Сніги Кіліманджаро

Кіліманджаро — вкрита снігом гора заввишки 19 710 футів, що її вважають найвищою в Африці.
Її західна верховина мовою масаї зветься «Нгає-Нгаї», себто «Божий дім».
Майже при самій тій верховині лежить висхлий і замерзлий труп леопарда.
Чого шукав леопард на такій височині — ніхто пояснити не може.

 

— Найцікавіше те, що мені зовсім не болить, — сказав він. — Отак і знаєш, коли воно починається.

— Справді не болить?

— Анітрохи. Єдине, що мене турбує, — це дух. Тебе, напевно, аж верне.

— Годі-бо, прошу.

— Онде, поглянь, — сказав він. — Що їх так сюди вабить — видиво чи дух?

Його похідне ліжко стояло в затінку розлогої мімози, і, сягаючи оком поза тінь, на залляту сонцем долину, він бачив трьох великих птахів, що зухвало порозсідалися віддалік, а ще з десяток їх кружляло в повітрі, і тіні їхні раз по раз мелькали на землі.

— Вони позліталися того ж дня, як зіпсувалась машина, — сказав він. — А оце сьогодні вперше сіли на землю. Спочатку я пильно додивлявся, як вони ширяють у небі: думав, згодиться колись до оповідання. Та тепер смішно про це й казати.

— Ну годі вже, прошу тебе, — мовила вона.

— Та я ж нічого, — відказав він. — Просто легше стає, коли розмовляєш. Я зовсім не хочу тебе смутити.

— Ти ж знаєш, не це мене смутить. Я не маю ані хвилини спокою, бо нічим не можу тобі зарадити. А по-моєму, ми могли б якось полегшити становище, доки прилетить літак.

— Або доки він не прилетить.

— Ну скажи, будь ласка, що мені зробити. Я ж напевне можу що-небудь зробити.

— Можеш відтяти мені ногу, і воно має спинитись, хоч я й не вірю. Або можеш мене застрелити. Ти ж тепер добре стріляєш. Це я тебе навчив, правда?

— Прошу, не кажи такого. А може, я б тобі почитала?

— Що?

— Що-небудь із того, що ми маємо з собою, чого ще не читали.

— Не можу я того слухати, — сказав він. — Найліпше розмовляти. Ми сваримося, і час минає швидше.

— Я не сварюся. Я не хочу сварок. Не треба більше сваритися. Хоч які б ми були знервовані. Може, сьогодні вони повернуться з іншою машиною. А може, літак прилетить.

— Я не хочу нікуди їхати, — сказав чоловік. — Та й ні до чого — хіба тільки щоб тебе заспокоїти.

— Ти говориш як боягуз.

— Невже не можна дати людині спокійно померти й не ображати її? Чи тобі легше так?

— Ти не помреш.

— Не кажи дурниць. Я вже помираю. Поспитай-но отих паскуд. — Він кинув оком туди, де сиділи троє величезних бридких птахів, згорбившись і повтягавши лисі голови у настовбурчене пір’я. Четвертий спустився додолу, трохи пробіг з льоту, а відтак перевальцем подибав до тих трьох.

— Їх повно коло кожного табору. Просто ніхто їх не помічає. Ти не помреш, якщо не спустиш руки.

— Де ти таке вичитала? Ну й дурепа.

— Можеш собі думати про когось іншого.

— Боронь боже, — сказав він. — Я все життя тільки те й робив.

Якусь часинку він лежав тихо, дивлячись через розжарену сонцем мерехтливу долину туди, де починався чагарник. Там паслося кілька козят, що видавалися маленькими білуватими цятками на жовтому тлі, а вдалині він побачив табун зебр, зовсім білих проти зелені чагарів. Намети стояли в гарній місцині, під великими деревами коло підгір’я, там була добра вода, ще й зовсім близько — в майже пересохлому джерелі, що до нього вранці зліталися куріпки.

— То не хочеш, щоб я тобі почитала? — спитала жінка. Вона сиділа на брезентовому стільчику обік ліжка. — О, вітрець повіяв.

— Ні, дякую.

— Може, приїде машина.

— Мене анітрохи не обходить, приїде вона чи ні.

— Зате мене обходить.

— Тебе обходить бозна-скільки такого, до чого мені байдужісінько.

— Не так уже й багато, Гарі.

— А що, як ми вип’ємо трохи?

— Тобі може зашкодити. У Блека сказано не вживати алкоголю. Краще не треба.

— Моло! — гукнув він.

— Слухаю, бвана.

— Принеси-но віскі з содовою.

— Слухаю, бвана.

— Тобі не можна, — сказала вона. — Оце і є спустити руки. Там же пишеться, що пити шкідливо. Я знаю, що шкідливо.

— Ні, — мовив він. — Корисно.

От і кінець, думав він. І тепер він уже не зможе нічого завершити. І ось як воно все кінчається — суперечкою через ковток віскі. Відколи в його правій нозі почалася гангрена, біль зовсім ущух, а з болем зник страх, і тепер він не відчував нічого, крім безмежної втоми та лютої досади, що це вже край усьому. Те, що мало статись, анітрохи його не цікавило. Багато років над ним тяжіла страшна неминучість, а ось тепер смерть уже нічого не важила. Просто дивно, яку полегкість дає справжня втома.

І тепер він ніколи не напише тих речей, що їх усе приберігав на майбутнє, доти, доки зможе написати їх гарно. Ну що ж, зате й невдачі вже нема чого боятися. А може, він узагалі не здолав би їх написати, отожбо й не брався до них і все відкладав на потім. Та тепер він уже ніколи про це не дізнається.

— Даремно тчи сюди поїхали, — сказала жінка. Вона дивилася на склянку в його руці й кусала губи. — У Парижі з тобою ніколи б такого не сталося. Ти ж завжди казав, що любиш Париж. Ми могли залишитися в Парижі або ж поїхати десь-інде. Я б подалася з тобою куди завгодно. Я ж казала, що поїду куди ти тільки схочеш. Коли вже тобі треба було пополювати, ми могли поїхати до Угорщини, там було б набагато зручніше.

— Все за твої кляті гроші, — сказав він.

— Ти несправедливий, — сказала вона. — Вони завжди були такі самі твої, як і мої. Я все покинула і їздила з тобою скрізь, де ти хотів, і робила все, що ти хотів. Але сюди ми поїхали даремно.

— Ти ж казала, що тобі тут подобається.

— Подобалося, коли все було гаразд. А тепер мені тут осоружно. Не збагну, чому таке мало скоїтися з твоєю ногою. За що нас спіткало це лихо, що ми такого зробили?

— За себе я можу сказати. Передусім, забув одразу ж припекти подряпину йодом. Потім не звертав на неї уваги, бо ніяка зараза до мене не пристає. А ще згодом, коли мені погіршало, робив примочки слабким карболовим розчином, бо всі інші дезінфекційні засоби в нас кінчилися. Либонь, саме від цього помертвіли дрібні кровоносні судини й почалася гангрена. — Він подивився на жінку. — Хіба не досить?

