III

Японець-садівник у капелюсі стукав у шибку, махав рукою й робив усякі гримаси, аж поки місіс Юїнг-старша таки вийшла до нього. В руках він тримав пополудневу газету з заголовком жирними літерами: «ЛЕЛІР ВЛАШТОВУЄ В СУДІ СКАНДАЛ».

— Візьміть оце й прочитайте, поки я пущу воду, — сказав японець.

Але вона відмовилася — вона просто стояла в лагідному погожому світлі сонця, оточена стобарвним і мало не дошкульним цвітінням квітів, і дивилася спокійно на заголовок, не торкаючись газети. Ото й тільки.

— Сьогодні я, мабуть, не переглядатиму газети, — сказала. — Але все одно дякую вам.

Місіс Юїнг повернулася до вітальні. За винятком одного стільця, тут усе було так само, як того дня, коли вона вперше побачила цю кімнату, коли син привіз її сюди й сказав, що це тепер її дім і що невістка та онуки — це тепер її родина. Дуже мало що тут зазнало змін, і про те, що тут змінилося, її син нічого не знав, та й ті зміни сталися так давно, що вона вже й не пам’ятала, коли востаннє клала монету в сховок. За сховок їй правила китайська ваза на поличці каміна. Скільки зібрано було грошей, місіс Юїнг знала до цента, а проте взяла вазу й, сівши на стілець, привезений ще з Небраски, висипала собі на поділ монети разом із заяложеним залізничним розкладом. Розклад був перегнутий на тій сторінці, де вона розгорнула його п’ятнадцять років тому, коли ходила по нього пішки до залізничної каси в місті. То було так давно, що кружальце олівцем довкіл назви найближчої вузлової станції до Юїнга, штат Небраска, тепер уже зовсім стерлося. Але ніяких кружалець їй, власне, й не було потрібно: відстань вона знала з точністю до півмилі, так само як знала ціну квитка до останнього цента. На початку двадцятих років, коли залізниці опинилися в скруті й пасажирські квитки стали дешевшати, жоден маклер не стежив так пильно за рухом цін на зерно та на акції комунальних підприємств, як вона за цінами на квитки та залізничними оголошеннями. Потім ціни нарешті усталилися, і вартість квитка, як виявилося, на тринадцять доларів перевищувала суму, що вона спромоглася заощадити, і то в той момент, коли джерело її доходу вичерпалося. Джерелом тим були її онук та онука.

Коли одного дня двадцять років тому місіс Юїнг вступила в цей дім, перший погляд її на двійко дітлахів був сповнений деякого остраху і водночас жадливості. Вона, може, й стане залежною від них до кінця своїх днів, але дурно хліба не їстиме. Ні, вона не пробуватиме зробити з них другого Айру та Саманту Юїнг, досить їй помилки з рідним сином, котрий через неї втік з дому. Тепер вона порозумнішала й бачила, що нема дітям сенсу проходити крізь ті самі знегоди, яких зазнали їхні батьки: вона тільки візьме те, що було вартісного в її з чоловіком тяжкому житті, чого їх навчило те життя, збережеш, попри все, честь, і мужність, і гордощі, і передасть усе це дітям. І зовсім нема їм потреби терпіти якісь там злигодні, тяжкий труд і розпуку. Вона передбачала, що в неї виникнуть певні тертя з молодою невісткою, але сподівалася підтримки з боку сина. Через рік вона навіть і з чеканням примирилась, бо ж діти були ще малюки. Вона й не тривожилася — . вони ж таки були Юїнги: перший раз зблизька приглянувшись до цих двох дрібненьких облич, ще з неусталеними обрисами, вона сказала, що вони ще маленькі, отож і не схожі ні на кого. Вона не ремствувала, що доводиться чекати. А що син збирається переїздити, вона й не знала, поки він не сказав їй, що купив інший будинок і що цей буде в її користуванні, скільки вона житиме. Вона дивилась, як вони вибиралися, і не казала нічого — ще не пора була. Цілих п’ять років та пора не приходила, і весь цей час вона дивилась, як її син робить гроші, щодалі швидше й швидше, щодалі легше й легше, загрібаючи зі зневажливою легкістю те, чого хіба жалюгідні крихти перепадали її чоловікові, котрий тяжко здобував їх, не поступаючись, проте, ані дрібкою честі, гідності й гордощів, і як він з такою самою легкістю й витрачає ті гроші, розтринькує. На цей час вона вже махнула на сина рукою й давно вже зрозуміла, що вона та невістка — непримиренні й вічні моральні вороги.

