Батьки й сини

Посередині головної вулиці містечка стояв знак об’їзду, але сліди шин вели навпростець, і, розваживши, що там, певне, лагодили дорогу, та вже закінчили, Ніколас Адамс поїхав уперед тою безлюдною брукованою вулицею, раз у раз спиняючись перед світлофорами, що горіли й у неділю, коли руху ніякого не було, щоб наступного року згаснути через брак коштів на електрику; він їхав далі через містечко, під розложистими деревами, що на все життя лишаються в серці того, хто там народився і змалку ходив під ними, тимчасом як для чужинця вони тільки марно застують сонце і спричинюють вільгість у будинках; поминувши останній будинок, він виїхав на шосе, що простяглося вдалину, то збігаючи нагору, то спадаючи вниз поміж рівно зрізаних глинястих укосів, порослих молодим пагінням. Нік народився не в цих краях, але йому приємно було їхати тут погожої осінньої днини й роздивлятися навколо. Бавовну вже зібрали, на полях лишилася сама кукурудза, подекуди впереміж із биндами червоного сорго, і, отак помалу їдучи — поряд на сидінні спав його син, сьогоднішній перебіг був уже наприкінці, місце ночівлі визначено, — Нік приглядався, де серед кукурудзи росте соя, а де горох, як гущавина чергується з порубами, чи далеко від полів та чагарника хижки й фермерські будинки, водночас подумки проходячи всю ту околицю з рушницею, відзначаючи на кожному порубі можливі годовища та сховки дичини й прикидаючи, де можна здибати вивід і куди він полетить, як його сполохати.

Коли полюєш на перепелів і собаки знайшли табунець, не можна заходити між птахами та їх звичним сховком, бо, знявшися з землі, вони всією зграєю полетять просто на тебе: одні стрімко вгору, інші — мало не чіпляючи тебе крильми, та наче б такі величезні, яких ти ніколи й не бачив у повітрі, — і тоді тільки й лишається обернутись і стріляти через плече навздогін, перше ніж вони позгортають крила й трохи не прямовисно шугнуть у чагарі. Отак полюючи в уяві на перепелів, як колись учив його батько, Ніколас Адамс несамохіть почав думати про нього. Щоразу, як він починав думати про батька, то передусім згадував його очі. Не кремезну постать, не поривчасті рухи, не широкі плечі, не карлючкуватий яструбиний ніс, не бороду, що приховувала безвільне підборіддя — ні, завжди тільки очі. Вони глибоко сиділи в очницях під захистком великих надбрів’їв, наче який цінний апарат, що для нього сконструйовано спеціальний пристрій. Ті очі бачили незрівняно далі й краще, ніж звичайне людське око, і були найвидатнішим батьковим даром. Батько мав зір достотно як у дикого барана чи орла.

Було, стоять вони з батьком на березі озера, — а Нік теж мав тоді гострі очі, — і батько каже:

— А ось і прапор підняли.

Нік не бачив ні прапора, ані щогли.

— Онде, — казав батько, — це ж твоя сестра Дороті. Он вона підняла прапор, а тепер іде до пристані.

Нік дивився через озеро й бачив довгу смугу підліску при березі, високий ліс, що починався далі, ріг перед бухтою, розчищені горби, що належали до ферми, білі стіни їхнього будинку серед дерев, але не міг розгледіти ані щогли з прапором, ані пристані — тільки білий пісок та заворот берега.

— А овець бачиш — отам на узгірку понад рогом?

— Так.

Нік бачив на сіро-зеленому схилі горба невиразну біласту пляму.

— Я можу їх полічити,-— казав батько.