— Я не про те.

— Якби ми найняли тямущого механіка, а не того недоука-тубільця, він стежив би за мастилом і ніколи б не спалив підшипника.

— Я не про те.

— Якби ти не зреклася свого товариства, того клятого кодла з Олд-Вестбері, Саратоги, Палм-Біча, і не злигалася зі мною…

— Та я ж кохала тебе. Ти несправедливий. Я й тепер тебе кохаю. І завжди кохатиму. А ти хіба не кохаєш мене?

— Ні, — відказав він. — Мабуть, ні. Та й не кохав ніколи.

— Гарі, що ти кажеш? Ти втратив розум.

— Ні. Я не маю чого втрачати.

— Не пий, — сказала вона. — Любий, не пий, я тебе прошу. Ми повинні зробити все, що тільки можна.

— От ти й роби, — сказав він. — А я стомився.

 

Тепер він бачив в уяві залізничну станцію в Карагачі і себе на пероні з рюкзаком за плечима, і ось уже чільний ліхтар Сімплонського експреса розітнув темряву, — він тоді від’їжджав із Фракії після того відступу. Це було одне з оповідань, що він мав написати згодом, і ще про той сніданок, коли всі дивились у вікно на засніжені болгарські гори і секретарка з Нансенової місії спитала старшого, чи то справді сніг, і старший, зиркнувши й собі, відповів: «Ні, то не сніг. На сніг іще зарано». І секретарка сказала іншим дівчатам: «От бачите, ніякий то не сніг», — і вони загомоніли всі разом: «То не сніг, ми помилилися». Але то був таки сніг, і, коли розпочався обмін населення, старший послав людей у засніжені гори. І вони блукали серед того снігу, аж поки всі загинули ще до кінця зими.

Сніг був і в Гауерталі, він ішов цілий різдвяний тиждень, — того року, коли вони жили в лісорубовій хаті з величезною кахляною грубою, що займала півкімнати, і спали на матрацах, набитих буковим листям; це тоді до них пришкандибав дезертир, насилу тягнучи по снігу скривавлені ноги. Він сказав, що за ним женеться поліція, і вони дали йому вовняні шкарпетки й затримали поліцаїв балачкою, аж поки слід його замело снігом.

У Шрунці на перший день Різдва сніг так яскрів проти сонця, що аж очам було боляче, коли дивитися з вікна пивнички на тамтешній люд, що вертав додому з церкви. Це там вони підіймалися з важкими лижвами на плечі вкоченою саньми й жовтою від кінської сечі дорогою, що йшла понад річкою між крутих гір, порослих соснами, і там-таки з’їжджали з великого льодовика над Мадленер-гаузом, і сніг був гладенький, мов цукрова полива, і легкий, мов пудра; і він дотепер пам’ятав той стрімкий, безгучний від величезної швидкості спуск, коли він, наче птах, летів униз.

Того року наглий снігопад заскочив їх у Мадленер-гаузі, і вони мусили просидіти там цілий тиждень, граючи в карти при світлі кіптявого ліхтаря, і ставки невпинно йшли вгору, що більше програвав гер Лент. Кінець кінцем він програв усе. Геть усе — гроші лижварської школи, її річний прибуток, а там і власні заощадження. Ось і тепер він мов живий перед очима: довгоносий, бере зі столу карти й відкриває sans voir[1]. Тоді вони тільки те й робили, що грали. Нема снігу — до карт, накидало надміру — знову до карт. І він подумав про те, як багато часу в його житті згаяно на гру.

Та він так і не написав про це ні рядка, ані про той ясний і холодний різдвяний день, коли на обрії видніли далекі гори і Баркер полетів через лінію фронту бомбардувати поїзд, що віз додому австрійських офіцерів, а коли вони повискакували з вагонів і сипонули врозтіч, він розстрілював їх із кулемета. Пригадалося, як потім Баркер прийшов до їдальні й почав про це розповідати. І як раптом запала тиша, а тоді хтось сказав: «Падлюка ти, мерзенний убивця!»

З тими самими австрійцями, яких вони тоді вбивали, він згодом катався на лижвах. Ні, не з тими самими. Ганс, що пристав до нього в супутники на всю ту зиму, відбував війну в цісарських стрільцях, і, коли раз вони вдвох пішли у видолинок над тартаком полювати зайців, вони розмовляли про бої при Пасубіо, про наступ на Пертіку й Асалоне, та він так і не написав про це ані слова. Ані про Монте-Корно, ані про Сьєте-Комун, ані про Арсьедо.

Скільки ж це зим він прожив у Форарльберзі та Арльберзі? Чотири… І нараз йому спав на пам’ять і отой чолов’яга, що продавав лисицю, коли вони ходили в Блуденц купувати подарунки, і добрячий кірш[2] з присмаком вишневих кісточок, і легкий вихор сріблястої куряви над стужавілим снігом, коли, співаючи «Гей-йо, це Роллі!», ти мчиш до крутого спаду, злітаєш з нього навпростець, тоді трьома стрімкими поворотами поминаєш садок, перестрибуєш через рівчак і виїжджаєш на обмерзлу дорогу позад готелю. Мерщій попускаєш кріплення, скидаєш лижви й прихиляєш їх до дерев’яної стіни, а з вікна лине світло лампи, і там, у курному, пропахлому молодим вином теплі, хтось награє на акордеоні.

 

— Де ми спинялися в Парижі? — запитав він у жінки, що сиділа біля нього на брезентовому стільчику — тут, в Африці.

— У «Крійоні». Ти ж сам знаєш.

— Звідки мені знати?

— Ми завжди там спинялися.

— Ні. Не завжди.

— Там або ж в «Анрі-Катр», у Сен-Жермені. Ти казав, що любиш там жити.

— Любов — це купа гною, — сказав Гарі. — А я півень, що заліз на неї і кукурікає.

— Навіть якби ти мав померти, — сказала вона, — то невже так доконче треба знищити все, що лишається по тобі? Чи ти повинен забрати все в домовину? Чи повинен убити коня і жінку, а сідло й зброю кинути в огонь?

— А так, — відказав він. — Моя зброя — це твої кляті гроші. Мій кінь баский і моя зброя.

— Замовч.

— Гаразд. Не буду більше. Я не хочу тебе ображати.

— Тепер це вже, мабуть, трохи запізно.

— От і добре. Тоді ображатиму й далі. Так веселіше. Те єдине, що я справді любив з тобою робити, тепер не для мене.

— Ні, неправда. Ти багато чого любив, і я робила все, чого тобі хотілося.

— Ой, бога ради, не хвалися!

Він подивився на неї і побачив, що вона плаче.

