І завтра, і позавтра…

Окружним прокурором дядько Гевін був не завжди. Але від тих часів, коли він ще ним не був, минуло понад двадцять років, і тривали вони так недовго, що тільки старі люди про те пам’ятали, та й то не всі. Бо на ту пору він мав лиш одну судову справу.

Був він тоді молодий — мав двадцять вісім років, — усього рік, як закінчив юридичний відділ місцевого університету, куди вступив за порадою діда після повернення з Гарварда й Гейдельберга, а за цю справу взявся доброхітно, попросивши в діда дозволу вести її власними силами, і дід згодився, бо всі були певні: процес буде чистою формальністю.

Отож він вів цю справу. Навіть через багато років він твердив, що за всю свою кар’єру чи то приватного оборонця, чи то громадського обвинувача, крім цієї справи, він не програв жодної, в якій був певний, що закон і справедливість на його боці. Власне, він і не програв її: під час осінньої сесії присяжні не дійшли згоди, і процес відклали, а наступної, весняної сесії, ухвалено виправдальний присуд — обвинувачуваним був статечний заможний фермер, до того ж чоловік і батько, на ймення Букрайт, з Французового Закруту, глухої околиці в південно-східному закутку округи; жертвою — хвальковитий розбишака Бак Торп, як він сам називався, чи Бак-Рикало, як прозивали його інші парубки, що він їх підкорив своїми кулаками за три роки перебування на Французовому Закруті; безрідний цей чолов’яга з’явився нагло й не знати звідки, полюбляв скандали, гру в карти, гнав, як усі знали, нишком віскі і впіймався якось на шляху до Мемфіса з черідкою краденої худоби, негайно ж упізнаної власником. Бак Торп мав запродажну посвідку на ту худобу, але жодна душа в наших краях не чула імені людини, що підписала її.

А сама та історія була стара як світ і досить банальна: сімнадцятилітній сільській дівчині розпалили уяву хвастощі, й молодецтво, і мова, смілива й дотепна; батько спробував навернути її на розум, та домігся не більшого, ніж звичайно домагаються батьки в таких випадках, отже, він удався до заборони, заборонив Торпу ступати й на поріг, ну, і дівчина, звісно, втекла опівночі з дому; а о четвертій наступного ранку Букрайт розбудив Віла Ворнера, окружного мирового суддю й начальника поліції, віддав йому свого пістолета і сказав: «Арештуйте мене. Дві години тому я вбив Торпа». Сусіда, на імення Квік, перший, хто прийшов на місце вбивства, знайшов Торпа з напівзведеним пістолетом у руці; а за тиждень після того, як у мемфіській газеті надруковано коротеньке повідомлення про пригоду, на Французовому Закруті об’явилась якась жінка, назвалася Торповою дружиною і, показавши шлюбне свідоцтво, зажадала грошей та власності, що залишились по небіжчикові.

Пригадую, усіх здивувало, що суд присяжних взагалі не відхилив позову; коли секретар його зачитав, у залі закладалися двадцять проти одного, що присяжні радитимуться хвилин десять, не більше. Прокурор навіть доручив вести справу одному із своїх помічників, а ознайомлення з доказами не забрало й години. Потім підвівся дядько Гевін, і я пам’ятаю, як він подивився на присяжних — на тих одинадцятьох фермерів та крамарів і на дванадцятого, що мав підкласти йому свиню, — то був також фермер, худий чоловічок із сивим рідким волоссям на голові, зовнішністю схожий на фермерів-горян, хирлявих і заразом на диво витривалих: у п’ятдесят років вони видаються старими людьми, а далі час уже не має над ними влади. Дядько Гевін промовляв спокійно, майже монотонно: на кримінальних процесах ми звикли до пафосу, але він його уникав, ось тільки слів добирав трохи не таких, як у пізніші літа. Із тутешніми мешканцями на той час він спілкувався усього лиш рік, проте навіть тоді вже вмів промовляти так, що всі люди з нашого краю — негри, фермери з узгір’їв, багаті плантатори з рівнин — розуміли, про що йдеться.

— Всіх нас у цьому краю, на Півдні, змалку навчено кількох засад, і їх ми шануємо над усе. Серед них одна з перших — не найкраща, просто одна з перших, — що тільки життям Можна заплатити за життя, відібране в когось іншого, що одна смерть — то лише половина справи. Якщо так, то ми б могли порятувати життя обом, стримавши обвинувачуваного тієї ночі, поки він ще не вийшов зі свого дому; ми б могли врятувати принаймні одного з них, хоч би й довелося відібрати життя обвинуваченому, щоб його стримати. Тільки ми не дізналися вчасно. І я, власне, про це веду мову — не про забитого та його вдачу і не про моральну оцінку його вчинку; не про самооборону, не про те, чи мав обвинувачуваний право відбирати комусь життя, я кажу про всіх нас, іще живих, і про те, чого ми не знаємо, про всіх нас, людських істот, а ми ж таки в глибині душі хочемо чинити по правді й не хочемо кривдити інших; ми блукаємо в хаосі людських пристрастей, почуттів і переконань, що їх ми собі не вибирали, і мірою сил своїх намагаємося в злагоді з ними чи всупереч їм чинити якнайкраще. Ось цей обвинувачений, теж людська істота з таким самим хаосом пристрастей, інстинктів та переконань, опинився перед проблемою, як зарадити неминучому лихові своєї дитини; вона ж бо в нерозважливому шаленстві юності — знову цей самий одвічний хаос, що його попри свою волю вона також дістала в спадок, — нездатна була себе вберегти; і ні в кого не просячи допомоги, розв’язав цю проблему, як підказували йому вдача й сумління, і далі не відступався від свого рішення й свого вчинку.

