Хто ти?

Оповідання

Матрос, видно, вже давненько був списаний на берег, проте й досі форсив у смугастому тільнику й широких та важких штанях-кльош. Татуюванням він похвалитись не міг, хіба що маленьким якірцем на зап’ясті лівої руки. Безкозирка на круглій, як днище бочки, голові сиділа немов улита.

— О, й ви тут сходите,— мовив до високої дівчини, яка скочила слідом за ним із автобуса на занесене густою подільською курявою подвір’я автостанції.

Дівчина була вогнисто-руда, й коси її роздимались хвилями тугого полум’я. Під тим полум’ям світилось чистою білизною напрочуд вродливе обличчя, на якому особливо вирізнялись брови та очі — глибокі й блакитні. Крижаний вираз на обличчі надавав холоду й незворушності ясному поглядові блакитних очей, і тому він був жорсткуватий і непривітний.

Дівчина ніяк не зреагувала на репліку колишнього матроса. Тримаючи в руці цератову дорожню валізку, вона роззиралась по боках:

— Мабуть, ви нетутешня,— здогадався матрос.— Може, допомогти?..

В його репліках крився натяк на загравання, і, видно, дівчині — хоч і молодій із вигляду — вже встигли набриднути отакі дорожні чи вуличні зальоти.

— Провалюй,— сказала вона без зла, й незворушний вираз її обличчя не змінився.

— Ого! — здивувався попутник у приношеній безкозирці.— Ми з характером!

— З характером,— згодилася дівчина й рушила в тому напрямку, що й решта пасажирів, які повиходили з автобуса.

— І давно? — ступаючи збоку, поцікавився допитливець, метучи куряву штаньми-кльош.

— Завжди… Так провалюй, чуєш?

Матрос, вловивши в її голосі метал, відстав. «Характер — не цукерка», — подумалось йому. Дивлячись услід, бачив, як руда дівчина наблизилась до продавщиці морозива під розквітлою липою біля районного універмагу,— видно, розпитувала адресу, бо грудаста продавщиця стала розмахувати рукавами білого халата. «Містечко наше мале, мов підрешіток, ще здибаємося. Бач — ескімо в шоколаді!» Порівняння незнайомої дівчини з ескімо в шоколаді було таке несподіване й далеке від дійсності, що матрос мимоволі всміхнувся, повеселішав і подався своєю дорогою.

На дівчину звертали увагу всі. По-перше, звісно, тому, що була тут, де всі знають усіх, чужою, а по-друге, коси її полум’яніли вогнем осіннього золотистого листя. Звернув увагу на заїжджу годинниковий майстер, який, сидячи за вікном майстерні, зняв із ока лупу й випадково глянув у шибку. А також старший сержант міліції Костирко Олексій, що проїжджав у цей час на мотоциклі,— його вразили високі стрункі ноги, взуті в туфлі на платформах. Хоч він добре знав містечко й села в районі, проте таких ніг досі тут не помічав. А ще запримітив приїжджу дівчину судовий виконавець Венедикт Венедиктович, людина зовні інтелігентна й майже з вишуканими манерами, якби не клята звичка шморгати носом. Старий холостяк і один із найбуваліших місцевих женихів, Венедикт Венедиктович,— він якраз пив газовану воду з сиропом,— помітивши незнайомку, одірвав склянку від губів, ковтнув слину, а вже потім допив воду, хоч вона несподівано й утратила смак.

З центру містечка, де росло багато кленів та акацій, дівчина звернула на довгу вулицю, заставлену цегляними будиночками під шифером чи бляхою. Біля кожного зеленів палісадник, садочок, і через штахетники прямо на вулицю звисало гілля вишень, слив і яблунь, обнизаних зеленими плодами.

Зрештою, ось і будиночок за тією адресою, яку вона шукала. Дівчина вже хотіла ступити на зелененьке, як мох, хоч і засмічене клаптями газет і трісками подвір’я, та в останню мить пройшла мимо похилених ворітцят… Спинилась неподалік. Цегляний будиночок весело світив червоною, добре випаленою цеглою низьких своїх стін, на яких вікна видавалися уламками голубих весняних крижин. На шворках у дворі висіла білизна — стільки шворок і білизни можна побачити лише у дворах будиночків, де мешкає кілька сімей.

Мимо йшла бабця з жовтою господарською сумкою в тонкій, як лоза, руці.

— Скажіть, будь ласка, чи не тут живе Дарина Дмитрівна?

— Хто?

— Одарка Шмаглій…

— Одарка живе…— Й вільною кощавою рукою тицьнула: — Вікно крайнє… Перший під’їзд.

Щось непривітне було в зсутуленій постаті бабці, яка почимчикувала геть по вулиці. Дівчина дістала дзеркальце, поглянула на своє відображення (в дзеркальці спершу відбилось небо, а вже потім її вихри і гострі від хвилювання очі, в яких наче оси роїлись) і рішуче звернула на подвір’я.

В тісному коридорі стояли якісь мішки, ящики, відра, валявся по кутках усякий непотріб. І стояв специфічний запах, що його дають разом коти, гнила картопля й свіжоморожена риба, яку смажать на маргарині. Одні двері, другі, треті — і всі не схожі між собою, як фізіономії в підпилої компанії, що випадково склалась.

Вибравши потрібні (з-під верхньої полущеної коричневої фарби біліли латки старішої фарби), дівчина постукала зігнутими пальцями і стала ждати. Обличчя її, строге й напружене, ледь-ледь порожевіло на вилицях.

Двері одчинились із виляском, наче з-за них рвався на волю злий дух. Цей злий дух був хлопчиною років шести-семи, горбоносим, із прищуленими вухами, з постійним жаром мисливського азарту в очах, схожих на косуваті камінчики слив.

— Дарина Дмитрівна тут живе? — поспитала незнайомка, дивлячись із холодною цікавістю на хлопчину.

— Тут, — мовив той, і в нижній щербинці зубів показався кінчик язика, мов ящірочка.

— Тут живе,— луною озвалося за спиною в хлопчини, і з-під його ліктя показалась кучмата дитяча голівка.

Вмить кучматі русяві пасма розпались, і з їхніх свавільних хвиль постало миловидне й блискуче, наче обкатана морська галька, обличчя дівчинки. Її пишні губки скидались на дві пелюстки ранкової ружі, що переблискує росою, карі вічка мерехтіли, як равлики.