— Слухай-но, — сказав він. — Ти думаєш, мені самому приємно? Я й сам не знаю, що зі мною діється. Мабуть, це прагнення вбити іншого, аби вижити самому, так я гадаю. Коли ми почали розмовляти, я був цілком спокійний. І в гадці не мав нічого такого. А тепер наче сказився і ладен хтозна-що тобі зробити. Не зважай на мене, серденько. Я ж бо справді кохаю тебе. Ти й сама знаєш. Я ніколи нікого не кохав так, як тебе.

Він збився на звичну брехню, що нею добував хліб свій насущний.

— Ти дуже добрий до мене.

— Ти повія, — сказав він. — Повійниця-благодійниця. Це вже поезія. Я тепер повен поезії. Гною і поезії. Гнилої поезії.

— Мовчи! Гарі, ну що за диявол у тебе вселився?

— Не хочу нічого залишати, — сказав він. — Нічого по собі не залишу.

 

Прокинувся він аж надвечір. Сонце сховалося за гору, і долину оповила тінь; дрібна звірина трималася тепер якнайдалі від чагарів, майже коло самих наметів, і він дивився, як вона пасеться, раз по раз нахиляючи голови й помахуючи хвостиками. Нахабні птахи вже не чатували на землі. Вони важко повмощувались на дереві. Тепер їх було ще більше. Обік ліжка сидів хлопець, його особистий служка.

— Мемсаїб пішли стріляти, — мовив служка. — Бвана чогось хочуть?

— Ні.

Певне, пішла вполювати якусь дичину і, знаючи, що він любить дивитися на тварин, подалася ген від наметів, аби не порушити спокою в тій місцині, що він міг бачити. Вона ніколи нічого не забуває, подумав він. Жодної дрібниці, що про неї прочитала, або колись почула, або як дізналася.

То не її провина, що вони зійшлися, коли він був уже спустошений. Звідки жінці знати, що твої слова нічого для тебе не важать, що ти говориш їх тільки за звичкою, бо так тобі спокійніше? Відтоді як він перестав надавати ваги своїм словам, його брехня була жінкам любіша, аніж колись правда.

Не те головне, що він брехав, а те, що не мав за душею і слова правдивого. Він прожив своє життя, воно давно вже дійшло краю, а тоді він став жити далі, серед інших людей, мав тепер більше грошей і подорожував по найкращих із знайомих місць, та й нові вибирав найкращі.

Так, ти волів ні про що не думати, і тоді все було пречудово. Здоров’я мав залізне, через те й не став неврастеніком, як більшість тих людців, і вдавав, ніби тобі начхати на роботу, що ти робив перед тим і що тепер стала тобі не до сили. Але сам собі ти казав, що неодмінно напишеш про цих людей, про великих багатіїв, що ти чужий серед них, розвідник у їхньому таборі, що ти покинеш його і змалюєш словом, і то вперше буде розповідь людини, яка знає те, про що пише…

Та він так нічого й не написав, бо кожний день у неробстві й розкошах, у зневазі до тих, ким і сам він тепер був, притуплював його здібності, послаблював снагу до праці, і зрештою він зовсім покинув писати. А людям, з якими він тепер знався, так було куди зручніше. Колись, за давньої милої пори, він почувався найщасливішим саме в Африці, і от знову приїхав сюди, щоб почати все наново. В цю мисливську подорож вони вирушили без особливих вигод. Не терпіли ні в чому нестатків, але й не розкошували, і він сподівався, що в такий спосіб знову збереться на силі, що здолає скинути з душі сить, як ото бува роблять боксери, їдучи в гори працювати й тренуватися, щоб зігнати зайву вагу.

Спочатку вона була задоволена. Казала, що їй тут подобається. їй завжди подобалось неспокійне життя, з переміною обстанови, з новими знайомствами та втішними враженнями. А він плекав ілюзію, ніби до нього вертається колишня сила й снага до праці. І тепер, якщо такий має бути кінець, — а він знав, що це кінець, — нема чого звиватися, мов та змія з перебитим хребтом, що кусає сама себе. Ця жінка ні в чому не винна. Якби не було її, була б якась інша. Коли вже він жив брехнею, то повинен і померти так само…

З-за горба до нього долинув постріл.

Вона дуже влучно стріляє, ця добра повія, ця повійниця-благодійниця, дбайлива доглядачка й згубниця його таланту. Дурниці. Він сам згубив свій талант. Навіщо дорікати цій жінці за те, що вона дала йому достаток? Він занапастив свій талант, бо прирік його на бездіяльність, бо зрадив себе самого і все, у що вірив, занапастив надмірним пияцтвом, що позбавило його колишньої гостроти чуття, лінощами, нехлюйством, панством, пихою, марнолюбством — і сим, і тим, і ще хтозна-чим. Що ж лишилося? Перелік давніх книжок? А який він, власне, був, отой його талант? Ні, талант був таки годящий, та, замість уживати його на діло, він гендлював ним. Ніколи не міряв ним того, що зробив, а все — що міг би зробити. І зрештою обрав інший спосіб заробляти собі на прожиток — не пером і не олівцем.

Тож чи дивно, що кожна нова жінка, в яку він закохувався, неодмінно була багатша, ніж попередня? Та тепер, коли він утратив здатність кохати і жив самою брехнею, як от із цією жінкою, багатшою від усіх інших, що мала силу-силенну грошей, що раніш була одружена й народила двох дітей, що перед ним брала собі коханців і з жодним не знала втіхи, а його щиро любила як письменника, як чоловіка, як товариша і як свою завидну власність, — і от, хоч як це дивно, саме їй, котрої він зовсім не любив і котрій увесь час брехав, він міг давати за її гроші куди більше, аніж тим жінкам, що їх кохав був по-справжньому.

«Певно, всі ми створені для того, що робимо, — подумав він. — Хто який має хист, так і заробляє собі на прожиток». Сам він усе життя в той чи той спосіб продавав свою снагу, а коли до неї не долучаються почуття, за ті самі гроші даєш набагато більше. Він давно зрозумів це, але й про це вже тепер не напише. Ні, не напише, хоч і варто було б…

Онде вона — з’явилася на видноті, простує до табору. На ній бриджі, у руках — рушниця. Слідом за нею двоє служок тягнуть на жердині забите козеня. Все така сама приємна з виду, подумав він, і тіло в неї гарне. Вона мала неабиякий хист до любощів, добре на них зналася, і, хоч була й не вродлива, йому подобалось її обличчя; вона читала без ліку, залюбки їздила верхи, полювала дичину і, певна річ, забагато пила. Чоловік її помер, коли вона була ще порівняно молода, і на якийсь час вона віддалась турботам про своїх майже дорослих дітей, що вже не потребували цього й почувалися з нею незручно, багато часу приділяла своїм коням, книжкам і чарці. Вона полюбляла читати в надвечірні години, перед обідом, і, читаючи, пила віскі з содовою. До обіду була вже добре напідпитку і, вихиливши за столом ще пляшку вина, здебільшого швидко засинала.

