Картяр, черниця і радіо
Їх привезли десь близько півночі, і потім цілу ніч усі вподовж коридора чули, як кричить росіянин.
— Куди його влучило? — спитав містер Фрейзер нічну доглядальницю,
— Здається, в стегно.
А що з другим?
— Ой, він, мабуть, не виживе.
— Куди його влучило?
— В живіт, двічі. Знайшли тільки одну кулю.
Обидва вони працювали на буряках, один був мексиканець, другий — росіянин; вони пили собі каву в нічному ресторанчику, коли хтось зайшов знадвору і став стріляти в мексиканця. Росіянин заліз під стіл, і там його зрештою влучила сліпа куля, пущена в мексиканця, коли той уже лежав на підлозі з двома кулями в животі. Так про це написали в газеті.
Мексіканець сказав поліції, що сном-духом не відає, хто в нього стріляв. То, мовляв, просто випадково.
— Випадково вистрелив у вас вісім разів і двічі влучив?
— Si, senor[1], — відказав мексиканець, якого звали Каетано Руїц. — Він узагалі випадково в мене влучив, той cabron[2], — пояснив він перекладачеві.
— Що він каже? — спитав сержант кримінальної поліції, подивившись на перекладача з другого боку ліжка.
— Каже, то був нещасливий випадок.
— Скажіть йому, хай краще признається, бо однак скоро помре, — звелів поліцай.
— Дзуськи! — мовив Каетано. — Але скажіть йому, що я дуже зле себе почуваю і волів би менше говорити.
— Він каже, що це правда, — сказав перекладач поліцаєві. Тоді додав півголосом: — Він не знає, хто в нього стріляв. Стріляли ззаду.
— Атож, — мовив поліцай. — Усе воно так, але чому тоді обидві кулі влучили в живіт?
— Може, він якраз обернувся, — сказав перекладач.
— Слухайте, ви, — сказав поліцай, водячи пальцем перед самим Каетановим носом, жовтим, наче віск, що гостро випинався на помертвілому обличчі, де живі були тільки очі, пильні, мов у яструба. — Мені начхати, хто у вас стріляв, але я повинен з’ясувати справу. Ви що, не хочете, щоб той тип дістав покару?.. Перекажіть йому, — звелів він перекладачеві.
— Він хоче, щоб ви сказали, хто у вас стріляв.
— Mandarlo al carajo[3], — мовив Каетано, що знемагав з утоми.
— Він каже, що не бачив того чоловіка, — пояснив перекладач. — Кажу ж вам, у нього стріляли ззаду.
— Спитайте його, хто поранив росіянина.
— Бідний росіянин, — сказав Каетано. — Від одразу беркиць додолу й затулив голову руками. А коли в нього стрельнули, почав кричати і оце досі кричить. Бідний росіянин…
— Він каже, що не знає. Може, це той самий чоловік, що стріляв і в нього.
— Слухайте, — сказав поліцай. — Тут вам не Чикаго. А ви не гангстер. Зовсім ні до чого вдавати з себе кіногероя. Даремно ви не хочете сказати, хто у вас стріляв. Бувши вами, кожен сказав би. Нічого поганого в цьому нема. От ви не скажете, хто це такий, а він візьме та й застрелить ще когось. Яку жінку чи дитину. Не можна, щоб він отак розгулював на волі… Перекажіть йому ви. — звернувся він до містера Фрейзера. — Я не вірю цьому бісовому перекладачеві.
— За мене будьте певні, — сказав перекладач. Каетано подивився на містера Фрейзера.
— Слухайте, amigo[4], — заговорив містер Фрейзер. — Сержант каже, що ми тут не в Чикаго, а в Гейлі, у штаті Монтана. Ви не бандит, і це вам не кіно.
— Ya lo creo, — тихо промовив Каетано. — Я йому вірю.
— Це зовсім не ганьба — виказати свого напасника. Тут усі так роблять, каже він. Він питав: що буде, коли той чоловік, що стріляв у вас, застрелить жінку чи дитину?
— Я не жонатий.
— Він каже — будь-яку жінку, будь-яку дитину.
— Той тип не божевільний, — заперечив Каетано.
— Він каже, що ви повинні викрити його, — закінчив містер Фрейзер.
— Дякую, — сказав Каетано. — Перекладач ви знаменитий. Я й сам розмовляю по-англійському, але кепсько. А розумію все добре. Як це ви зламали собі ногу?
— Упав з коня.
— Не пощастило вам. Співчуваю. Дуже болить?
— Тепер уже ні. Спершу боліло.
— Слухайте, amigo, — почав Каетано. — Я зовсім охляв. Ви вже мені даруйте. Та й болить мені дуже, таки порядно болить. Може, я й помру. Зробіть мені ласку, заберіть звідси цього поліцая, бо я страх як утомився. — Він ворухнувся, немов хотів повернутись на бік, і далі лежав тихо.