Як і всі люди, обдаровані якоюсь здібністю поза межі нормальних людських потреб, батько був дуже нервовий. До того ж мав сентиментальну душу і, як більшість сентиментальних людей, був воднораз і жорстокий і вразливий. Ціле житя його спобігали невдачі, і не завжди була в тім його вина. Він помер, ускочивши в пастку, до якої й сам трохи доклав рук, і перед кінцем усі вони так чи так його зрадили. Атож, сентиментальних людей дуже часто зраджують. Нік не міг іще написати про батька, хоч і мав намір колись таки написати, але ті перепеличі місця збудили спогад про нього, такого, який він був за Нікового дитинства, і Нік знову відчув незмірну вдячність до батька, що навчив його двох речей: рибальства та полювання. Батько добре знався на обох цих справах, на відміну, скажімо, від сексуальних питань, і Нік був радий, що все склалося саме так: адже хтось має подарувати тобі першу рушницю або хоч дати на почин свою і показати, як нею орудувати, та й жити треба там, де водиться дичина або ж риба, щоб мати змогу спізнати їх, — і тепер, у тридцять вісім років, Нік любив рибалити й полювати анітрохи не менше, як тоді, коли батько перше взяв його з собою. Захоплення ніколи не пригасало, і Нік був дуже вдячний батькові, що прилучив його до цього.

Що ж до тої іншої справи, на якій батько не вельми знався, то все потрібне до неї знаряддя людина має від природи, і кожен осягає всю ту премудрість без чиїхось настанов, та й хоч де б він жив. Нік добре запам’ятав ті єдині два випадки, коли батько просвітив його в цих питаннях. Одного разу, як вони були на полюванні, Нік підстрелив на ялині руду білку. Поранене звіря впало додолу і, коли Нік підняв його з землі, наскрізь прокусило йому кінчик великого пальця.

— Ох ти ж содомська зараза! — вигукнув Нік і хряпнув білку головою об стовбур дерева. — Ти глянь, як укусила.

Батько подивився і сказав:

— Висмокчи кров, а дома припечеш йодом.

— Содомська зараза, — знову сказав Нік.

— А ти знаєш, що таке содомська зараза? — спитав батько.

— Ми так на все кажемо, — відповів Нік.

— Так кажуть, коли людина злягається з тваринами.

— Навіщо? — спитав Нік.

— Не знаю, — відказав батько. — Але це ганебний злочин.

Це настрахало Ніка, але разом з тим підбудило його уяву, і він став думати про різних тварин, одначе жодна не видалась йому ані досить привабливою, ані придатною на таке діло. Ото було й усе, про що він дізнався у статевих питаннях від батька, коли не рахувати ще одної речі. Якось Нік прочитав у газеті, що Енріко Карузо арештовано за мужолозтво.

— Що таке мужолозтво?

— Це такий ганебнющий злочин, — відказав батько.

В Ніковій уяві постав великий тенор із довгою лозиною в руці, який чинив щось дивовижне, незбагненне й ганебне над пишною красунею, схожою на Анну Гелд з малюнка на піднятому вічку сигарної скриньки. І Нік, хоч як було йому лячно, поклав собі, коли підросте, бодай раз скуштувати того мужолозтва.

Батько підсумував усю цю матерію, зазначивши, що рукоблудство призводить до сліпоти, божевілля та смерті, а той, хто тягається з повіями, неминуче підхопить якісь пранці, і що найкраще обминати такі речі десятою дорогою. Зате батько мав пречудові очі, яких Нікові більш ні в кого не траплялося бачити, і він дуже любив батька, любив ще довго й по тому. Тепер, знаючи, як усе сталося, він волів би не згадувати навіть і про ті давні дні, коли ще ніщо не віщувало лиха. Якби він написав про це, то назавжди б його позбувся. Він позбувся багатьох спогадів, написавши про них. Та для цього ще не настав час. Ще надто багато людей були живі. І він постановив думати про щось інше. Батьковому лихові однаково вже нічим не зарадиш, та й думав він уже геть про все те безліч разів. Той марафет, що трунар навів на батькове обличчя, і досі не затерся в його пам’яті, та й усе інше пригадувалось так ясно, наче було вчора, аж до сум боргових зобов’язань. Він тоді похвалив трунареву роботу. Трунар видимо пишався нею і взяв похвалу за належне. Та не трунар надав батькові тої останньої подоби. Він лиш наклав декілька хвацьких виправних мазків сумнівної художньої вартості. Обличчя й саме змінювалось і зазнавало змін іззовні вже довго перед тим. А свого доконечного вигляду прибрало в останні три роки. То було б добре оповідання, але ще надто багато людей лишалося серед живих, аби він міг про все написати.

