День чекання
Ми ще лежали в ліжку, коли він прийшов у кімнату зачинити вікно, і, ледве глянувши на нього, я побачив, що йому нездужається.
Його трусило, обличчя було бліде, і йшов він так повільно, наче все йому боліло.
— Що з тобою, синку?
— Голова болить.
— То йди знову ляж.
— Ні, я не хворий.
— Іди в ліжко. Зараз я одягнусь і сам прийду до тебе.
Та коли я спустився вниз, він сидів одягнений біля коминка, мій малий дев’ятирічний хлопчина, нещасний та немічний на вигляд. Я приклав руку йому до чола й відчув, що ного палить.
— Зараз же лягай, — сказав я. — Ти занедужав.
— Я не хворий, — заперечив він.
Прийшов лікар і зміряв хлопчикові температуру.
— Скільки? — спитав я.
— Сто два[1].
Внизу лікар залишив мені троє різних ліків у слоїчках різних кольорів і сказав, як їх давати. В одному були таблетки проти жару, в другому — проносне, а в третьому — на зниження кислотності. Бацили інфлюенци, пояснив лікар, розвиваються тільки в кислому середовищі. Він, як видно, досконально знав цю хворобу і, йдучи, сказав, що коли температура не підніметься за сто чотири градуси, то можна не тривожитись. Епідемія не сильна, і жодної небезпеки немає, треба тільки стерегтися запалення легень.
Повернувшись до кімнати, я записав хлопчикову температуру та час, коли які ліки давати.
— Хочеш, я тобі почитаю?
— Гаразд. Якщо ти сам хочеш, — відказав хлопчик. Обличчя його було дуже бліде, попід очима — синці. Він тихо лежав у ліжку й неначе збайдужів до всього навколо.
Я став читати вголос «Піратські історії» Говарда Пайла, та скоро завважив, що він мене не слухає.
— Як ти себе почуваєш, синку? — спитав я.
— Так само… поки що… — відказав він.
Я сів у ногах ліжка і читав далі про себе, щоб згаяти час, доки треба буде знову давати йому ліки. З усього він мав би заснути, проте, коли я звів на нього погляд, він лежав, утупивши очі перед себе, і вираз їх був дуже дивний.
— Чому б тобі не поспати? А коли приймати ліки, я збуджу тебе.
— Ні, краще я не спатиму.
Трохи перегодя він сказав мені:
— Знаєш, тату, якщо тобі тяжко, не треба сидіти тут коло мене.
— Чого б це мені було тяжко?
— Ні, я хотів сказати: якщо потім буде тяжко, то не треба.
Я подумав, що йому трохи паморочиться в голові, і, давши об одинадцятій приписані ліки, пішов собі.
День був ясний та холодний; мокрий сніг, що вкрив землю, за ніч підмерз, і все навколо — голі дерева, кущі, купи хмизу, трава, темні протавки — вилискувало, неначе полаковане ожеледдю. Я взяв з собою молодого ірландського сетера й пішов прогулятися вздовж замерзлої річки, та на скрижанілій дорозі годі було вдержатись па ногах, і мій рудий собака послизався й опадав на лапи, та й сам я двічі важко гепнувся на лід і раз навіть упустив був рушницю, так що вона ковзнула далеко вбік по гладкий кризі.
Попід високим глинястим берегом з навислими кущами ми сполохали табунець перепелів, і я встиг підстрелити двійко, перше ніж вони зникли за горішнім виступом берега. Декілька птахів посідали на дерева, та більшість поховалася в кущах, і, щоб сполохати їх, я заходився підстрибувати на купах обмерзлого хмизу. А що вони злітали в той час, як я насилу утримував рівновагу на зледенілому й хиткому галуззі, то поцілити їх було нелегко. Я підстрелив ще двох, на п’ятьох схибив і повернув назад, радіючи, що натрапив на табунець так близько від дому і що там лишилося ще багато птахів, яких можна буде віднайти іншим разом.
Удома мені сказали, що хлопчик нікого не пускає до своєї кімнати.
— Сюди не можна, — казав він. — Ви заразитесь од мене.
Я піднявся нагору й побачив, що він лежить так само, як і перше, — дуже блідий, лише на вилицях червоні плями від жару, — і так само незворушно дивиться перед себе.
Я зміряв йому температуру.
— Скільки?
— Щось близько ста, — відказав я. Насправді ж було сто два і чотири десятих.
— А було сто два, — промовив він.
— Хто це сказав?
— Лікар.
— Температура в тебе не велика, — сказав я. — Боятися нема чого.
— Я й не боюся, — озвався він. — От . тільки все думаю.
— А ти не думай, — сказав я. — Лежи собі спокійно, та й годі.
— Та я спокійний, — відказав він і знову втупив очі перед себе. Було видно, що він напружено силкується зосередитись на якійсь одній думці.
— На ось, проковтни й запий водою.
— Ти думаєш, це щось допоможе?
— Ну звісно ж.
Я сів, розгорнув книжку про піратів і почав читати, але, помітивши, що він не слухає, спинився.
— Як ти гадаєш, коли я помру? — спитав він.
— Що?
— Скільки ще мені лишилося жити?
— Ти не помреш. Що це ти вигадав?
— Ні, помру. Я ж чув, як він сказав «сто два».
— З температурою сто два градуси ніхто не вмирає. Не говори дурниць.
— А от і вмирають, я знаю. У Франції хлопці в школі казали, що коли в людини сорок чотири градуси, вона жити не може. А в мене сто два.
Він цілий день чекав смерті — весь час, від дев’ятої години ранку.
— Бідний мій хлопчику, — сказав я. — Малий бідолахо… Це ж так само, як милі й кілометри. Ти не помреш. Це просто різні термометри. На тому нормальна температура тридцять сім, а на цьому — дев’яносто вісім.
— Ти певен?
— Авжеж, — відказав я. — Це однаково, що милі й кілометри. Ти ж знаєш: якщо проїхати машиною сімдесят миль, то скільки це буде кілометрів?
— Ага… — мовив він.
Проте очі його, незворушно втуплені перед себе, оживали повільно. Не відразу минулася й ота напружена зосередженість. А наступного дня він почувався зовсім знесиленим і раз у раз плакав через найменші дрібниці.
[1] За Фаренгейтом.