— Я переклав йому все достеменно, як ви сказали, і він попрохав переповісти вам, що справді не знає, хто в нього стріляв, і що він дуже ослаб, то, може б, ви допитали його потім, — сказав містер Фрейзер.
— А потім він візьме та помре.
— Цілком можливо.
— От через те я й хочу допитати його тепер.
— Я ж кажу: хтось стріляв йому в спину, — промовив перекладач.
— Ой, дайте спокій, — сказав сержант кримінальної поліції і сховав у кишеню свого записника.
У коридорі сержант з перекладачем спинилися біля крісла на колесах, в якому сидів містер Фрейзер.
— Ви, мабуть, теж вважаєте, що йому стріляли в спину?
— Так, — відказав містер Фрейзер. — Йому стріляли в спину. А чого ви питаєте?
— Не гнівайтеся, — сказав сержант. — Добре, якби я міг говорити по-іспанському.
— То чого ж не навчитесь?
— Не треба гніватись. Я не маю ніякої охоти допитувати того іспанця. От якби я знав його мову — тоді інша річ.
— Вам не треба знати мову, — сказав перекладач. — Ви можете цілком звіритись на мене.
— Ой, дайте спокій… — сказав сержант. — Ну що ж, бувайте. Колись навідаю вас іще.
— Дякую. Я завше тут.
— Сподіваюся, вам уже гаразд. Ото не пощастило. Страх не пощастило.
— Тепер уже легше, коли почало зростатися.
— Так, але вам ще довго лежати. Дуже довго.
— Будьте обережний, щоб ніхто не стрельнув вам у спину.
— Авжеж, — сказав сержант. — Авжеж. Ну, я радий, що ви вже не гніваєтесь.
— Бувайте, — сказав містер Фрейзер.
Після того містер Фрейзер довго не бачив Каетано, але сестра Цецілія щоранку приносила звістку про нього. Він такий терплячий, казала вона, — ніколи не ремствує, хоч як йому тепер зле. У нього перитоніт, і всі думають, що він не виживе. Сердешний Каетано, казала вона, в нього такі гарні руки й таке приємне обличчя, і він ніколи не ремствує. А дух від нього тепер — ну просто жахливий. Він сам часто показує пальцем собі на ніс, усміхається й хитає головою, казала вона. Той дух страшенно його дошкуляє. Йому аж самому ніяково, казала сестра Цецілія. Далебі, він такий приємний пацієнт. Завше усміхається. Він не схотів сповідатись, але пообіцяв, що молитиметься, і за весь цей час, відколи його привезли, ніхто з мексиканців не прийшов його провідати. Росіянин, той на кінець тижня уже вийде з лікарні. От за росіянина вона зовсім не вболіває, казала сестра Цецілія. Хоч він, бідолаха, теж мучився. Куля була замащена й брудна, і рана почала наривати, але він так кричав… До того ж їй завше подобаються нечестивці. А той Каетано, він таки нечестивець. Напевно, що нечестивець, та ще й неабиякий: такий-бо він делікатний, такий тендітний, а руки його ніколи не знали роботи. І зовсім він не працює на буряках. Вона певна, що ні. Руки в нього гладенькі, без жодної мозолі. Вона таки певна, що він якийсь нечестивець. Ось вона зараз піде вниз, помолиться за нього. Сердешний Каетано, як він мучиться, та хоч би тобі словечко зронив. І чого це в нього стріляли? Ох, бідолаха він сердешний, той Каетано! Ось вона вже йде вниз і помолиться за нього…
І вона пішла вниз і помолилася за нього.
* * *
У тій лікарні радіо було добре чути, тільки як наставав вечір. Казали — чи то через великі поклади руди в окрузі, чи то від якого впливу навколишніх гір, та в кожному разі чути було зовсім погано, аж поки надворі заходила темрява; зате цілу ніч звук був чудовий і, коли кінчала роботу одна станція, можна було посунутись далі на схід і піймати іншу. Останній припиняв передачі Сієтл, у штаті Вашингтон, і, коли о четвертій ранку він замовкав, у лікарні завдяки різниці в часі була вже п’ята, а о шостій починалася ранкова музична програма з Міннеаполіса. її також було чути через різницю в часі, і містер Фрейзер залюбки думав про тих музикантів, що приходили рано-вранці до студії, і уявляв собі, як вони ще вдосвіта висідають із трамвая, несучи свої інструменти. А може, все було й не так: може, вони залишали інструменти там, де грали; проте він завжди уявляв їх з інструментами. Він ніколи не був у Міннеаполісі й не сподівався колись туди попасти, але чітко уявляв собі, як там усе виглядає о тій вранішній порі.
