Золотий край

I

Якби він мав тридцять років, то не потребував би двох таблеток аспірину та півсклянки чистого джину, щоб витримати голчастий доторк душу і збутися тремтіння рук перед тим, як сяде голитись. Але й те, що в тридцять років він не міг би дозволити собі так багато пити щовечора, як тепер п’є, а як і пив би, то вже напевно — не в товаристві таких чоловіків та жінок, що з ними тепер, у сорок вісім років, бував щовечора, бував, навіть знаючи в останні години, коли дзенькали розбивані чарки і пронизливий вереск п’яних жінок перекривав удари барабанів та виття саксофонів, — у ті години, коли він трохи перебирав міру як щодо кількості споживаного питва, так і щодо суми сплачуваних чеків, — що через шість чи вісім годин він пробудиться зовсім не зі сну, а з якогось безсонного пияцького очманіння, в якому замре оглушливе буйне ревище минулого вечора і немов без ніякого проміжку на спочинок чи їду знов оживе знайома обстава його спальні. Стояки ліжка вирізняться в ранковому світлі, що падає крізь вікна, зарослі бугенвілеєю, а за тими вікнами перед його наболілими й перевтомленими очима постане видовище, яке можна б назвати пам’ятником майже двадцяти п’яти років праці й жадання, спритності й зичливості долі, ба навіть духовного гарту — протилежне узбіччя каньйону, поцятковане білими віллами, ледь помітними з-поза вирощених оливкових гаїв, або ж обмережане понурими рядами кипарисів, схожих на фасади східних храмів — імена їхніх власників, обличчя й навіть голови були повсюдно знані, не виключаючи й найдальших закутків Сполучених Штатів, і Америки, і цілого світу, де імен Ейнштейна, Руссо й Ескулапа зроду-віку не вимовлялося.

Пробудившись, він не відчував ніякої млості. Він ніколи не пробуджувався хворий, і спиртне йому не вадило — не тільки тому, що він пив занадто довго й регулярно, але й тому, що навіть після тридцяти років життя в добробуті почувався ще досить здоровим. Походив-бо він із занадто здорового роду: тридцять чотири роки тому чотирнадцятилітнім хлопцем сів він на буфер товарняка, що їхав на захід, і втік із маленького глухого містечка в Небрасці, в яке батько вклав увесь свій досвід і життя і яке названо його іменем — таки містечка, хоча лише в тому розумінні, що тінь завжди більша від того, хто її відкидає. Містечко й досі нагадувало поселення піонерів, яким він запам’ятав його в п’ять чи шість літ: щораз довша тінь маленького аванпоста, критих дерном хатин на розлогій пустельній рівнині, де його батько, теж Айра Юїнг, перший заповзявся вирощувати на цій землі пшеницю впродовж кожних шести днів, у недільних проміжках поміж ними віддаючись молитві — навесні та влітку надворі, а взимку й восени у смердючому присмерку завіяних снігом хатин. Айра Юїнг-молодший пройшов відтоді довгий шлях — від голого, без жодної деревини села, звідки він утік нічним товарняком, аж до цього будинку вартістю в сто тисяч доларів, де він оце лежить і чекає, коли вже зможе встати, піти до ванної та взяти в рот дві таблетки аспірину. Вони, його мати й батько, силкувалися якось пояснити це йому — щось про духовний гарт, про волю витривати. У чотирнадцять років він не міг відповісти їм логічно й розважливо, ані пояснити, чого він хоче: він міг тільки втекти. І втікав він зовсім не від батькової суворості чи гніву. Втікав він від самої тієї околиці, що на ній не росло жодної деревини, що в її напівпустельності ввижалася йому вся занапащена батькова й материна молодість, змарноване їхнє життя, від того наче острівця безлюдної землі, де природа дозволяла на коротку пору зеленіти приземкуватій жалюгідній пшениці, перед тим як знову покриє ту землю одвічним неподоланним снігом, так, немовби (і це не звучало, як обіцянка, ані як погроза) то було похмуре провіщення неминучої долі всього живого. І навіть не від того втікав він, бо він зовсім і не втікав: зникнути, відійти— це був єдиний аргумент, до якого чотирнадцятилітній хлопець міг удатися з сякою-такою надією на успіх.

