Ви такі не будете
Атака йшла через поле, була затримана кулеметним вогнем з-над дороги у видолинку та з вікон кількох селянських будинків і, не наразившись на опір у містечку, сягнула берега річки. Ідучи тією дорогою, Ніколас Адамс раз по раз мусив злазити з велосипеда й штовхати його обіч себе — місцями дорогу зовсім зруйнувало, — і з того, як лежали трупи, він бачив, що там діялось.
Вони лежали поодинці й купно у високій траві та при дорозі, з вивернутими кишенями; над ними дзижчали мухи, і навкруг кожного тіла чи купи тіл були розкидані папери.
У траві та в пашниці понад дорогою, а подекуди й на самій дорозі було покинуто багато всілякого військового спорядження: похідна кухня, привезена, мабуть, за кращих часів, незліченні ранці з телячої шкіри, ручні гранати, каски, гвинтівки — декотрі прикладами догори, багнетами в землю: знати, наостанці було вже не до обкопування; ручні гранати, каски, гвинтівки, шанцьове знаряддя, ящики з-під боєприпасу, ракетниці з розкиданими довкола набоями, санітарні сумки, протигази, порожні протигазні коробки, приземкуватий кулемет на тринозі в осередді стріляних гільз, із вибитим замком і перекинутою порожньою бляшанкою на воду охолоджувати цівку, ящики з повними стрічками, мертва обслуга в чудних позах, а в траві коло неї — знов-таки папери.
Там були дешеві молитовнички, групові фотографії кулеметної обслуги: веселі й здорові хлопці, вишикувані за зростом, наче футбольна команда на знімку до шкільного альманаху, — тепер усі вони лежали в траві, покорчені й розпухлі; пропагандистські листівки, на яких солдат в австрійській уніформі перекидав на ліжко жінку; сцена була виразиста, дуже приємно намальована й анітрохи не схожа на справжнє ґвалтування, коли жінці задирають спідниці на обличчя, щоб не кричала, а часом хтось із приятелів ще й на голову сідає. Цих збудливих листівок було там чимало — певне, їх випущено перед самим наступом. Тепер вони валялись упереміжку з соромітними фотографіями, і там-таки були невеличкі картки сільських дівчат, зроблені сільськими фотографами, деколи траплялися знімки дітлахів — і листи, листи, листи. Коло мертвих завжди розкидано багато паперів, отож і бойовище після тої атаки не було винятком.
Усі ті люди полягли зовсім недавно, і ніхто ще не чіпав нічого, окрім кишень. Наших убитих, себто тих, кого Нік досі ще мав за «наших», було, як він завважив, напрочуд мало. Мундири на них також були розстебнуті й кишені вивернуті, і те, як вони впали, показувало, що атаку ведено сміливо й майстерно. Всі трупи, незалежно від походження, однаково порозпухали під гарячим сонцем.
Як видно, напослідок австрійці боронили містечко з тої-от позиції у придорожному видолинку, і відступати звідти майже не було кому. Серед вулиці лежало тільки троє мертвих — судячи з усього, вбитих на бігу. Будинки в містечку поруйнувало артилерійським вогнем, під ногами були купи тиньку й вапна, з розбитих черепичних дахів стриміли потрощені крокви, у стінах зяяли діри, подекуди з краями, жовтими від гірчичного газу. Скрізь валялося безліч снарядних осколків, а жорства змішалася з кульками шрапнелі. Містечко було зовсім безлюдне, наче вимерле.
Від самого Форначі Нін Адамс не здибав ані душі, хоч, їдучи серед зеленого довкілля, бачив ліворуч дороги гармати, сховані під покривом рясних шовковиць, — він завважив хвилі гарячого повітря, що струміли над листям, там, де сонце розжарило метал. Аж ось він переїхав містечко, дивуючись із тої пустки, і рушив далі дорогою понад берегом річки. При виїзді з містечка, де дорога збігала під гору, була широка галява, і він побачив спокійне річкове плесо, низький закрут протилежного берега та зсушене до білого пасмо прибережного мулу, де обкопались австрійці. Відтоді як він був тут востаннє, вся околиця заросла ще дужче й стала аж надто зелена; і хоч вона й увійшла в історію, проте видимих змін не зазнала — звичайне собі пониззя річки.