Він сів. Заступник прокурора лише підвівсь, уклонився присяжним і сів знову. Присяжні вийшли, а ми навіть не виходили із зали. Суддя і той не пішов. І я пригадую собі, як в залі протягло зітхнули і щось невловне промайнуло між присутніми, коли годинникова стрілка над лавою присяжних пересунулася за десятихвилинну поділку і, пізніше, коли вона пересунулася за півгодинну поділку, а суддя підкликав виконавця і зашепотів йому щось, і той вийшов, і вернувся, пошепки сказав щось судді, і суддя звівся і, вдаривши своїм молотком, оголосив перерву.

Я поквапом збігав додому, пообідав і знову поспішив до міста. В конторі було порожньо. Навіть дідусь, що любив подрімати після обіду, байдуже, чи хто з присяжних доходив згоди з рештою, чи ні, і той повернувся перший; коли минула третя година, все місто вже знало, що суд присяжних виправдав би дядькові Гевіну обвинувачуваного, якби не один чоловік з отих дванадцяти; а потім хутко ввійшов дядько Гевін, і дідусь сказав;

— Ну, Гевіне, добре, що хоч ти вчасно замовк і в повітрі зависло рішення присяжних, а не твій клієнт.

— Ваша правда, сер, — відказав дядько Гевін, дивлячись на мене своїми ясними очима; обличчя він мав тонке, жваве, буйне волосся вже юді бралося в нього сивиною. — Ходи-но сюди, хлопче, — звернувся він до мене. — Ти мені потрібен на хвилинку.

— Попроси в судді Фрейзера, хай дозволить тобі взяти промову назад і нехай Чарлі підготує тобі нову, — кинув дідусь. Але ми були вже за дверима, на сходах, дядько Гевін зупинився напівдорозі, так що ми стояли наче й справді між небом і землею, і його рука лягла мені на плече, а очі були ясні і дивились пильніше, ніж будь-коли.

— Не годиться так чинити, — сказав він. — Але щоб відстояти справедливість, часто доводиться вдаватись до не дуже пристойних засобів. Засідання присяжних перенесли до задньої кімнати в пансіонаті місіс Раунсвел. Саме проти цієї кімнати росте шовковиця. Якби ти скрався на подвір’я за пансіонатом, щоб ніхто тебе не бачив, і обережно виліз на дерево…

Ніхто не побачив мене. Зате я міг крізь тріпотливе шовковичне листя заглядати в кімнату, а заразом і наслухати: дев’ять роздратованих, збуджених чоловіків порозвалювались на стільцях у глибині кімнати; містер Голенд, голова, і ще один добродій стояли перед стільцем, на якому сидів маленький, виснажений горянин. Його звали Фентрі. Я пам’ятав імена їх усіх, бо дядько Гевін казав: «Коли в нашому краї хтось хоче зробити кар’єру юриста або політика, йому не треба красномовства чи бодай розуму; треба лиш мати несхибну пам’ять на імена». Але прізвище того чоловіка я запам’ятав би й так, бо то був Стоунвол Джексон — Стоунвол Джексон Фентрі.

— Отже, він, по-вашому, не втікав із сімнадцятилітньою дочкою Букрайта? — запитав містер Голенд. — По-вашому, його не знайдено з пістолетом у руці? По-вашому, ледве його поховали, не об’явилася та жінка й не довела, що вона йому дружина? По-вашому, він не був лобурякою, гірше того — чоловіком небезпечним, таким, що його як не Букрайт, то хтось інший рано чи пізно мусив би порішити, і Букрайтові просто не поталанило?

— Все це так, — потвердив Фентрі.

— Чого ж ви тоді хочете? — допитувався містер Голенд. — Чого ж ви хочете?

— Нічого не можу вдіяти, — відказав Фентрі. — Я не голосуватиму за Букрайтове звільнення.

І таки не голосував. Цього ж дня суддя Фрейзер розпустив присяжних і відклав справу до весняної сесії, а наступного ранку я ще не скінчив і сніданку, як заявився дядько Гевін.

— Скажи матері, що, може, ми їдемо на цілу ніч, — попередив він. — Скажи, я обіцяю: зі мною тебе не підстрелять, і гадюка не вкусить, та й не обіп’єшся содовою водою… Бо мені треба знати, — додав він.

