День чекання

Ми ще лежали в ліжку, коли він прийшов у кімнату зачинити вікно, і, ледве глянувши на нього, я побачив, що йому нездужається.

Його трусило, обличчя було бліде, і йшов він так повільно, наче все йому боліло.

— Що з тобою, синку?

— Голова болить.

— То йди знову ляж.

— Ні, я не хворий.

— Іди в ліжко. Зараз я одягнусь і сам прийду до тебе.

Та коли я спустився вниз, він сидів одягнений біля коминка, мій малий дев’ятирічний хлопчина, нещасний та немічний на вигляд. Я приклав руку йому до чола й відчув, що ного палить.

— Зараз же лягай, — сказав я. — Ти занедужав.

— Я не хворий, — заперечив він.

Прийшов лікар і зміряв хлопчикові температуру.

— Скільки? — спитав я.

— Сто два[1].

Внизу лікар залишив мені троє різних ліків у слоїчках різних кольорів і сказав, як їх давати. В одному були таблетки проти жару, в другому — проносне, а в третьому — на зниження кислотності. Бацили інфлюенци, пояснив лікар, розвиваються тільки в кислому середовищі. Він, як видно, досконально знав цю хворобу і, йдучи, сказав, що коли температура не підніметься за сто чотири градуси, то можна не тривожитись. Епідемія не сильна, і жодної небезпеки немає, треба тільки стерегтися запалення легень.

Повернувшись до кімнати, я записав хлопчикову температуру та час, коли які ліки давати.

— Хочеш, я тобі почитаю?

— Гаразд. Якщо ти сам хочеш, — відказав хлопчик. Обличчя його було дуже бліде, попід очима — синці. Він тихо лежав у ліжку й неначе збайдужів до всього навколо.

Я став читати вголос «Піратські історії» Говарда Пайла, та скоро завважив, що він мене не слухає.

— Як ти себе почуваєш, синку? — спитав я.

— Так само… поки що… — відказав він.

Я сів у ногах ліжка і читав далі про себе, щоб згаяти час, доки треба буде знову давати йому ліки. З усього він мав би заснути, проте, коли я звів на нього погляд, він лежав, утупивши очі перед себе, і вираз їх був дуже дивний.

— Чому б тобі не поспати? А коли приймати ліки, я збуджу тебе.

— Ні, краще я не спатиму.

Трохи перегодя він сказав мені:

— Знаєш, тату, якщо тобі тяжко, не треба сидіти тут коло мене.

— Чого б це мені було тяжко?

— Ні, я хотів сказати: якщо потім буде тяжко, то не треба.

Я подумав, що йому трохи паморочиться в голові, і, давши об одинадцятій приписані ліки, пішов собі.

День був ясний та холодний; мокрий сніг, що вкрив землю, за ніч підмерз, і все навколо — голі дерева, кущі, купи хмизу, трава, темні протавки — вилискувало, неначе полаковане ожеледдю. Я взяв з собою молодого ірландського сетера й пішов прогулятися вздовж замерзлої річки, та на скрижанілій дорозі годі було вдержатись па ногах, і мій рудий собака послизався й опадав на лапи, та й сам я двічі важко гепнувся на лід і раз навіть упустив був рушницю, так що вона ковзнула далеко вбік по гладкий кризі.

Попід високим глинястим берегом з навислими кущами ми сполохали табунець перепелів, і я встиг підстрелити двійко, перше ніж вони зникли за горішнім виступом берега. Декілька птахів посідали на дерева, та більшість поховалася в кущах, і, щоб сполохати їх, я заходився підстрибувати на купах обмерзлого хмизу. А що вони злітали в той час, як я насилу утримував рівновагу на зледенілому й хиткому галуззі, то поцілити їх було нелегко. Я підстрелив ще двох, на п’ятьох схибив і повернув назад, радіючи, що натрапив на табунець так близько від дому і що там лишилося ще багато птахів, яких можна буде віднайти іншим разом.

Удома мені сказали, що хлопчик нікого не пускає до своєї кімнати.

— Сюди не можна, — казав він. — Ви заразитесь од мене.

Я піднявся нагору й побачив, що він лежить так само, як і перше, — дуже блідий, лише на вилицях червоні плями від жару, — і так само незворушно дивиться перед себе.

Я зміряв йому температуру.

— Скільки?

— Щось близько ста, — відказав я. Насправді ж було сто два і чотири десятих.

— А було сто два, — промовив він.

— Хто це сказав?

— Лікар.

— Температура в тебе не велика, — сказав я. — Боятися нема чого.

— Я й не боюся, — озвався він. — От . тільки все думаю.

— А ти не думай, — сказав я. — Лежи собі спокійно, та й годі.

— Та я спокійний, — відказав він і знову втупив очі перед себе. Було видно, що він напружено силкується зосередитись на якійсь одній думці.

— На ось, проковтни й запий водою.

— Ти думаєш, це щось допоможе?

— Ну звісно ж.

Я сів, розгорнув книжку про піратів і почав читати, але, помітивши, що він не слухає, спинився.

— Як ти гадаєш, коли я помру? — спитав він.

— Що?

— Скільки ще мені лишилося жити?

— Ти не помреш. Що це ти вигадав?

— Ні, помру. Я ж чув, як він сказав «сто два».

— З температурою сто два градуси ніхто не вмирає. Не говори дурниць.

— А от і вмирають, я знаю. У Франції хлопці в школі казали, що коли в людини сорок чотири градуси, вона жити не може. А в мене сто два.

Він цілий день чекав смерті — весь час, від дев’ятої години ранку.

— Бідний мій хлопчику, — сказав я. — Малий бідолахо… Це ж так само, як милі й кілометри. Ти не помреш. Це просто різні термометри. На тому нормальна температура тридцять сім, а на цьому — дев’яносто вісім.

— Ти певен?

— Авжеж, — відказав я. — Це однаково, що милі й кілометри. Ти ж знаєш: якщо проїхати машиною сімдесят миль, то скільки це буде кілометрів?

— Ага… — мовив він.

Проте очі його, незворушно втуплені перед себе, оживали повільно. Не відразу минулася й ота напружена зосередженість. А наступного дня він почувався зовсім знесиленим і раз у раз плакав через найменші дрібниці.