Столиця світу

У Мадриді повно хлопців на ймення Пако — це здрібнене Франсіско, — і там можна почути оповідку про те, як один батько, приїхавши до Мадрида, вмістив на приватній шпальті «Ліберала» таке оголошення: «Пако! В четвер опівдні приходь до готелю «Монтана». Я все простив. Тато», — і як потім довелося викликати загін кінної поліції, аби розігнати вісімсот молодиків, що з’явилися на це оголошення. Але той Пако, котрий прислужував у їдальні пансіону «Луарка», не мав ані батька, що міг би його простити, ані гріхів, що потребували батьківського прощення. Він мав двох старших сестер, що були покоївками в «Луарці», діставши цю роботу завдяки попередній тамтешній покоївці, своїй землячці, яка показала себе працьовитою та чесною і тим зажила доброї слави рідному селу та його людям; оті-то сестри й купили йому квитка на автобус до Мадрида і нашукали місце помічника подавальника в пансіоні. Він приїхав з невеликого села в Естремадурі, де люди жили в страшній нужді, сливе надголодь, не маючи й гадки про якісь вигоди, і з самого малечку, скільки себе пам’ятав, не знав нічого іншого, опріч тяжкої щоденної праці.

Пако був гарної статури хлопець, з чорним, як смола, кучерявим чубом, блискучими зубами та ніжною шкірою, що на неї заздрили його сестри, і завжди мав напоготові щиру, ясну усмішку. Був моторний та беручкий до роботи, любив сестер, що видавались йому вродливими й розумними, любив Мадрид, ще повний незбагненних для нього див, любив і свою роботу: яскраве світло в їдальні, сніжно-білі скатертини й серветки, ошатні чорні убори обслуги та розмаїті наїдки в кухні, — усе це надавало їй романтичної принадності.

В «Луарці» звичайно мешкало й збиралося при столах чоловік із десять-дванадцять, та для Пако, наймолодшого з трьох подавальників, що прислужували в їдальні, існували тільки тореро[1].

Другорядні матадори вподобали цей пансіон, бо він містився у пристойному кварталі Сан-Херонімо, годували там добре, й за житло та харч брали недорого. Кожний тореро мусить зберігати подобу коли не достатку, то принаймні статечності — адже позірна пишнота й гідність важать в Іспанії куди більше від хоробрості та інших чеснот, — отож вони й жили в «Луарці», поки мали в кишені хоч песету. Не було ще жодного випадку, щоб якийсь тореро перебрався звідти в кращий або дорожчий готель — другорядні матадори ніколи не стають першорядними, — а от падіння з «Луарки» були швидкі; та доки пожилець заробляв хоч би що-небудь, його не турбували рахунками, і таке траплялося лиш тоді, коли господиня пансіону переконувалась, що справи його безнадійні.

На той час у «Луарці» мешкало троє професійних матадорів, а також двоє вельми досвідчених пікадорів і один чудовий бандерильєр. Для пікадорів та бандерильєрів, яким доводилося жити в Мадриді цілий весняний сезон, покинувши свої родини в Севільї, «Луарка» була надто розкішна, одначе платили їм добре, вони мали постійну роботу в матадорів, законтрактованих до кінця сезону, і кожен з цих трьох підручних заробляв чи не більше за будь-кого з трьох матадорів, що мешкали в «Луарці». Один із тих матадорів був недужий і намагався це приховати, другий давно вже пережив скороминущу славу здібного новачка, а третій був боягуз.

Колись, на початку своєї професійної кар’єри, той боягуз був надзвичайно хоробрий і навдивовижу вправний матадор, аж поки дістав страшну рану в живіт; та деякі хвацькі манери від тих днів минулої слави зберіг він і дотепер. Веселощі буяли в ньому нестримно, і він завжди сміявся — з будь-якого приводу й без жодного приводу. Раніше, коли був у шані, він дуже полюбляв жартувати з інших, але тепер облишив ці штуки. Вони потребували впевненості, а він її вже не відчував. Цей матадор мав розумне щире обличчя і поводився з великою гідністю.

