Розділ V. В якому описано нараду між двома почесними в Миргороді особами

Тільки-но Іван Іванович справився в своєму господарстві й вийшов, за звичаєм, полежати під дашком, як на превеликий подив свій, побачив щось червоне у хвіртці. То був червоний обшлаг городничого, що тою самою мірою, як і комір його, одполірувався і по краях перетворився на лаковану шкуру. Іван Іванович подумав собі: «не погано, що прийшов Петро Федорович побалакати», але дуже здивувався, побачивши, що городничий ішов надзвичайно прудко і вимахував руками, що траплялося з ним, за звичаєм, дуже рідко. На мундирі в городничого сиділо вісім ґудзиків, дев’ятий як одірвався під час процесії, коли святили церкву два роки тому, так до цього часу десяцькі й не можуть його знайти, хоч городничий при щоденних рапортах, що їх здають йому квартальні, завжди питає, чи не знайшовся ґудзик. Ці вісім ґудзиків сиділи в нього на мундирі так, як баби садять квасолю: одна праворуч, друга ліворуч. Ліву ногу було йому прострелено під час останньої кампанії[1], і тому він, накульгуючи, закидав нею так далеко набік, що марнував тим майже всю працю правої ноги. Що швидше орудував городничий своєю піхотою, то менш вона посувалася наперед. І тому, поки дійшов городничий до дашка, Іван Іванович мав досить часу догадуватися, чого-то городничий так швидко вимахував руками. Тим більше це його цікавило, що справа, здавалося, була надзвичайної ваги, бо при ньому була навіть нова шпага. «Здрастуйте, Петре Федоровичу!» скрикнув Іван Іванович, що, як уже сказано, був дуже цікавий і ніяк не міг стримати своєї нетерплячки, бачивши, як городничий брав штурмом ганок, але все ще не підводив очей своїх і сварився з своєю піхотою, бо та ніяким способом не могла за одним махом вибратись на східці.

«Доброго дня бажаю люб’язному другові та доброчинцеві Іванові Івановнчу!» відказав городничий.

«Будьте ласкаві, сідайте. Ви, як бачу, втомились, бо ваша поранена нога заважає…»

«Моя нога!» скрикнув городничий, кинувши на Івана Івановича один з тих поглядів, які кидає велетень на пігмея, вчений педант на танцювального вчителя. На цьому він простяг свою ногу і тупнув нею по підлозі. Ця хоробрість, одначе, дорого йому стала, бо весь тулуб його похитнувся, а ніс дзьобнув поруччя; але мудрий охоронець порядку, щоб не показати цього, ту ж мить підбадьорився й поліз до кишені, ніби для того, щоб добути табакерку. «Я вам скажу про себе, люб’язний друже та благодійнику мій, Іване Івановичу, що я робив на своїм віку й не такі походи. Еге, серйозно, робив. Наприклад, під час кампанії 1807 року… Ох. Я вам розкажу, яким маніром переліз я через тин до однієї гарненької німкені». При цьому городничий примружив одно око і виробив з біса лукаву усмішку.

«Де ж це ви були сьогодні?» спитав Іван Іванович, бажаючи перебити городничому мову та швидше його навернути на причину одвідин. йому б дуже хотілося запитати, що саме має намір оповістити городничий; але ж тонке знання світу виявляло йому всю нечемність такого запитання, і Іван Іванович мусив перемогти себе й чекати відгадки, тимчасом як серце його билося з надзвичайною силою.

«А дозвольте, я вам розкажу, де був я», відказав городничий. «По-перше, скажу вам, що сьогодні прегарна година…»

При цих словах Іван Іванович мало що не вмер.

«Та дозвольте», казав далі городничий «Я прийшов сьогодні до вас в одній дуже важливій справі». Тут обличчя городничого і постать набули такого самого заклопотаного становища, як і тоді, коли він брав штурмом ганок Іван Іванович ожив і тремтів, як у пропасниці, не забарившись, за своїм звичаєм, спитати: «Яка ж вона важлива? хіба вона важлива?»

«Ось бачите, будь ласка: насамперед насмілюся довести до відома вам, люб’язний друже й благодійнику мій, Іване Івановичу, що ви… З свого боку я, з ласки вашої, я нічого, але Інтереси державні, інтереси державні того вимагають: ви порушили порядок благочинства!»

«Шо це ви говорите, Петре Федоровичу? Я нічого не розумію».

«Змилуйтесь, Іване Івановичу! Як то ви нічого не розумієте? Ваша власна худобина потягла дуже важливого казенного папера, і ви ще кажете після цього, що нічого не розумієте!»

«Яка худобина?»

«З дозволу вашого сказати, ваша власна бура свиня».

«А я чим винен? Навіщо судовий сторож одчиняє двері?» «Але, Іване Івановичу, ваша власна тварина, виходить, ви винні».

«Красно дякую вам за те, що з свинею мене рівняєте».