Речей, про які вже мовлено, Нік навчився сам, у ялиновому бору за індіянським селищем. Діставався він туди лісовою стежиною, що йшла від їхнього будинку до сусідньої ферми, а потім звивистим путівцем через поруби аж до селища. Він і досі відчував ту дорогу під босими ногами. Одразу ж за будинком ступаєш на м’яку прілу глицю і простуєш через ліс, де повалені стовбури потрухліли на порох, а з розчахнутого блискавкою дерева, наче списи, звисають довгі тріски. Через струмок перекинуто колоду, і досить зашпотатись, як бовкнеш у грузьке чорне баговиння. Вийшовши з лісу, перелазиш через огорожу й потрапляєш на тверду, висушену сонцем стежку, що йде сіножаттю — там росте кінський щавель і коров’як, а ліворуч тягнеться мулке річище струмка, де годуються кулики. На березі струмка стоїть літня хижка. Під стіною хліва — купа свіжого, теплого гною, а поряд — ще одна, давніша, підсохла зверху. Далі знов огорожа й гаряча втоптана стежка від хліва до будинку, а там, до самого бору — розжарена піщана дорога, що перетинає струмок — цього разу через місточок,-— де по берегах росте комиш: його вмочаєш у гас і запалюєш, мов смолоскип, коли вночі ловиш рибу з вилками.

Далі путівець повертає ліворуч і йде узліссям нагору, а ти вступаєш у бір, на широку глинясту просіку, завжди прохолодну під шапками дерев, — таку широку її зроблено на те, щоб витягати з лісу ялинову кору, яку лупили індіяни. Кору складали у великі довгі стоси й накривали, мов хатки, тою ж таки корою, а облуплені колоди, величезні й жовті, зоставалися там, де зрублено дерева. їх так і кидали гнити в лісі, навіть не обрубували й не палили верховіття. Чинбарні в Бойн-Сіті була потрібна сама кора, і взимку її тягли волоком по кризі через озеро, а лісу з кожним роком меншало, зате більшало голих, випалених сонцем та забур’янених порубів.

Але тоді лісу було ще багато, незайманого лісу з високими рівними стовбурами аж ген до гілля, де ноги м’яко ступали по чистій рудій глиці, що встеляла нічим не порослу землю, і де навіть у найгарячіші дні був холодок, — і вони троє сиділи, прихилившись до грубезного, у два людських зрости завширшки стовбура, легенький вітрець шелестів у високих верхівках дерев, прохолодне проміння вкривало землю світляними острівцями, і Білі сказав:

— Хочеш іще раз лягти з Труді?

— Труді, ти хочеш?

— Еге.

— То ходімо.

— Ні, тут.

— Але ж Білі…

— А що нам Білі. Він мій брат.

Потому вони сиділи, всі троє, дослухаючись, чи не обізветься чорна білка, що ховалася десь у верховітті. Чекали, щоб вона подала голос: тоді хвіст їй сіпнеться і, вгледівши найменший порух, Нік туди вистрелить. Батько давав йому на полювання лише три набої на день. Рушниця в Ніка була однорульна, двадцятого калібру, з дуже довгою цівкою.

— От стерво — і не рухнеться, — мовив Білі.

— А ти стрельни, Нікі. Сполохай її. Побачимо, як вона скочить. Тоді ще стрельнеш, — сказала Труді. Як на неї, то була довга промова.