З вікна лікарні було видно поле, де з-під снігу стирчали сухі бур’яни, та голий глинястий узгірок. Одного ранку лікар хотів показати містерові Фрейзеру двох фазанів, що походжали по снігу, і, коли він присував ліжко до вікна, з залізного приголів’я впала нічна лампа й влучила містера Фрейзера по голові. Тепер у цьому нема нічого смішного, але тоді було дуже смішно. Всі дивились у вікно, і лікар — то був вельми тямущий, поважний лікар, — показуючи на фазанів, посував ліжко до вікна, і тут, наче в якій комічній сценці, містера Фрезера угнітило обважненою оливом підставкою лампи прямісінько в тім’я. Ця пригода виглядала на цілковиту протилежність лікуванню, та й загалом лікарняній обстанові, і всім видалася дуже смішною, мов дотепний жарт щодо містера Фрейзера та лікаря. У лікарні-бо все набагато простіше, навіть жарти.
З другого вікна, коли повернути ліжко, було видно містечко, над яким висіла хмарка диму, та Доусонові пагорби, що тепер, укриті снігом, скидалися на справжні гори. Ото й усе, що він бачив, відтоді як лікар сказав, що їздити в кріслі на колесах йому ще зарано. Та воно й краще лежати в ліжку, коли ти вже в лікарні: два краєвиди, що їх неквапливо спостерігаєш із покою з регульованою температурою, куди приємніші від будь-яких інших, що на них трапляється глянути мимохідь із жарко натоплених порожніх палат, які чекають на нових хворих або щойно звільнились і куди тебе завозять на коротку часинку. Коли довго лежиш в одному покої, краєвид, хоч би який він був, набирає особливої привабності, стає для тебе надто важливим, і ти вже не схочеш його міняти, ба навіть і дивитись на нього з іншої перспективи. Ото так і з радіо: є речі, що припадають тобі до душі і ти залюбки ними тішишся, а нових і слухати не хочеш. Найліпші мелодії, що їх передавали тієї зими, були «Проста пісенька», «Дівчина-соловейко» та «Маленькі небилиці». Жодну іншу мелодію містер Фрейзер не слухав з такою приємністю. Непогана була ще «Школярка Беті», але містера Фрейзера невідчепно діймали інші, перекручені слова, щораз непристойніші, що ними й поділитися там не було з ким, тож урешті він облишав цю пісню й повертався до футбола.
Десь близько дев’ятої години ранку в лікарні пускали рентгенівський апарат, і тоді радіоприймач, що на той час брав тільки Гейлі, зовсім виходив з ладу. Багато жителів Гейлі, що мали приймачі, нарікали на той лікарняний рентген-апарат, бо він забивав ранкові передачі, але їх нарікання так ні до чого и не призвели, хоч багато хто вважав, що лікарня чинить негоже, користуючись апаратом саме в ті години, коли люди хочуть слухати радіо.
Десь над той час, коли треба було вимикати приймача, до покою зайшла сестра Цецілія.
— Ну, як там Каетано, сестро Цеціліє? — спитав містер Фрейзер.
— Ой, йому зовсім зле.
— Він непритомний?
— Ні, але, мабуть, скоро помре.
— А як ви себе почуваєте?
— Я так тривожуся за нього… І ви знаєте, жодна жива душа так і не прийшла його провідати. Нехай собі конає, мов собака, — тим мексиканцям хоч би що. Жахливі вони люди.
— Прийдете сьогодні надвечір слухати футбол?
— Ой ні, — відказала вона. — Я надто хвилююся. Краще я молитимусь у капличці.
— Напевне, й чути буде добре, — сказав містер Фрейзер. — Вони грають на західному узбережжі, отже, на той час у нас буде досить пізня година, щоб послухати без перешкод.
— Ой ні, я не можу. Ота міжнародна першість мало не вкоротила мені віку. Коли бив «Атлетік», я просто вголос молилася: «О боже, проясни йому очі! О боже, нехай він влучить! О боже, нехай заб’є!» А потім, коли грали третій раз — ви пам’ятаєте? — я вже зовсім духу пускалася. «О боже, ну зроби так, щоб він поцілив! О боже, аби тільки він забив!» А коли мав бити «Кардінал», то був просто жах. «О боже, нехай їм в очах потемніє! О боже, відверни їхні удари! О боже, нехай вони не влучать!» А сьогодні буде ще гірше. Грає ж бо «Нотр-Дам». Себто «Наша Богородиця». Ні, краще я буду в капличці. Молитимусь за Богородицю. Вони ж гратимуть на її честь. Ви б написали коли що-небудь на честь Богородиці, містере Фрейзер. Ви ж можете. Далебі, що можете…
— Я не знаю про неї нічого такого, що міг би написати. Либонь, усе вже написано, — сказав містер Фрейзер. — Та й не сподобається вам, як я пишу. І її теж воно ледве чи потішить.