Батальйон розташувався ліворуч понад берегом. На гребені схилу був ряд шанців, а в них — де-не-де солдати. Нік побачив, де встановлено кулемети й сигнальні ракетні пристрої. Люди в шанцях спали. Ніхто його не зупиняв. Нік рушив далі, та коли він обминав берегову намулину, якийсь молодий лейтенант, з давно не голеним підборіддям та червоними, набіглими кров’ю очима, наставив на нього пістолета.
— Ви хто такий?
Нік назвав себе.
— А звідки мені знати?
Нік показав йому перепустку з фотокарткою, засвідчену печаткою третьої армії. Лейтенант узяв її в руки.
— Я залишу це в себе.
— Е ні, — сказав Нік. — Віддайте посвідку і сховайте свою гармату. Отуди. В кобуру.
— Звідки я можу знати, хто ви такий?
— У перепустці все написано.
— А що, як вона фальшива? Дайте-но її сюди.
— Не дуріть, — весело сказав Нік. — Відведіть мене до свого командира роти.
— Я повинен приставити вас до штабу батальйону.
— Гаразд, — погодився Нік. — Слухайте, ви знаєте капітана Паравічіні? Високий такий, з вусиками. Він колишній архітектор і розмовляє по-англійському.
— А ви його знаєте?
— Трохи знаю.
— Якою ротою він командує?
— Другою.
— Тепер він командує батальйоном.
— Чудово, — сказав Нік. Він відчув полегкість, дізнавшись, що Пара живий і здоровий. — То ходім до батальйону.
Коли ще Нік виходив з містечка, праворуч, над одним із зруйнованих будинків, вибухнуло три шрапнельних снаряди, і відтоді ніхто більше не стріляв. Та обличчя цього офіцера було наче в людини під сильним артилерійським обстрілом. Так само напружене, та й голос звучав як не свій. Його пістолет дратував Піка.
— Та сховайте ви його, — сказав він. — Де ви, а де вони — аж ген за річкою.
— Якби я думав, що ви шпигун, я пристрелив би вас тут-таки, — відказав лейтенант.
— Облиште, — сказав Нік. — Ходімо вже до батальйону. — Цей офіцер усе дужче дратував його.
Коли Нік зайшов у землянку, де містився штаб батальйону, і віддав честь, капітан Паравічіні, що заступав майора, підвівся з-за столу йому назустріч, ще худіший і подібніший до англійця, ніж звикле.
— Добридень, — мовив він. — Я вас і не впізнав одразу. Що ви тут робите в цій уніформі?
— Так мене вирядили.
— Дуже радий вас бачити, Ніколо.
— Я теж. Вигляд у вас нівроку. Як минула баталія?
— Ми провели чудову атаку. Їй-богу. Просто-таки чудову. Ось я вам покажу. Дивіться.
Він показав на карті, як проходила атака.
— Я щойно з Форначі, — сказав Нік. — То бачив по дорозі, як усе було. Справді дуже добре.
— Знаменито. Ну просто знаменито. Вас що, приординовано до полку?
— Та ні. Маю тут трохи поснувати, показати свою уніформу.
— Дивна вигадка.
— Треба, мовляв, щоб люди побачили американську уніформу й подумали, що скоро нас буде тут багато.
— А звідки вони знатимуть, що це американська уніформа?
— Ви їм скажете.
— Он як. Атож, розумію. Я приставлю до вас капрала, і ви пройдете з ним по позиції.
— Наче який тобі політикан.
— У цивільному було б поважніш. Цивільне вбрання надає людині справжньої поважності.
— І в Котелку, — сказав Нік.
— Або ж у м’якому капелюсі.
— Звісно, мені годилося б мати повні кишені сигарет, поштівок і всього іншого, — сказав Нік. — А в руках — торбу з шоколадом. Роздавати все це людям, казати їм теплі слова, поплескувати по спині. Одначе ні сигарет, ні поштівок, ані шоколаду не знайшлося. То загадали ходити без нічого.
— Я певен, що сама ваша поява піднесе дух війська.
— Годі-бо, прошу вас, — мовив Нік. — Мені й так доволі гидко. У принципі я мав би прихопити для вас пляшечку коньяку.
— «У принципі», — проказав за ним Пара і вперше усміхнувся, вискаливши жовті зуби. — Прегарний вираз. Хочете скляночку грана?[1]
— Ні, дякую, — відказав Нік.
— Зовсім без ефіру.
— Ще и досі той присмак у роті, — раптом пригадав Нік і виразно відчув його.
— А знаєте, я тоді й гадки не мав, що ви під чаркою, доки ви не розбалакались у машині, як ми верталися.
— Я заливав очі перед кожною атакою, — сказав Нік.