— Маю тільки два набої, — озвався Нік.

— От стерво, — повторив Білі.

Вони сиділи, прихилившись до дерева, і мовчали. Ніка поймало відчуття полегкості й щастя.

— Еді каже, що прийде якось уночі спати з твоєю сестрою Дороті.

— Що?

— Він таке каже.

Труді кивнула головою.

— Він тільки про те й думає, — мовила вона.

Еді був їх старший зведений брат. Він мав сімнадцять років.

— Нехай Еді Джілбі тільки поткнеться вночі й хоч би заговорить до Дороті — то знаєш, що я йому зроблю? Уб’ю, отак. — Нік звів курок і, майже не цілячись, потягнув до себе язичка, щоб пробити в голові або череві того паскудного покруча Еді Джілбі діру завбільшки з добрячий кулак. — Отак. Отак і вб’ю.

— То краще йому не приходити, — сказала Труді. Вона засунула руку Нікові до кишені.

— Краще хай пильнується, — мовив Білі.

— Він великий хвалько. — Труді нишпорила рукою в Ніковій кишені. — Але ти не вбивай його. Матимеш багато лиха.

— Отак і вб’ю, — повторив Нік.

Еді Джілбі лежав на землі, і груди його були геть розтрощені пострілом. Нік гордовито наступив на нього ногою.

— Я здеру з нього скальп, — промовив він радісно.

— Не треба, — сказала Труді. — Це зле.

— Здеру скальп і пошлю його матері.

— Його мати померла, — сказала Труді. — Не вбивай його, Нікі. Не вбивай, ну задля мене.

— А коли здеру скальп, викину тіло собакам.

Білі зовсім занепав духом.

— Хай добре пильнується, — мовив він похмуро.

— І вони роздеруть його на шматки, — сказав Нік, потішений цим видивом. Відтак, здерши скальп з того покруча та відступника й незворушно спостерігаючи, як собаки шматують його тіло, він раптом беркицьнув назад до стовбура дерева — Труді повалила його, душила й кричала:

— Не вбивай його! Не вбивай! Не вбивай! Не треба! Не треба! Нікі! Нікі! Нікі!

— Що тобі таке?

— Не вбивай його!

— Я мушу його вбити.

— Він просто хвалько.

— Ну гаразд, — сказав Нік. — Я не буду його вбивати, тільки щоб він і близько не підходив до нашого дому. Пусти мене.

— От і добре, — мовила Труді. — А тепер хочеш іще? Мені саме хочеться.

— Тільки хай Білі десь піде.

Нік убив Еді Джілбі, потім подарував йому життя і тепер знову відчув приплив чоловічої снаги.

— Іди, Білі. Ти весь час коло нас крутишся. Іди собі.

— Сучий ти син, — сказав Білі. — Мені це набридло. Чого ми сюди ходимо? Полювати чи навіщо?

— Можеш узяти рушницю. Ще є один набій.

— Гаразд. Я таки поцілю велику чорну.

— Я тобі гукну.

Минуло вже чимало часу по всьому, а Білі не повертався.

— Як ти думаєш, буде в нас дитина?

Труді, радісно усміхаючись, стулила смугляві ноги й пригорнулася до Ніка. Нік почувався так, немов частина його єства відлетіла десь ген далеко.

— Певно, ні, — відказав він.

— Чом ні? Скільки завгодно може бути.

Вони почули, як вистрелив Білі.

— Цікаво, чи влучив.

— А мені байдуже, — мовила Труді.

З-за дерев вийшов Білі. Рушниця була в нього на плечі, і він ніс чорну білку, тримаючи її за передні лапи.

— Гляньте, — сказав він. — Більша за кішку… Ви вже?..

— Де ти її надибав?

— Отам, далі. Побачив, як стрибала.

— Час додому, — сказав Нік.

— Ні, — заперечила Труді.