— Колись ви про неї напишете, — сказала сестра Цецілія. — Я певна, що напишете. Ви неодмінно повинні написати про богородицю.
— А ви все-таки приходьте послухати матч.
— Ні, це мені над силу. Я буду в капличці, допомагатиму їм як зможу.
Надвечір, коли від початку гри минуло заледве п’ять хвилин, до покою зайшла послушниця.
— Сестра Цецілія питає, як іде гра.
— Скажіть їй, що наші вже попереду.
За якусь часинку послушниця з’явилася знову.
— Скажіть, що наші дають їм доброго чосу, — мовив містер Фрейзер.
Незабаром він подзвонив черговій доглядальниці.
— Зробіть ласку, спустіться до каплички або пошліть кого-небудь до сестри Цецілії, нехай скажуть їй, що «Нотр-Дам» виграє чотирнадцять — нуль на кінець першої чверті і що все йде гаразд. Вона може більше не молитися.
За кілька хвилин до покою прийшла сама сестра Цецілія. Вона була страшенно збуджена.
— Що означає «чотирнадцять — нуль»? Я зовсім не знаю цієї гри. У бейзболі це чимала перевага. А от на футболі я зовсім не розуміюся. Може, це ще нічого й не важить. Я піду назад у каплицю й молитимусь, аж поки скінчиться гра.
— Вважайте, що їх уже побито, — сказав Фрейзер. — Можете мені повірити. Залишайтесь, послухаймо разом.
— Ні, ні, ні, ні, ні, — відказала вона. — Я йду до каплиці й молитимусь.
Щоразу, як «Нотр-Дам» здобувала очко, містер Фрейзер посилав звістку наниз, а потім, коли давно вже посутеніло, сповістив і про остаточний рахунок.
— Ну, як там сестра Цецілія?
— Вони всі в каплиці, — відказала послушниця.
Наступного ранку з’явилася сестра Цецілія. Вона була вельми вдоволена й певна себе.
— Я знала, що їм не здолати «Нашої Богородиці», — сказала вона. — От вони й не здолали. І Каетано полегшало. Дуже полегшало. Сьогодні його прийдуть навідати. В палату до нього ще не можна, але вони прийдуть сюди, і він почуватиметься краще, бо знатиме, що земляки його не забули. Я ходила до того О’Браєна з поліційної управи, сказала йому, щоб прислав кого з мексиканців провідати сердешного Каетано. Він пообіцяв прислати сьогодні по обіді. Тоді наш бідолаха відразу почує себе краще. Куди ж то воно годиться, щоб ніхто до нього не приходив!
Надвечір, десь близько п’ятої, до покою зайшли три мексіканці.
— Можна? — спитав найбільший із них, губатий гладун.
— Авжеж, прошу, — відказав містер Фрейзер. — Сідайте, панове. Може, по чарці?
— З превеликою охбтою, — відказав здоровань.
— Коли ваша ласка, — мовив найсмуглявіший і найменший на зріст.
— Ні, дякую, — обізвався третій, худий. — Мені до голови заходить. — Він постукав себе по лобі.
Доглядальниця принесла склянки.
— Зробіть ласку, подайте їм пляшку, — сказав Фрейзер. — Це з Ред-Лоджа, — пояснив він.
— У Ред-Лоджі найкраще вино, — сказав здоровань. — Куди краще, ніж у Біг-Тімбері.
— Та звісно, — докинув найменший. — І коштує дорожче.
— У Ред-Лоджі є на всякі гроші, — сказав здоровань.
— Скільки ламп у цьому приймачі? — спитав непитущий.
— Сім.
— Чудово, — мовив той. — А скільки коштує?
— Не знаю, — сказав містер Фрейзер. — Я взяв його на прокат. А ви, панове, друзі Каетано?
— Ні, — відказав здоровань. Ми друзі того чоловіка, що поранив його.
— Нас прислали сюди з поліції, — докинув найменший.
— Ми тримаємо невелику пивничку, — сказав здоровань. — Ось він і я, — кивнувши на непитущого. — І в нього теж пивничка. — Він показав на смуглявого коротуна. — Нам у поліції сказали прийти, то ми й прийшли.
— Я дуже радий.
— Ми теж, — мовив здоровань.
— Може, ще по одній?
— А чом би ні? — озвався здоровань.
— З вашого дозволу, — мовив найменший.
— Я — ні, — сказав худий. — Мені голову розбирає.
— Дуже добре вино, — сказав найменший.
— Чого б вам не покуштувати? — спитав містер Фрейзер худого. — Нехай би трохи й розібрало.