Так було, поки вона не завела собі коханців. Відколи з’явилися коханці, вона вже не пила стільки: тепер їй не треба було впиватись, аби заснути. Але коханці їй надокучали. Перед тим вона жила в шлюбі з чоловіком, що ніколи їй не надокучав, а ці надокучали страшенно.

Потім одна її дитина загинула в авіаційній катастрофі, і, коли все минулося, вона зірвала з коханцями, а що віскі не вгамовувало болю, то мусила залаштовувати своє життя якось по-новому. Нараз її посів болісний страх перед самотністю. Але їй потрібна була людина, яку б вона могла поважати.

Це почалося дуже просто. їй подобались його твори, і вона давно заздрила на його життя. Гадала, він робить тільки те, до чого має охоту. Способи, до яких вона вдалася, аби заволодіти ним, та причини, з яких урешті закохалася в нього, — то все були щаблі неухильного поступу, і кінець кінцем вона побудувала собі нове життя, а він спродав останок свого життя колишнього.

Спродав його за убезпечений добробут, за вигоди — тут ніде правди діти, — ну, а ще за що? Він і сам не міг сказати. Вона ладна купити все, хоч би чого йому забаглося. Це він знав. А до того ж і коханка була чудова. Він лягав з нею в ліжко так само радо, як і з будь-якою іншою, ба навіть ще й радніш: вона була багатша від інших, мала гарне тіло, добре зналася на любощах і ніколи не влаштовувала сцен. І ось тепер це життя, що вона побудувала наново, мало урватися, бо два тижні тому він знехтував йодом, подряпавши коліно об терня, коли вони продиралися крізь чагарі, аби сфотографувати табун антилоп, що стояли з високо піднесеними головами й, роздуваючи ніздрі, настороживши вуха, вдивлялись уперед і дослухалися до найменшого шереху, готові ту ж мить шугнути в хащі. І таки втекли, перше ніж він устиг зробити знімок.

Ось вона, прийшла.

Не підводячись, він повернув голову й подивився на неї.

— Привіт, — озвався він.

— Я підстрелила козеня, — сказала вона. — Буде тобі добрий бульйон, і ще загадаю зробити картопляного пюре з сухим молоком. Як ти себе почуваєш?

— Куди краще.

— От і чудово! Знаєш, я так і думала, що тобі мав полегшати. Коли я пішла, ти спав.

— Я добре поспав. А ти далеко ходила?

— Ні. Тільки зайшла за горб. Я поклала його з першого пострілу.

— Ну, стріляєш ти знаменито.

— Я люблю полювати. І Африку полюбила. Справді. Якщо ти видужаєш, це буде найкраща пригода в моєму житті. Ти не уявляєш собі, яка це втіха — полювати разом із тобою. Я полюбила цю країну.

— Я теж люблю її.

— Коханий, як же добре, що тобі полегшало. Мені так прикро, коли ти отакий, як був. Ти не будеш більше такого казати, правда ж? Обіцяєш?

— Не буду, — відповів він. — Я вже й не пам’ятаю, що казав.

— Не треба доводити мене до знемоги, чуєш? Я всього лиш немолода жінка, що кохає тебе і хоче робити все, що й ти. Я вже й так скільки разів у житті знемагала. Ти ж не хочеш, щоб таке було знову, правда?

— Я б залюбки знеміг тебе в ліжку, і не раз, — відказав він.

— Еге ж. Оце приємна знемога. Задля неї ми й живемо. Завтра прилетить літак.

— Звідки ти знаєш?

— Я певна. Неодмінно прилетить. Служки наготували галуззя і трави на курища. Я сьогодні ще раз ходила туди подивитися. Там цілком досить місця, щоб сісти літакові, і ми запалимо вогнища з обох кінців.

— Чому ти думаєш, що він прилетить завтра?

— Я певна, що прилетить. Давно вже час. У місті тобі вилікують ногу, і тоді ми добряче знеможемо одне одного. Не так, як оцими жахливими розмовами.

— Може б, нам випити? Сонце вже сіло.

— Ти гадаєш, тобі не зашкодить?

— Одна не зашкодить.

— То вип’ємо її разом. Моло, віскі-сода! — гукнула вона.

— Ти б узула чобітки проти москітів, — сказав він.

— Потім, коли помиюся.

Поки вони пили, сутінки все густішали, а коли майже зовсім поночіло і стріляти стало темно, долину перебігла гієна й зникла за горбом.

— Ця падлюка бігає тут кожного вечора, — сказав він. — Кожного вечора, ось уже два тижні.

— Мабуть, це вона так скиглить ночами. Та мені байдуже. А загалом бридка тварина.

Вони пили разом, біль йому не дошкуляв — тільки незручно було лежати в одній позі, а тим часом служники розпалювали вогнище, на стінах наметів танцювали відблиски полум’я, і він відчував, як до нього вертається мимовільна згода з життям у цьому втішному полоні. Вона таки справді добра до нього. А він сьогодні повівся з нею жорстоко й несправедливо. Вона мила жінка, просто чудова…

І ту ж мить він усвідомив, що помирає.

Це почуття налинуло як вир — не подмухом буревію чи навальною хвилею, а так, ніби він нараз опинився у лиховісній смердючій пустці, що її краєм, на превеликий його подив, нечутно скрадалась ота гієна.

— Що тобі, Гарі? — спитала жінка.

— Нічого, — відказав він. — Ти б пересіла на той бік. Проти вітру.

— Моло змінив тобі пов’язку?

— Так. Тепер я роблю борні примочки.

— Як ти себе почуваєш?

— Трохи наморочиться.

— Я піду помиюся, — сказала вона. — Ти зажди трохи. Разом повечеряєм, а тоді занесемо ліжко в намет.

«Отже, — сказав він сам до себе, — добре, що ми перестали сваритися». З цією жінкою він не часто сварився, а от з іншими, яких кохав, сварився страшенно, і кінець кінцем сварки ті, мов іржа, знищували все, що було в них спільного. Він кохав занадто палко, вимагав занадто багато і завжди сам усе занапащав.