Діти мовчали, стежачи через поріг за гостею. Діти були зовсім не схожі між собою, як, скажімо, цвіт гарбузовий не схожий на цвіт вишні.

— Дарина Дмитрівна часом не на роботі?

— Ні,— похмуро сказав хлопчина, себто цвіт гарбузовий.

— Значить, її можна побачити?

— Ні,— озвалась дівчинка, себто цвіт вишні. І поцікавилась: — Ви не з соцзабезу?

— З соцзабезу? — повторив і хлопчик.

— Ні, я… здалеку. Хотіла побачити Дарину Дмитрівну.— Гостя розгубилась і, кліпаючи повіками, почувалась ні в сих ні в тих.— Де ж вона?

— Мама в лікарні,— мовила дівчинка.

— В лікарні? — здивувалась незнайомка. І вражено поспитала: — Чия мама?

— Наша мама,— пояснив хлопчик.

— Дарина Дмитрівна, так? —навіщось уточнила незнайомка.

— Мама Одарка,— в один голос відповіли діти.

Дівчина, супроводжувана їхніми поглядами, подалась надвір. Тут вона сіла на лавчині, й перед самим її обличчям тріпотіла почеплена на шворці випрана білизна, що пахла господарським милом та каустичною содою. Ота бабця з жовтою сумкою вже поверталася з магазину, й тонка її рука під вагою купленого хліба ще дужче потоншала. Бабця поглянула на руду дівчину, що сиділа в розпачливій позі, й зникла в сусідньому під’їзді.

Дівчина схопила обличчя долонями й пробудилась від того, що хтось поряд сказав:

— Тьотю…

Перед нею стояли діти Дарини Дмитрівни. Хлопчина тримав на плечі дві вудочки, довгу й коротку, а дівчинка — полотняну торбину й бляшанку.

— Ви не ждіть,— сказав хлопчик.— Мама в лікарні й повернеться не скоро.

— Вона дуже хвора,— додала дівчинка.

— Ви по рибу? — навіщось поспитала незнайомка.

— Ми щодня ходимо по рибу,— мовила дівчинка, відводячи пасмо волосся, яке весь час затуляло їй чоло й очі.

Незнайомка, мружачись, дивилась, як двоє дітей дружно йдуть споришевим подвір’ям, як їхні худенькі постаті зникають і показуються поміж білизни, як на білих сорочках і простирадлах мелькають їхні тіні… Відчуваючи біль і пустку в душі, непорозуміло дивилась на довколишній світ і, мабуть, не вірила в справжність його. Ілюзія несправжності була така сильна, що дівчина заплющилась на мить — і струснула головою…

Тепер уже та бабця дибала без господарської сумки, голіруч… Із пташиним профілем, із павутинистою шиєю, у приношених, але охайних лахманах, що, прикриваючи ноги, мели землю, бабця дрібцювала плавною ходою — так качечка пливе по поверхні води.

— В лікарні Одарка, хіба тобі діти не сказали? А ти їй ким доводишся? Бо вона тут самотиною живе, не тутешня. Либонь, родичка чи ні?

— Родичка…

— Значить, далека,— здогадалась бабця й дивилася недовірливо.— Далека, так?

— Мені тітка дала адресу,— спробувала пояснити дівчина.— Я навіть адреси не знала… З-під Одеси я…

— А що привело в таку далеч?

— Провідати закортіло.

— Ага,— гойднула бабця кругленькою та білою капустянкою голови. Спритною була вивідувачкою, та дівчина не квапилася зі своїми таємницями.— В лікарні Одарка, хай господь милує…

Її зморшкувате личко засяяло співчуттям, проте очі не ожили, зосталися схожими на двох волохатих гусениць у побурілих осінніх листочках. Присіла на лавчині скраю, мовила:

— Лікується, а чи й поможе їй те лікування… Дітей жалко, малі ще зовсім. Ілько від одного батька, а Галя від другого.

— Який Ілько? Яка Галя? — не втямила дівчина, вдивляючись у тьмаву тьму, яку снували за підсліпуватими повіками бабині очі-гусениці.

— Діти її — Ілько й Галя… Перший був славний чоловік, робив у локомотивному депо, від грудної жаби помер. І хату залишив Одарці, і майно, і гроші на книжці. Та вона хутко пустила все з димом, тільки закуріло.

— З димом? — нетямковито перепитала дівчина.— З яким?.. Згоріло?

— Та не згоріло, де там,— жебоніла бабця.— Їй би жити в чоловіковій хаті, їй би доглядати хлопця, а вона візьми й сплутайся. Ще не стара, то хай би знайшла чоловіка, але ж не такого. Достеменний циган! Їздить на «Волзі», в нього жінка є в кожному селі, нині він балює в одної, а завтра вже похмеляється в другої. І квартира своя в місті. Одарка йому не пара, і він їй не пара… Завжди отам,— кивнула на клени під дерев’яним сарайчиком,— свою «Волгу» ставив. Значить, в Одарки є гроші, коли «Волга» в дворі… Коли не було грошей, він не приїжджав, цей Рафальський…

— Які гроші? — не розуміла дівчина, покусуючи білими зубами нижню губу.

— А такі! Хату, що в спадок дісталась від чоловіка, вона продала, бо Рафальський вимагав грошей. Одарка йому і горілку, й костюми купувала. А вже дівчинку від нього мала, Галю. Думаєш, записав дитину на себе? Де там! У нього, видно, таких побічних дітей повно… Одарці в депо дали оцю кімнатку, виселилась тут сім’я в новий будинок. І я казала, й сусіди казали Одарці: схаменись, забудь свого цигана, думай про дітей. А така вдача — світу за ним не бачила, все ладна була йому віддати. Рафальський чим платив? Поки гроші — приймав у себе й сюди приїжджав. А як злягла в лікарню, то «Волги» ні разу не було в дворі. Діти самі хазяйнують. А жалко їх, малі. Сусіди підгодовують. А завтра як? Треба для них пристановисько шукати, якийсь притулок дитячий. Є ж такі притулки, правда?

Дівчина слухала з сухими та шорсткими очима, неначе з целулоїду виточеними. При словах про дитячі притулки закліпала повіками, перемагаючи раптовий приступ плачу, та не перемогла, й блакить її погляду засріблилась тоненькою росою.

— Хай господь милує, звісно,— жебоніла бабця-печеричка,— щоб у наш час… Так тільки раніше траплялось, ще по тих роках. Не діждешся Одарки, з лікарні вже їй дороги нема… То ким ти їй доводишся, га?