— Потім голова болітиме, — відказав той.
— А ви не могли б сказати друзям Каетано, щоб вони його провідали? — спитав Фрейзер.
— Він не має друзів.
— Кожна людина має друзів.
— А він не має.
— Хто ж він такий?
— Картяр.
— Добрий?
— Та дай боже.
— У мене, — сказав найменший, — він виграв сто вісімдесят доларів. Тепер таких грошей у цілому світі не знайдеш.
— А в мене, — докинув худий, — виграв двісті одинадцять доларів. Завважте, це вам не абищо.
— Я ніколи з ним не грав, — сказав здоровань.
— Певно, він дуже багатий, — зауважив містер Фрейзер.
— Він бідніший за нас, — сказав малий мексиканець. — Тільки й має, що сорочку на плечах.
— Либонь, і сорочка тепер нічого не варта, — сказав містер Фрейзер. — Адже попробивана кулями.
— Та звісно.
— А той, що поранив його, він теж картяр?
— Ні, той працює на буряках. Йому довелося виїхати з міста.
— Завважте собі, — сказав найменший, — він був найкращий гітарист в усьому місті. Неперевершений.
— Який жаль!
— Ще б пак, — сказав здоровань. — Як він грав на гітарі!
— То більше й нема гітаристів?
— Хоч би тобі одніський.
— Акордеоніст є один, той непогано грає, — докинув худий.
— Та ще декілька чоловік грають на інших інструментах, — сказав здоровань. — А ви любите музику?
— Хто ж її не любить?
— А що, як ми колись приведемо сюди музикантів? Ви гадаєте, сестра дозволить? Вона, здається, добра.
— Я певен, що дозволить, коли й Каетано зможе послухати.
— Вона що, трохи схиблена? — спитав худий.
— Хто?
— Ота сестра.
— Ні, — відказав містер Фрейзер. — Вона хороша жінка, дуже розумна й приязна.
— Я не вірю ані священикам, ані ченцям та черницям, — сказав худий.
— Він знався з ними в дитинстві, — докинув найменший.
— Я був церковним служкою, — гордо промовив худий. — Тепер я ні в що не вірую. І до церкви не ходжу.
— Чому? Розбирає голову?
— Ні, — відказав худий. — То алкоголь розбирає мені голову. Релігія — опіум бідаків.
— Я вважав, що опіум бідаків — це марихуана, — сказав Фрейзер.
— Ви курили колись опіум? — спитав здоровань.
— Ні.
— Я теж ні, — мовив він. — Мабуть, це дуже зле. Досить лиш почати — і вже несила покинути. Справжнє лихо.
— Які релігія, — мовив худий.
— Він у нас, — сказав малий мексиканець, — страх як проти релігії.
— Кожному треба бути проти чогось, — чемно зауважив містер Фрейзер.
— Я поважаю тих, що вірують, хоч які вони невігласи, — сказав худий.
— Це добре, — сказав містер Фрейзер.
— Може, вам треба чогось принести? — спитав здоровань. — Вам чого-небудь хочеться?
— Я б залюбки купив пива, якби дістати доброго.
— Ми принесемо вам пива.
— Ще по одній на дорогу?
— Вино добряче.
— Так і вам нічого не залишиться.
— Я не можу. Мене розбирає. А потім голова болить страшенно і нудота мучить.
— До побачення, панове.
— До побачення. Спасибі вам.
Вони пішли; потім була вечеря, а тоді — радіо, притишене так, щоб тільки самому чути, і різні станції, що одна по одній закінчували передачі: Денвер, Солт-Лейк-Сіті, Лос-Анджелес, Сієтл. Містер Фрейзер ніяк не міг уявити собі Денвера з тамтешніх радіопередач. Уявлення про це місто він черпав з «Денвер пост», а уточнювала картину «Рокі-Маунтін ньюс». Так само не міг він судити й про Солт-Лейк-Сіті та Лос-Анджелес із того, що доносило звідти радіо. Єдиним враженням від Солт-Лейк-Сіті було те, що місто це охайне, але нуднувате; що ж до Лос-Анджелеса, то його містеру Фрейзерові годі було й уявити — надто багато розводилися там про дансинги та великі готелі. За тими дансингами не відчувалося самого міста. А от Сієтл він запізнав дуже добре і щоночі їздив великим білим лімузином місцевої таксомоторної спілки (в кожній машині — свій радіоприймач) до заміського готелю на канадському боці і слідкував, як проходять там вечірки, — по тих музичних номерах, що їх замовляли звідти телефоном. Кожної ночі, починаючи від другої години, він пробував у Світлі, слухаючи мелодії, виконувані на прохання різних людей, і це місто було для нього таке саме реальне, як і Міннеаполіс, де оті вранішні музиканти день у день вставали досвіта і їхали до радіостудії. Містер Фрейзер дуже полюбив місто Сієтл у штаті Вашингтон.