Матадор, котрий нездужав, сторожко пильнував, щоб цього не завважили інші, і обов’язково куштував хоч трохи кожної страви, що її подавалося до столу. Він мав безліч носовичків і прав їх сам у своїй кімнаті, а віднедавна почав спродувати свої матадорські костюми. Одного продав за півціни ще перед Різдвом, а другого — на початку квітня. То були пишні й дорогі костюми, він завжди дбайливо доглядав їх, і тепер у нього Лишався ще один. Перед тим як його спіткала недуга, він був багатонадійний матадор, ба навіть чинив сенсації, і хоч сам читати не вмів, проте зберігав вирізки з газет, де говорилося, що у своєму першому виступі в Мадриді він перевершив Бельмонте. Їв він одинцем, за маленьким столиком, і майже не підводив очей.

Матадор, що пережив свою першу славу, був низенький на зріст, смуглявий і вельми статечний. Він також їв за окремим столиком, дуже рідко всміхався, а щоб засміятися — то ніколи. Походив він з Вальядоліда, де всі люди напрочуд поважні, і був добрий матадор, але стиль його вийшов з моди перше ніж він здолав привернути до себе публіку своїми головними стійностями — сміливістю та спокійною вправністю, — і тепер його ім’я на афіші нікого не принаджувало. Колись його запримітили завдяки малому зростові — він-бо ледве сягав очима над бугаїв карк, — але були й інші низенькі матадори, тож він так і не спромігся здобути прихильність публіки.

З двох пікадорів, що мешкали в «Луарці», один був худорлявий сивий чолов’яга з яструбиним обличчям, який, попри свою тендітну статуру, мав міцні, мов залізні, руки й ноги; він завжди ходив у скотарських чоботях і штанах на випуст, щовечора напивався п’яний і ласо поглядав на всіх жінок у пансіоні. Другий був височенний смуглявий здоровань, гожий на вигляд, з чорним, наче в індіянина, волоссям та величезними ручиськами. Обоє мали славу добрих пікадорів, хоч перший, як казали, дуже зашкодив своєму хистові пияцтвом і розпусним життям, а другий був такий упертий та сварливий, що жоден матадор не міг працювати з ним більше як сезон.

Бандерильєр був уже в літах, із шпакуватим чубом, одначе спритний, мов кішка, незважаючи на свій вік; сидячи при столику в їдальні, він виглядав на такого собі ділка з помірними статками. На цей сезон він мав ще прудкі ноги, а коли вони вже почнуть здавати, в нього вистачить досвіду й кебети, щоб зберегти постійну роботу ще надовго. Різниця буде тільки в тому, що, втративши на швидкості, він відчуватиме постійний страх, тимчасом як тепер він упевнений та спокійний і на арені й поза нею.

Того вечора усі пожильці вже пішли з їдальні, і там лишилися тільки пікадор з яструбиним обличчям, що пив забагато, мандрівний торгівець годинниками, з великою луниною на щоці, — той пив не менше, — та два священики з Галісії, що сиділи при столику в кутку і пили, може, й не забагато, але цілком справно. За тих часів вино в «Луарці» йшло на додачу до житла й харчу, і подавальники щойно принесли ще по пляшці вальдепеньясу — на столик торгівця, тоді на пікадорів і нарешті двом священикам.

Усі три подавальники стояли в кінці кімнати. Так було там заведено: жоден не міг піти з їдальні, доки не звільняться всі його столи, — але того вечора подавальник, що обслуговував столик двох священиків, мав іти на збори анархо-синдикалістів, і Пако згодився перебрати його клієнтів на себе.

У кімнаті нагорі матадор, що приховував свою недугу, сам-один лежав долілиць на ліжку. Матадор, що пережив свою славу, сидів і дивився у вікно, наміряючись податися до каварні. Матадор, що став боягузом, завів до своєї кімнати старшу сестру Пако й чогось від неї домагався, а вона сміючись відмовлялася.