 

Йому пригадалось, яким самотнім почувався він тоді в Константинополі, після тої сварки напередодні його від’їзду з Парижа. Він розпустував там напропале, і коли все те скінчилось, а він не тільки не позбувся своєї самотності, ба ще й роз’ятрив її, він написав листа — їй, першій, котра покинула його, — про те, що він так і не здолав себе перебороти… Про те, як йому одного разу здалося, ніби він побачив її на вулиці перед «Режансом», і йому аж млосно стало; як, угледівши на Бульварі першу-ліпшу жінку, що чим-небудь нагадувала її, він ішов слідом, боячись допевнитися, що то не вона, боячись утратити оте почуття, яке зринало в ньому. Про те, що хоч би з якою жінкою він спав, йому тільки дужче бракувало її. І що отой її захід однак нічого не важить, бо він зрозумів, що нездатен зцілитися від кохання до неї. Він писав цього листа у клубі, зовсім тверезий, і послав його в Нью-Йорк з проханням відписати йому до паризької редакції. Гадав, що так буде найпевніше. І того ж вечора, в нестерпній тузі за нею, відчуваючи в душі болісну порожнечу, він забрів до «Таксіма», здибав на вулиці якусь дівчину і повів її вечеряти. Потому вони пішли в дансинг; танцювала вона погано, і він покинув її задля іншої — розпашілої потіпахи-вірменки, що так терлась об нього животом, аж йому все пекло. Він забрав її від англійського підофіцерка-артилериста з неабияким скандалом. Артилерист викликав його за двері, і вони стали битись у темряві посеред вулиці. Він двічі добре садонув його збоку в щелепу, але той не впав, і він зрозумів, що битись доведеться по-справжньому. Артилерист затопив йому в груди, потім у вилицю. Він знову замахнувся і вдарив лівою, а артилерист наваливсь на нього, вчепився в піджак і геть відірвав рукав; він двічі дав йому по вуху, тоді щосили угнітив правою і відштовхнув од себе. Артилерист упав головою на брук, і вони з дівчиною кинулися навтіки, бо вже чути було, як надходить військовий патруль. Вони сіли в таксі й проїхали понад Босфором до Рімілі-Гіса, зробили круг і повернули назад серед нічної прохолоди; потому пішли до ліжка, і вона була й на дотик така ж перезріла, як і з вигляду, проте гладенька, мов трояндова пелюстка, солодка, наче патока, з м’яким животом і великими персами, а під задок не треба було й подушки. Коли він зібрався йти, вона ще спала і вигляд мала у вранішньому світлі досить-таки пошарпаний. Він повернувся до «Пера-Паласу» з синцем під оком, несучи під пахвою піджак без одного рукава.

Того ж вечора він виїхав до Анатолії і тепер пригадав ту подорож: як поїзд цілий день ішов поміж ланами, засіяними маком, що його там вирощують на опіум, і яке то дивне було відчуття наприкінці дороги, коли почало здаватися, ніби змінились усі відстані, і як він добувся туди, де розпочавсь наступ за участю новоприбулих грецьких офіцерів, що ні біса не тямили в цьому ділі, і артилерія лупила по своїх, і англійський військовий спостерігач плакав, як дитина.

Того ж таки дня він уперше побачив забитих солдатів у білих балетних спідничках і гостроносих пантофлях з помпонами. Турки сунули навалою, і він бачив, як солдати в спідничках тікали, як офіцери стріляли в них, а тоді й самі кинулись тікати, і він теж тікав чимдуж разом з англійським спостерігачем, аж поки йому заболіло в грудях, а в роті стало так гірко, наче там було повно мідняків; і вони спинилися за якимись скелями, а турки все сунули та сунули. Згодом він бачив такі речі, яких ніколи не міг собі й уявити, а потім — і ще страшніші. Отож, повернувшись до Парижа, не міг про це ані сам говорити, ані слухати інших. А в кафе, повз яке він ішов, перед стосиком блюдечок з-під чарок сидів отой американський поет і з дурнуватим виразом обличчя, що було наче велика картоплина, патякав про дадаїзм із одним румуном, що називав себе Трістаном Царою, завжди носив монокль і скаржився на головний біль; і він подавсь назад до свого помешкання, до дружини, що її знову кохав, — забуто всі сварки, забуто всі безумства, він радів, що повернувся, і пошту з редакції тепер надсилали йому додому. І ось одного ранку надійшов лист у відповідь на той, що він тоді написав, і коли він побачив на таці конверт із знайомим письмом, то аж похолов увесь і спробував непомітно підсунути його під інший лист. Та дружина спитала: «Від кого це, любий?» — і то був кінець усьому, що тільки-но почалося в них наново.

Він пригадував щасливі дні з усіма жінками, яких знав, пригадував і сварки. Чомусь вони завжди зводили ті сварки в найприємніших місцях. І чого їм неодмінно надавало сваритися в найкращі для нього хвилини?.. Він нічого про це не написав: спершу не хотів жодної з них образити, а потім йому здавалося, що й без того в про що писати. Але повсякчас думав, що зрештою обов’язково про це напише. Міг би написати багато про що. Він бачив, як змінюється світ, і то були не просто події, хоч і їх він спостерігав чимало й пильно придивлявся до людей, — він добачав тонші зміни і пам’ятав, як поводились люди за різних часів. Він сам був свідок усього того, усе примічав і вважав за свій обов’язок про те написати — але тепер уже ніколи не напише.

 

— Ну, як тобі? — спитала жінка. Вона вже помилась і вийшла з намету.

— Добре.

— То, може, трохи поїси?

Він уздрів позад неї Моло з розкладним столиком і ще одного служника, що тримав посуд.

— Я хочу писати, — сказав він.

— Випий бульйону, це додасть тобі сили.

— Сьогодні вночі я помру, — сказав він. — Ні до чого мені сила.

— Облиш цю мелодраму, Гарі, прошу, — сказала вона.

— Чи тобі в носі позакладало? Я вже згнив майже до стегна. На біса мені твій бульйон? Моло, принеси-но віскі-соду!

— Випий бульйону, я прошу, — лагідно мовила вона.

— Ну давай уже.

Бульйон був надто гарячий. Довелося тримати чашку в руках, чекаючи, доки охолоне, а вже тоді одним замахом, не похлинувшись, він увілляв у себе все, що там було.

— Ти чудова жінка, — сказав він. — Не зважай на мене.

Вона повернула до нього обличчя, так добре знане й люблене з фотографій в «Острозі» та «Місті й позамісті», тільки трохи поблякле від алкоголю, тільки трохи змарніле від сласних утіх; але «Місто й позамістя» ніколи не показувало тих гарних грудей, ані тих гожих стегон, ані рук, що так приємно пестили йому спину. Він дивився на її знайому лагідну усмішку і знову відчув наближення смерті. Та тепер то не був наглий вир, а наче подув вітру, що, сколихнувши полум’я свічки, здіймає його догори.

— Нехай потім винесуть мого москітника й почеплять над ліжком, а поруч запалять вогнище. Я сьогодні ночуватиму просто неба. Зрушати з місця ні до чого. Ніч ясна, і дощу не буде.

Так ось воно як помирають — у шепоті, що його й сам ледве чуєш. Ну що ж, сварок більше не буде. Це він твердо обіцяє. Він не стане псувати того єдиного, чого ще не звідав у житті. А проте, мабуть, таки зіпсує. Адже завжди все псував. А може, й не зіпсує.