Сталося це на п’ятому році їх спільного життя. Одного дня в синовій господі вона побачила, як онук з онукою беруть гроші з материного гаманця на столі. Невістка навіть не знала, скільки в неї там грошей. Коли свекруха сказала їй про крадіжку, вона розсердилася й стала вимагати доказів. Стара в очі звинуватила дітей, а ті спокійно все заперечили. Отоді, власне, й стався в неї розрив із родиною сина — онуків своїх опісля вона бачила тільки тоді, коли їх зрідка привозив до неї Айра, сам приїжджаючи кожного дня.

Були в неї ще з Небраски декілька доларів дрібною монетою — вони збереглися протягом цих п’яти років, бо ж грошей тут вона не потребувала. І от якось вона поклала на видноті одну монету, саме коли поруч були діти, і не встигла й оглянутися, як від грошей не стало й сліду.

Наступного ранку вона спробувала поговорити про дітей з сином. Пам’ятаючи про розмову з невісткою, вона підступила до справи манівцями й завела мову про гроші взагалі.

— Справді, — погодився син. — Я роблю гроші. Роблю їх швидко, поки змога. Я хочу дати своїм дітям розкіш і вигоди, про які мій батько і не мріяв, щоб дитина їх мала.

— Ото ж бо, — сказала вона. — Занадто легко гроші тобі дістаються. Цей край занадто легкий для нас, Юїнгів. Може, він і нічого для тих, хто живе тут цілими поколіннями, не знаю. Але не для нас.

— Проте мої діти народилися вже тут.

— Вони тільки перше покоління. Попереднє покоління побачило світ у небраській хатині, критій дерном, на пшеничному пограниччі. Ще попереднє — в міссурійській рубаній хатині. А ще попереднє — у форті в Кентуккі, коли облогою стояли індіанці. Світ ніколи не був прихильний до Юїнгів. Може, Господь так і хотів.

— Але віднині він буде інакший! — Урочистим тоном промовив син. — І для нас із тобою також. А головне для них.

І це вже було по всьому. Коли син пішов, вона спокійно сіла на тому єдиному небраському стільці, який принесла зі складу — першому стільці, що його купив для неї Айра Юїнг-старший, збудувавши хату. На тому стільці вона заколисувала до сну маленького Айру, а чоловік її, Айра-старший, сидів на іншому стільці, якого власноруч зробив із бочки з-під борошна, сам спокійний і непоступливий, заживаючи свій чесно зароблений сутінковий спочинок поміж двома днями роботи. «Таки вже по всьому», — спокійно сказала вона собі.

Наступна її акція була напрочуд простолінійна. У цьому було щось від чисто піонерського пристосуванства, коли відразу й без ніяких розмов вдавались до того, що скупуваті обставини підкинуть. їй наче вперше в житті випала нагода скористатися з того, що вона здобула, коли віддавала свою молодість і силу зрілих літ розлеглим просторам Небраски, і це не заради того, щоб вижити, а заради того, щоб померти. Нічого парадоксального чи нечесного вона в цьому не бачила. Вона почала випікати тістечка й печиво з продуктів, купованих на синів кредит, і продавала їх онукам за ті дрібняки, які вони діставали від батька чи то тягали з материного гаманця. Той нужденний свій набуток вона ховала у вазу, де лежав і залізничний розклад, і приглядалася, як поволі він росте. Однак за кілька років діти переросли тістечка й печиво, і їй залишилось тільки стежити, як щодалі дешевшають залізничні квитки. Нарешті ціна їх усталилася, на тринадцять доларів

перевищуючи суму її заощаджень. Але й тоді вона не відступилася, навіть тоді.

Багато років тому син хотів дати їй служницю, а вона відмовилась. Місіс Юїнг сподівалася, що коли прийде час, слушна нагода, то син уже ж не відмовить їй бодай у тринадцяти доларах із тих грошей, які вона йому зекономила. А він усе-таки відмовив. «Може, ще не прийшла слушна година» — міркувала вона. — Може, я надто поспішила. Не розважила як слід, — додавала вона подумки, дивлячись на купу дрібних монет у себе на колінах. — А може, це він не розважив гаразд, коли сказав «ні». Може, якби він мав час…»

Вона підвелася, висипала дрібняки назад у вазу й поставила її знов на поличку, глянувши при тім на годинника. Була тільки четверта, до вечері ще дві години. Сонце підбилося високо. Підійшовши до вікна, вона побачила, як миготять та іскряться проти сонця краплі води від розбризкувана. Сонце ще було високо, день — у розповні. Гори височіли стримані й сіруваті проти ясного неба, а під ними лежало стобарвне місто — той край, та земля, які щороку народжували тисячі нових вір, панацей і патентованих ліків, але жодної хвороби, котра б викрила їхню фальшивість. А над тією землею стояли сонячні дні, не зіпсовані дощами чи негодами, однакові й монотонні у своїй красі та безмежжі, незмірні в своєму погідному минулому й нескінченні в своєму погідному майбутньому.

— Залишуся тут і житиму безвік, — промовила вона сама до себе.