— Та ну ж бо, мала дикунко, — казав матадор.

— Ні, — відказувала сестра Пако. — З якої б то речі?

— Просто зроби мені ласку.

— Повечеряли, а тепер, бач, солоденького забаглося.

— Тільки разочок. Хіба це кому зашкодить?

— Дайте мені спокій. Дайте спокій, чуєте?

— Це ж сута дрібничка.

— Дайте мені спокій, чуєте?

Унизу, в їдальні, найвищий зростом подавальник, що спізнювався на збори, сказав:

— Ви подивіться, як вони жлуктять, ці свині в сутанах.

— Негоже так говорити, — обізвався другий. — Вони пристойні пожильці. Та й п’ють не так уже багато.

— А я вважаю, що гоже, — мовив високий. — Іспанія має дві болячки: бугаїв та священиків.

— Але ж ідеться не про кожного зокрема бугая і не про кожного священика, — заперечив другий.

— Ні, про кожного, — сказав високий подавальник. — Не поборовши кожного зокрема, не побореш цілого класу. Треба знищити кожного бугая і кожного священика. Всіх до одного. Тільки тоді їх не буде.

— Ти б це поберіг на збори, — сказав другий подавальник.

— Ось воно, наше мадридське варварство, — промовив високий. — Уже пів на дванадцяту ночі, а вони ніяк не надудляться.

— Вони ж допіру о десятій сіли до столу, — сказав другий. — Страв було чимало, сам знаєш. А вино дешеве, і вони за нього заплатили. До того ж воно не міцне.

— Хіба можлива солідарність трудящих, коли є такі дурні, як ти? — спитав високий.

— Слухай-но, — відказав другий подавальник, що йому було років із п’ятдесят. — Я все своє Життя працював. І далі, скільки житиму, теж мушу працювати. А проте ніколи не нарікаю. Робота — це світова річ.

— Атож. Зате коли її немає — це загин.

— Я завжди працював, — сказав старший віком подавальник. — Іди вже на свої збори. Нема чого тут стовбичити.

— Ти добрий товариш, — сказав високий. — Але ідеології в тебе ніякої.

— Mejor si me falta eso que el otro[2], — відказав старший (мовляв, ліпше не мати ідеології, аніж роботи). — Іди собі на збори.

Пако слухав мовчки. Він ще нічого не тямив у політиці, але аж стенався кожного разу, як високий подавальник казав, що треба перебити священиків і жандармів. Високий подавальник був для нього живий образ революції, а революція також мала романтичну принадність. Сам він хотів би бути і добрим католиком, і революціонером, і мати постійну роботу, як от тепер, а до того ще стати матадором.

— Ви йдіть на збори, Ігнасіо, — обізвався він. — Я все за вас зроблю.

— Удвох зробимо, — докинув літній подавальник.

— Та тут і одному нема чого, — сказав Пако. — Ідіть на збори.

— Pues, me voy[3], — мовив високий. — Дякую.

Тим часом у кімнаті нагорі сестра Пако спритно випручалась із матадорових обіймів, неначе борець із лабет супротивника, і вже з серцем проказувала:

— Ото ще халепа з цими жадаками! Матадор безталанний! Та ви ж власної тіні боїтеся. Коли вже маєте стільки пороху, показали б його на арені.

— Е, це ти вже заговорила чисто як повія.

— Повія теж людина, тільки я не повія.

— То скоро будеш.

— Але не од вас.

— Відчепись, — сказав матадор, що, діставши одкоша, відчував, як його знову посідає нестеменний страх.

— Відчепитися? А хто до вас чіпляється? — спитала сестра Пако. — Чи ви не хочете, аби я постелила вам ліжко? Мені ж за це гроші платять.

— Відчепись, — повторив матадор, і його широке гарне обличчя скривилося, неначе від плачу. — Ти повія. Нікчемна брудна паплюжка.