Наступні десять років він то працював поденником, то блукав по тихоокеанському узбережжю аж до Лос-Анджелеса на Півдні. У тридцять років він був уже одружений на лос-анджелеській дівчині, дочці столяра, мав сина й дочку, і володів часткою нерухомого майна. У сорок вісім він витрачав п’ятдесят тисяч доларів на рік, володів закладом, що його збудував власними руками і неушкодженим провів через рік тисяча дев’ятсот двадцять дев’ятий. Своїм дітям він дав усі вигоди, яких його батько не тільки не спромігся б уявити, але які й засудив би категорично в теорії — та й слушно, як тепер виявилося і як підтверджувала це газета, що її шофер-філіппінець (котрий щоранку переносив його в дім, роздягав і вкладав у ліжко) дістав із кишені господаревого плаща й поклав на журнальний столик.

Коли двадцять років тому помер його батько, Айра Юїнг уперше від часу втечі приїхав до Небраски, забрав матір, і тепер вона жила тут у своєму власному будинку, тільки не такому розкішному, бо вона відмовилася (якось наче сором’язливо, але твердо й рішуче, хоч він цього й не помітив) від чогось кращого чи вишуканішого. То був будинок, де вони всі тоді-жили, але першого ж року він з дружиною та дітьми перебрався кудись-інде. Ще за три роки він знову перебрався — в той будинок на Беверлі-Гілс, де були самі вілли; саме в цьому домі він зараз і пробудився. Але жодного разу за ці дев’ятнадцять років Айра Юїнг не забув (навіть протягом останніх п’яти років, коли вранці вставав, страшенно напружуючи силу волі, ту саму силу, яку передав у спадок йому батько і яка допомогла Айрі-старшому осісти на рівнині Небраски й вигребти там нору, щоб жінці було де породити дітей, поки він вирощує пшеницю) дорогою на роботу заїхати на десять хвилин до матері (хоч це було двадцять миль убік). Жила вона в цілковитій тиші й супокої, якими тільки міг він її забезпечити. Він так подбав про її побут, що вона зовсім не потребувала грошей, готівки: він оформив їй кредит у найближчій продовольчій крамниці та в різника, і садівник-японець, який приходив щодня поливати й доглядати квіти, міг робити для неї закупки, тож бо вона рахунків і не бачила. І єдиною причиною, чому в домі не мали служниці, було те, що навіть у сімдесят років вона вперто трималася давньої звички сама собі варити й про себе дбати.

Отож здавалося, що батько таки мав слушність. Бували дні, коли, лежачи в ліжку, як оце зараз, і чекаючи, поки набереться досить сили волі, щоб підвестися, взяти аспірин і випити джину (здебільшого це бувало після того, як звечора напередодні він перебирав міру і коли шести-семи годин забуття йому не вистачало, щоб знову могти розрізняти реальність та ілюзії), він бачив, відчував, чи то йому ввижався — завдяки тій давній міцній і суворій крові кемпб’єлітів, що Айра-старший мусив був йому заповісти, — образ батька, що звідкілясь із-гори дивиться на нього, блудного сина, і на те, чого він домігся. Коли воно й справді так було, то, дивлячись у ці два останні ранки на дві бульварні газетки, які філіппінець виймав з кишені господаревого плаща й клав на журнальний столик, Айра-старший напевне міг силою тієї самої давньої крові відчути, що за нього відомщено — не тільки за той день тридцять чотири роки тому, а й за всі ці тридцять чотири роки.

Зібравшись на силі, напруживши свою волю й тіло, Айра-молодший підвівся нарешті й пошпурив газету на підлогу, аж вона розгорнулася й лягла в нього під ногами. Та він на неї й не глянув. Він просто стояв собі, сам, у шовковій піжамі, високий і худорлявий (навіть тепер, попри свій спосіб життя, живота він майже не мав), тоді як його батька висушили довгі роки тяжкої праці й безнастанних змагань з химерною і непоступливою землею, — стояв і не дивився ні на що, а біля ніг його волали чорні літери заголовка над рядом п’яти чи шести маснуватих фотографій, з яких навперемін то виступало обличчя його дочки, то блискали її довгі білі ноги: «ЕЙПРЕЛ ЛЕЛІР РОЗКРИВАЄ ПОДРОБИЦІ ОРГІЇ».

