Чалий кінь
Перебрьохавшись через рів, чалий на хвильку спинився, ніби принюхувався до села. Потім мотнув головою і подався через город, залишаючи у снігу рвані сліди. На погрібнику білів ослизлими колосками житній околот, і чалий, обнюхавши, взявся смикати стебла твердими губами. Запалі боки його час од часу провалювалися ще глибше, ребра під шкурою випиналися ще помітніше.
— Ото драбина,— мовив сам до себе дід.— Не приведи господи, коли коростявий…
Висмикнув із загати соняшничину, замірився прогнати. Чалий одскочив убік і поволеньки подибав геть. Дід поправив околота, зайшов у сіни, а коли знову за якийсь час опинивсь на дворі, то, дивуючись, побачив, що кінь стоїть посеред городу, широко розкарячивши ноги і похитуючись. Прогнати б далі, а то впаде — доведеться здохлятину закопувати, а земля ж мерзла, не вдовбаєш.
Малий Ілько дивився у вікно на коня, вскочив у материні шкарбуни — і надвір:
— Зловіть його, діду. Поїздити хочу.
Старий гримнув:
— Та воно ж коростяве! Наїздишся на такому, авжеж!
— Зловіть…
— Ану марш на піч!
З горища дід стягнув оберемок сіна і, кріпко притримуючи, щоб не розтрусити, поніс коневі. Чалий не зрушив, він дивився на людину благальними очима, ніби просив у неї співчуття і допомоги, ніби скаржився на свою долю. Дід кинув перед ним сіно, притоптав ногою, щоб не розповзлось на вітерці. Буркнув:
— Підкріпляйся, бідо приблудна.
Відтоді кінь, що прибрів із піль, зостався в них. Комора була порожня, то поставили його в коморі. Доглядав чалого Ілько — підкладав їсти, напував водою, чистив. Особливо любив розчісувати гриву — коротку, вилізлу. А мати сварилась на Ілька і на діда:
— Годуєте, пашу збавляєте, а його ж заберуть. Чи у військо візьмуть, чи в колгосп.
Старий змайстрував сани. Витесав полози, розпірки. А на дишель зрубав молоденьку осичку на межі. Довго марудився, доки зліпив таку-сяку збрую: сириці не було, то довелось мотузяне все робити.
— Поїдемо у ліс по дрова,— сказав дід.
— їдьте, тільки ж до німців у гості, дивіться, не попадіть.
— Німці в Самгородку, далеко.
— Усе може бути.
Ілько сидів на санях і посміхався од радості. Навколо була повінь сонячного зимового дня, а в хлопця у очах скипали й розходились темні кола — від недоїдання. Та поволі зір звик до світла, у голові вже не паморочилось од свіжості. Горобці випурхували з-під кінських копит, всідались на вишневі гілки, які дратівливо здригалися під ними. Назустріч сунули криті брезентом машини, за кожною котилась гармата з довгим жерлом — і все на Самгородок. Якийсь вусатий боєць помахав Ількові рукою, а потім мимоволі посміхнувся — у хлоп’яка був дуже наївний, дуже здивований вигляд.
У лісі сніг між чорними стовбурами здавався синюватим. Пахло перемерзлим холодним деревом, шорсткою корою, а з вибалка віяло духом чистої озерної криги. Скоро назбирали повні сани гілляк, дід їх перев’язав вірьовкою, щоб не розгубити. Назад уже не їхали, а йшли. Ілько запитав:
— А чого до мене солдат засміявся?
— Який солдат? — не зрозумів дід.
— Та з машини. І рукою махнув.
— Чудний якийсь солдат,— сказав дід.
— А ми свого коня не віддамо нікому?
— Вже ж не віддамо. На ногах не тримався, здохлятина, а ми його доглянули.
Чалий крутив назад головою, ніби прислухався до розмови. Грива його подовшала, а ребер майже не було видно під блискучою шкурою. Стегна погрубшали, грали міцними м’язами. Він уже не був схожий на того приблуканого зайду, який одного разу спинився біля погрібника.
У сім’ї поступово все більше звикали до чалого. Мати казала, що він заманює їм у роботі батька, який десь воює. Чуючи таке, дід вдоволено брався погладжувати бороду. Не тільки їм по господарству придається кінь. Хто не попросить — то поможуть, і не за гроші, а тільки за пашу. Іноді й Ілько запрягав, відправляючись у ліс із якою тіткою чи бабою. У такі хвилини він почував себе гордо і намагався бути схожим на діда: мало говорив, сторожко дивився по боках. По дорозі тепер пересувалося менше гармат і танків, бо німців одігнали далі за Самгородок, війна відсунулась.