Ми звернули з північно-східної дороги, і мчали тепер швидко, і очі йому ясніли, не спантеличені, а тільки зосереджені та завзяті.

— Він народився, виріс і весь свій вік звікував тут, на другому кінці округи, за тридцять миль від Французового Закруту. Він під присягою посвідчив, що Букрайта зроду не бачив, а по ньому знати, що за тяжкою працею йому не було коли й брехати навчитись. Я навіть сумніваюся, чи він взагалі чув раніше Букрайтове ім’я.

Ми їхали мало не до полудня. Поминули багату родючу рівнину й опинилися тепер серед гір, між сосен та папороті, між латками неродючої, вбогої землі на схилах, порослих щуплою кукурудзою й бавовником, що якось-то з бідою трималися на світі, як і ті люди, що їх ця земля годувала й одягала. Дороги перед нами не можна було назвати навіть путівцями, — такі вони були покручені й вузькі, поорані коліями і піскуваті, що машина половину відстані їхала на другій швидкості. Нарешті ми побачили поштову скриньку, а на ній карлючками виведено: «Г. А. Фентрі»; а далі двокімнатний брусовий дім з відкритими сіньми, і навіть я, дванадцятирічний хлопець, помітив, що тут уже багато літ ні до чого не торкалася жіноча рука. Ми ввійшли в хвіртку.

Тут почувся чийсь голос:

— Стійте! Не руште з місця!

А ми його навіть не помітили — старий дід, босий, з наїжаченою сивою щетиною вусів, у полатаній одежині, вилинялій майже до кольору збираного молока, ще менший і худіший, ніж його син, стояв на краю благенької галереї, тримаючи проти живота рушницю, і трусився від люті, чи, може, старечої немочі.

— Містер Фентрі… — почав дядько Гевін.

— Доста вже ви йому крові попсували, — закричав дід. Він лютував: голос у старого нагло підвищився, мовби щось дике, непогамовне роздирало йому груди.

— Геть звідси! Геть з моєї землі! Геть!..

— Ходім, — спокійно промовив дядько Гевін.

Очі в нього все ще ясніли, все ще були зосереджені й уважні. Тепер ми їхали поволі. Наступна поштова скринька показалася майже за милю, — і цим разом будинок був навіть пофарбований, мав квітник із петуній обіч східців, і земля довкола була краща, і цим разом на галереї чоловік підвівся й підійшов до хвіртки.

— Добридень, містере Стівенс, — привітався він. — Отже, Джексон Фентрі зірвав вам рішення присяжних.

— Добридень, містере Пруйт, — відказав дядько Гевін. — Схоже, таки зірвав. Розкажіть-но мені.

І Пруйт розказав, дарма що дядько Гевін раз по раз забувався, і тоді в нього вихоплювалися слівця, набуті в Гарварді і навіть ще в Гейдельберзі. Здавалося, люди, глянувши йому в обличчя, зараз упевнялися, що він запитує зовсім не з цікавості і не задля власних егоїстичних цілей.

— Тільки матуся про це знає більше від мене, — сказав Пруйт. — Ходімо на галерею.

Ми зійшли з ним на галерею, де огрядна сива стара жінка в чистому картатому капелюшку, в сукні й чистому білому фартушку сиділа в кріслі-гойдалці і лущила горох над дерев’яною мискою.

— Це адвокат Стівенс, — мовив Пруйт. — Син капітана Стівенса з міста. Він хоче знати про Джексона Фентрі.

Отож ми посідали, і вони обоє — то син, то мати — почали розповідати по черзі.

— Ото їхня земля, — сказав Пруйт. — Шмат її видно з дороги. А чого не видно, виглядає не краще. Але його татусь і дідусь обробляли її і добували з неї собі на прожиття, і утримували родину, і сплачували податки, і не заборгували жодній живій душі. Не збагну, як вони це робили, однак робили. І Джексон почав допомагати, заледве підріс настільки, щоб дотягтися до чепіги плуга. Він майже й не виріс вищий. Жоден з них не виростав. З того, мабуть, все й пішло. Отже, Джексон і собі почав її обробляти свого часу, аж поки не став на порозі двадцяти п’яти літ, а виглядав уже на сорокалітнього; ні в кого ласки не питаючи, сам неодружений і взагалі ніякий, він жив удвох із батьком, і самі вони собі прали й варили, бо як же чоловікові женитися, коли на двох з батьком у них одна пара черевиків. Та й взагалі, чи був сенс брати жінку на цю землю, що вже звела зі світу його бабу й матінку, коли ще й сорока їм не було. Аж це якось увечері…

— Дурниці, — урвала його місіс Пруйт. — Як твій батько побрався зі мною, ми не мали навіть даху над головою. Ми оселилися в найнятій хаті на орендованій землі…

— Ну гаразд, — погодився Пруйт. — Аж це якось увечері приходить він до мене та й каже, що напитав роботу на тартаку у Французовому Закруті.

— У Французовому Закруті? — насторожився дядько Гевін, і очі йому ще дужче заясніли, вже не так уважні, як цікаві.