Ворухнувшись урешті, він наступив ногою на газету й босий пішов до ванної. Дивився він тепер на свої руки, що тремтіли й смикалися, поки він клав дві таблетки на скляну поличку, ставив склянку на підставці й відкорковував пляшку джину, спираючись при тому рукою на стіну, щоб не розілляти напою. Але на газету він таки не глянув; не глянув і тоді, коли, поголившись, повернувся в спальню й підійшов до ліжка, біля якого стояли його капці — він навіть відсунув її вбік, коли взувався. Може — а чи то й напевно, — він і не потребував на неї дивитись. Про суд писалося третій день у газетах, так що вже цілих два дні з кожної газети, яку він брав до рук, кидалося йому в око доччине обличчя —* тверде, ясне й непроникне. Либонь, він і вві сні її не забував, бо прокидався з думкою, що треба пам’ятати про неї, так само як прокидався, чуючи за плечима ще не зовсім завмерле пияцьке ревище вечірніх восьми годин, немовби й зовсім не було проміжку на відпочинок та забуття.

Однак, незважаючи на все це, коли він спускався іспанськими сходами, одягнений у темно-оранжевий светр з високим одворотом поверх сірого фланелевого піджака, вигляд у нього був спокійний і стриманий. Майстерно зроблена залізна балюстрада й мармурові сходинки збігали півколом до великої, мов клуня, вітальні з кахляною підлогою. З-поза неї долинали голоси дружини й сина, що розмовляли на терасі, там, де звичайно снідали. Син називався Войд. Вони з дружиною дали імена своїм обом дітям, перебуваючи в стані, так би мовити, взаємно презирливого перемир’я — його жінка хлопця назвала Войд (з яких міркувань, він так ніколи й не дізнався), а він, своєю чергою, назвав дівчинку (дитина, що її жіноче вже обличчя дивилось на нього з кожної газети, яку він брав до рук у ці два дні, вміщене під або над ім’ям Ейпрел Лелір) Саманта, як звалася і його мати.

Йому було чути, як вони розмовляють — дружина, з якою вже років десять його зв’язувала сама лише буденність, та й тієї не вельми, і син, якого два роки тому раз привезли під самі двері дому якісь незнайомці, п’яного й без пам’яті; батько, що мусив його роздягти й укласти в ліжко, побачив тоді на синові замість чоловічої білизни бюстгальтер і жіноче трико. Кількома хвилинами пізніше, — на звук ударів, певно, — вбігла Войдова мати й побачила, як чоловік лупцює все ще непритомного сина жмутом рушників, що їх служниця вимочувала в мисці з крижаною водою. Бив він сина тяжко, з понурою і розваженою люттю. Чи хотів протверезити його, чи просто віддухопелити — він і сам, либонь, не знав. В усякому разі, жінка пристала на цю другу думку. Розлючений своїм прикрим відкриттям, він пробував сказати їй . щось про жіночу білизну, але вона навіть не слухала й сама скажено напалася на нього, наче та мегера. Від того дня син намагався бачитися з батьком тільки в присутності матері (що, до речі, було не дуже важко й матері, й синові), і щоразу при тім ставився до батька зі злістю раба, виявляючи улесливе нахабство, напівкотяче й напівжіноче.

Він вийшов на терасу, і голоси змовкли. Сонце, пробиваючись крізь рідкувату, високу, мало не хмарну каліфорнійську млу, освітлювало терасу якось по-зрадницькому тьмяно. Тераса з її висушеними на сонці теракотовими плитками впиралася в Дику стіну каньйону, голу, а проте без земляного покриву, на якій всуціль стелився квітчастий килим, розбуялий тисячобарвний парадокс, наче замість коренитися в ґрунті й рости з нього, квітки ті живилися самим повітрям, наче їх поклав хтось на часину на безплідному скелястому крутосхилі, щоб потім повернутись і забрати. Син, Войд, майже голий, у самих шортах кольору соломи та солом’яних пляжних капцях сидів, розкинувшись у плетеному кріслі — тіло його засмагло на сонці й злегка пахло противолосяним засобом, яким він змащував руки, груди й ноги; на брунастих колінах у нього лежала розгорнута газета. Була то найвищого рангу місцева газета, але й на ній чорнів заголовок у півсторінки, і, навіть не зупиняючись, навіть не встигши усвідомити, куди він дивиться, Айра й тут побачив знайоме ім’я. Він пройшов на своє місце. Філіппінець, який укладав його щовечора в ліжко, зараз у білій служницькій куртці, підсунув йому крісло. Обік склянки мандаринового соку й порожньої чашки лежав акуратний стосик листів з телеграмою зверху. Він сів і взяв телеграму; на дружину він глянув, аж коли вона озвалася.