Мексиканці прийшли знову й принесли пиво, але воно виявилося недобре. Містер Фрейзер прийняв їх, одначе розмовляти не мав настрою і, коли вони пішли, зрозумів, що більше вони не з’являться. Останнім часом у нього розшарпалися нерви, а в такому стані він намагався уникати зустрічей з людьми. Нерви йому почали здавати на кінець п’ятого тижня, і хоч він тішився, що вони витривали так довго, проте волів не наражати себе на дальші спроби, наперед знаючи, який буде наслідок. Усе це містер Фрейзер перечував уже не раз. Єдиною новиною було для нього радіо. Він не вимикав приймача цілісінькі ночі, притишивши звук так, що ледве було чути, і привчав себе слухати, ні про що не думаючи.
Наступного ранку, десь над десяту, прийшла сестра Цецілія і принесла пошту. Вона була дуже гарна, і містер Фрейзер залюбки дивився на неї і слухав її мову, але пошта, що надходила ніби з іншого світу, була важливіша. Одначе того дня там не виявилося нічого цікавого.
— У вас уже далеко кращий вигляд, — сказала сестра Цецілія. — Скоро ви од нас підете.
— Так, — відказав містер Фрейзер. — А ви сьогодні начебто дуже щаслива.
— О, я справді щаслива. Сьогодні я почуваюся так, ніби можу стати святою.
Містер Фрейзер аж трохи змішався від її слів.
— Атож, — провадила сестра Цецілія. — Саме про це я і мрію. Стати святою. Я мріяла про це ще змалечку. Коли була дівчинкою, мені здавалося, що досить зректися світу й піти в монастир, як я стану святою. А я ж так цього хотіла, тож ладна була на все, аби воно справдилось. Я думала, що відразу стану святою. Навіть і сумніву не мала. А одного разу мені на мить поверзлося, ніби я вже свята. Я була така щаслива, і здавалося, це так легко й просто. Щоранку я прокидалася з надією, що я вже свята, але все намарне. Я так і не стала святою. А я ж так цього хочу! Це єдине, чого я завше хотіла. І от сьогодні вранці я почулася так, ніби зможу стати святою. О, я дуже сподіваюся нею стати.
— То й станете. Кожна людина осягає те, чого прагне. Так мені завжди казали.
— Я вже й не знаю. У дитинстві мені здавалося, що це зовсім просто. Я була певна, що стану святою. А коли зрозуміла, що таке не може подіятись одразу, гадала, що потрібен тільки час. Тепер же воно видається мені майже нездійсненним.
— По-моєму, ви маєте непогані шанси.
— Ви справді так думаєте? Та ні, то ви аби тільки мене втішити. Не треба мене втішати. Я хочу стати святою. Я так хочу стати святою!
— Ви неодмінно станете святою, — сказав містер Фрейзер.
— Ні, мабуть, не стану. Ох, якби я тільки могла! Я була б така щаслива!
— Три шанси проти одного, що ви таки будете святою.
— Ні, не треба мене втішати. Але якби я тільки могла стати святою!
— А як там ваш приятель Каетано?
— Почав одужувати, але в нього параліч. Одна куля зачепила великий нерв, що проходить через стегно, і йому відібрало ту ногу. Це помітили аж тоді, як він трохи оклигав і зміг рухатись.
— Може, той нерв ще відживе.
— Я молю бога, щоб віджив, — сказала сестра Цецілія. — Вам треба б з ним побачитись.
— Мені тепер не хочеться нікого бачити.
— Далебі, з ним побачитись вам було б приємно. Його могли б привезти сюди в кріслі.
— Ну гаразд.
Його привезли до покою, худющого, аж наче прозорого, з давно не стриженим чорним чубом, веселими бісиками в очах та широкою усмішкою, що відслоняла попсовані зуби.
— Hola, amigo! Que tal?[5]
— Як бачите, — відказав містер Фрейзер. — А ви?
— Та живий, от тільки ногу відібрало.
— Кепсько, — сказав містер Фрейзер. — Але нерв може віджити, і нога буде як нова.
— Кажуть, ніби так.
— Болить дуже?
— Тепер уже ні. А попервах був мало не сказився з болю в животі. Думав, від нього самого сконаю.
Сестра Цецілія зрадувано дивилася на них.
— Вона розказувала, що ви й не писнули, — мовив містер Фрейзер.
— Таж у палаті стільки людей, — заперечив мексиканець. — А вам дуже боляче?
— Болить нічогенько. Ну, звісно, не так, як вам. Коли доглядальниці нема, я плачу з годину або й дві. Це мене заспокоює. Нерви мені трохи розладналися.
