Дід коло мосту

Край дороги сидів старий дід в окулярах із залізними обідцями та в геть запорошеній одежі. Через річку вів наплавний міст, і по ньому сунули підводи, вантажні машини, чоловіки, жінки й діти. Запряжені мулами підводи, переїхавши міст, насилу повзли крутим узвозом, і солдати підштовхували їх, упираючись у шпиці коліс. Машини з надсадним ревом бралися нагору й вимикались із тієї тисняви, а селяни брели дорогою по кісточки в пилюці. Тільки той дід сидів непорушно. Він так тяжко стомився, що не міг іти далі.

Я мав завдання перейти міст, розвідати передмостя по той бік річки і з’ясувати, докіль просунувся ворог. Відбувши це, я вернувся назад через міст. Тепер тут було менше підвід і зовсім мало пішого люду, та дід усе ще сидів на місці.

— Звідки ви? — спитав я.

— Із Сан-Карлоса, — відказав він і усміхнувся.

Сан-Карлос було його рідне містечко, отож дід і всміхнувся на ту втішну згадку.

— Я доглядав худібку, — пояснив він.

— А-а, — мовив я, не розуміючи до ладу, про що йдеться.

— Еге ж, — сказав він. — Зостався, бачте, там, аби доглядати худібку. Я пішов із Сан-Карлоса останній.

Він не схожий був на чередника, ані на вівчара, і, скинувши поглядом на його чорну запорошену одіж, сіре запорошене обличчя та окуляри в залізній оправі, я спитав:

— А що ж воно за худібка?

— Та всяка собі худібка, — відказав він і похитав головою. — І от довелось її покинути.

Я дивився на міст, на околицю в дельті Ебро, що нагадувала мені Африку, і думав про те, як скоро побачимо ми супротивника, і весь час дослухався, аби не пропустити перших звуків, що звістують оту завжди таємничу річ, яка зветься стикання з ворогом, — а старий усе так само сидів на місці.

— То що ж воно за худібка? — спитав я.

— Там її разом три хвости, — пояснив він. — Дві кози, кицька та ще чотири пари голубів.

— І вам довелось їх покинути? — спитав я.

— А так. Почали стріляти з гармат. Ото як почали стріляти, капітан і звелів мені йти.

— А родини ви не маєте? — спитав я, дивлячись на протилежний бік мосту, де останні підводи квапливо з’їжджали схилом берега.

— Ні, — відповів він. — Лишень оту худібку, що я казав. За кицьку, звісно, турбуватися нема чого. Кицьки, вони годні дати собі раду, а от що буде з рештою — аж подумати страх.

— За кого ви стоїте? — спитав я.

— Ні за кого, — відказав він. — Мені сімдесят шість літ. Я пройшов оце дванадцять кілометрів, а далі, мабуть, уже не зрушу.

— Тут небезпечно, — сказав я. — Вам треба намогтись і дійти до повороту на Тортосу — там їздять машини.

— Ось посиджу ще трохи, а тоді піду, — сказав він. — А куди вони їдуть, ті машини?

— До Барселони, — відповів я.

— Я нікого в тій стороні не знаю, — сказав він. — Та все одно дякую. Красно вам дякую.

Він звів на мене безвиразні, стомлені очі і, жадаючи поділитися хоч із ким своєю бідою, сказав:

— Кицька — то воно їй нічого, я знаю. За кицьку турбуватись нема чого. А от решта… Як ви гадаєте, що з ними станеться?

— Та, певно, якось перебудуть.

— Справді?

— А чом би й ні, — відповів я, дивлячись на протилежний берег, де вже не було жодної підводи.

— А як стрілятимуть, то що їм робити? Мені ж бо сказано йти, скоро почали стріляти.

— Ви залишили голубник відчинений?

— Еге.

— Ну, то вони полетять собі.

— Еге ж, вони, звісно, полетять. А от решта… Про решту бодай і не думати, — сказав він.

— Якщо ви перепочили, то йшли б уже, — наполягав я. — Вставайте і спробуйте піти.

— Дякую, — сказав він, тоді звівся на ноги, заточився вбік і знову сів у пилюку.

— Я ж доглядав худібку, — глухо пробурмотів він, уже не до мене. — Я тільки доглядав худібку…

З помогти йому я не мав чим. Був перший день великодня, і фашисти підступали до Ебро. Днина стояла сіра, похмурна, небо затягли низькі хмари, і їхні літаки не знімалися в повітря. І оце, та ще те, що кішки можуть самі собі дати раду, була єдина втіха, що лишилася тому дідові в житті.