— На поденщину, — пояснив Пруйт. — Не щоб забагатіти, а заробити, може, якусь копійчину, — аби не животіти, як його дідусь, доки не помер одного дня між чепігами плуга, і як животів його батько, чекаючи смерті десь у кукурудзяній борозні, і як мусив би він і сам животіти, та ще й не маючи сина, що хоч підібрав би його, неживого, з землі. Мовляв, він підрядив негра, щоб помагав обробляти землю татові, поки його тут не буде, і він був би дуже вдячний, якби я туди навідувався вряди-годи взнати, чи добре почувається його батько.

— А ти й навідувався, — мовила місіс Пруйт.

— Та підходив таки близенько, — погодився Пруйт. —Підходив до самого поля, тож чув, як старий лає негра за млявість, і бачив, як той негр силкується не відставати від нього, і думав: «Оце добре, що Джексон не взяв двох негрів працювати, поки його самого там не буде, бо якби цей старий — йому вже було під шістдесят — прожив хоч один день, відсиджуючись у холодку і не мавши чого рубати чи копати, то він і до захід сонця не протяг би». Так ото Джексон подався геть. Пішки. Бо вони мали тільки одного мула. Другого в них і зроду не бувало. Ну, та це всього миль за тридцять. Не було його так років два з половиною. Коли це одного дня…

— Він вернувся додому на перше Різдво, — перебила місіс Пруйт.

— Еге ж, — погодився Пруйт. — Він пройшов ті тридцять миль пішки й перебув різдво вдома, а назавтра знову пройшов ті самі тридцять миль назад до тартака.

— Чийого тартака?—запитав дядько Гевін.

— Квікового, — відказав Пруйт. — Старого Квіка. Але на друге різдво він уже додому не приходив. Аж оце десь на початку березня, десь тоді, як річка на Французовому Закруті починає так пересихати, що й колоди через неї можна волочити, і вже скидалося, ніби він зібрався не в жарт одробити третій рік на тартаку, він раптом кинув роботу й повернувся додому. Але цим разом не пішки. Приїхав найнятою бричкою. Бо мав при собі козу й дитя.

— Заждіть, — озвався дядько Гевін.

— Ми так до пуття і не знали, як він приїхав додому, — докинула місіс Пруйт. — Бо він пробув удома вже більше тижня, аж ми довідалися, що в нього дитя.

— Заждіть, — повторив дядько Гевін.

Вони ждали, дивлячись на нього. — Пруйт сидів на поруччі галереї, а місіс Пруйт і досі лущила горох із довгих ламких стручків, і обоє дивились на нього. Радощів у його очах тепер було анітрохи не більше, ніж перше непевності чи навіть задуми: вони лиш заясніли йому ще дужче, так, ніби оте щось, причаєне в них, спалахнуло яскравим світлом.

— Гаразд, — промовив він. — Розповідайте далі.

— І коли я нарешті довідалася й пішла туди, —сказала місіс Пруйт, — то немовляті не було ще й двох тижнів. І як тільки він його виходжував на самому козячому молоці…

— Коли ти не знаєш, то де вже мені знати, — сказав Пруйт. — Коза не те, що корова. Козу треба доїти кожних дві години чи десь так. І уночі.

— Атож, — погодилася місіс Пруйт. — Він не мав навіть пелюшок. Кілька порозпорюваних торбин з-під борошна, та й годі, а повивати його навчила повитуха. От я налагодила трохи пелюшок і віднесла йому; він тримав і далі того негра як помічника батькові в полі, а сам варив, і прав, і дитя бавив, і козу доїв, щоб його нагодувати; і я казала йому не раз: «Давай я візьму його. Бодай поки ссе. І ти теж можеш у нас в домі поселитись, коли хочеш». А він тільки дивився на мене — маленький, худий, виснажений, — зроду ж бо за столом не наїдався досхочу, і казав: «Дякую, місіс. Я сам дам собі раду».

— І вийшло на його, —сказав Пруйт. — Не знаю, який із нього був робітник на тартаку, а що він ніколи не мав ніякої ферми, то хто зна, який із нього був би й фермер. Але хлопця він таки виходив.

— Атож, — притакнула місіс Пруйт. — А я все напосідалася на нього: «Ми навіть* і не чули, що ти одружився», — кажу йому якось. — А він: «Так, мем, ми побралися торік. Коли найшлося дитя, вона померла». — «Що вона була за одна? — питаю. — Якась дівчина з Французового Закруту?» — «Ні, мем, — каже він на те, — вона була з центру штату». — «А звалася як?» — питаю. — «Міс Сміт», — каже.