В дівчини ледь тремтіли губи. Вона, либонь, уже не бачила нічого довкола й не чула балакучу бабцю, а тільки прислухалась до болю в своєму єстві, прислухалась до тих знеможливих струмів, які пронизували тіло й затьмарювали свідомість. Бабця щось турботливо гомоніла, та дівчина раптом звелась із лавчини і, прикладаючи долоню до губів, наче силкуючись стримати ридання, що рвалися з грудей, пішла з двору, спотикаючись і заточуючись.

Отямилась у парку. Тут росли велетенські осокори, що саме губили пух, і все довкола було наче бруднуватим снігом вистелене. У фонтан, який давно не діяв, хтось звалив паркову лаву, вся дерев’яна спинка якої була порізана ножами: красувались всілякі імена, між якими стояв плюсовий знак, а також дати. По пустельній алейці промчала зграйка дітлахів. Вони сірниками запалювали сокориний пух, і кволе синяве полум’я бігло слідом за ними, гасло, знову спалахувало. Бездимне й бліде, наче то горів розлитий спирт.

Мабуть, саме те неправдоподібне полум’я й отямило дівчину. Тепер ступала по випаленій алейці, по зотлілих слідах, дивлячись під ноги. Не те що повеселішала, а наче сповнилась гіркої іронії до самої себе, й ця іронія спільно з недавнім душевним струсом зарум’янили їй щоки, а в очі мовби війнули димком літнього смутку.

Мимо гіпсового фізкультурника, що завмер з гранатою в одній руці та з футбольним м’ячем у другій, дівчина зійшла на берег ставу. Оточений очеретом, наче в зелену раму взятий, з чубатим острівцем посередині, з жовтавими будівлями цукрового заводу на близькому протилежному березі, ставок здавався коштовною перлиною в цей погідний літній день.

Дівчина ступила вбік і відразу ж за кущами верболозу наткнулась на риболовів — Ілька й Галю. Поставивши ноги рогачиками, хлопчина забрів далі у воду, а дівчинка — у майці й трусах — ближче до берега. Обоє тримали в руках вудочки й зосереджено, як заворожені стежили за поплавцями. В їхніх щупленьких постатях відчувалося стільки приреченої терплячості, що в дівчини, мимовільної сторонньої спостерігачки, тоскно занило серце.

— Агов!

Брат і сестра миттю обернулись — і зацвіли усмішками, впізнавши недавню гостю.

— Їсти хочете?

І, не чекаючи відповіді, стала діставати з сумки батон, ковбасу, сир, яйця, печиво. Незабаром усі сиділи на траві, підібгавши ноги, і з апетитом жували бутерброди. У вербах стрекотала сорока. Біло-оранжеві метелики сиділи на очеретяній стеблині. Посередині ставка плив дядько в надувному гумовому човні, гребучи широкою лопаттю весла… І приїжджій дівчині здалося: ця картина не те що знайома з дитинства, а рідна, щемливо дорога… І вже не було в душі недавнього надриву почуттів, а стало спокійно й мирно.

— І ловиться риба? — спитала вона.

— О! — радісно вихопилось у хлопчини, який, либонь, тільки й чекав на запитання. Його набурмосене личко ожило, заграло.— Без улову не повертаємось. Ловляться карасі, линки, сазанчики, окунці, коропи.

— Я вчора зловила отакого коропця,— показала Галя руками, в одній тримаючи булку, а в другій кусень ковбаси.— Піймався на черв’яка.

— Якби не з берега, а з човна,— мовив Ілько й кивнув на риболова, що в гумовому човні приставав до острівця посеред ставу,— то можна було б велику рибу вудити. І навіть на базарі продавати. А так вистачає на прожиток.

— Тобі ж дядько Тилимон обіцяв дати свою стару довбанку…

— Обіцяв. Каже: як помру — тоді й візьмеш.— І додав із поважним виглядом: — А він ще такий здоровий, не збирається вмирати… Можна пліт збити з дерева, але то вже на ту весну, мабуть, як мати з лікарні випишеться. Бо, казала, має підлікуватись.

— Ількові цієї осені йти до школи,— мовила Галя.

— Ага. Тільки в мене ще нема ні зошитів, ні книжок.

— В якій лікарні лежить мати? — поспитала дівчина, відчуваючи, що сльози знову засвербіли в очах.

— У нашій, біля залізниці. Тільки до неї однаково не пускають. Раніше ми їй усякі передачі носили — молоко, пряники, а вчора не взяли, повернули, й тітка в білому халаті сказала, щоб ми більше не ходили.

— Спасибі за обід,— поважно подякував Ілько. Й заквапився до води: — О, мій поплавець потонув!

Галя взяла свою вудочку на березі, насилила на гачок свіжого черв’яка і, забрівши в воду, розмахнулась широко, по-хлоп’ячому. Раптом вона повернула русяву свою голівку з розмаєним волоссям, поспитала весело:

— А як вас звати?

— Так, як і тебе,— відповіла незнайомка.

— Галя? — зраділа дівчинка.

— Галя,— гірко всміхнулась незнайомка.

Вона подалась через тінистий містечковий парк так, наче ходила тут часто і знала кожну стежку й кожне потайне місце. Поминувши пролом в огорожі з шлакоблокових сірих плит, вона опинилась на території базару, вимерлого в цю пору. Порожні рундуки, порожні столи; на землі розгублені й затоптані листочки петрушки, стрілочка цибулі, кілька барвистих ядер молодої редиски.

Через арку, над якою тріпотіло два прапорці, вийшла до одноколійної вітки залізниці. Либонь, і такий базар, і така арка, й така залізниця, обіч якої поріс запорошений полин і в’юнилась білоока березка, були уже колись бачені, колись відчуті. А може, свідомість виворожила картину схожого містечка раніше? І чому саме такого, а не іншого?

Обійшовши збоку смугастий шлагбаум, дівчина вже напевне знала, що ген попереду, де стримить над дорогою рядок тополь, мав бути лікарня…

У приймальному покої їй трапилась натоптувата няня: широкі брови — наче крила у вирізьбленого з дерева орла, рум’яні щоки — як дорідні короваї, а губи навдивовижу маленькі, мовби скручений мишачий хвостик. А тому-то няня на місці справжніх намалювала з допомогою червоної помади губи несправжні: чи то сердечком, чи то бубликом.