— Телефонувала місіс Юїнг. Вона сказала, щоб по дорозі в місто ти заїхав до неї.

Він завмер; його руки, що розкривали телеграму, також завмерли. Ще мружачись трохи проти сонця, він дивився в обличчя по той бік столу — гладка, мертва косметика, тонкі губи й ніздрі і блідо-голубі мстиві очі, дбайливо викладене платинове волосся, що виглядало так, наче його пензлем перенесли на череп з аркушів срібла, яких вживають, розписуючи вікна.

— Що? Телефонувала? — здивувався він. — Сюди?

— А чом би й ні? Хіба я коли заперечувала, щоб котрась із твоїх жінок телефонувала тобі сюди?

Нерозкрита телеграма зібгалася раптом у нього в руці.

— Ти знаєш, що я маю на увазі, — сказав він гостро. — Вона до мене зроду не телефонувала. В неї не було потреби. Без цього обходилась. Коли це по дорозі в місто я забував заїхати до неї?

— Звідки мені знати? — відповіла вона. — Може, ти такий самий зразковий син, як колись був зразковим чоловіком, а тепер є батьком?

Голос її ще не був різкий і навіть не дуже гучний, і важко було сказати, чи швидко вона дихає, бо сиділа вона зовсім непорушно й застигло під покровом свого бездоганно викладеного, майже неприродного волосся, дивлячись на Айру з виразом блідої і розлюченої мстивості. Вони дивились одне на одного через цей розкішний стіл — двоє людей, які двадцять років тому відразу, природно й без крихти вагання вдалися б одне до одного за порятунком, які, можливо, зробили б так ще десять років тому.

— Ти знаєш, що я маю на увазі, — сказав він знову гостро, тамуючи в собі тремтіння, викликане — в чому він не сумнівався — спожитим учора алкоголем. — Вона газет не читає. Вона їх навіть не бачить. Це ти їй послала?

— Я? Що послала?

— Та газету, хай тобі чорт! — скрикнув він. — Це ти їй послала. Тільки не бреши.

— А що, як і послала? — закричала й вона. — Хто твоя мати така, що не повинна знати про це? Хто вона така, що ти хочеш приховати це від неї? Ти хоч що-небудь зробив, щоб я цього не знала? Щоб цього взагалі не сталося? Чому ти не думав про це всі ті роки, коли пиячив, коли так просякнув алкоголем, що не міг ані знати, ані завважувати нічого, ані поцікавитись, чим там стала Саманта…

— Міс Ейпрел Лелір з кіно, коли ваша ласка, — докинув Войд.

На нього ніхто не звернув уваги — вони дивилися одне на одного через стіл.

— А-а, —сказав він стримано й незворушно, ледь ворухнувши губами. — То й це моя вина, так? Це я зробив свою дочку повійницею? Може, ти мені скажеш, що це я й сина зробив п..?

— Замовкни! — скрикнула вона.

Тепер вона захекалась.

Обоє люто дивилися одне на одного через чепурно оздоблений стіл.

— Ну, ну, — озвався Войд. — Не втручайтеся в її кар’єру. Після всіх цих років, коли нарешті вона доскочила ролі, в якій може…

Він змовк. Батько обернувся й подивився на сина. Войд розкинувся в кріслі й дивився на нього з тим своїм прихованим, трохи не жіночим, нахабством. Раптом воно стало й зовсім жіноче; приглушено верескнувши, він кинувся навтіки, але вже було запізно: Айра стояв над ним, схопивши його рукою не за горло, а просто за лице, аж рот Войдові зморщився й заслинив у батьковій грубій долоні. Тоді й мати скочила наперед і спробувала вирвати сина з Айрових рук, але чоловік її відкинув, а коли вона підбігла вдруге, він її теж схопив і затис, хоч як вона борсалася.

— Ану-ну! — вигукнув він. — Кажи, що хотів!