— Ти можеш писати з голосу?

— Ніколи не пробувала, — відказала вона.

— А втім, байдуже.

Однаково часу вже нема, хоч усе, здається, так сконденсувалося, що може вміститись в один абзац — аби тільки він потрапив добре все те висловити.

 

На горі понад озером стояв рублений дім, зашпарований білим вапном. На жердині обіч дверей висів дзвоник, що скликав хатніх до столу. За домом було поле, а за полем — ліс. Від дому до причалу збігав ряд струнких тополь. Вздовж узлісся йшла дорога нагору, і при тій дорозі ти збирав ожину. Потім рублений дім згорів, і всі рушниці, що висіли над коминком на кілочках з оленячих ратиць, також згоріли, і їхні рури без прикладів, з розтопленим оливом у магазинових коробках, довго ще лежали серед купи попелу, що його брали на луг до великих миловарних казанів, і ти спитав дідуся, чи можна ними погратися, а він не дозволив. Авжеж, то й тепер були його рушниці, і він так і не купив нових. І відтоді більше не полював. Дім відбудували на тому самому місці, тепер уже з дощок, потім побілили, і з ганку ти бачив ряд тополь і озеро за ними; але рушниць у домі вже ніколи не було. Рештки тих рушниць, що висіли колись на оленячих ратицях у старому рубленому домі, валялися надворі в купі попелу, і ніхто їх більше не чіпав.

По війні ми орендували в Шварцвальді струмок, у якому водилися пструги, і до нього було дві дороги. Одна — спершу низом, через долину, що починалася від Тріберга, між тінястими деревами обабіч білого путівця, а далі — бічною стежкою, що вела в гори, повз невеликі ферми з високими тамтешніми будинками, аж доки та стежка виходила до струмка. Звідти ми й починали рибалити.

Друга дорога стрімко підіймалася вгору до узлісся і далі йшла верховинами через сосновий бір, а там спускалася до луки й, перетнувши її, виходила до місточка. На берегах струмка росли берези, і він був хоч невеличкий, зате прозорий, бистрий, із заболонами в тих місцях, де вода попідмивала коріння беріз. Власникові готелю в Тріберзі випав пожитний сезон. Там було дуже добре, і всі ми заприязнилися між собою. А наступного року настала інфляція, і грошей, що їх він призбирав тоді, не вистачило навіть на те, аби купити припасу й знову відкрити готель, — і він повісився.

Це ще б можна продиктувати, але є й таке, чого не подиктуєш: майдан Контрескарп, де квіткарки фарбували квіти просто серед вулиці, і фарба стікала на брук до автобусної зупинки; чоловіки й жінки на схилі віку, завше п’яні од вина та прокислих вичавок; змерзлі дітлахи з зашмарканими носами; дух задавненого поту, злиднів і пияцтва в «Кафе-дез-Аматер»; повії в «Баль-Мюзет», що над ним вони тоді жили. Консьєржка, що приймала в своїй комірчині солдата республіканської гвардії, а тим часом його каска, прикрашена волосяним плюмажем, лежала на стільці. Пожилиця а кімнати навпроти, в котрої чоловік був велогонець, — як вона зраділа того ранку в молочні, коли розгорнула «Авто» й прочитала, що він здобув трете місце в перегонах Париж — Тур, у своєму першому великому змаганні. Вона спалахнула, засміялась і, вимахуючи жовтою спортивною газеткою та плачучи з радості, побігла до себе нагору. Чоловік орендаторки «Баль-Мюзет» був шофер таксі, і коли йому, Гарі, доводилося відлітати вранішнім літаком, той будив його, стукаючи в двері, і, перше ніж їхати, вони разом випивали по склянці білого вина коло цинкового прилавка в барі. Він знав тоді своїх сусідів у тому кварталі, бо всі вони були бідні.

У прилеглих до майдану будинках жило дві верстви людей: п’яниці і спортсмени. П’яниці заливали свої злидні вином, спортсмени шукали розради в тренуванні. То були нащадки комунарів, що не вагалися в своїх політичних поглядах. Вони знали, хто розстрілював їхніх батьків, їхніх родичів, братів і друзів, коли версальське військо захопило місто після Комуни і нещадно карало всякого, хто мав мозолясті руки, носив картуза чи вирізнявся ще якимись прикметами робочої людини. І серед тої-от бідноти, у тому кварталі напроти крамниці торгівця кониною та кооперативної винарні, він написав свої перині сторінки, започаткувавши ними те, що вважав тоді за справу свого життя. Жоден інший район у Парижі не був йому такий любий, як цей: його крислаті дерева, старі поштукатурені будинки з брунатними панелями при споді; довгастий зелений автобус на круглому майдані; пурпурова фарба, що спливає з квітів на бруківку; несподіваний схил на вулиці кардинала Лемуана, що круто збігає з горба до річки, а з другого боку — тісний, перелюднений світок вулиці Муфтар. Вулиця, що веде нагору до Пантеону, і ще одна, що нею він завжди їздив на велосипеді, — єдина заасфальтована вулиця в окрузі, рівна й гладенька під шинами, з високими вузькими будинками і дешевим готелем, де вмер Поль Верлен. У їхньому тодішньому помешканні було тільки дві кімнати, і він наймав кімнату в тому готелі, на горішньому поверсі, за шістдесят франків на місяць, — там він писав, і з вікна йому було видно дахи, димарі й усі паризькі пагорби.

З вікон їхнього помешкання можна було побачити не багато. Насамперед — крамничку вугляра, що продавав також і вино, кепське вино. Позолочену конячу голову над дверима м’ясної крамнички, червоно-жовті туші у її вітрині та ще зелений фасад винарні, де вони купували вино — добре, а до того й дешеве. Решту краєвиду становили поштукатурені стіни та вікна сусідів. І, бувало, вечорами, коли хтось падав п’яний серед вулиці й лежав, сопучи і стогнучи, у суто французькому ivresse[3], — хоч такого, як йому казано, нібито зовсім не існує, — ті сусіди відчиняли вікна й чути було їхню розмову.

«Де поліцай? Коли не треба, той бахуряка завше тут. Либонь, спить з якоюсь консьєржкою. Знайдіть його хто-небудь. — Аж ось хтось вихлюпує з вікна відро води, і стогін затихає. — Що там таке? Вода. Оце діло». — І вікна зачиняються.

Марі, його femme de ménage[4], нарікає на восьмигодинний робочий день: «Коли чоловік працює до шостої, то йдучи додому вип’є яку чарчину і грошей не розтринькає. А тепер він працює лишень до п’ятої, то напивається кожного вечора, і вдома ніколи нема й шеляга. Кажу вам — те скорочення нам, жінкам, тільки на горе».

 

— Може, дати тобі ще бульйону? — спитала в нього жінка — тут, тепер.