— Матадор, — мовила вона, причиняючи за собою двері. — Ото матадорисько!

Зоставшись сам у кімнаті, матадор сів на ліжко. З обличчя йому не сходила ота гримаса, яку на арені він видавав за неминущу усмішку, лякаючи нею глядачів у перших рядах, що знали їй справжню ціну.

— Ще мені й це, — приказував він уголос. — Ще й це… Ще й це…

Він пам’ятав часи, коли був добрим матадором, — лишень перед трьома роками. Пам’ятав, як облягала йому плечі важка, гаптована золотом матадорська куртка того гарячого травневого дня, коли голос його ще був однаково твердий і на арені, і в каварні; і як він націлився вістрям шпаги в те місце на бугаєвому карку, де під запорошеною чорною шерстю випинався клубок м’язів, — просто над великими, розщепленими на кінцях рогами, що похилились донизу, коли він наготувався завдати смертельного удару; і як шпага увійшла в рану — легко, наче в кавал масла, — а він натискав долонею на держак, спустивши навхрест ліву руку й подавши вперед ліве плече, сперши вагу тіла на ліву ногу. Аж раптом його тіло втратило ту підпору, і вся вага враз перекинулась на низ живота, і, коли бугай мотнув головою догори, один ріг зник з очей, увігнавшись йому в живіт, і він двічі гойднувся в повітрі, доки його стягли з рога. І тепер, як він мав убити бугая — а це траплялося рідко, — він не міг дивитись на роги, і де там знати якійсь паплюзі, що він перечував, готуючись до кожного бою. Хіба вони звідали чого-небудь, ті, що сміються з нього? Всі вони паплюги, хай їм лиха година!

Унизу, в їдальні, пікадор сидів і дивився на двох священиків. Коли там були жінки, він пас очі на них. Коли жінок не було — залюбки споглядав першого-ліпшого чужинця, un ingles[4], та сьогодні не трапилось ні жінок, ані чужинців, і він тішився тим, що зухвало розглядав тих двох священиків. Поки він отак сидів, торгівець з луниною на щоці підвівся, згорнув серветку і вийшов, покинувши на столі добрих півпляшки вина, що він замовив останнє. Якби його рахунок у «Луарці» був оплачений, він неодмінно допив би ту пляшку.

Двоє священиків не дивилися на пікадора. Один з них казав:

Ось уже десять день, як я тут, і все не можу до нього доступитися. З ранку до вечора сиджу в передпокої, а він не хоче мене прийняти.

— Що ж робити?

— Нічого. Що тут поробиш? Проти влади не станеш.

— Я тут уже два тижні, і дарма. Теж чекаю, а мене не приймають.

— Ми ж бо приїхали з глушини. Ось кінчаться гроші — і вертай назад.

— У ту ж таки глушину. Хіба Мадридові болить Галісія? Далека, нужденна провінція.

— Хоч-не-хоч, а зрозумієш вчинок брата Базіліо.

— І все ж я не дуже вірю Базіліо Альваресові.

— У Мадриді все починаєш розуміти по-іншому. Мадрид занапащає Іспанію.

— Нехай би вже й відмовили — аби тільки прийняли.

— Е ні. їм треба принизити людину — хай попожде, вимучиться.

— Ну що ж, пождемо. Я маю терпцю не менше від інших.

Об тій хвилі пікадор устав, підійшов до столика священиків і спинився поряд — сивоголовий, з яструбиним обличчям, — утупивши в них усміхнені очі.

— Це тореро, — мовив один священик до другого.

— І то непоганий, — сказав пікадор і попростував до дверей — тонкий у талії, в сірій куртці та облиплих штанах, випущених на скотарські чоботи з високими підборами, що клацали по підлозі, коли він ішов, міцно тримаючись на вилукуватих ногах і усміхаючись до себе. Він жив у вузькому, осібному світі тореро, світі індивідуального хисту, повсякнічних п’яних тріумфів та безоглядної похвальби. Зупинившись у вестибюлі, він закурив сигару, хвацько заломив набакир капелюха й подався до каварні.