— Ви маєте радіо. Якби це мені окремий покій і радіо, я б цілі ночі плакав, криком кричав би.
— Ну, навряд.
— Hombre, si[6]. Це ж бо тільки на користь здоров’ю. Та коли навкруг стільки людей, кричати не випадає.
— Зрештою, — сказав містер Фрейзер, — руки маєте цілі. Кажуть, ви заробляєте собі на прожиток руками.
— І головою, — мовив мексиканець, поплескавши себе по лобі. — Але голова не так важить.
— Тут було троє ваших земляків.
— Їх прислали з поліції провідати мене.
— Вони принесли пиво.
— Мабуть, погане.
— Погане.
— Сьогодні ввечері їм знову сказали прийти, потішити мене серенадою. — Він засміявся, тоді погладив себе по животі. — Ще не можна сміятися. А музики з них погибельні.
— А той, що вас підстрелив?
— Такий самий дурень. Я виграв у нього в карти тридцять вісім доларів. Щоб за таку мізерію та вбивати!
— Ті троє казали, що ви маєте з гри чималі гроші.
— А сам голий як бубон.
— Чому?
— Я бідний ідеаліст. Жертва омани. — Він знову засміявся, тоді болісно скривився й погладив себе по животі. — Я гравець-професіонал, але грати люблю. По-справжньому грати. Дрібна гра — це чистісіньке шахрайство. Для справжньої гри потрібен талан. А мені не таланить.
— Школи?
— Ніколи. Не маю ані крихти талану. Ось, приміром, той cabron, що мене підстрелив. Уміє він стріляти? Ні. Перша куля летить у нього бозна-куди. Друга перепадає бідоласі росіянинові. Здається, мені поталанило. Та що ж далі? Він двічі влучає мене в живіт. От йому таки поталанило. А я безталанний. Він би й коняки не влучив, навіть коли б тримався за стремено. Це все тільки талан.
— Я думав, він спершу поранив вас, а тоді вже росіянина.
— Ні, росіянина першого, а мене потім. У газеті помилка.
— А чого ви самі в нього не стріляли?
— Я ніколи не маю при собі зброї. Бо коли б мав, то з моїм таланом уже сто разів висів би на шибениці. Я — мізерний картяр, ото й тільки. — Він помовчав, тоді провадив далі: — Коли мені трапляється виграти грубенькі гроші, я вкидаюсь у велику гру, а коли доходить до великої гри — неодмінно програю. Було, сідав грати в кості з трьома тисячами доларів і все програвав, хоча й мав непогану гру. Ще й не раз.
— То чого ж не покинете?
— Якщо я довго проживу, талан ще переміниться. Ось уже п’ятнадцять років мені не таланить. А колись, може, й накотить щастя, отоді розбагатію. — Він оскалився. — Гравець із мене добрий, а я дав би собі раду з тим багатством.
— Вам не щастить в усіх іграх?
— Геть в усьому, і з жінками теж. — Він знов усміхнувся, показавши чорні зуби.
— Справді?
— Справді.
— То що ж робити?
— Отак і жити помаленьку, чекати, доки переміниться талан.
— А з жінками як?
— З жінками жодному гравцеві не ведеться. Він-бо завше думкою в грі. Та й працювати доводиться ночами. Тоді, коли годиться бути з жінкою. Жоден чоловік, що працює ночами, не вдержить при собі жінки, коли вона чогось варта.
— Ви філософ.
— Ні, друже. Я провінційний картяр. З одного містечка до другого, тоді до третього, а там десь і до великого міста, а потім — усе спочатку.
— А потім — куля в живіт.
— Це вперше в житті, — сказав мексиканець. — Такого ще ніколи не було.
— Я не стомив вас балачкою? — спитав містер Фрейзер.
— Ні, — відказав той. — Це, мабуть, я вас стомив.
— А як нога?
— Та не така вже вона мені потрібна. Про мене однаково — хоч з ногою, хоч без ноги. З місця на місце якось дістануся.
— Бажаю вам щастя, щиро й від усього серця, — сказав містер Фрейзер.
— Я вам теж, — відказав мексиканець. — І щоб біль угамувався.
— Ну, він недовго триватиме. Все минеться. Це дрібниці.
— То щоб швидше минулося.
— І вам також.