— А за тяжкою працею йому навіть не було коли навчитися брехати, — сказав Пруйт. — Але хлопця він таки виходив. Коли вони вже зібрали осінній врожай, він відпустив негра і навесні знову працював укупі зі старим, як і перше. Він зробив собі щось ніби торбу-заплічника, як ото, кажуть, роблять індіанці, і тягав у ній хлопця. Я час від часу туди навідувався, поки ще земля не вгрілася, і бачив, як Джексон з батьком вирубують чагарі та орють, а торба висить на плоті, і хлопець спить у ній навсторч, і так солодко, ніби в пуховій перині. Тої весни він навчився ходити, і я не раз дивився, стоячи біля плоту, як це мале нещастячко десь посеред борозни щосили налягає на ноги, щоб устигнути за Джексоном, аж поки Джексон затримає плуга на повороті і повернеться до нього, і посадовить собі на шию, а потім знову ухопиться за чепіги, щоб орати далі. Наприкінці літа воно вже дибало досить справно. Джексон змайстрував йому з палички й шматочка гонту маленьку сапку, і тепер, коли Джексон рубав бавовник, вище колін заввишки, то хлоп’яти не видко було зовсім, і тільки бавовник трясся, де воно вовтузилося.

— Джексон шив йому одежу, — сказала місіс Пруйт. — Сам шив, руками. От я й зібрала трохи одягу і віднесла туди. Тільки раз так і зробила. Він узяв ті речі, подякував. Здавалося, він заздрить навіть землі, що годувала цю дитину, не даючи їй померти голодною смертю. А ще я пробувала його умовити, щоб одніс малого до церкви й охрестив. «Він уже має ім’я, — сказав Джексон. — Його звати Джексон і Лонгстріт Фентрі. Батько воював під їхньою командою».

— Він ніколи нікуди не ходив, — сказав містер Пруйт. — Бо де бачать Джексона, там і хлопець. Коли б навіть він був украв те дитя на Французовім Закруті, то й тоді б краще з ним не заховався. Навіть до крамниці в Гейвен-Гілі їздив старий, і лиш єдиний раз на рік Джексон розлучався з малим ненадовго, як мусив їздити до Джефферсона сплачувати податки. Коли я побачив хлопця вперше, він нагадав мені щеня сетера, аж раз, коли Джексон вибрався платити податки, я навідався туди до них, і бачу — хлопець сидить під ліжком, ані тобі шелесь, заліз у куток і лиш світить відтіля очицями. Достоту як лисиченя чи вовченя, щойно впіймане.

Пруйт добув із кишені бляшанку з тютюном, і ми дивились, як він витрусив трохи жуйки на покришку, а з неї собі на нижню губу, обережно струсивши з покришки все до крихітки.

— Гаразд, — озвався дядько Гевін. — А що далі?

— Це й усе, — відказав Пруйт. — На друге літо він зник разом з хлопцем.

— Зник?—перепитав дядько Гевін.

— Саме так. Власне, якось уранці їх уже не стало. Коли зникли — бозна. Нарешті одного дня мені урвався терпець, і я пішов туди, а будинок стояв пусткою, і я пішов на поле, де старий орав, і найперше подумав, що поперечка між чепігами плуга йому вломилася і він прив’язав натомість молоде деревце, але він, забачивши мене, як не вхопить те деревце — аж воно не що, а дробовик, і каже мені, либонь, те саме, що й вам сьогодні вранці, коли ви туди заходили. Наступного року він уже знову мав негра за помічника. А потім десь так літ за п’ять повернувся Джексон. Теж не знаю коли. Власне, якось уранці з’явився там, і все. І негра знов не стало, а вони вдвох із батьком обробляли тепер землю, як і раніше. І одного дня я вже не витримав і пішов туди, де він орав, і став коло плоту, чекаючи, поки борозна доведе його до плоту, однак він і тут не подивився на мене — орав зовсім поруч, не далі, як за десять кроків, і все ще не дивився в мій бік, і завернув уже, і йшов назад, коли я спитав: «Чи він помер, Джексоне?» І тоді він поглянув на мене. «Хлопець», — кажу я. А він тоді: «Який хлопець?»

Пруйти запросили нас залишитися на обід.

Дядько Гевін подякував.

— Ми прихопили дещо перекусити з собою, — відказав він. — І ще перед нами тридцять миль до Ворнерової крамниці, а потім двадцять дві милі до Джефферсона. А наші дороги ще не дуже пристосовані для автомобілів.

Сонце вже сідало, коли ми доїхали до Ворнерової крамниці в селі на Французовому Закруті, і знову на порожній галереї підвівся якийсь чоловік і зійшов сходами до машини.

Це був Айшем Квік, свідок, що перший натрапив на Торпове тіло, — високий, незграбний чолов’яга років під сорок п’ять із сонним обличчям і короткозорими очима, в яких, одначе, придивившись, можна було помітити щось бистре, навіть трохи глумливе.

— Я чекав на вас, — озвався він. — Схоже, ви спіймали облизня. — Він примружився на дядька Гевіна. —Той Фентрі.

— Так, — сказав дядько Гевін. —А чому ви мені не сказали?

— Я й сам не здогадався, — відповів Квік. — Аж тільки як почув про вашу невдачу в суді і то через одного чоловіка, я зіставив їхні імена.

