Чиста, ясно освітлена місцинка

Година була пізня, усі вже порозходились по домівках, і в каварні зостався тільки один старий, що сидів у затінку дерева, куди не сягало електричне світло. Удень на вулиці було курно, та на ніч роса прибивала куряву, і старий любив посидіти допізна: він був глухий, проте добре відчував тишу, що западала вечорами. Двоє офіціантів у каварні бачили, що старий уже напідпитку, і хоч то був непоганий клієнт, вони знали, що, хильнувши лишку, він може піти й не заплатити, отож і не спускали його з ока.

— Того тижня він ледь не вкоротив собі віку, — сказав один.

— Чого?

— Тоскно стало жити.

— А що йому таке?

— Та нічого.

— Звідки ти знаєш, що нічого?

— Таж грошей має до біса.

Вони сиділи вдвох при столику під стіною, біля самих дверей каварні, й дивилися на терасу, де всі місця були вільні — тільки старий ще сидів у затінку дерева, що його листя злегка ворушилось од вітру. Вулицею пройшов солдат із дівчиною. В освіті ліхтаря блиснули мідяні цифри в нього на комірі. Дівчина була простоволоса, вона квапливо дріботіла поряд.

— Заскочить його патруль, — сказав перший офіціант.

— Ну то й що? Аби йому тільки свого домогтися.

— Забирався б з вулиці хутчій. Не минути йому патруля. Оце хвилин п’ять, як тут пройшли.

Старий, що сидів у затінку, постукав чаркою у блюдечко. Молодший віком офіціант подався туди.

— Чого вам?

Старий зиркнув на нього.

— Ще один коньяк.

— Зовсім уп’єтеся, — сказав офіціант.

Старий дивився на нього. Офіціант пішов.

— Знов цілу ніч стримітиме, — мовив він до товариша. — А мене вже сон бере. Ніколи не ляжеш раніше третьої. Шкода, що він не доконав себе того тижня.

Він узяв з прилавка пляшку та блюдечко і попростував до столика, де сидів старий. Поставив блюдечко на столик і налив повну чарку коньяку.

— Шкода, що ви не доконали себе того тижня, — сказав він глухому.

Старий покивав пальцем.

— Треба трохи долити, — мовив він.

Офіціант хлюпнув у чарку, так що коньяк перелився через вінця й потік по ніжці на верхнє блюдечко, що їх перед старим був уже цілий стосик.

— Дякую, — сказав старий.

Офіціант заніс пляшку назад до каварні. Відтак знову сів до столика поруч товариша.

— Упився вже, — мовив він.

— Він упивається кожного вечора.

— Чого він хотів накласти на себе руки?

— Звідки мені знати.

— А як саме?

— Та зробив зашморга й стромив туди голову.

— Хто ж його витягнув?

— Племінниця.

— Нащо це їй?

— Злякалася за його душу.

— Скільки в нього грошей?

— До біса.

— Йому вже, либонь, літ вісімдесят?

— Та певно, що не менше.

— Ішов би вже додому. Я ніколи не лягаю раніше третьої. Куди ж воно годиться?

— Він любить тут сидіти.

— Бо він самітний. А я ні. Мене жінка в ліжку жде.

— Колись і він мав жінку.

— Ну, тепер йому жінка ні до чого.

— Хтозна. Може, при жінці йому було б краще.

— Його доглядає племінниця.

— Я знаю. Ти казав, це ж бо вона його витягла з зашморгу.

— Не хотів би я дожити такого віку. Старі люди бридкі.

— Та не всі. Цей дідок охайний. Ні краплі на себе не розіллє. Навіть тепер, п’яний. Подивись лишень.

— Не хочу я на нього дивитися. Нехай би вже йшов собі. Йому байдуже, що інші мусять працювати.

Старий підвів очі від чарки, позирнув через майдан, тоді глянув на офіціантів.

— Ще одну, — мовив він, показуючи на чарку.

Офіціант, що поспішав додому, підійшов до нього.

— Кінець, — сказав він, випускаючи слова, як то роблять недолугі люди в розмові з п’яними або чужинцями. — Сьогодні все. Зачинено.

— Ще одну, — наполягав старий.

— Ні. Кінець. — Офіціант витер серветкою край столика й похитав головою.

Старий підвівся, неквапливо полічив блюдечка, тоді видобув з кишені шкіряного гаманця й заплатив за коньяк, додавши півпесети чайових.