— А от я не можу, — сказав Пара. — Раз спробував був, ще в першому бою, то тільки гірше стало, а потім мало не вмер від спраги.
— Вам це не потрібно.
— Ви куди хоробріший у бою, аніж я.
— Ні, — сказав Нік. — Я знаю себе краще, тож і волію набиратись. І не соромлюся цього.
— Я ніколи не бачив вас п’яного.
— Невже? — спитав Нік. — Так-таки ніколи? А тієї ночі, як ми їхали з Месгре до Портогранде і я уклався спати, й накрився велосипедом замість ковдри, і все підтягував його до підборіддя?
— То було не на позиції.
— Облишмо вже про мене, — сказав Нік. — Цю матерію я знаю надто добре і радніший її не займати.
— Ви перебудьте поки що тут, — сказав Паравічіні. — Можете задрімнути, коли хочете. Від обстрілу ця фортеця ще не завалилася. Тепер надто жарко кудись іти.
— Дарма, це не горить.
— Як ви себе почуваєте?
— Чудово. Я цілком здоровий.
— Та ні, серйозно.
— Все гаразд. Не можу спати без світла. Ото й тільки.
— Я ж казав, що треба зробити трепанацію. Хоч я й не лікар, а знаю.
— Ну, а вони розважили, що буде краще, як воно саме розсякне, отож я й жду. А хіба що? Вам здається, що я звихнений, га?
— Та ні, вигляд у вас молодецький.
— Ото бісова халепа, коли тебе визнано придурком, — сказав Нік. — Потім ніхто вже тобі не вірить.
Ви б спочили трохи, Школо, — сказав Паравічіні. — Це вам, звісно, не той штаб батальйону, до якого ми звикли. Та ми чекаємо, що нас от-от перекинуть в інше місце. А виходити вам тепер, по такій спеці, нема чого — це просто нерозумно. Лягайте ось на розкладачці.
— Що ж, можна й прилягти, — сказав Нік.
Він ліг на похідне ліжко. Його дуже засмутило те, що йому так кепсько, а ще дужче — те, що капітан Паравічіні одразу завважив його стан. Ця землянка була не така велика, як та, в котрій його звід 1899 року народження, щойно прибувши на фронт, тіпався в істериці під час обстрілу перед атакою, і Пара звелів йому виводити їх по двоє із землянки, аби вони побачили, що нічого їм не станеться, і він міцно підтягнув ремінцем каски спідню щелепу, щоб не тремтіли губи. Знав, що новакам усе одно не витримати бою. Знав, що то все безглузда колотнеча… «Коли він не перестане рюмсати, роз’юште йому носа — нехай думає про щось інше. Було б мені застрелити одного, та тепер уже пізно. Вони ще дужче наполохаються. Та зацідіть ви йому по носі! Початок перенесено на п’ять двадцять. Маємо лиш чотири хвилини. Роз’юште носа й цьому лобуреві та копніть ногою під зад, щоб аж вилетів звідси. Як по-вашому, підуть вони чи ні? Якщо ні — застрельте одного-двох і постарайтеся витурити решту. Ви, сержанте, тримайтесь позаду. Нема чого лізти вперед, коли за вами ніхто не йде. Спочатку випхайте їх, а самі за ними. Ну й клята ж колотнеча! Отак. Добре…» Тоді, позирнувши на годинник, мовив рівним тоном, таким ото слушним рівним тоном: «Савойя». І він пішов тверезий, бо не мав часу налигатися, не міг знайти своєї пляшки в тому завалі: ціла стіна завалилася, оце й зрушило їх з місця; і він пішов зовсім тверезий — туди, нагору тим схилом, єдиний раз не заливши очей. А коли вернулися назад, польового лазарету вже не було, — здається, згорів, — і дехто з поранених дістався наниз аж четвертого дня, а дехто й зовсім не дістався, але ми знов наступали й відступали, і верталися назад — завжди верталися назад. І ото дивина — там була Гейбі Деліс, убрана в пір’я: торік мене ти лялечкою звав, ля-ля-ля, тобі зі мною любо, ти казав, ля-ля-ля, коли я в пір’ячку і коли ні, — прекрасна Гейбі; а мене звуть Гарі Пільцер, і ми, бувало, не раз нишком висідали з другого боку таксі, коли воно насилу бралося на крутий горб, — він кожну ніч бачив той горб уві сні, і церкву Sacré Coeur[2], білу й роздуту, наче миляна булька. Іноді з ним була його дівчина, а іноді вона була з кимось іншим, і він не міг збагнути, чого це так, але то були ночі, коли річка плинула куди ширша й повільніша, ніж годилося б, і там, за Фосальтою, поміж верб стояв низький жовтий будинок, з низькою стайнею, а поруч слався канал; він бував там тисячу разів і ніколи цього не бачив, а тепер воно снилось йому щоночі, так само виразно, як і отой горб, тільки цей сон страхав його. Той будинок важив для нього більше за все інше, і він бачив його щоночі. Сон цей був йому потрібний, але й страхав його, а надто коли там, під вербами на каналі, спокійно стояв човен; та й береги там були не такі, як на цій річці, Вся береговина була нижча, наче під Порто-гранде, де вони бачили, як ті перебродили через заплаву, послизаючись на мулкому дні й тримаючи над головами гвинтівки, аж поки разом із ними попадали у воду. Хто дав такий наказ? Якби йому не мішалися так страшенно думки, він би здолав усе те з’ясувати. Тим-то й придивлявся до всього так пильно, силкуючись запам’ятати все до ладу, аби завжди знати що до чого; та нараз йому безпричинно плуталось у голові, як от тепер у штабній землянці батальйону, що ним командує Пара, а сам він лежить на розкладачці у своїй безглуздій американській уніформі.