— Ні, красно дякую. Бульйон пречудовий.

— Випий ще хоч трохи.

— Я радніше випив би віскі.

— Віскі може тобі зашкодити.

— Атож. Це шкідливо. Як у тій пісеньці Кола Портера: «Я вірю, ти кохаєш незрадливо…»

Ти ж знаєш, я люблю, як ти п’єш.

— Ще б пак. Але це шкідливо.

«Ось нехай піде, — подумав він. — Тоді вип’ю, скільки захочу. Ні, не скільки захочу, а все, скільки там є». О боже, як він стомився! Страшенно стомився. Треба поспати яку часинку… Він лежав непорушно, і смерті коло нього не було. Певне, поїхала іншою вулицею, їздить з кимось у парі, на велосипедах, зовсім нечутно котить по бруківці.

 

Ні, він так ніколи й не написав про Париж. Про той Париж, що був любий його серцю. Ну, а ще про що він не встиг написати?

Про їхнє ранчо й про сріблясту парость шавлії, про бистру й прозору воду в зрошувальних канавах і про буйну зелень люцерни. Прогін іде в гори, і за літо корови стають полохливі, мов олені. І коли восени женеш їх униз, додому, вся та жива маса, мукаючи, рівно тупочучи й збиваючи хмари куряви, поволі суне дорогою. А над горами височить стрімка верховина, чітко вирізняючись проти вечірнього неба, і, коли спускаєшся в долину за місяця, все перед тобою оповите його ясним сяйвом… Потім йому пригадалося, як одного разу він ішов поночі лісом, тримаючись коневі за хвіст, — така була темінь; спали на пам’ять і всі ті оповідання, що їх він ще там покладав собі написати.

Про недоумкуватого наймитка, що його залишено тоді на ранчо й сказано не давати нікому ані віхтя сіна, і про старого негідника з Форкса, що лупцював хлопчину, коли той робив у нього, — він завернув на ранчо роздобутися на корм. Хлопець не дав, і старий пристрашив його побоєм. Тоді хлопець приніс із кухні рушницю і, коли старий намагався вломитись у сінник, застрелив його; коли вони повернулися на ранчо, труп уже тиждень як лежав у загоні, замерзлий і погризений собаками. А те, що лишилося, ти поклав на сани, загорнуте в ковдру й перев’язане мотузками, узяв собі на підмогу того ж таки хлопця, і ви удвох, ставши на лижви, потягли сани на дорогу, а там іще шістдесят миль до міста, де хлопця належало передати владі. Він і гадки не мав, що його заарештують. Думав, що виконав свій обов’язок, що ти йому приятель і що він дістане віддяку. Він помагав тягти старого в місто, аби всі дізнались, який то був лихий чоловік і як він хотів украсти чуже сіно; і коли шериф надів хлопцеві наручники, той не міг пойняти віри. А тоді заплакав… Це теж було оповідання з тих, що він приберігав на майбутнє. Про тамтешнє життя він міг би написати не менш як зо два десятки оповідань, та так і не написав жодного. Чому?

 

— От ти й розкажеш їм чому, — мовив він.

— Чому що, любий?

— Чому нічого.

Тепер, відколи запосіла його, вона пила не так багато. Та навіть якби він зостався живий, то ніколи не написав би про неї — тепер він був певен. Ані про інших таких, як вона. Багатії — нудні люди, вони або надміру п’ють, або ж надміру грають у трик-трак. Нудні й усі однакові. Йому пригадався бідолаха Джуліан і його романтичний захват перед ними, і слова, якими він почав одне своє оповідання: «Багаті люди не такі, як ми з вами». І як хтось сказав Джуліанові: «Авжеж, вони мають більше грошей». Та Джуліан не сприйняв дотепу. Він вважав їх за людей особливої породи, обдарованих неабиякими чеснотами, і коли допевнився, що вони зовсім не такі, то був один із найтяжчих ударів, які спіткали його в житті.

Він, Гарі, нехтував людьми, що дають себе здолати. Коли на чомусь знаєшся, то не станеш тим захоплюватись. Він думав, що здатен узяти гору над усім — адже ніщо не подужає його, коли він на те не зважатиме.

Гаразд. Тепер він не зважатиме на смерть. Єдине, чого він завжди страхався, — це біль. Він міг терпіти біль, як і всякий чоловік, аби тільки він не тривав занадто довго й не виснажував його; одначе тепер його діймало до самого серця; та коли він відчув, що от-от знеможеться, біль нараз ущух.

 

Він згадав, як одної давньої ночі офіцера-артилериста Вільямсона влучила граната, кинута з німецької засідки, коли він перелазив через дротяну загорожу, і як він криком кричав, благаючи добити його. То був дебелий чолов’яга, дуже хоробрий і справний офіцер, хоча й неабиякий хизун. Але тієї ночі він застряг у загорожі, освітлюваний спалахами ракет, і кишки його вивернулись на колючий дріт, так що коли його забирали свої, ще живого, довелося відрізати їх геть. «Пристрели мене, Гарі! Бога ради, пристрели мене!..» Колись зайшла була суперечка, чи є така божа кара, якої людина не могла б знести, і хтось твердив, ніби в певний момент самий біль відбирає людині чуття. Та він завжди пам’ятав Вільямсона і ту ніч. Ніщо не могло одібрати Вільямсонові чуття, аж поки він дав йому всі таблетки морфію, що їх призапасив для себе, — та й ті помогли не відразу.

 

Що ж до нього, то це ще пусте, і, коли не погіршає, турбуватись нема чого. От якби тільки товариство було краще.

Деякий час він міркував, яке товариство волів би мати поруч себе.

Ні, думав він, коли все, що ти робиш, робиться задовго й запізно, годі й сподіватися, що коло тебе зостануться люди. Вони всі вже порозходились. Вечірка скінчилась, і ти лишився удвох із господинею.

«Мені набридло помирати, як і все інше», — подумав він.

— Набридло, — мовив він уголос.

— Що набридло, любий?

— Усе, що робиш занадто довго.

Він подивився на неї — за нею було вогнище. Вона сиділа, відхилившись на стільчику, відсвіти полум’я падали на її миле обличчя, і він побачив, що її змагає сон. Десь зовсім близько, поза освітом вогнища, обізвалася гієна.

— Я писав, — сказав він. — Але потім стомився.

— Як тобі здається, ти зможеш заснути?

— Ще й як. Чого ти не йдеш у намет?

— Мені хороше тут з тобою.

— Ти не відчуваєш нічого дивного? — запитав віп.

— Ні. Трохи сон бере, ото й тільки.

— А я відчуваю, — сказав він.

Він щойно відчув, як поруч знову промайнула смерть.

— А знаєш, з усього, що в мене було, я не втратив тільки цікавості, — сказав він.

— Нічогісінько ти не втратив. Тобі нічого не бракує, єдиному з усіх, кого я будь-коли знала.