Зараз же по відході пікадора квапливо знялися й священики, завваживши, що вони останні в їдальні, і там лишилися тільки Пако та літній подавальник. Вони поприбирали на столах і віднесли пляшки до кухні.

В кухні сидів ще один хлопець, мийник посуду. Він був на три роки старший від Пако і дуже цинічний та злосливий.

— На ось тобі, — сказав літній подавальник і, наливши склянку вальдепеньясу, простягнув її хлопцеві.

— А чом би й ні? — Хлопець узяв склянку.

— Тобі теж, Пако? — спитав подавальник.

— Дякую, — мовив Пако.

Всі троє випили.

— Ну, я піду, — сказав літній подавальник.

— На добраніч, — озвалися хлопці.

Він пішов, і хлопці зосталися самі. Пако взяв серветку, що нею втирався один із священиків, і, виструнчившись та зсунувши п’яти докупи, приспустив її вниз, тоді повів руками й, повертаючи голову за тим рухом, виконав повільну, плавку вероніку. Відтак обернувся, трохи посунув наперед праву ногу й зробив другий перепуск, а за ним, підступивши на крок до уявного бугая, ще один — неквапливий, точно розрахований і м’який; потім зібрав серветку при боці і, виконавши піввероніку, спритно ухилився від бугая.

Мийник посуду — його звали Енріке — зневажливо й насмішкувато стежив за ним.

— Як бугай? — спитав він.

— Дуже лютий, — відказав Пако. — Ось дивися.

Випроставши тендітний і стрункий стан, він зробив ще чотири довершених перепуски — легких, елегантних і граційних.

— А бугай? — спитав Енріке. Він стояв у фартусі біля крана, тримаючи склянку з вином.

— Ще аж хурчить, — відказав Пако.

— Дивитися на тебе гидко, — мовив Енріке.

— Це чому?

— Ану поглянь.

Енріке скинув фартух і, викликаючи на бій уявного бугая, виписав чотири бездоганні, по-циганському протяглі вероніки, а перед тим, як відступити, показав таку реболеру, що його фартух майнув дугою перед самим бугаєвим писком.

— Бачив? — спитав він. — А я мию посуд.

— Чому?

— Страх, — відказав Енріке. — Miedo. Ти б теж його відчув, якби опинився на арені проти бугая.

— Ні, — сказав Пако. — Я б не злякався.

— Lecho![5] — мовив Енріке. — Нема таких, щоб не боялися. Але тореро вміють тримати себе в руках і не показують страху перед бугаєм. А я раз поткнувся був в аматорський бій, то так злякався, що втік з арени. Всім було дуже смішно. Отак само й ти злякався б. Якби не страх, то всі чистильники в Іспанії пішли б у матадори. А ти селюк, то боявся б іще дужче, ніж я.

— Ні, — сказав Пако.

Вже безліч разів він робив усе те в уяві. Безліч разів бачив і роги, і вогкий писок бугая, бачив, як він щулить вуха, похиляє голову й, глухо тупочучи ратицями, кидається вперед, а він, Пако, сплескує плащем, і розлючений бугай проноситься повз нього, а він знову сплескує плащем, і той кидається знову, потім ще раз, і ще, і ще, і ось уже він робить свою славнозвісну піввероніку і обводить бугая круг себе, а тоді, пружно ступаючи, відходить набік, і в золотому шитві його куртки чорніє бугаєва шерсть, що зосталася там після тих близьких перепусків; а бугай стоїть на місці, мов заворожений, і довкола гримлять оплески… Ні, він не побоявся б. Інші — бояться. А він — ні. Він знав, що не злякався б. Та навіть якби й злякався, то однаково здолав би зробити все як слід. Був певен себе.

— Я б не побоявся, — сказав він.

— Leche! — знову сказав Енріке. Відтак додав: — А може, спробуємо?

— Як?