— Мені треба вернутися до вечері.

— Ну гаразд.

— Завтра підемо полювати?

— Гаразд.

— Білку, як хочеш, забери собі.

— Гаразд.

— Після вечері вийдеш?

— Ні.

— Як тобі?

— Добре.

— Ну гаразд.

— Поцілуй мене, — мовила Труді.

Тепер, їдучи машиною в надвечірніх сутінках, Нік уже не думав про батька. Кінець дня ніколи не навіював думок про нього. Кінець дня завжди належав тільки Нікові, і цієї пори йому бувало гарно лиш на самоті. Батько вертався до нього пізньої осені або ж напровесні, коли на луках з’являлися бекаси, чи коли він бачив кукурудзу в копах, чи був коло якогось озера, чи здибував десь запряжену конем ресорку, чи то бачив або чув диких гусей, або ж чатував у засідці на качок, пригадуючи, як одного разу крізь снігову куряву шугнув додолу орел і кинувся на обтягнутого брезентом вабця і як він бив крильми, намагаючись злетіти, не годен видобути застряглі в брезенті пазури. Батько нараз появлявся біля нього у занедбаних садках, на свіжій ріллі, серед чагарів, на невеликих узгірках, або коли він ступав по висхлій траві, щоразу як рубав дрова, носив воду, біля млинів, сидрових точил і завжди коло вогнищ. Міста, в яких він жив, були вже зовсім не ті, що їх знав батько. Відколи Нікові вийшло п’ятнадцять, він більше не мав із батьком нічого спільного.

На морозі батькова борода припадала інеєм, а в гарячі дні він дуже пітнів. Йому подобалось працювати в спеку на фермі, бо ніхто його до того не приневолював і він любив фізичну працю, а Нік не любив її. Нік любив батька, але не зносив його запаху, і одного разу, коли йому довелося надягти на себе спідню білизну, що стала батькові замала, ного аж занудило, і він зняв ту білизну й сховав під камінням у річечці, а вдома сказав, що загубив. Перед тим, коли батько звелів йому надягти білизну, він пояснив, у чому річ, але батько сказав, що її допіру випрано. Воно й справді було так. Нік попрохав батька понюхати білизну, той сердито нюхнув і сказав, що вона чиста й свіжа. А коли Нік, повернувшись додому без білизни, сказав, що загубив її, його відшмагали за брехню.

Потім він причаївся у дровітні проти розчинених дверей, звівши курок наладованої рушниці, дивився на батька, що сидів на веранді й читав газету, і думав: «Ось пальну зараз — і край. Пальну — і вб’ю його». Та зрештою гнів його помалу згас і тільки трохи гидко було, що рушниця та — батьків дарунок. І він подався до індіянського селища, сам-один поночі, щоб позбутися того запаху. З усієї родини єдина лишень сестра мала запах, що йому подобався. Усіх інших він як міг уникав. Це чуття трохи пригасло, коли він почав курити. Та й добре. Такий нюх годився б мисливському собаці, а людині він був ні до чого.

— Тату, а як ти ходив полювати з індіянами, коли був маленький?

— Та що ж тут казати…

Нік аж здригнувся від несподіванки. Він і не бачив, що син уже не спить. Тільки тепер завважив, що той сидить поряд. Йому здавалося, що він їде одинцем, аж ось коло нього син. Цікаво, чи давно він прокинувся…

— Ми цілими днями полювали на чорних білок, — сказав він. — Батько давав мені лиш по три набої на день. Казав, що так із мене буде справжній мисливець. Нема чого, мовляв, стріляти аби стріляти. Я ходив у ліс з одним хлопцем, Білі Джілбі, та його сестрою, Труді. Так ми полювали трохи не кожного дня, всеньке літо.

— Дивні імена, як на індіян.

— Еге ж, дивні, — погодився Нік.

— Ну, а які вони самі були?