— До Одарки Шмаглій? — перепитала. Голос у неї виявився по-чоловічому баритональним.— Лежить у нас така… Хто ж тебе пустить?.. Нема зараз нікого з лікарів, усі гуртом на операції, там дитя трудно народжується. Та й не можна до неї. Тут її рідні дітки навідувались — і то…

— Я від її профспілкової організації,— знайшлась відвідувачка.— Від колективу, маю дуже важливе доручення.

Профспілкова організація, либонь, справила на орлиноброву няню враження, бо, повагавшись, вона прогула соковитим голосом:

— Та які вже можуть бути до неї доручення… Спить вона. Ото хіба що поглянеш, а побалакати чи й удасться… Ох, і перепаде мені, як довідаються!

Ця дорідна, немов символ жіночої перезрілості, няня таки мала чуле серце і, відчинивши дверцята шафки, дістала білий лікарняний халат… При ході в няні так рухались могутні клуби ніг, наче по коридору вона котилась на безшумних гумових колесах, а відстовбурчені лікті ходили, як ходуни людиноподібної машини. Відчинила двері палати, кивнула туди головою:

— Її ліжко під вікном.

Власне, перпендикулярно до широкого й світлого, на всю стіну, вікна стояло аж троє металевих ліжок, а поряд із кожним — тумбочка й стілець. Хворі лежали, накриті білими простирадлами.

Дівчина, переступивши поріг палати, спинилась у легкому замішанні, приглядаючись до жіночих облич, хутко, прискіпливо, розгублено, не в змозі зупинитись бодай на одному. Невже оця, що ложечкою колотить якісь ліки в склянці? А може, оця, згорнулась калачиком, накривши подушкою голову? Няня сказала, що спить…

Спала горизнак — посередині, між двома боковими ліжками — хвора, якось дивно поклавши біля вух долоньки худеньких рук. Лежали долоньки, як розгорнуті чутливі листочки, ловлячи сонячне проміння, що падало через вікно, і в тому була якась зворушлива безпорадність. Обличчя жінки — змарніле, з гострими вилицями, обтягнутими тоненькою, мало не прозорою шкірою, з проваллями очей, під якими ще більшими проваллями видавалися сині смуги,— було таке чуже, незнайоме, що дівчину пройняв раптовий конвульсивний острах, і вона несподівано сіпнулася всім своїм молодим, здоровим тілом.

По хвилі її вуста ледь чутно щось прошепотіли, проте сон хворої був такий міцний, що вона не прокинулась і не розклепила повік.

— Хай спить,— озвалась жінка, що й досі механічно колотила ложечкою ліки в склянці.— Коли Одарка спить, то їй легше.

Відвідувачка повернула голову на той голос: мовби чула й не чула.

— Вві сні завжди легше,— пояснила хвора.

Дівчина знову перевела погляд на ті дві розтулені долоньки, помережані безліччю борозенок, уже побиті жовто-зеленими плямами, що розпливлись не на шкірі, а десь углибині під шкірою. Такими самими неживими темними плямами було поцятковане обличчя, шия, а також груди у викоті лікарняного халата. Судома перехопила дівчині горло, й вона здригнулась, вбираючи повітря через ніс із легеньким посвистом хлюпанням. Зір заткався пеленою сліз, їхній туман тремтів — і тремтіли біла палата, кущі бузку та акацій за вікном, ліжка з хворими.

Й раптом через ту пелену, через туман привиділось, що важкі, змертвілі повіки хворої ворухнулись, а з-під них блимнуло глухе світло погляду… Опанувавши себе, справді вже зустрілася з тим поглядом, який з тоскною натугою сотався десь із самісінького нутра хворої, її болящої свідомості. Погляд був зітканий із тьмавості, неусвідомленості — власне, він здавався лише інерцією колишнього живого погляду очей. Проте дівчина побадьорішала, приглядаючись до змученого хворобою обличчя, до губ, темна тінь яких, виснажена й тоненька, ледь прикривала випнуті зуби.

Дівчина, гноблена високим своїм зростом, опустила голову до грудей, наче тягнучись ближче до хворої, і її вуста знову щось прошепотіли беззвучно…

Обличчя хворої зосталось байдуже й чуже. Це було обличчя людини, яка нічогісінько не здатна осмислити, впізнати. А оскільки мовчання затяглось, то голос, який зненацька пролунав у палаті, видався несправжнім.

— Хто ти? — спитала хвора.

Спитала, а свідомість її, либонь, була десь далеко. І ще не пролунала відповідь, як вичахлі й прозорі, мережані блідими жилками повіки стали наповзати на суху випуклість гарячкових очей. Наповзали повільно, як невідворотна біда, й тепер уже їхнє болісне ткання лежало на очах. І не можна було зазирнути в них, не можна було через їхній погляд діткнутись до свідомості, оповитої химерним сном…

— Хай поспить,— мовила пацієнтка з сусіднього ліжка.— Що їй передати?.. Я не за передачу кажу, ні. Передачі їй не потрібні… Хто приходив?

У цей час до палати вкотилась няня на ногах — надувних гумових колесах і, ворушачи ширококрилими орлиними бровами, чіпко взяла молоду відвідувачку за лікоть, владно вивела в коридор і вже тут забубоніла так, що було чути скрізь:

— Дитя таки дістали вакуумним апаратом. Якби не вакуумний апарат…

Дівчина слухала й не розуміла: яке дитя, який вакуумний апарат? Її кроки на кахляних плитках підлоги лунали різко, розпачливо. Няня в приймальному покої зняла з неї лікарняний халат, похапцем запхала до шафки.

— Приходьте не приходьте — Одарці вже ніяка профспілкова організація не допоможе. Всі ждуть — з дня на день. Агонія.

— Що ждуть? — пролунало запитання.

— А що можна ждати? Ось і ждуть… У неї, дочко, така хвороба, від якої тепер іще ніякого порятунку не знайшли.

— Яка хвороба? — пролунало запитання.

— Що й казати,— мовила няня непевно.— Хвороба віку. Сама знаєш…

Сонце висіло між верхівок тополь, між їхнього тріпотливого листя, і скидалось на велику золоту рибу, яка голічерева блищить поміж латаття на поверхні води. Сухе тепло літнього дня, запах трави, акації, полину, дух, яким віяло від землі,— все видалось таким підбадьорливим, свіжим. Це були пахощі живого світу, й навколишні кольори — зелені, голубі, жовті — теж належали живому світові: щириці, незабудкам, соняшникам. І живими звуками озивався цей світ — голосами людей, щебетом птахів, сигнальними гудками локомотивів у депо, воронячим граєм над осокориною лавою.