Офіціант дивився, як він почвалав геть, той зовсім старий дідуган, — непевною ходою, одначе з гідністю

— Чому ти не дав йому посидіти й випити? — спитав його другий офіціант, що нікуди не поспішав Вони спускали жалюзі на вікнах. — До пів на третю ще далеко.

— Я хочу піти додому й лягти спати.

— Що важить якась там година?

— Для мене вона важить більше, ніж для нього.

— Година — то всього лиш година.

— Ти й сам по-старечому розважаєш. Нехай би він купив собі пляшку й пив удома.

— Ні, то не однаково.

— Звісно, не однаково, — погодився офіціант, що мав жінку. Він не хотів бути несправедливий. Просто він поспішав.

— А ти не боїшся прийти додому раніше, ніж звикле?

— Ти що, образити мене хочеш?

— Та ну-бо, я ж просто пошуткував.

— Ні, не боюся, — мовив офіціант, що поспішав, і, заклацнувши жалюзі, випростався. — Я їй вірю. Вірю як самому собі.

— Ти молодий, маєш віру, маєш роботу, — сказав літній офіціант. — Усе, що треба людині.

— А тобі чого бракує?

— Усього, опріч роботи.

— Ти маєш усе те, що й я.

— Ні. Віри я ніколи не мав, та й з літ молодих уже вийшов.

— Ходім. Годі теревені правити, будемо зачиняти.

— Я з тих, що радніші посидіти зайву часинку в наварні, — сказав старший віком. — У гурті людей, що не квапляться іти спати. З усіма, кому потрібна світлинка серед ночі.

— А я хочу додому, хочу лягти спати.

— Ми з тобою різні люди, — мовив старшин. Він уже одягнувся, збираючись іти. — Я кажу не тільки про молодість чи віру, хоч і те й те чудові речі. Кожної ночі мені шкода зачиняти каварню, бо може статися, що хтось її шукатиме.

— Слухай, таж в скільки хочеш пивничок, де відчинено до самого ранку.

— Ти цього не розумієш. Наша каварня чиста й затишна. Тут ясне світло. Дуже приємне світло, а під деревами — затінок…

— На добраніч, — сказав молодший офіціант.

— На добраніч, — відказав його товариш. Вимкнувши електрику, він провадив розмову вже сам із собою. Передусім, звичайно, світло, але до того ще має бути чисто й затишно. І не треба ніякої музики. Атож, музика зовсім ні до чого. Біля прилавка в барі теж по-людському не постоїш, а це ж бо єдине, що лишається о такій порі… А чого ти, власне, боїшся? Ні, це не страх, не обава. Це просто ніщо, ти ж сам добре знаєш. Усе довкола — ніщо, і людина також ніщо. Ото й тільки, і потрібна лиш яка світла місцинка, і щоб там було чисто й затишно. Є люди, що живуть отак і ніколи цього не відчувають, але ж ти знаєш, що все це nada у pues nada, у nada у pues nada[1]. Отче ніщо, що єси в нічому, хай святиться ніщо твоє, хай надійде ніщо твоє, хай буде ніщо твоє як у нічому, так і в нічому. Нічого нашого щоденного дай нам на ніщо, і прости нам ніщо наше, як і ми прощаємо ніщо винуватцям нашим, і не доведи нас до нічого, і одверни нас од нічого… pues nada. Слава тобі, ніщо, сповнене нічого, і хай пробуде з тобою ніщо твоє…

Він посміхнувся і спинився перед баром, де виблискував великий паровий кавник.

— Що замовите? — спитав бармен.

— Nada.

— Otro loco mas[2], — сказав бармен і відвернувся.

— Маленьку чашечку, — мовив офіціант.

Бармен налив йому кави.

— Світло у вас ясне, приємне, а от прилавок не блищить, — зауважив офіціант.

Бармен подивився на нього, але нічого не сказав. Надто пізня була година для балачок.

— Ще одну? — спитав бармен.

— Ні, дякую, — відказав офіціант і вийшов. Він не полюбляв барів і пивничок. Чиста, ясно освітлена каварня — ото інша річ. А тепер він одкине геть усі думки й піде додому, до своєї кімнати. Ляже в ліжко і десь аж на світанні врешті засне.

«Кінець кінцем, — сказав він подумки, — може, це просто безсоння. Таке з багатьма буває».