Він сів і розглянувся по землянці. Усі, хто там був, дивились на нього. Пара десь пішов. Він знову ліг.
Передусім налинали паризькі привиддя, але вони його не страхали, хіба лиш тоді, як вона відходила з ким іншим або як вони боялися натрапити знову на того самого шофера. Ото й усе, що його там лякало. А фронт — ніколи. Фронт йому тепер і не ввижався, і лиш один сон завдавав такого страху, що годі його й позбутись, — отой довгий жовтий будинок і не така широчина річки. Ось він знову тут, на цій річці, він пройшов через усе те містечко, і там нема ніякого будинку. І річка зовсім не така. То де ж він буває щоночі, і що йому там загрожує, і чого він щоразу прокидається, весь облитий потом, переляканий дужче, ніж будь-коли під обстрілом, — і все через якийсь там будинок, довгу стайню та канал?
Він сів і обережно спустив ноги з ліжка — вони завжди терпли, коли були довго простягнуті, — відтак подивився в очі ад’ютантові, зв’язківцеві та двом ординарцям біля дверей і надів на голову свою обшиту матерією каску.
— Я вельми шкодую, що не маю при собі шоколаду, поштівок і сигарет, — мовив він. — Зате ось на мені уніформа.
— Майор зараз повернеться, — сказав ад’ютант. У тій армії ад’ютанти не мають офіцерського звання.
— Ця уніформа не зовсім поправна, — сказав їм Нік. — Але загальне уявлення дає. Скоро тут буде кілька мільйонів американців.
— Ви гадаєте, сюди пришлють американців? — спитав ад’ютант.
— О, безперечно. А які американці — вдвічі більші за мене, дужі, щиросерді, вночі всі сплять, ніколи не були ані ранені, ані контужені, не завалені землею, нічого не бояться, не п’ють, не зраджують своїх дівчат, а багато з них і воші ніколи не бачило. Одне слово, чудові хлопці. Ось побачите самі.
— А ви італієць? — спитав ад’ютант.
— Ні, американець. Погляньте на уніформу. її пошив Спаньйоліні, але вона не зовсім поправна.
— З Північної чи Південної Америки?
— З Північної, — відказав Нік. Він відчував, що на нього знов находить. Краще б помовчати.
— А говорите по-італійському.
— А хіба що? Вам не подобається? Чи я не маю права говорити по-італійському?
— У вас італійські медалі.
— Тільки стрічки та папери. Медалі дають потім. Або ж залишиш їх комусь на схорону, а той візьме та десь поїде, або ж вони загубляться з багажем. Та в Мілані можна купити інші. Головне — щоб були папери. Хай це вас не турбує. Ось побудете який час на фронті і теж дістанете щось.
— Я ветеран Ерітрейської кампанії, — холодно морив ад’ютант. — Воював у Тріполі.
— Дуже приємно познайомитись. — Нік подав йому руку. — Нелегко, мабуть, довелося. Я помітив ваші відзнаки. А на Карсо ви часом не були?
— На цю війну мене щойно призвано. Спочатку мій вік був застарий.
— Свого часу мені не вистачало літ, — сказав Нік. — А тепер я вже непридатний до фронту.