Дівчина якусь мить стояла за ворітьми лікарні, мовби не вірила, що цей світ зостався незмінним, незважаючи на те, що вона бачила щойно в лікарні, незважаючи на те, що людське життя зараз перебувало на межі між життям і смертю, і ця невидна межа була тонесенька, нетривка, щохвилі могла обірватись — і тоді…

Остерігалась думати про те, що мало статись тоді, бо не могла повірити, що буйна, життєрадісна плоть літньої зелені, оці соковиті звуки, ці квітучі барви можуть зникнути, перестати існувати. Й тому не здатна була допустити думки про реальність зникнення, смерті…

Близько почувся гуркіт поїзда, що сповільнював біг, і ген через широкий майдан, вільний від дерев та кіосків, майнув червоними цегляними стінами вокзал… Дівчина вже хотіла ступити через дорогу, перечікуючи потік автомобілів, як раптом із протилежного боку, з-під тінявого накриття, утвореного гіллям плакучих верб, пролунав благальний окрик і затупотіло важке взуття.

— Уже їдеш? Полундра! Куди ж так швидко!

Дівчина обернулась на крик і гупотняву саме в ту мить, коли тверда гаряча долоня лягла їй на плече. Поряд стояв отой списаний на берег матрос, із яким сьогодні їхала в автобусі від обласного міста,— у тільнику стояв, у штанях-кльош, у безкозирці і навіть із тією самою переможною усмішечкою.

— Підвечіркую в кафе, аж глядь — ти йдеш. Мені отут,— ударив себе в груди,— і серце заболіло… Послухай, а може, перекусимо вдвох, га? Я вгощаю!

Матрос не так зрадів, як здивувався, що дівчина слухняно пішла з ним до кафе, яке блищало скляними стінами у вербовому затінку. Й коли вже сіли за квадратний пластиковий столик, спитав співчутливо:

— Та що з тобою, га? Ти сама на себе не схожа. Хтось образив? — І він ворухнув випнутими грудьми.— Чи горе якесь? — І, не дочекавшись відповіді, назвався: — Я — Нестор Минайленко. А ти?

— Галя.

— Прекрасно! — чомусь неймовірно зрадів Нестор Минайленко, наливаючи в склянки рожевого портвейну.— Давай за знайомство!

Дівоча рука слухняно взяла склянку з рідиною, у якій рубіновими зблисками відбивалося вечірнє сонце. Пила короткими ковтками, й коли відняла порожню склянку, то на губах вогко мерехтіли рожеві цятки вина. Матрос, не гаючись, долив іще, хвацько підморгнув — і дівчина, яку немов підмінили на невпізнанно покірну, дрібними ковтками швидко випила. Матрос кинувся до буфету, повернувся з пляшкою, усміхнений, мовби радів із якоїсь великої удачі.

— Галю,— сказав,— я твій друг. Називай мене просто Нестором. Я скрізь Нестор… А ти звідки? В нашому містечку таких нема.

— Я приїжджала до матері,— мовила дівчина, яку вже почав розбирати хміль.

— І так швидко від’їжджаєш?

— Мати в лікарні.

— Чого ж ти кинула її так швидко? — допитувався.

— Я прийшла до неї в палату, а вона мене не впізнала. Питає: «Хто ти?»

— Та ти що? — вражено охнув матрос.— Мати не впізнала?

— Вона зовсім хвора. Не сьогодні-завтра помре.

— І ти хотіла поїхати? — Матрос, тверезіючи, дістав цигарку, запалив.— Кинути, щоб мати вмирала в лікарні?

— Але ж не впізнала! — силкувалася щось доказати дівчина, тільки не могла, бо слова спливали на язик порожні й легкі, як сокориний пух.— Питає: «Хто ти?»

— Значить, зовсім втратила свідомість. Буває. Якось у мене влучили тренувальною гранатою. Я теж ловив чмелів.

— Не тому,— заперечливо похитала головою.

— Не тому?

— Вона зовсім не пам’ятає мене. Зовсім.— А що матрос, звузивши очі, недовірливо приглядався до неї, сказала: — І я там, у лікарні, теж не впізнала її.

— Ти не впізнала матері?

— Ні.

Матрос відкинувся на спинку стільця й слухав музику, яка линула з репродуктора. «Ми з тобою, як море і небо,— співав соковитого тембру баритон.— І далекі й близькі водночас…»

— Бачиш, Несторе,— довірливо мовила дівчина, відчуваючи нагальну потребу висповідатись комусь.— Я ніколи не знала матері, бо вона мене ще маленькою здала до дитячого притулку. Й ніколи не навідувалась. Тільки тітка, її рідна сестра, зрідка приїжджала.

— А батько?

— Я не знаю, хто мій батько. Я росла і виховувалась у притулку… Мати вже не скаже, й ніхто не скаже. Після притулку я пішла на швейну фабрику й шила блузочки, весь час блузочки. Якось приїхала до тітки, випросила материну адресу.— Досі говорила рівним, монотонним голосом, та тут голос обірвався, лице зсудомилось.— Я не могла зрозуміти… не могла зрозуміти, чому вона відцуралась назовсім! Ну, нагуляла мене, коли була молодою, ну, хотіла видати себе за бездітну, не прославитись матір’ю-одиначкою! Заміж хотіла… Але ж потім! Потім, коли я виросла… Хай би просто навідалась! Навіть до тих, хто в притулку, матері навідувались! Я б тільки глянула, я б тільки взяла її долоні в свої, притулилась до них губами, притулилась б щоками…

Сльози текли до кутиків уст, і дівчина мимохіть злизувала їх кінчиком язика,— то з лівого кутика, то з правого. Репродуктор уже транслював іншу пісню — чоловічий голос із награною пристрастю, з фальшивим придиханням зізнавався всьому світові в тому, в чому не мав сміливості зізнатись одній-єдиній, омріяній. Кілька горобців на сусідньому столику дзьобали крихти, а один пив на підлозі розлите пиво — дзьобнувши краплину, відхилявся назад і задирав голівку, щоб та краплина скотилась йому по горлечку.

— Алкаш! — захоплено мовив Нестор-матрос, списаний на берег, упівока стежачи за крилатим завсідником районного кафе. Й до дівчини: — Давай, Галю, сповідайся від душі!..