— Вони були оджибвеї, — сказав Нік. — Дуже гарні індіяни.

— Ну, а як тобі з ними велося?

— Це важко розказати, — мовив Нік Адамс.

Хіба ж розкажеш, що так гарно, як з нею, першою, тобі ні з ким більше не було; хіба оповіси про ті округлі смугляві стегна, плаский живіт, маленькі тверді перса, руки, що так міцно обіймали, бистрий спраглий язик, імлисті очі, приємний смак рота, а потім — оте неподатливе, туге, солодке, вільготне, любе, пругке, болісне, повне, безмірне, доконечне, нескінченне, без кінця-краю, і раптом — кінець: злинув великий птах, немов пугач у сутіні, тільки в лісі білий день і на живіт тобі поналипала глиця. Отак, було, йдеш на те місце, де жили індіяни, і вже нюхом його чуєш, і ні порожні пляшки від зілля, ні мухи, що дзижчать довкола, не можуть забити духу запашних трав, курева та ще одного, схожого на дух щойно вичиненої кунячої шкурки. Цього не відберуть ніякі анекдоти про індіян, ні їхні старі баби. Ані нудотний солодкуватий пах, що завше від них ішов. Ані те, що вони зрештою вчиняли. Річ не в тім, як вони кінчали. Вони всі кінчали однаково. Як на той час — добре. Тепер — ні.

А щодо отого іншого… Коли ти вбив на лету одного птаха, то вважай, що вбив усіх летючих птахів, які є. Хоч усі вони різні й літають по-різному, відчуття завжди однакове, і останній птах так само любий, як і перший. Цим він завдячував батькові.

— Може, тобі б вони й не сподобалися, — сказав він хлопчикові. — Але я думаю, що сподобалися б.

— І дідусь жив з індіянами, коли був маленький?

— Так. Коли я питав його, які вони були, він казав, що мав серед них багато друзів.

— А я колись із ними житиму?

— Не знаю, — відказав Нік. — Це вже як сам схочеш.

— А коли я матиму свою рушницю й сам ходитиму полювати?

— У дванадцять років, якщо будеш обережний.

— От якби мені вже тепер було дванадцять!

— Буде, й не зчуєшся.

— А який був дідусь? Я його зовсім не пам’ятаю, пригадую тільки, що як мене привезли з Франції, він подарував мені духову рушницю й американський прапорець. Який він був?

— Так просто про нього не розкажеш. Він мав напрочуд гострі очі, був добрий мисливець і рибалка.

— Кращий за тебе?

— Стріляв він так, що куди мені, та й батько його бив птахів незгірше.

— Іду в заклад, що не ліпше, ніж ти.

— А таки ліпше. Він стріляв дуже швидко й несхибно. Любо було глянути, ніхто більше так не вмів. А от як я стріляв, він завше сердився.

— Чого ми ніколи не поїдемо помолитися на дідусеву могилку?

— Ми живемо в зовсім іншому місці. Звідси туди далеко їхати.

— От у Франції не було б далеко. У Франції ми б поїхали. Треба ж мені помолитися на дідусевій могилці.

— Колись поїдемо.

— А як і ти помреш, я не хочу жити так далеко, щоб ніколи не помолитися на твоїй могилці.

— Та якось це залагодимо.

— А не можна, щоб нас усіх поховали десь у зручному місці? Нехай би нас поховали у Франції. Ото було б добре.

— Я не хочу, щоб мене ховали у Франції, — сказав Нік.

— Ну, тоді треба пошукати якогось зручного місця В Америці. А чи не можна б поховати всіх на нашому ранчо?

— Непогана думка.

— Тоді я міг би по дорозі на ранчо спинятися й молитися на дідусевій могилці.

— Ти страшенно розважливий хлопчина.

— Але ж погано, що я ніколи навіть не був на його могилці.

— Доведеться поїхати, — сказав Нік. — Таки доведеться.