Того вечора у великій палаті мексиканці грали на акордеоні та інших інструментах; було дуже весело, і по коридору розлягалися хрипкі зітхання акордеона, звуки бубонців, цимбалів та барабана. У тій палаті лежав учасник родео[7], що одного жаркого й курявого надвечір’я перед очима великого натовпу глядачів не вдержався на загривку свого Воронця і тепер, із зламаним хребтом, мав намір, як трохи одужає і вийде з лікарні, навчитися чинбарського ремесла, щоб плести ремінні стільці. Був там тесляр, що звалився на землю із риштованням і зламав обидві ноги в кісточках та обидва зап’ястки. Він упав навкарачки, мов той кіт, але пружності котячої не мав. Його можна було вилікувати, щоб він повернувся до своєї роботи, але це потребувало багато часу. Був хлопчина з ферми, років шістнадцяти, — у нього ненормально зрослася зламана нога, і її мали знову ламати. І нарешті — Каетано Руїц, провінційний картяр з паралізованою ногою. У своєму покої в кінці коридора містер Фрейзер чув, як вони всі сміялись і веселилися, слухаючи гру мексиканців, що прийшли з волі поліції. Та й мексиканці приємно бавили час. Радісно збуджені, вони зайшли до містера Фрейзера привітатися й спитати, що б йому хотілось, аби вони заграли, а згодом ще двічі приходили музичити вечорами, уже з власного почину.
Останнього разу, як вони грали, містер Фрейзер лежав при розчинених дверях, слухав ту гучну безладну музику й не міг погамувати думок. Коли вони спитали, що йому заграти, він попрохав «Кукарачу» — в ній була ота лиховісна легкість і облудність, притаманні багатьом мелодіям, що під них люди йдуть на смерть. Мексіканці грали гучно й завзято. З погляду містера Фрейзера, ця мелодія була краща від більшості подібних, але враження справляла однакове.
Хоч та музика й доходила до душі, містера Фрейзера не залишали думки. Звичайно він намагався думати якнайменше — хіба що коли писав, — але тепер йому з думки не йшли оті, що там грали, і слова, що їх сказав один з них — малий.
Релігія — опіум народу. Він таки в цьому переконаний, той жовчний малий співвласник пивнички. Еге ж, але й музика — опіум народу. Той мудрагель, що йому «розбирає голову», до цього не додумався. І економіка — опіум народу, так само як і патріотизм в Італії та Німеччині. Ну, а сексуальні стосунки — це теж опіум народу? Щодо певної верстви народу — так. Щодо найкращої його верстви. Але найперший опіум народу — це алкоголь. О, то неперевершений опіум! Хоч дехто віддає перевагу радіо — воно теж опіум, дешевенький опіум, до якого він і сам тепер вдається. А поряд з тим усім — гра, незаперечний опіум народу, один із найдавніших його різновидів. А ще є честолюбність — це теж опіум народу, не гірший од віри в будь-які нові форми урядування. Люди завжди хочуть мінімального урядування — аби тільки якнайменше урядування. Свобода, в яку ми вірили, стала тепер лиш назвою Мак-Феденового часопису. І все ж ми віримо в неї, хоч їй і досі не придумано іншого наймення. Але що є справжній опіум народу? Справжній, істинний опіум? Він це чудово знав. Просто воно ховалося десь у закутку його свідомості, у тій частині, яка вияснювалась вечорами, по двох чи трьох добрих чарках, і в існуванні якої він не сумнівався (насправді ж такої, певна річ, не було). Що ж воно є? Він знав достеменно. То що ж це? Ну звісно ж: хліб — ось опіум народу. Чи він запам’ятає це і чи матиме воно сенс білого дня? Хліб — опіум народу.
— Слухайте, — попрохав містер Фрейзер доглядальницю, коли вона зайшла до покою. — Зробіть мені ласку, приведіть сюди отого низенького худого мексиканця, добре?
— Вам сподобалось? — запитав мексиканець від порога.
— Дуже.
— Це історична мелодія, — сказав мексиканець. — Мелодія справжньої революції.
— Слухайте, — мовив містер Фрейзер. — Чому народ оперують без наркозу?
— Не розумію.
— Чому не кожен опіум народу має добру силу? Що ви хочете зробити з народом?
— Його треба вивести з темноти.
— Не кажіть дурниць. Освіта — опіум народу. Вам би слід це знати. Адже ви її трохи маєте.
— Ви не вірите в освіту?
— Ні, — відказав містер Фрейзер. — У знання — так.
— Я вас не розумію.
— Часто я й сам залюбки себе не розумію.
— Хочете ще раз послухати «Кукарачу»? — збентежено спитав мексиканець.
— Так, — сказав містер Фрейзер. — Заграйте ще раз «Кукарачу». Це краще, ніж радіо.
Революція, думав містер Фрейзер, це не опіум. Революція — це очищення, надпорив, і тиранія тільки продовжує його в часі. Опіум потрібен перед тим і опісля. Думалось йому легко, чи не занадто легко.
Ось незабаром вони підуть, подумав він, і заберуть з собою «Кукарачу». А він тоді вихилить іще чарчину і ввімкне радіо — адже радіо можна ввімкнути так, щоб ледве було чути.