— І я надумала приїхати сама до матері. Не збиралась ні звинувачувати її, ні дорікати. Я вже доросла, так? Я вже самостійна, так? Просто хотіла глянути на свою матір. Ніхто цього права відібрати в мене не може, навіть мати, так? Гляну, думаю, і поїду назад. Чи на фабрику свою, чи ще куди. Світ великий, не без добрих людей… От і приїхала. В палаті лежить, розплющила очі, питає в мене: «Ти хто?»

— Гад буду! — скрикнув Нестор і у відчаї вдарив кулаком по столику. Горобці пурхнули геть. Той, що пив пиво, зірвався пізніше за всіх і летів, провалюючись донизу.— Тут тебе ніхто не зачепить, чуєш! Галю, чуєш! Давай вип’ємо. Давай вип’ємо, щоб матері не цуралися своїх дітей… А оті, що аборти роблять? Ненавиджу!

Вже віяло вечірньою прохолодою, з близької клумби поблизу кафе струмував тонкий і свіжий запах матіоли. Дівчина вмовкла і задумалась. Її обличчя у вечірніх сутінках хворобливо побілішало, а блакитні очі поглибшали й потемнішали.

— Несторе,— озвалася спроквола.— Вона помре. А їй не можна вмирати.

— Не можна? Чому? Така мати — страшна! Ти її жалієш?

— Жалію.

— А вона тебе пожаліла? — Нестор поклав на столі пудові кулаки.— Скажи, пожаліла?

— Ні. Вона жила не для мене, а для… Розказували, є тут один. Любила! — Із якимось істеричним здивуванням: — Любила? Купувала його любов, як тільки могла. Ціною мого життя… ціною життя своїх дітей. Чужу байдужість купувала, чужу жорстокість! Чуєш, Несторе, в неї є ще двоє дітей. Крім мене. Я для неї — ніхто… Їх жалко…

— Себе пожалій!

— Вони ж не винуваті ні в чому. Як і я… Ми не вибираємо собі матерів і батьків не вибираємо. А якби можна було вибирати?

То шепотіла, то голос її лунав різко, і в тих перепадах тремтів біль.

— Ага, кого б ти вибрала, якби можна? Я б не вибирав — ні батька, ні матір, вони обоє в нормі. В нормі, зрозуміла?

— І я б не вибирала, хоча й нема… Слухай, Несторе, а може, саме в цю хвилину, саме в цю…— Вона сповільненим поглядом обвела кафе, відвідувачів, ковзнула по вербах та по клумбі за вікном, увібрала зором лісові хмари на небокраї, прудких ластівок над верхами тополь.— Чуєш, Несторе…

Матрос, списаний на берег, зачарований таємничою мелодією її голосу, теж наче прагнув почути щось особливе — те, що мало вибитися зі звуків вечірнього містечка, що, може, слід було почути самою душею.

Дівчина й справді щось почула — в єстві своєму чи поза єством, а тільки звелась із-за столика і, мовби звана тим покликом, пішла з кафе. Нестор незграбно штовхнув ліктем недопиту пляшку — стілець гойднувся і впав — і, нетвердо ступаючи по рипучому гравію, наздогнав дівчину під вербами. І не впізнав — на обличчі, в очах мовби застигла тінь жаху, який зараз точив серце. Матрос владно поклав тверду долоню на високе дівоче плече, й воно від упевненого доторку покірно поникло, наче опало, і вже наступної миті розворушканий вогонь її рудих кіс лежав на його грудях, і тонкі пасемка лоскотали шию, підборіддя, тріпотіли біля губ. Голова її пахла сонцем, курявою, полином, і Нестор, нітрохи не подивований тим її розпачливим порухом, тільки розплющував і заплющував очі, ніби перечікував і той дівочий порив, і приступ несподіваної ніжності в собі.

— Куди ж ти поїдеш? — мовив Нестор згодом, коли вони повільно йшли по вистеленій піском доріжці. Уже світив місяць, великий і блідий, у попелястому небі. Поблизу на залізниці озвався паровоз.— Уже пізно. Хочеш — могла б переночувати в нас. Моя мати — в нормі, все зрозуміє. І старий так само…

Дівчина, зігнувшись, зірвала поміж полину стебло цикорію й тепер мовчки розглядала широко розплющені пелюстки його квіток. Вони зупинились під розложистим ясеном, гілля якого звисало мало не до землі, творячи зеленаву схованку. Несподівано матрос, гостро зітхнувши, вдарив долонею лівої руки себе в груди, мовби клятву давав, правою рукою обійняв дівчину й міцно пригорнув. Заскочена зненацька, вона впустила на траву свою дорожню валізку, з якою не розлучалась, але враз напружилась, ліктями відштовхнулась так, що матрос заточився.

— Ти чого? — зі сльозами в голосі спитала.— Чого?

— Та я ж… із доброю душею! Не дурій…

— Чого пристаєш? Га? Ти хто такий? Де взявся такий?

— Не дурій,— бубонів Нестор хрипким голосом.— Я ж по-доброму…

— Отак по-доброму? З руками? — схопила на траві валізку, гнівно випросталась.— Живосилом?.. Хто ти такий?

— Я ж тільки поцілував… З добром до тебе. Повір!.. Та я ж кожному горло перегризу, хто тільки зачепить!

Матрос запевняв, б’ючи себе в груди безкозиркою, кричав про свою вірність дружбі, товаришам, та дівчина вже не чула, стрімголов біжучи геть. Її світла рожева сукня живою плямою раз і вдруге майнула між зеленню і згасла. Матрос Нестор рвучко смикнув на грудях смугастий тільник, кинув безкозирку на ясенове гілля, і поза, якої на хвилю прибрало його дуже тіло, виражала докір самому собі, безсиле каяття, співчуття чужому горю…

Старший сержант міліції Костирко Олексій вдруге цього дня помітив незнайомку в містечку. Уже без форми, переодягнений у теніску й спортивні штани, сержант саме точив із колонки воду в відро, коли мимо по вулиці пройшла дівчина з великою кількістю, як здалось його професійному чуттю, особливих прикмет. Серед цих прикмет стрункі, оголені вище колін ноги посідали не останнє місце. Дівчина мала заплакане, знервоване обличчя, в погляді був лихоманковий блиск і сержантові Костиркові Олексієві подумалось, що з власницею таких славних особливих прикмет щось уже сталось або неминуче станеться. Наточивши води в емальоване відро, він подався в свою холостяцьку кімнатку, та, відчувши неспокій і сум’яття в душі, невдовзі став одягатись…