— Імена? — запитав дядько Гевін. — Які іме… Та ні, нічого. Розповідайте…

І ми посідали на веранді замкненої безлюдної крамниці, на деревах скрекотіли й сюрчали цикади, і в куряві над дорогою мерехтіли, пропливаючи, блищики, а Квік розповідав про те все, вивернувшись на лавочці позад дядька Гевіна й розпружившись кожним своїм суглобом, наче весь мав розпастися від першого ж поруху, лінькувато й сардонічно отак’ просторікував, наче намірявся говорити цілу ніч, бо годі було скінчити раніше. Проте розмова так довго не тривала. Вона тривала стільки, скільки вимагали речі, про які йшлося. Але дядько Гевін каже, що підсумувати людські переживання можна в кількох словах — хтось уже обійшовся й чотирма: «Народився, страждав і помер».

— Це мій батько найняв його. Але коли я довідався, звідки він, то вже знав: робітник з нього буде путній, бо люд у тій стороні не мав часу навчитися чогось іншого, крім тяжкої праці. І я знав, що також і чесний з тої самої причини: адже в тій стороні чоловікові не було чого захотіти так дуже, щоб навчитися красти. Може, тільки одного я в ньому недооцінив — здатності кохати. Я гадав, що він, бувши родом із тих країв, не знає взагалі любові і то все з тої ж таки причини, і що навіть саме це поняття втратило сенс для його дідів-прадідів, відколи перший з них мусив остаточно вибрати: клопотатися коханням чи тим, як не вмерти голодною смертю.

Так ото він став до праці, робив те саме і заробляв так само, як і негри. Аж тоді пізньої осені, коли річка знову заводнилася і ми вже готові були замкнути тартак на зиму, я дізнався, що він умовився з батьком залишитись до весни нічним сторожем та наглядачем, діставши три вихідних дні — відвідати домівку на Різдво. І він так і зробив, а наступного року, коли тартак було пущено знову, він уже стільки вмів і так ревно докладав рук, що посеред літа сам порядкував усім тартаком, а на кінець літа батько й зовсім перестав туди заглядати, а я заглядав лиш коли здимається, десь раз на тиждень абощо. Отже, восени батько навіть завів мову про будівництво халупи для нього, щоб він більш не жив у тому сараї з паровим казаном, де був тільки матрац, напханий соломою, та розвалена стара груба. Він зостався й на цю зиму. Чи бував він у себе вдома на це друге Різдво, коли туди ходив і коли вернувся, — цього ми так і не знали, бо навіть я не заглядав до нього від осені.

А потім якось після обіду у лютому стало ніби трохи на годині, і мені чогось не сиділося на місці, і я вибрався туди. Перше, що там побачив, була вона, жінка, якої досі я і в вічі не бачив, — молода і колись, при доброму здоров’ї бувши, може, навіть гарна, не знаю. Бо тепер вона була не те що просто худа, але зовсім як тріска. Виглядала вона не стільки зголоднілою, як хворою, хоч ноги ще її носили, — і не тільки тому, що за який місяць мала розродитися. От я й питаю: «Хто це?» — а він подивився на мене та й каже: «Це моя жінка». А я питаю: «З яких би то пір? Адже восени ти не мав ніякої жінки. А ця ось дитина вже на останньому місяці». Тоді він до мене: «Хочете нас прогнати?» А я йому: «Нащо мені вас проганяти?» А зараз я розповім вам те, що знаю тепер, те, про що довідався від отих двох братів—вони з’явилися тут через три роки зі своїм судовим папірцем, — а не те, що він мені сам розказував, бо він ніколи й слівцем нікому не прохопився.

— Гаразд, — сказав дядько Гевін. — Розповідайте.

— Не знаю, де він її знайшов. Не знаю, чи то він її знайшов, чи просто вона сама зайшла одного дня чи одної ночі на тартак, а він просто побачив її, і сталося, як той казав: ніхто не знає, коли вдарить і куди влучить кохання або грім — тільки що вдруге туди не вдарить, бо нема потреби. Я не думаю, щоб вона розшукувала чоловіка, котрий її покинув, — либонь, урізав поли від неї, коли довідався про дитину… І тим паче не думаю, щоб вона боялася чи соромилась повернутись додому через те лишень, що брати з батьком силкувалися утримати її від шлюбу з ним. Як на мене, в ній просто шумувала та сама чорна, не надто розумна і з біса жорстока родинна пиха, що нею потім бундючилися тут з годину оті її брати.