— Слухай, — сказав Енріке. — Ти думаєш про бугая, але забуваєш про його роги. А він же має таку силу, що роги ті ріжуть як ножем, колють як багнетом, трощать як ломом. Ось поглянь. — Він висунув шухляду кухонного столу й витяг два різницьких ножі. — Я прив’яжу їх до ніжок стільця. Потім підніму стільця на голову і вдаватиму бугая. Ножі будуть замість рогів. І якщо ти тоді зробиш оті свої перепуски, значить, вони чогось варті.

— Дай мені твого фартуха, — сказав Пако. — Ми зробимо це в їдальні.

— Ні, — сказав Енріке, несподівано пом’якшивши тон. — Не треба, Пако.

— Треба, — сказав Пако. — Я не боюся.

— Забоїшся, як станеш проти ножів.

— Побачимо, — сказав Пако. — Давай мені фартуха.

Тим часом, як Енріке міцно прив’язував до ніжок стільця два важких і гостренних різницьких ножі, туго обкручуючи їх до половини брудними серветками, а потім затягаючи вузли, обидві покоївки, сестри Пако, простували в кіно, щоб подивитися на Грету Гарбо в «Анні Крісті». Один із двох священиків сидів у спідній білизні, читаючи требник, а другий вже був у нічній сорочці й проказував вечірню молитву. Всі тореро, за винятком недужого матадора, вже зібралися, як звикле вечорами, у «Форносі»: дебелий чорнявий пікадор грав у більярд; статечний низенький матадор пив каву з молоком, і разом з ним, зайнявши весь столик, сиділи підстаркуватий бандерильєр та ще кілька поважних трударів.

Сивоголовий питущий пікадор чинів над чарчиною казальяського коньяку, не відводячи замилуваних очей від столика, де сидів матадор, що втратив сміливість, у товаристві іншого матадора, котрий зрікся шпаги й знову став бандерильєром, та двох дуже підтоптаних на вигляд повій.

Торгівець годинниками стояв на розі вулиці, розмовляючи з приятелями. Високий подавальник був на зборах анархо-синдикалістів і чекав нагоди висловитись. Літній подавальник сидів на терасі кафе «Альварес», попиваючи пиво. Господиня «Луарки» вже спала в своєму ліжку, простягшись на спині й підклавши між ноги подушечку; вона була опасиста, гладка, охайна, чесна, добродушна, вельми побожна й ніколи не забувала помолитися за чоловіка, що вже двадцять років як помер. Матадор, що нездужав, лежав долілиць, сам-один у своїй кімнаті, притуливши до рота хусточку.

А тут, у спорожнілій їдальні, Енріке затягнув останній вузол на серветках, що ними поприв’язував ножі, й підняв стільця з підлоги. Відтак повернув його ніжками вперед і завдав собі над голову, наставивши ножі просто себе, по одному з кожного боку.

— Важкувато, — мовив він. — Слухай, Пако, це дуже небезпечно. Не треба цього робити. — Обличчя йому зрошував піт.

Пако став проти нього й розіпнув фартух, прихопивши кожною рукою по складці — великими пальцями зверху, а вказівними зі споду, — так щоб привернути увагу бугая.

— Нападай прямо, — сказав він. — А тоді вбік, як бугай. Нападай скільки захочеш.

— А як ти знатимеш, коли кінчати? — спитав Енріке. — Давай краще так: зроби три повних перепуски, а потім половину.

— Гаразд, — погодився Пако. — Але щоб ти йшов просто на мене. Гей, torito! Ану, бугайчику!