Згодом незнайомку помітив годинниковий майстер, який саме повертався від тещі, з ритуальних тещиних млинців. Ці ритуальні млинці не обходились без пляшки старої вишнівки або слив’янки, як не обходились і без традиційних балачок про те, що треба в обласному ювелірному магазині скуповувати золоті речі. «Бо вже до старості йдеться, повилітають зуби,— казала теща,— то з чого наша сім’я повставляє золоті? Про зуби треба думати тепер, а не тоді, коли повипадають». Зять, ситий млинцями, наливкою і балачками про майбутні золоті зуби, повертався додому, коли несподівано біля будівлі побуткомбінату застеріг постать отієї дівчини, яка прекрасним видивом майнула йому сьогодні у вікні майстерні. Знову несла валізку в руці, як і вранці, і щось безпритульно-скривджене було в її ході. Зиркнувши на наручний золотий годинник (було вже по десятій), майстер подумав про те, що можна було б запросити дівчину до себе додому, дати притулок, та тільки зітхнув, згадавши про свою сварливу бездітну жінку…

Судовий виконавець Венедикт Венедиктович — людина зовні інтелігентна й майже з вишуканими манерами, якби не клята звичка шморгати носом,— помітив незнайомку саме тоді, коли вона біля районного Будинку культури розглядала афішу нового кінофільму. На афіші було зображено американського ковбоя, який із багатозарядного кольта цілився в поодиноких нічних перехожих їхнього провінційного містечка. Венедикт Венедиктович уже намірився підійти до дівчини (і навіть першу фразу для знайомства підготував: «Скоро останній сеанс закінчується, а ви тільки зібрались у кіно»), як вона, мовби вгадавши його наміри, відірвалась від афіші й хутенько подалась геть під наведеним на неї дулом багатозарядного кольта. Придивившись уважніше, судовий виконавець зрозумів, що ковбой цілиться також і в нього, і з недобрим відчуттям у душі почвалав додому…

Тим часом, блукаючи безцільно, дівчина знову опинилась біля лікарні. Стоячи за огорожею, вздовж якої росла кущами акація, вглядалась у вікна. Деякі темніли глухими більмами, деякі повнились ясним мороком ламп денного освітлення, і поміж них — заплющених уві сні й розплющених у напівсні — силкувалась відгадати вікно палати, до якої сьогодні заходила. Не запам’ятавши, тепер дорікала собі, сповнюючись відчаєм, наче від того, якби могла поглянути у вікно материної палати, залежало щось дуже важливе, таке, що могло зарадити, допомогти, врятувати…

Від лікарні подалась на вокзал. В залі очікування, скоцюрбившись на грубих, дебелих лавах, куняло кілька пізніх пасажирів. Знайшла поглядом розклад руху поїздів — потрібний їй поїзд проходив через цю станцію вранці. Не опечалившись, а швидше навіть зрадівши, з тьмавого приміщення, що тхнуло гаром, вийшла на пристанційний майдан. Пахло липами, віяло гіркуватим вітерцем із поля. В чистому небі висипало безліч зірок, і їхні бджолині рої позастигали у вічному своєму, нерозгаданому польоті.

Перетнувши майдан, дівчина подалась до центру містечка. Назустріч їй траплялись пари, що поверталися з танців у парку культури. Святково одягнені хлопці кидали цікаві погляди на дівчину, що видзвонювала по тротуару високими каблуками, проносячи на вродливому обличчі чи то маску болю, чи то втоми й відчуженості. Чулись жарти, лунав сміх, якісь репліки линули навздогін, та ніщо не дошкуляло дівчині, зостаючись поза межами її відособленої свідомості.

— Вас провести? — перепинив їй дорогу юнак із самовпевненою усмішкою на циганкуватому обличчі.— Таких дівчат можуть і скривдити.

Вона пройшла мимо, наче повз дерево, і юнак, нітрохи не роздосадуваний невдачею, тільки свиснув услід.

Ось нарешті і той цегляний комунальний будиночок блимає освітленими вікнами. Удень тут сохло стільки випраної білизни, а тепер ледь видніли обвислі шворки між стовпами. Наляканий кіт прожогом вискочив із темного під’їзду, за ним стрімголов кинувся другий,— і дівчина спинилась, бо несподівано зайшлося серце. Билось так голосно, що його, здається, можна було б почути на відстані. І пришвидшено струмувала кров, тугими дзвонами відлунюючись у скронях, у вухах.

В під’їзді було темно, і, натикаючись на якісь мішки, ящики та відра, дівчина навпомацки наблизилась до дверей, скрадливо постукала. Прислухалась — ні шереху за дверима. Постукала голосніше — й майже тієї самої миті двері відчинились, на порозі немов уродилася стрімка хлоп’яча постать. Зараз, як і вранці, хлопчина скидався на злий дух, свавільний, невпокорений. Мисливський азарт у його виразних — на косий розтин — очах не згасав, либонь, ні на мить.

— Ви до матері? — спитав Ілько.— А вона ще не повернулася з лікарні.

І так само, як удень, під його ліктем загойдались кучматі пасма русявого волосся, яке, розпавшись, умить явило смагляве обличчя сестрички Галі. І так само, як удень, мерехтіли карі вічка, мов равлики, і їхнє живе свічення виражало непогасну цікавість.

— Ще немає,— мовила й дівчинка.

— Може, завтра вже випишеться,— мовила пізня гостя, відчуваючи, як у горлі засвербіло.— Почекаю… Мій поїзд уже пішов, а наступний іще не скоро. Пустите переночувати?

Діти дружно відступилися з порога, й дівчина зайшла в квартиру, роззираючись.

Квартиру складала одна кімнатка, яка правила за кухню, спальню, вітальню й комірчину водночас. Біля газової плити стояв мішок із картоплею; в старій шафі з навстіж одчиненими дверцятами виднілись торбинки, пакунки, банки, каструльки; стіл був завалений посудом, ложками, ганчір’ям, серед якого лежав буханець хліба й було розсипано пшоно; ліжко, де жужмом лежали подушки й ковдра; стілець із одірваною ніжкою звалився боком. Коротким поглядом охопивши всю занехаяну квартиру, пізня гостя сказала:

— Весело живете… Ви вже вечеряли?

— Вечеряли,— поквапливо мовив Ілько.— Їли хліб із повидлом.