Так чи інак, але вона там була і, певне, знала, що часу їй зосталось обмаль, а він їй сказав: «Поберімося», — на що вона відповіла: «Не можу з тобою побратися. Я вже маю чоловіка». І час її наспів, і вона лягла на тому матраці, і він чи не сам годував її ложкою, і вона вже, мабуть, знала, що більш не підведеться, і він закликав повитуху — обидві знали, що вона вже не встане з цього матраца, і, може, врешті переконали в тому і його, або, може, їй уже було однаково, і вона сказала: «Згода». Словом, він узяв мула, що його мій батько дозволив йому тримати на тартакові, і поїхав на ньому за сім миль до проповідника Вітфілда, і привіз того вдосвіта, і той їх повінчав, і вона вмерла, а вони вдвох із Вітфілдом поховали її. І тієї ж ночі він приїхав до нас додому й сказав батькові, що кидає роботу, і залишив мула, а коли я, перегодя кілька днів, поїхав до тартака, його вже там не було. Тільки солом’яний матрац, груба та на полицях ще начиння й сковорідка — йому передала їх моя мати, — все вимите й чисте. І щойно за три літа тих двоє братів, ті Торпи…

— Торпи, — сказав і собі дядько Гевін. Сказав неголосно. Вже поночіло швидко, як то звичайно в нашому краї, і тепер я зовсім не міг розгледіти його обличчя. — Розповідайте, — додав він.

— Смагляві, як і вона — молодший взагалі був страх подібний до неї, — приїхали вони бричкою із заступником шерифа чи з виконавцем, не знаю, з тим папером, геть чисто пописаним і проштампованим, і печаткою скріпленим, як то й належиться, а я їм і кажу: «Ви не смієте. Вона прийшла сюди своєю волею, хвора й без нічого, а він дав їй притулок і годував, і доглядав, і допоміг, як народжувалося те дитя, і проповідника до неї привів; навіть шлюб із нею взяв перед її смертю. Проповідник і повитуха — обоє тому свідки». А старший брат відказує: «Він не мав права одружуватися з нею. Вона вже мала чоловіка. Ми вже до нього добралися». — «Добре, — я на те. — Він, одначе, взяв цього хлопця, коли ніхто по нього не приходив. Він виховує його, вдягає та годує вже добрих два роки». Тоді найстарший витяг із кишені гаманець лиш наполовину і зараз упустив його назад. «Маємо намір і це залагодити як слід, от лиш побачимо того хлопця, — каже. — Він нам кревний. Ми хочемо його забрати, й таки заберемо». І тоді, не вперше вже, я подумав: негаразд ведеться на цім світі, стократ гірше, ніж годилося б. Я й кажу: «Це за тридцять миль звідсіля. Мабуть, не відмовитесь переночувати цю ніч у нас, і коні відпочинуть». А старший зиркнув на мене та й каже: «Коні анітрохи не потомилися. Ми тут не баритимемось». — «Тоді і я з вами поїду», — кажу йому. А він мені: «Зробіть нам таку ласку», — відказує.

Ми їхали до пізньої ночі. Отже, я гадав, уночі мені трапиться нагода, хоч мені й не було чим їхати. Але як ми порозпрягали коней і полягали на землю, старший брат усе не лягав: «Щось не спиться», — каже він. «Посиджу трохи». Тож-бо нічого з того не вийшло, і я теж ліг, а потім зійшло сонце і було вже пізно, а десь, як добре розвиднилося, ми добулися до тієї поштової скриньки з прізвищем, що її неможливо не помітити, і до того порожнього дому, де не було нікого видно ані чути, аж долинуло цюкання сокири, ми обійшли поза хатою, і він глянув з-понад стосу дров, і побачив те, чого, либонь, цілих три роки чекав щоразу, коли сонце викочувалося на небо. Бо він навіть не спинився, а лиш кинув маленькому хлоп’яті: «Тікай. Тікай на поле до діда. Тікай», — і пішов просто на старшого брата і вже звів сокиру, і вже почав опускати, та мені саме пощастило перехопити його руку, а старший брат у цю мить схопив його за плечі, і ми відірвали його від землі і тримали чи то намагалися тримати.

«Перестань, Джексоне! — гукнув я — Перестань! У них закон!»

І тут щось дрібнесеньке почало брикатися й дряпати мене за ноги: це було те хлоп’ятко; без звуку, воно просто метушилося круг мене й обох братів і било нас, куди лиш могло дістати, цурпалком деревини, що її порубав Фентрі. «Злови його . й тягни до брички», — крикнув старший брат. Тоді молодший упіймав його; вдержати малюка було не легше, ніж самого Фентрі, бо він брикався й виривався, все ще мовчки, навіть коли молодший уже поніс його, а Фентрі шарпався й кидався за двох, поки молодший із хлоп’ям не зник йому з-перед очей. По тому він ураз зів’яв. То було так, наче всі кістки обернулися йому на воду, і коли ми зі старшим братом опустили його, то здавалося, наче він і зроду не мав тих кісток, — так знеможено прихилився він спиною до дров, що їх сам нарубав, — засапаний, з бризками піни в кутиках рота.

«Такий закон, Джексоне, — кажу я. — її чоловік ще живий».

«Знаю, — відказує він. Мова його була лиш трохи голосніша за шепіт. — Я чекав цього. Тим-то, мабуть, це мене так і ошелешило. Тепер уже все гаразд».