А коли почало весніти, померла стара Яриничка, і її невістка прийшла просити, аби відвезли домовину на цвинтар. Діда якраз не було — подався за кілька сіл до свого брата, такого ж дрімучого, як і сам.
— Хто ж відвезе?— розмірковувала мати.— Може, сама я.
— А малий ваш?
— Та малий іще ж малий, щоб мертву бабу возити.
— Мамо,— попрохав Ілько,— я не боюся.
— Хто ж боїться… Переставилася баба, то треба одвезти.
Сяяла ожеледь, навкруги дихало скорою весною. За саньми, якими відправилась у останню в своєму житті дорогу Яриничка, йшли молодиці, кілька дідів та стрибав на протезі дядько Онисим. На грудях у нього подзвенькували медалі, і сонце гостро зблискувало на них так само, як і на його одшліфованій дерев’яшці, що залишала в снігу круглі ямки, які швидко запливали водою. Люди йшли мовчки, тільки дядько Онисим, встигши випити за упокій померлої, раз од разу покрикував:
— І бабу війна укоськала, хто ж іще!
Або:
— На тому світі стрінуться баба з моєю ногою. Передайте, бабо, моїй нозі привіт.
Чи:
— Скликайте галок, хай віко дзьобами заб’ють.
І поблискувало в дядькових очах сумне божевілля, і від того тіткам ставало ще незатишніше, і вони одверталися чи опускали голови, уникаючи нетутешнього його погляду. Коли вертали назад, то Онисим підсів на сани до Ілька, обійняв кощавою рукою за плечі.
— Мужикуємо? — запитав.
Хлопець, не втрачаючи своєї суворості, змовчав. Спущена дядькова дерев’яшка черкала об сніг, залишаючи продовгуваті рівчачки. Онисим запитав:
— На фронт не збираєшся тікати? — І додав:—Там без тебе не обійдуться.
Розпрігши чалого, Ілько поклав перед ним сніпок лепехи, погладив по голові. Зайшов до хати, сів до столу. Мати насипала обідати. Не доїв Ілько борщу,— одсунув полумисок, поклав ложку:
— Мамо,— звернувся задумано.
— Чого тобі?
— Баба вже не повернеться?
— Не повернеться.
— А чому мене на фронт не беруть?
— Не беруть,— сказала мати.
Ілько встав із-за столу, приліг відпочити. Не спалось, не дрімалось. Тільки думалось. Пролежав так до швидкого смеркання, а потім каже матері:
— Збирай мене на фронт.
— Хто ж тебе візьме?
— А дядько Онисим казав, що візьмуть.
— Він пожартував.
— Дядько Онисим казав, не обійдуться без мене.
— Як же ти подасишся на фронт?
— Сяду на коня.
— Ох-хо-хо,— гірко зітхнула мати.
Коли дід довідався, що внук хоче воювати, то сказав:
— Підрости ще рік.
— І візьмуть?
— Авжеж.
І хлопець почав рости цей довгий рік. Перший день тягнувся найдовше, другий уже був не дуже довгий, а третій став такий, як дні були колись, як Ілько ще не ріс для фронту.
Злазили сніги, дороги поруйнувались, заболочені, і машини важко ревли, борсаючись у в’язкому місиві. Якось Ількові знову помахав рукою вусатий солдат, і хлопець подумав, що це був той самий, давній солдат, який уперше помахав йому, коли вони з дідом їхали до лісу по дрова. Ілько довго махав услід грузовикові, аж доки той не зник у балці за селом.
На закрутині шляху два бійці випрягали з висококолісної повозки коня. Кінь шкутильгав — він поламав ногу. Бійці лаялись тихенько: їхати було далеко, а поклажа, вкрита старими рогозовими матами, була важкою… Зібралося уже багато хлопчаків, Ілько також спинився.
— Киш, горобці,— сказав один із бійців.
— Що ви робитимете з кривим конем? — спитали в нього.
— А що?
Наперед ступив Ілько:
— Віддайте його мені.
— Ти бач! — засміявся боєць.
— Не давайте йому, у нього вже є кінь! — кричали.
Ілько не звертав уваги на ті крики. Він вів розмову з солдатом.
— Я догляну його, а вам оддам здорового.
— А він до Берліна дійде?
— Угу!
Так Ілько розпрощався з чалим. Коли чалий виходив із їхнього обійстя, то сумно заіржав, ніби прощався з дідом, Ільком та матір’ю. Бійці запрягли його в повозку — і поїхали.
А вони з дідом стали доглядати кривого коня. Бо Ілько підростав, а треба ж було йому на чомусь їхати на фронт!