— Зловили щось вудочками чи ні?

— Вона,— кивнув на сестру,— зловила великого карася.

— Отакого,— показала Галя руками.— А йому попадались окунці й дрібненькі краснопірки. Зварили юшку — з перцем і лавровим листям. Уже поїли…

— Завтра на сніданок зготуємо вареників із вишнями.

— Нас учора баба Векла пригощала варениками з вишнями,— сказав Ілько.

— А позавчора тітка Лапиха кликала їсти вермішель із молоком,— похвалилась і Галя.

Знову пізній гості цього убогого родинного вогнища перехопило подих. Що її знову привело сюди? Який усвідомлений чи неусвідомлений поклик? Чому не змогла на вокзалі дочекатись ранкового поїзда, аби податися геть ізвідси — від матері, яка й не була їй ніколи матір’ю, бо відцуралась від неї ще в колисці, а побачивши вперше, не впізнала й мовила в напівзабутті: «Хто ти?»? Чому не подалась геть від цих дітей, які не сьогодні, то завтра стануть сиротами й також потраплять у притулок, як свого часу потрапила вона сама, й не побачать не тільки матір, яка вже не зведеться з могили, а й батьків, котрі відцурались від своїх дітей ще до їхнього народження? Чому не втекла геть від своїх братика й сестрички, які й не підозрюють про те, що зараз ось у їхньому занехаяному житлі опинилась не випадкова гостя, не чужа людина, а їхня рідна сестра… А їхня рідна сестра волею долі, завдяки вдачі рідної матері, яка, народивши, не вміла дати щастя своїм дітям, бо мала сліпе й нерозумне серце…

— Значить, будемо стелитись, бо вже пізно й пора лягати спати,— мовила.

Діти кинулись до ліжка, в чотири руки слали брудне простирадло, намагаючись збити чорні як вугіль подушки… А вона стояла з опущеними руками й не могла ворухнутись, бо щойно їй спало на гадку, що цю метку, чорнооку дівчинку, яка зараз метушиться, блискаючи то ліктями, то коліньми, неспроста названо Галею — так само, як і її, перівістка, зданого до притулку. І вже, мабуть, не вірячи в їхню зустріч, але в душі розкаюючись за свій вчинок (зараз чомусь кортіло думати, що мати розкаювалась), мати ще раз назвала свою дитину Галею… Значить, сестри, й обидві — Галі…

— Де ж ви покладете мене? — спитала.

— Ми спимо в одному ліжку всі троє. Матері немає, то на її місце… Ми від стіни, а вона скраю…

В маленької Галі був пустотливий вигляд, а Ілько супив чорні брови й зовсім не квапився роздягатись, як його сестричка. І коли їхня пізня гостя вимкнула електрику, він, так і не скинувши сорочки й штаненят, уклався біля голої та холодної стіни. «Лишенько, які вони сухоребрі, які недоглянуті, які занехаяні. Самі ж і перуть собі… Й не відають, що їх чекає завтра, післязавтра. Добре, коли потраплять до одного притулку. А коли до різних? І загубить тоді брат свою сестру, й можуть більше ніколи не зустрітись. І я ніколи їх більше не побачу. Сьогодні — востаннє. І вперше. Але до чого тут я?» Вона лежала на краю ліжка, там, де завжди лежала їхня мати. («І моя мати»,— мимоволі подумалось). Діти, повкладавшись горілиць, посвічували в темряві розплющеними очима й дихали рівно, насторожено. Худеньке тільце дівчинки пахло гіркуватими ставковими водоростями, і чути було, як ритмічно й злякано б’ється її серце. І так само можна було почути, як б’ється серце хлопчика. «А мабуть, вони чують моє. Моє серце б’ється навіть голосніше, ніж їхні, й вони зараз мовчки слухають голос мого серця».

— Розкажіть казку,— пошепки озвалась дівчинка.

— Я не знаю казок,— подумавши, відповіла.

— Ваша мама ніколи не розказувала казок? — здивувалась дівчинка.

— Ніколи…

— Вона не знала ні однієї казки?

— Ні.

— Мабуть, вона була вже зовсім стара й позабувала,— здогадався хлопчик.

— Але ми зараз придумаємо свою казку.

— Таку, якої ніхто ніколи не чув? — прошепотіла дівчинка.

— Авжеж, ніхто не чув, бо ми її складемо втрьох.

Діти принишкли в темряві. За вікном проїхала машина, її мигливе світло проникло в кімнату, спалахнувши золотими іскорками в їхніх зіницях.

— Можна, я перша почну? — озвалась дівчинка.— Жила на світі баба-яга, костяна нога…

— Е-е, це не наша казка,— перебив хлопчик.— Про бабу-ягу багато казок… Можна, я почну?.. Жив-був змій із дев’ятьма головами…

— Е-е,— заперечила дівчинка,— про зміїв теж є багато казок.

— Діти, послухайте мене… Давайте складемо казку, де не буде ні баби-яги, ні змія з дев’ятьма головами. Хай це буде казка про щастя. Ось хоча б таку… Жили на світі брат і дві сестри. Старшу сестру звали Галя, й меншу сестричку мати теж назвала Галею.

— Хіба так буває — дві сестри Галі? — засумнівався хлопчик.

— А чому ж ні? Ось твою сестричку звати Галею, й мене теж звати Галею.

— Ага, буває,— поміркувавши, згодився той.

Втрьох, перебиваючи одне одного, склали спільну казку, й коли нарешті почулось сонне дитяче дихання, вона вмовкла. Звівшись на лікті, дивилась на їхні обличчя, намагаючись розгледіти те, що було відоме тільки їй. І, можливо, ще не знала, а тільки здогадувалась підсвідомо, що ніколи не зможе кинути цих дітей, відцуратись від них і приректи на сирітство, бо віднині вони були їй не чужі, а рідні, віднині вони були її братом і сестрою, меншими, а вона — їхньою старшою сестрою, кровною, вже досвідченою. Здогадувалась, що, сама гірко скривджена, вона не захоче, аби ці дві крихітки звідали те саме, щоб вони були обділені ласкою, сердечністю, чулістю. Хвиля материнського тепла піднімалась у її грудях, і, схлипуючи крізь зуби, вона гладила долонею то чубату хлоп’ячу голівку, то м’які й довгі пасемка дівчинки, і в цю мить начебто десь далеко відступали всі кривди й образи, натомість душа сповнювалась світлом доброти.