«Прикро, що так сталося, — каже той брат. — Ми довідалися тільки минулого тижня; Але він — наш кревний. І ми хочемо забрати його додому. Ви повелися з ним добре. Дякуємо вам. І його мати дякує вам. Ось вам», — каже він. Дістав з кишені гаманець і тиць його Фентрі в руку. Тоді обернувся й пішов. А за хвилю я почув, як бричка розвертається і заїжджає схилом. І ось уже її не стало чути зовсім. А Фентрі — я не знаю, чи він взагалі що з того розчув.

«Такий закон, Джексоне, — кажу я. — Але закон має два кінці. Поїдемо до міста, побалакаємо з капітаном Стівенсом. Я поїду з тобою».

Тоді він підвівся й сів, спроквола й негнучко. Він уже не дихав так тяжко і виглядав тепер краще, тільки очі були йому сторопілі якісь. Потім звів руку із затиснутим у кулаці гаманцем і почав ним витирати собі обличчя, наче то була носова хустинка; здається, він перед тим навіть і гадки не мав, що тримає щось у руці, бо зненацька опустив її, може, з п’ять секунд дивився на гаманець, а тоді струснув його — не кинув, а просто сруснув, мовби жменю багнюки, на яку оце роздивлявся, що воно таке, і встав, і пішов через подвір’я до лісу, ступаючи рівно й поволі і виглядав здалеку вже не багато більшим за те мале хлоп’я— і так зайшов аж у ліс.

«Джексоне!» — гукнув я навздогін. Та він навіть не озирнувся.

А я залишився на ту ніч у Руфуса Пруйта і позичив у нього мула; сказав, що приїхав сюди просто так на розглядини, бо не дуже мені хотілося з кимось розмовляти, а на ранок припнув мула до тієї хвіртки й подався стежиною, і спершу й не примітив на галереї старого Фентрі.

А коли таки примітив, він уже так жваво мотнувся, що я навіть не добрав, що то він тримає в руках, аж воно як не бабахне — і я почув, як шріт заторохтів по листі мені над головою, а Пруйтів мул так відчайдушно зашарпався, наче хотів зірватися з припони чи повіситися на хвіртці.

І ось одного дня, може, за півроку по тому, як той Бак-Рикало осів у цьому краї, щоб підбити підсумок своїм пиятикам, бійкам і дурисвітству, він сидів на цій веранді, п’яний як чіп, і сипав прокляття за прокляттям на втіху півдесяткові дружків, яких він не раз був лупцював до безпам’яття нечесними, а то часом і чесними прийомами, — тепер же вони реготали за кожним разом, коли він умовкав, щоб звести подих. А я ненароком зиркнув у бік дороги і побачив там Фентрі верхи на мулі.

Він просто сидів собі, — курява тридцяти отих миль закоржавіла на спітнілій спині мула, — і дивився на Торпа. Чи довго вже він тут пробув, сидячи отак ні пари з уст і лиш дивлячись на Торпа, — не знаю; але потім він завернув мула й поїхав дорогою назад до узгір’їв, яких йому не слід було ніколи залишати. Тільки що, може, правду воно мовиться: од грому та кохання сховатися годі. Тоді я не знав, чого-то він так дивився. Я не пов’язував тих двох імен. Я почував, що ім’я Торпа було мені знайоме, але діялося то двадцять років тому, і я забув, аж тут раптом чую про невдалий ваш суд. Звісно, що він би й не подумав голосувати за Букрайтове звільнення… Темно. Ходімте вечеряти.

Але до міста залишалося тільки двадцять дві милі, і ось ми вже на шляху, вкритому жорствою; ми б могли бути вдома за чотири з половиною години, бо інколи спромагалися витискати тридцять — тридцять п’ять миль на годину, і дядько Гевін сказав, що колись усі дороги в Міссісіпі вимостять бруківкою, як мемфіські вулиці, і кожна родина в Америці матиме авто. Тепер ми їхали швидко.

— Звісно, що він би й не подумав, — сказав дядько Гевін. — Отакі вони — скромні та непоборні трудівники землі, і доля їхня — витривати, витривати і ще раз витривати і завтра, і позавтра, і післяпозавтра… Звісно, що він би й не подумав голосувати за Букрайтове звільнення.

— А я голосував би, — заперечив я. — Я б його виправдав. Бо ж Бак Торп був лихий чоловік. Він…

— Ні, ти б не голосував, — сказав дядько Гевін. Однією рукою він стискав мені коліно, дарма що ми й так їхали швидко; жовтий сніп світла рівно лягав на жовту дорогу, жуки залітали, кружляючи, в той світляний сніп, і випливали геть з нього. — Тут ішлося не про Бака Торпа, дорослого чоловіка. Цього на Букрайтовому місці він застрелив би не вагаючись, як і Букрайт. А річ у тім, що у спідленому й озвірілому тілі Букрайтової жертви ще лишалося щось, — не дух, може, але бодай згадка, — від маленького того хлоп’яти, того Джексона і Лонгстріта Фентрі, хоч людина, в яку виросло хлоп’я, зовсім про це й не знала, і тільки Фентрі це знав. То й ти б не виправдав Букрайта. Ніколи цього не забувай. Ніколи.