Та Войд нічого не міг сказати, бо батькова рука замкнула йому рота, а ще більше його скував жах. Його тіло повисло тепер у повітрі, звиваючись і тіпаючись, поки він видушував із себе плаксивий, моторошний кавкіт, а батько все тримав його однією рукою, а другою — жінку, яка не переставала верещати. Врешті Айра відкинув Войда на терасу; той крутнувся раз і стояв уже на ногах — пригинцем він позадкував до французького вікна, затуляючи лице рукою й кленучи батька. Потім він зник. Айра тепер дивився на дружину й тримав її, аж поки вона заспокоїлась; обоє вони засапалися, майстерна косметична карта на її виду розвалювалася, мов паперова маска, наліплена акуратно на шкіру. Айра відпустив дружину.

— Ти п’янюга, — мовила вона. — Безпросвітний п’янюга. І ти ще дивуєшся, чого твої діти…

— Авжеж, — спокійно відповів він. — Нехай і так. Але не в цьому річ. Цього вже не повернеш. Річ у тому, що тепер робити. Мій батько знав би. Він це раз і зробив. — Говорив він сухим, невимушеним і приємним голосом; вона стояла, ще відсапуючись, але вже втихомирена, і дивилась на нього. — Я пам’ятаю. Мені було тоді літ десять. Завелися в нас у стодолі пацюки. Ми все перепробували — тер’єрів, отруту. Тоді одного дня батько каже: «Ходімо». Ми пішли до стодоли й позатуляли всі шпарки, всі дірки. І підпалили. Як це тобі подобається?

Потім зникла і вона. Він хвильку постояв, і досі мружачись, відчуваючи легке, ритмічне пульсування в очах від доторку лагідного й рівномірного сонячного світла та невинного буйноцвіття квіток.

— Філіппе! — покликав він.

З’явився філіппінець, смагляволиций і байдужий, з гарячим кавником, якого він поставив обік порожньої чашки та склянки мандаринового соку на льоду.

— Дай мені випити, — сказав Айра.

Філіппінець зиркнув на господаря й заходився коло столу — пересунув чашку, переставив кавника, пересунув ще раз чашку — а Айра весь цей час не зводив з нього погляду.

— Ну? Ти чув, що я сказав?

Філіппінець випростався й подивився на господаря.

— Ви наказали, щоб я нічого вам не давав, поки ви не вип’єте мандаринового соку й кави.

— Ти даси мені випити чи ні?—закричав Айра.

— Гаразд, сер, — відповів філіппінець.

Він вийшов. Айра подивився йому вслід. Таке вже траплялося не раз: він добре знав, що бренді йому не бачити, поки не покінчить з мандариновим соком і кавою, хоча звідки філіппінець підглядав за ним, ніяк не міг зрозуміти. Він сів знову, розгорнув пожмакану телеграму й прочитав, тримаючи в другій руці склянку соку. Телеграма була від секретаря: «ВЧОРА ВВЕЧЕРІ ДІЙШЛИ ЗГОДИ ПЕРЕД ІНТЕРВ’Ю КРАПКА ТРИДЦЯТЬ ВІДСОТКІВ ПЕРША СТОРІНКА КРАПКА ДОМОВЛЕНО ЩОДО ВАС СУДІ СЬОГОДНІ КРАПКА ЧЕКАЮ КОНТОРІ АБО ТЕЛЕФОНОМ».

Він перечитав телеграму ще раз, усе не випускаючи склянки з руки. Тоді поставив склянку,, поклав телеграму, підвівся, підняв з підлоги газету, куди її кинув, утікаючи, Войд, і прочитав заголовок у півсторінки: «ЛЕЛІР — ДОЧКА ШАНОВАНОЇ МІСЦЕВОЇ РОДИНИ. Вона заявила, що справжнє її ім’я — Саманта Юїнг, її батько — Айра Юїнг, власник контори продажу нерухомого майна».

Прочитав він це спокійно, тоді спокійно сказав уголос:

— Це той японець підсунув їй газету. Це той клятий садівник.

Айра повернувся до столу. За хвильку з’явився філіппінець із бренді й содовою, одягнений цього разу у куртку з виразної імітації твіду, і доповів, що машина готова.