Нахиливши голову, Енріке з розгону підскочив до нього, і Пако сплеснув фартухом перед самим лезом ножа, що мало не зачепило йому живіт, і, коли ніж майнув перед ним, йому здалося, що то справжній ріг — гладенький, чорний, з біластим кінчиком, — а коли Енріке проскочив повз нього й повернув, щоб кинутися знов, то був уже не Енріке, а бугай — важкий, розпашілий, з плямами крові на боках, він глухо протупотів обіч, а відтак вивернувся, мов кіт, і, коли Пако звільна труснув плащем, кинувся ще раз. Потім бугай знову наготувався до нападу, і Пако, не спускаючи з ока стрімкого вістря, ступнув лівою ногою на два дюйми далі, ніж належало, і ніж не пройшов повз нього, а встромився йому в тіло, легко, наче в міх з вином, і з-під твердого сталевого леза, що нагло опинилося десь усередині, приснув пекучий струмінь, і Енріке закричав: «Ой! Ой! Дай я витягну! Дай витягну!» — і Пако заточився вперед, на стілець, усе ще стискаючи в руках фартух-плащ, а Енріке тягнув стільця до себе, і ніж болісно повертався в ньому — в ньому, в Пако.

Аж ось ніж вийшов із нього, і Пако вже сидів на підлозі, в теплій калюжі, що розпливалася дедалі ширше.

— Затисни серветкою. Тримай так! — звелів Енріке. — Міцніше! Я побіжу по лікаря. А ти здержуй кровотечу.

— Треба б гумову накладку, — сказав Пако. Він бачив, як це робили на арені.

— Я йшов прямо, — плачучи, промовив Енріке. — Я тільки хотів показати, як це небезпечно.

— Не побивайся, — сказав Пако, і голос його долинув наче здаля. — А лікаря приведи.

На арені тебе підхоплюють і бігцем несуть на операційний стіл. А якщо вся кров з артерії на стегні витече раніш — кличуть священика.

— Скажи котрому з тих священиків, — промовив Пако, притискаючи серветку до низу живота. Він не міг повірити, що це сталося з ним.

Та Енріке вже біг вулицею Сан-Херонімо до нічного пункту першої допомоги, і Пако лишився сам. Спочатку він сидів рівно, потім скулився і нарешті повалився па підлогу й лежав так, аж доки настав кінець, — лежав, відчуваючи, як життя виходить із нього, неначе брудна вода з ванни, коли вийнято затичку. Його посів страх, у голові наморочилось, він намагався проказати покаянну молитву і вже пригадав був початок, та ледве встиг вимовити поспіхом: «Боже мій, я щиро каюся, що прогнівив тебе, гідного безмірної любові моєї, і твердо обіцяю…» — як зовсім знесилів і впав обличчям на підлогу, і дуже скоро було по всьому. Розітнута стегнова артерія випорожнюється куди швидше, ніж ми собі гадаємо.

Тим часом, як лікар з пункту першої допомоги піднімався сходами в супроводі поліцая, що тримав за плече Енріке, обидві сестри Пако ще сиділи в кінотеатрі на Гран Віа, вкрай розчаровані фільмом з Гретою Гарбо, де славетну кінозірку показувано в убогій, жалюгідній обстанові: вони ж бо звикли бачити її серед розкошів та сяєва. Глядачам фільм страшенно не сподобався, і вони обурено свистіли й тупотіли ногами. Решта пожильців пансіону бавила час майже так само, як і тоді, коли сталося нещастя, тільки двоє священиків уже закінчили свої молитви й готувалися облягтись, а сивий пікадор переніс свою чарку на той стіл, де сиділи підтоптані повії. Трохи перегодя він вийшов із каварні, ведучи одну з них. Це була та, котру частував матадор, що втратив сміливість.

Хлопчик Пако ніколи вже не дізнався про це, ані про те, що робили всі ці люди другого дня і в наступні дні. Він не уявляв собі, як вони насправді живуть і як помирають. Ба навіть і не усвідомлював, що вони можуть померти. Він пішов з життя, як кажуть в Іспанії, сповнений ілюзій. За свій короткий вік він не встиг утратити жодної з тих ілюзій, ані доказати перед смертю покаянної молитви.

Він не встиг навіть розчаруватися фільмом з Гретою Гарбо, що ним ось уже тиждень розчаровувався весь Мадрид.