— Що ж ви тут робите?
— Показую вам американську уніформу, — відповів Нік. — Думаєте, це не поважне діло? Вона трохи тисне в комірі, але скоро ви побачите незліченні мільйони людей у такій уніформі, що налетять сюди, мов сарана. Ви знаєте, коник, або те, що ми в Америці звемо коником, — це, власне, сарана. Справжній копик — маленький, зелений і порівняно тендітний. Принаймні його не слід змішувати з сараною або цикадою, що видає своєрідний протяглий звук, що його я на разі пе можу пригадати. От силкуюся пригадати, а не можу. Здається, вже чую його, і раптом він зникає. Ви мені пробачите, коли я перерву нашу розмову?
— Іди-но пошукай майора, — звелів ад’ютант одному з ординарців. — Я бачу, ви були поранені, — мовив він до Піка.
— І не раз, — відказав Пік. — Якщо вас цікавлять рубці, можу показати кілька досить незвичайних, але я волів би побалакати про коників. Себто, це ми звемо їх кониками, а насправді вони сарана. Ці комахи свого часу відігравали неабияку роль у моєму житті. Думаю, це вас зацікавить, а поки я говоритиму, ви можете розглядати уніформу.
Ад’ютант дав знак рукою другому ординарцеві, і той вийшов.
— Добре придивіться до цієї уніформи. Знаєте, її пошив сам Спаньйоліні. І ви теж можете дивитися, — сказав Нік зв’язківцям. — Я, власне, не маю ніякого військового звання. Мн підпорядковані американському консулові. Прошу, дивіться. Розглядайте собі скільки хочете. А я тим часом розкажу вам про американську сарану. Ми завжди віддавали перевагу одній відміні, що її звали руда середня. Вона найдовше витримує у воді, і риба бере її найкраще. Є більші різновиди, ті видають на лету звук, що нагадує калатання гадюки-гримучки, — різкий такий звук, — і мають барвисті крильця: деякі — ясно-червоні, деякі — жовті з чорним, — але у воді їх крильця розлазяться, і тому принада з них нікчемна, а от руда середня — це гладенька, дебела, м’ясовита кобилка, і я конче вам її рекомендую, якщо тільки можна рекомендувати те, чого ви, панове, ніколи, мабуть, не побачите. Але мушу пильно наголосити: ви нізащо не назбираєте стільки цих комах, щоб вистачило на цілий день рибалити, коли будете ловити їх руками чи збивати палицею. Це чиста дурниця, безглузде марнування часу. Затямте собі, панове: таким робом ви нічого не здобудете. Єдино правильний спосіб, що його слід би викладати всім молодим офіцерам разом із курсом вивчення стрілецької зброї, — коли б мене про це спитали, а можливо, що таки й спитають, — полягає в застосуванні тенет або невода із звичайної протимоскітної сітки. Два офіцери, тримаючи за протилежні кінці, — або, інакше кажучи, по одному за кожний кінець, — отаку завдовжки сітку, нахиляються, беруть в одну руку долішній край сітки, а в другу — її горішній край і біжать проти вітру. Комахи, що летять за вітром, натикаються на сітку і застрягають у її складах. У такий спосіб зовсім неважко наловити величезну кількість комах, і я вважаю, що кожний офіцер повинен завжди мати при собі протимоскітну сітку достатньої довжини, аби виготовити такого невода на коників. Сподіваюся, панове, що ви мене зрозуміли. Маєте які запитання? Коли вам щось неясне в моєму викладі, прошу ставити запитання. Є запитання? Немає? Тоді дозвольте на закінчення навести одну сентенцію. Це слова великого воїна і джентльмена, сера Генрі Вілсона: «Добродії, або ви будете панувати, або ж пануватимуть над вами». Дозвольте мені сказати їх ще раз. Я хочу, панове, щоб ви їх добре запам’ятали. Я хочу, щоб, ідучи звідси, ви понесли їх з собою. Добродії, або ви будете панувати — або ж пануватимуть над вами. Я скінчив, панове. Бувайте здорові.
Він зняв з голови свою обшиту матерією каску, тоді знову надів її і, пригнувшись під низьким надвірком, вийшов із землянки. Від придорожного видолинка поспішався Пара у супроводі обох ординарців. На осонні було дуже гаряче, і Нік зняв каску.
— Треба б приладнати до цих штук якусь поливачку, — сказав він. — Піду-но змочу її в річці. — І подибав на високий берег.
— Ніколо! — гукнув Паравічіні. — Школо! Куди ж ви?