II

Мати його жила в Глендейлі, в бунгало, яке він, одружившись, найняв, а пізніше й купив. Тут народились його син і дочка, в цьому бунгало поміж заростів перцевих дерев, квітучих кущів та винограду, що за ними доглядав той самий японець. За будинком розкинувся пагорб, прочесаний і вилизаний у кладовище з кипарисів та мармуру, умовне, наче декорація, й увінчане електричним освітленням червоних ламп, які в імлистій долині Сан-Фернандо горіли розпорошеними тьмяними рубінами, немов по той бік вершини пагорба було не небо, а пекло. Порівняно з його довгим спортивним автомобілем, що в ньому філіппінець читав газету, будинок здавався маленьким. Але іншого вона не хотіла, так само, як не хотіла служниці; машини або телефону, — ця висока, худорлява, ледь згорблена жінка, яку навіть Каліфорнія й дозвільне життя не зробили огряднішою, і яка вічно сиділа на одному з тих стільців, що затялася привезти аж із Небраски. Спершу вона погодилася, щоб небраські меблі стояли на складі, оскільки в них не було потреби (коли Айра з дружиною й дітьми перебрався з цього будинку з інший — не в той, що тепер, а в проміжний, — він купив і нову обстанову, залишивши матері перший будинок повністю умебльованим). Але котрогось дня, Айра навіть не пригадує, котрого саме, він виявив, що один стілець вона принесла зі складу в будинок. Пізніше, відчувши в ній якийсь неспокій, він запропонував, що забере з будинку ці меблі, а натомість привезе їй зі складу, але вона відмовилася, воліючи, щоб небраські меблі лишалися там, де й були. Сидячи отак з плетеною шаллю на плечах, вона здавалася ще більш чужорідною в цьому домі й цій кімнаті, аніж її син у світлому дорогому, вишуканому костюмі, із своєю пляжною засмагою та трохи театральною сивизною на скронях. Вона мало змінилася за ці тридцять чотири роки, так само, як і Айра Юїнг-старший, бо син добре пам’ятав його: той, коли помер, виглядав майже так само, як живий. У міру того, як гурт дернових хатин на небраському пограниччі перетворився на селище, а далі й на місто, зростав тільки легендарний образ батька, досягши розмірів велетня, котрий у якомусь безповоротно минулому, хоч і близькому, часі вийшов голіруч на титанічну боротьбу з безжалісною землею і витривав у тій боротьбі й навіть, можна сказати, переміг. Цей образ, як і в міста, був тінню, що розміром набагато перевищувала сухоребру ґудзувату постать самого батька, та й матері теж, наскільки син пам’ятав їх обох із тої пори. То були двоє людей, що впивалися повітрям, що потребували їсти й спати, як і він, що привели його на цей світ, а проте були чужі йому, наче з іншої раси, двоє людей, що стояли біч-о-біч у безнадійній самотині, немов прибульці з іншої планети, і то не як чоловік та жінка, а як кревні брат і сестра, навіть як двійко близнят, породжених у тих самих пологових муках, бо вони відчували якийсь дивний супокій завдяки цьому духовному гартові й волі та силі витривати.

— Скажи мені ще раз, що це таке, — мовила мати. — Я спробую зрозуміти.

— Отже, це Казімура показав тобі ту кляту газету? — спитав він.

Мати нічого не відповіла — вона не дивилась на нього.

— Ти казав, що вона вже два роки знімається в кіно. І що це задля того вона мусила змінити ім’я, і що вони всі там мусять міняти імена.

— Так. їх там називають статистками. Майже два роки. Бозна навіщо.

— А тепер ти мені кажеш, що це… що це все було задля того, щоб потрапити в картину…

Він почав говорити, а тоді приборкав свою нетерплячку, квапливу нетерплячку, може, з болю чи розпачу, а може, з люті стримав свій голос, тон, стишився:

— Я сказав, що, може, й задля того. Я знаю тільки, що той чоловік має якесь відношення до фільмів, до розподілу ролей. І що поліція застукала їх трьох у зачиненій кімнаті, його, Саманту і ще одну дівчину, і обидві дівчини були голі. Вони кажуть, що він теж був голий, а він каже, що ні. Він у суді заявив, що його ошукали, заманули в пастку, що вони хотіли шантажем примусити його, аби він дав їм ролі у фільмі, що його спокусили туди і влаштували все так, щоб поліція вломилася, саме як вони пороздягаються догола, і що одна з них подала знак з вікна. Може, й так. А може, вони просто собі бавилися, і їх безневинно на тому застукано.

Він сидів непорушний і завмерлий, і тільки лице йому здригнулося, скорчилося в подобу гіркої усмішки — наче від болючого страждання, а чи то просто був усміх, просто лють. Мати все не дивилася на нього.