«От цього вже я не говорив, Іване Івановичу! їй-богу, не говорив! будь ласка, розсудіть по чистій совісті самі, вам, без сумніву, відомо, що з волі начальства заборонено в місті, тим паче по головних міських вулицях, походжати нечистим тваринам. Погодьтеся самі, що це річ заборонена».

«Бог знає, що ви це кажете? Велике діло, що свиня вийшла на вулицю!»

«Дозвольте вам сказати, дозвольте, дозвольте, Іване Івановичу, це зовсім неможливо Що ж роби їй? Начальство хоче — ми повинні коритися. Не перечу, забігають інколи на вулицю і навіть на майдан кури та гуси, вважайте: кури та гуси; але свиней та цапів я ще в минулому році видав наказ не випускати на привселюдні майдани Якого наказа тоді ж таки звелів прочитати вголос на зборах перед усім народом»

«Ні, Петре Федоровичу, я тут нічого не бачу, як тільки те, що ви всіляко намагаєтесь ображати мене»

«Ось цього вже не можете сказати, найлюб’язніший друже та благодійнику мій, щоб я намагався ображати. Згадайте самі: я не сказав вам ані слова торік, коли ви звели дах на цілий аршин витий за встановлену міру. Навпаки, я вдав, ніби зовсім того не помітив Вірте, люб’язний друже, що й тепер я б зовсім, сказати б… та обов’язок мій, одно слово; обов’язок вимагає пильнувати чистоти. Подумайте самі, коли раптом на головній вулиці…»

«Ну вже гарні ваші головні вулиці! Туди кожна баба йде викидати ге, що їй не потрібне».

«Дозвольте вам сказати, Іване Івановичу, що ви самі ображаєте мене! Щоправда, це трапляється часом, але здебільшого тільки під тинами, під повітками та коморами, а щоб на головну вулицю, на майдан забралася поросна свиня, це вже таке діло…»

«То що ж таке, Петре Федоровичу! Адже свиня створіння боже!»

«Згоден! Це всьому світові відомо, що ви людина вчена, знаєте науки та інші усякі речі. Звісно, я наук не навчався ніяких, скорописного письма я почав учитись на тридцятому році свого життя. Та я, як самі знаєте, з рядових».

«Гм!» сказав Іван Іванович.

«Так», казав далі городничий: «1801 року я був у 42 єгерському полку в 4 роті поручиком. За ротного командира в нас був, коли ласкаві знати, капітан Єремеєв» На цьому городничий застромив свої пальці в табакерку, яку Іван Іванович гримав відкритою й переминав табаку.

Іван Іванович відповів: «Гм!»

«Та мій обов’язок», казав далі городничий: «коритися вимогам начальства. Чи знаєте ви, Іване Івановичу, що той, хто викраде в суді казенний папір, підпадає нарівні з усяким іншим злочином під карний суд?»

«Так знаю, що, коли хочете, і вас навчу. Так говориться про людей; наприклад, якби ви вкрали папір; але свиня — тварина, створіння боже!»

«Воно так; але закон каже: винний у крадіжці… прошу вас прислухатися уважніше: винний! Тут не зазначено ні роду, ні статі, ні звання; виходить, і тварина може бути винна. Воля ваша, а тварину перед тим, як оголосити вирок про кару, треба приставити до поліції, як порушника порядку».

«Ні, Петре Федоровичу!» відказав спокійно Іван Іванович. «Цього-то не буде!»

«Як ви собі хочете, тільки я повинен чинити за приписами начальства».

«Шо ж ви страхаєте мене? Певне, хочете прислати по неї безрукого солдата. Я велю двірській бабі його коцюбою випровадити. Йому останню руку переламають».

«Не насмілююся з вами сперечатися. В такому разі, коли не хочете надіслати її до поліції, то користуйтеся з неї, як собі хочете. Заколіть, коли хочете, її до Різдва та наробіть з неї шинок, або так із’їжте. Тільки б я у вас попросив, коли будете робити ковбаси, пришліть мені з двійко тих, що у вас так майстерно робить Гапка з свинячої крові та з сала. Моя Аграфена Трохимівна дуже їх любить».

«Ковбас, будь ласка, пришлю з двійко».

«Дуже вам буду вдячний, люб’язний друже та благодійнику. Тепер дозвольте вам сказати ще одно слово: я маю доручення як від судді, так само і від усіх наших знайомих, так би мовити, помирити вас із приятелем вашим Іваном Никифоровичем».

«Як! з невігласом! щоб я помирився з отим грубіяном? Ніколи! Не буде того, не буде!» Іван Іванович був у надзвичайно рішучому стані.

«Як ви собі хочете», відказав на те городничий, частуючи обидві ніздрі табакою. «Я вам не насмілююсь радити; одначе дозвольте сказати: ось ви тепер у сварці, а як помиритесь…»

Та Іван Іванович почав говорити про ловіння перепелів, що звичайно траплялося з ним, коли він хотів збити мову.

Отже, городничий, не здобувши ніякого успіху, мусив податися додому.