— О боже, — сказав він. — Які ви, жінки, нетямущі. Де ж ваша така славлена інтуїція?

Саме ж бо в ту мить смерть підійшла й поклала голову в ногах ліжка, і він почув її віддих.

— Ніколи не вір, що вона з косою і черепом, — сказав він. — Вона може бути й двома поліцаями на велосипедах, і птахом. Або ж мати тупий круглий писок, наче в гієни.

Смерть посунулась вище, але тепер вона втратила подобу. Просто щось стриміло йому перед очима.

— Прожени її геть.

Смерть не пішла, а присунулася ще ближче.

— Який гидотний від тебе дух, — мовив він до неї. — Смердюча падлюка.

Вона ступила ще крок, і він уже не міг говорити до неї, а побачивши, що він не може говорити, вона знову подалася вперед, і тепер він силкувався відіпхнути її мовчки, але вона все насувалася на нього, стискала йому груди, і, коли вона там обсілася і він не міг уже ні ворухнутись, ані вимовити слова, він почув, як жінка сказала:

— Бвана заснув. Підніміть тихенько ліжко й перенесіть у намет.

Він не міг сказати їй, щоб вона одігнала смерть, а та все дужче наважувала йому на груди, і він уже не мав чим дихати. Аж ось служники підняли ліжко, і все враз минулось, і тягар, що гнітив йому груди, відкинувся.

 

Був ранок, і то не ранній, як він зачув гуркіт літака. Віддалік показалася маленька цятка, тоді літак виписав у небі широке коло, і служки побігли й підпалили вогнища, поливши їх гасом, а потім поприкидали травою, так що по краях галявини зайнялися два великих курища, і ранковий вітрець поніс дим до наметів. Літак зробив ще два кола, тепер уже зовсім невисоко, тоді ковзнув донизу, вирівнявсь і плавко спустився на землю, і ось уже до них простує друзяка Комптон, у бахматих штанях, твідовій куртці й брунатному фетровому капелюсі.

— Що тобі таке, старий шалапуте? — запитав Комптон.

— Зле з ногою, — відказав він. — Снідати будеш?

— Ні, дякую. А от чаю вип’ю. Ти знаєш, я прилетів «метеликом». Мемсаїб узяти не зможу. Місця тільки на одного. Ваша машина вже виїхала.

Елен одвела Комптона вбік і щось йому пояснила. Комптон вернувся ще жвавіший, ніж перед тим.

— Зараз же тебе й повантажимо, — сказав він. — А потім я прилечу по мемсаїб. Мабуть, нам доведеться сісти в Аруші, заправитись пальним. То краще поквапитися.

— А чай?

— Та правду кажучи, я не вельми до нього охочий.

Служники підняли ліжко й понесли круг зелених наметів, попід горбом і далі галявиною, повз багаття, що, здолавши траву, горіли тепер ясним палахкотливим од вітру полум’ям, — туди, де стояв маленький літак. Вони насилу втягли його в кабіну, а коли нарешті втягли, він одкинувся на спинку шкіряного сидіння, простягнувши хвору ногу перед себе, обіч Комптонового крісла. Комптон пустив мотор і заліз у літак. Гарі помахав рукою Елен та хлопцям, і, коли стугін мотора перейшов у звичний рівний гук, Комптон став повертати на зліт, пильнуючи, щоб не вскочити у вепрячу яму; і ось уже літак, ревучи й підстрибуючи на грудді, помчав галявиною між багаттями, тоді підстрибнув востаннє й одірвався від землі, і він побачив, як ті, внизу, махають їм руками; а онде й намети попід горбом, вони швидко сплощуються, і долина стає все розлогіша, а купи дерев та чагарники наче вгрузають у землю; зате виразно видко, як збігаються до пересохлих водопоїв звірині стежки, а там он якась вода — він досі й не знав про неї. Онде зебри — тепер він бачить лиш їх невеличкі округлі спини, а онде антилопи гну — оті довгі низки головатих плямок, що розтяглись по долині, й здається, ніби вони повзуть догори; ось на них упала тінь літака, і вони сипонули врозтіч — їх уже ледь видко, і важко навіть повірити, що вони скачуть чвалом; уся долина, скільки око сягає, тепер сіро-жовта, а попереду просто нього — твідова спина й брунатний фетровий капелюх друзяки Компі.

Потім вони летіли над передгір’ям, де антилопи здиралися на схили крутими стежками, а далі були гори, і перед очима несподівано постало темне зело пралісів, тоді — корчасті бамбукові зарості на схилах і — знову буйні лісові хащі, що ніби відтворюють обриси верховин і западин; аж ось вони минули хребет, і гори стали знижуватись перед новим долом, уже розжареним на осонні, аж багряно-рудим; літак кидало на гарячих хвилях повітря, і Компі обернувся назад побачити, як почуває себе він, Гарі. А попереду темніло ще одне пасмо гір.

І тоді, замість летіти й далі на Арушу, вони повернули ліворуч — певне, Комптон розважив, що бензину вистачить, — поглянувши униз, він побачив у повітрі над землею якусь роїсту рожеву хмару, — мов перший сніговій, що налітає не знати звідки, — і зрозумів: то суне з півдня сарана. Потому вони почали набирати висоти, прямуючи наче б на схід, коли раптом запала темрява і на них наринула гроза, з такою буйною зливою, Що, здавалося, летиш крізь водоспад; аж ось вони вийшли з грози, і Компі обернувся й з усмішкою показав уперед — а там, застуючи все перед очима, затуливши собою весь світ, була величезна, висока до неба, неправдоподібно біла проти сонця, квадратова верховика Кіліманджаро. І тоді він зрозумів, що дорога йому лежить саме туди.

 

Об тій-таки часині гієна перестала квилити і зайшлася дивним, схожим на людський плач, завиванням. Жінка почула його і неспокійно заворушилася. Вона не прокинулась. їй снилося, ніби вона в своєму будинку на Лонг-Айленді, у передвечір доньчиного виходу у великий світ. Звідкись там узявся й батько і був дуже сердитий. У цю мить гієна завила так голосно, що вона прокинулась і, не одразу збагнувши, де вона, страшенно перелякалася. Тоді взяла ліхтарика й присвітила на друге ліжко, що його занесли до намету, коли Гарі заснув. Вона побачила, що він лежить під москітником, але чомусь вистромив хвору ногу і вона звисає обік ліжка. Бинти позсувалися вниз, і вона не могла туди й глянути.

— Моло! — гукнула вона. — Моло! Моло!

Тоді покликала:

— Гарі, Гарі! — Потім голосніше: — Гарі! Прошу тебе… ну Гарі!

Ніхто не озивався, і не чути було його віддиху.

Знадвору долинало те саме дивне виття гієни, що розбудило її. Та вона не чула його за стукотом власного серця.