила фарбована, — а тоді обернувся усміхнутись до мене…

— Ти ж начебто сказала, що не їздила з ним, — зауважив хтось.

— Я поїхала тільки на той один бій. Стів обернувся усміхнутись до мене, а той клятий чорний виродок підхопився і зненацька вдарив. А Стів упорався б і з сотнею таких, як той паскудний негр.

— Добрячий був боксер, — мовив лісоруб.

— А так, бог свідок,— сказала фарбована. — Бог свідок, що тепер таких боксерів нема. Та він і сам був наче бог. Такий тобі чепурний та білолиций, гарний та гладенький, а що вже меткий і проворний — ну чисто мов тигр або ж блискавка.

— Я бачив той бій у кіно,— сказав Том.

Ми були зворушені. Еліс уся здригалась, і, глянувши на неї, я побачив, що вона плаче. Індіяни вже вийшли на платформу.

— Він був для мене ліпший за всякого чоловіка, — сказала фарбована. — Ми неначе побралися перед богом, і я досі належу йому і завше буду тільки його. Мені байдуже до мого тіла. Нехай з ним роблять що хочуть. А душа моя належить Стівові Кетчелові. Клянуся богом, він був справжній мужчина.

Всі почувалися страшенно ніяково. Було смутно й трохи соромно. Раптом, усе ще здригаючись від плачу, заговорила Еліс.

— Ти мерзенна брехуха, — мовила вона своїм низьким голосом. — Ти ніколи в житті не спала із Стівом Кетчелом і сама це добре знаєш.

— Як ти можеш таке казати? — згорда озвалася фарбована.

— Я кажу правду, — відповіла Еліс. — Бо я єдина з усіх отут знала Стіва Кетчела — адже я з Манселони і ще там спізналася з ним, і цьому правда, і ти це знаєш, і хай мене бог скарає, коли цьому неправда.

— І мене хай скарає, — мовила фарбована.

— Цьому правда, правда, правда, і ти сама знаєш. Я нічого не вигадую і достеменно знаю, ще він мені казав.

— Що ж він казав? — зневажливо спитала фарбована.

Еліс так стрясалася від плачу, що насилу могла говорити.

— Він казав мені: «Ти ласий шматочок, Еліс». Ось що він казав.

— Брешеш, — мовила фарбована.

— Ні, цьому правда, — заперечила Еліс. — Отак достоту й казав.

— Брешеш, — гордовито наполягала фарбована.

— Ні, цьому правда, правда, правда, клянуся богом і пречистою дівою!

— Стів не міг такого сказати. Це зовсім не його слова, — зловтішно мовила фарбована.

— Цьому правда, — сказала Еліс своїм гарним голосом. — І мені однаково, віриш ти чи ні. — Вона вже не плакала й говорила спокійно.

— Не може бути, щоб Стів таке казав, — заявила фарбована.

— А от казав, — мовила Еліс і всміхнулася. — І я пам’ятаю, коли він це казав, і я таки була тоді ласим шматочком, та й тепер я краща від тебе, стара ти постілко.

— Ти мене цим не образиш, коровисько, — сказала фарбована. — І спогадів моїх не відбереш.

— Дурниці, — заперечила Еліс своїм м’яким приємним голосом. — Не маєш ти ніяких спогадів, хіба що про те, як тобі вйрізали труби та ще як ти вперше скуштувала наркотиків. А все інше ти просто вичитала в газетах. А от я чиста, і ти це знаєш, і чоловікам я подобаюсь, навіть отака гладка, і ти це теж знаєш, і те, що я ніколи не брешу, знаєш.

— Не чіпай моїх спогадів, — сказала фарбована, — моїх правдивих світлих спогадів.

Еліс поглянула на неї, тоді на нас, і з обличчя їй збігла тінь образи; вона усміхнулась і раптом стала така гарна, що я аж очам не повірив. Мала гоже обличчя з приємною гладенькою шкірою, лагідний голос і вся була напрочуд мила та щиро приязна. Але, боже мій, яка ж гладенна! За трьох звичайних жінок заважила б…

Том помітив, як я дивлюся на неї, і сказав:

— Ану знімайся. Ходімо.

— Прощавайте, — сказала Еліс.

— Прощавайте, — відповів я.

— То куди ж вам, хлопці, їхати? — спитав кухар.

— Не туди, куди вам, — відказав йому Том.