— А таки, мабуть, не варто. — Нік спустився назад, тримаючи каску в руках, — Хоч мокра, хоч суха — однакова халепа. А ви свою весь час носите?
— Не скидаючи, — відказав Пара. — Скоро й зовсім полисію через неї. Ходімо в землянку.
У землянці Пара запросив його сісти.
— Ви знаєте, нічогісінько вони не помагають, ці каски, — мовив Нік. — Пам’ятаю, як ми тішилися, коли вперше їх одержали, та потім я надто часто бачив їх повні мозку.
— Ніколо, — сказав Пара. — По-моєму, вам слід вернутися назад. Краще й не їздіть на передову, поки не дістанете всього того припасу. Вам тут нічого робити. Коли ви почнете обходити позиції, хоч би й маючи що роздавати, люди збиратимуться коло вас і накличуть на себе обстріл. А цього я не можу дозволити.
— Я знаю, що воно дурниця, — сказав Нік. — Але ж не я її вигадав. Просто я почув, що наша бригада тут, отож і подумав: може, побачу вас чи ще кого знайомого. Я міг би поїхати в Зензон чи в Сан-Дона. Залюбки поїхав би в Сан-Дона, аби знову побачити той міст.
— Я не можу дозволити, щоб ви дурно тут вешталися, — сказав капітан Паравічіні.
— Гаразд, — мовив Нік. Він відчував, як на нього знову находить.
— Ви мене розумієте?
— Авжеж, — відказав Нік. Він силкувався опанувати себе.
— Такі речі треба робити поночі.
— Ну звісно, — мовив Нік. Він знав, що опанувати себе вже не здолає.
— Адже я тепер командую батальйоном, — сказав Пара.
— А чого б вам і не командувати? — сказав Нік. Ось воно, найшло. — Читати-писати вмієте, правда ж?
— Правда, — лагідно відказав Пара.
— От лиш батальйон у вас мізерний. Та тільки його поповнять, як вам знову дадуть вашу роту. Чому не ховають убитих? Я їх оце допіру бачив. І не маю охоти побачити ще раз. Як на мене, то їх можна ховати о будь-якій порі, це ж для вас самих краще. Бо потім усі позадихаєтесь від смороду.
— Де ви залишили свій велосипед?
— У крайньому будинку.
— Ви певні, що він не пропаде?
— Не турбуйтеся, — сказав Нік. — Я скоро піду.
— Полежте трохи, Школо.
— Гаразд.
Він заплющив очі, та замість бороданя, що дивився на нього понад прицілом гвинтівки, завмерши перед потиском курка, перед отим білим спалахом і приголомшливим ударом, від якого він упав на коліна, давлячись чимось гаряче солодким і вихаркуючи його на камінь, тимчасом як інші бігли повз нього, — він побачив довгий жовтий будинок з низькою стайнею та річку, набагато ширшу й повільнішу, ніж насправді.
— О боже! — мовив він. — Краще вже йти.
Він підвівся.
— Буду рушати, Пара, — сказав він. — До вечора ще є час, поїду. Якщо надійшли якісь припаси, вернуся ввечері й привезу. А ні, то приїду іншим разом, коли щось буде.
— Надто жарко ще їхати, — сказав капітан Паравічіні.
— Можете не тривожитись, — сказав Нік. — Тепер мені якийсь час нічого не подіється. Ото було напало, але не дуже. Напади минають чимраз легше. Я знаю, коли воно починається, бо стаю страшенно балакучий.
— Я пошлю з вами ординарця.
— Це зайве. Я знаю дорогу.
— Скоро знову приїдете?
— Неодмінно.
— Може, все-таки послати…
— Ні, — сказав Нік. — На знак довіри.
— Ну гаразд. Тоді ciao[3].
— Ciao, — сказав Нік.
Він пішов назад тою дорогою у видолинку, туди, де залишив велосипед. Ближче до вечора, коли він помине канал, на дорозі буде затінок. Там, за каналом, обабіч дороги ростуть дерева, що їх не зачепив жоден снаряд. Це ж бо там вони спіткали колись на марші Terza Savoia[4], кавалерійський полк, що тягся по снігу, озброєний списами. У морозяному повітрі з кінських писків вихоплювались білі клуби пари. Ні, то було не там, а десь-інде. Де ж то було?
— Швидше б уже той бісів велосипед, — мовив Нік сам до себе. — А то ще зіб’єшся з дороги й не потрапиш у Форначі.