— Але ж ти казав мені, що вона вже знімалася в картинах. І що це задля того мусила вона змінити…

— Я сказав: статисткою. — Він знову мусив стримати себе, свої розшарпані, ладні вибухнути нерви, приборкати шалений порив нетерплячки. — Як ти не можеш зрозуміти, що змінити ім’я — цього ще замало, аби зніматись у фільмі! І що як туди потрапиш, то це не значить, що там і залишишся? і що мало бути жінкою, щоб там залишитись? І що їх приїжджають туди цілі табуни з кожним поїздом? І то дівчата, молодші й гарніші від Саманти, готові на будь-що, аби тільки зніматись у кіно. Отож і вона так само, як бачиш. Тільки що ті навіть на таке готові, про що вона й не думала. Але що про це говорити! Вона собі сама так постелила, я тільки можу допомогти їй із цього вибратись. Бруду з неї змити я не годен. Та й ніхто не годен. Але я спізнююсь, мушу вже їхати. — Він підвівся, дивлячись згори на матір. — Мені сказали, що ти дзвонила мені вранці. Це через неї?

— Ні, — відказала вона. Тепер вона подивилася вгору на нього. Її ґудзуваті руки легенько заворушились. — Ти колись хотів дати мені служницю.

— Так. П’ятнадцять років тому я гадав, що ти її заслужила. То ти вже передумала? Прислати тобі…

Тепер вона перестала дивитись на нього, хоч її руки не перестали ворушитись.

— То було п’ятнадцять років тому. Це тобі обійшлося б не менш, як по п’ятсот доларів у рік. Тобто всього…

Айра засміявся, коротко й шорстко.

— Хотів би я бачити лос-анджелеську служницю за п’ятсот доларів у рік! Але що…

Він перестав сміятись, дивлячись згори на матір.

— Тобто всього було б не менш, як п’ять тисяч доларів, — сказала вона.

Він дивився згори на матір. Хвильку помовчавши, озвався:

— Ти знову просиш у мене грошей?

Вона не відповіла, навіть не ворухнулася, а її руки й далі тихо торкалися одна одної.

— А-а, ти хочеш виїхати. Хочеш утекти від цього. Я теж хочу! — закричав він, не в силі стриматись цим разом. — Я теж хочу! Але ти не вибирала мене, коли хотіла дитини, — і я теж не вибирав своїх двох, і я мушу терпіти їх так само, як ти мусиш терпіти нас усіх. На це нема ради.

Він уже стримав себе, стояв, відсапуючись і силою волі заспокоюючи себе, хоч голос його звучав ще гостро:

— Куди ти втечеш? Куди сховаєшся від цього?

— Додому, — відказала вона.

— Додому? — повторив він — повторив з якимсь подивом, перше ніж зрозумів це. — Ти повернешся туди? Там, де ті зими, сніги й усе таке? Таж ти не дожила б там і до першого Різдва, як ти цього не розумієш!

Вона не ворушилася і не дивилася на Нього.

— Дурниці, — сказав він. — Це пройде. За місяць ще зо два таких скандали набіжить, і про цей ніхто вже, крім нас, не пам’ятатиме. А грошей тобі не треба. Ти роками просиш у мене грошей, але ж тобі їх не треба. Колись і я сам так бідкався за гроші, тож заприсягся, що коли вже мене на щось більше не стане, то бодай забезпечу тобі таке життя, щоб на гроші й дивитись не потребувала. Але я мушу їхати, у мене справи сьогодні в конторі. Завтра побачимося.

Була вже перша година.

— До суду, — сказав він філіппінцеві, сідаючи в машину. — Боже, як мені кортить напитись!

Він їхав, заплющивши очі проти сонця. Секретар уже скочив на підніжку, поки він устиг збагнути, що машина під’їхала до будинку суду. Секретар, також простоволосий, мав на собі куртку з чистого твіду й чорний светр з високим коміром; чорне було й волосся, прилизане до черепа. Він розгорнув перед Айрою верстку газетної сторінки з порожнім місцем під заголовком: «БАТЬКО ЕЙПРЕЛ ЛЕЛІР». Нижче стояв напис: «АЙРА ЮЇНГ, ПРЕЗИДЕНТ КОМПАНІЇ ПРОДАЖУ НЕРУХОМОГО МАЙНА, БУЛЬВАР ВІЛШІР, БЕВЕРЛІ-ПЛС».

— То ви тільки тридцять відсотків змогли дістати? — спитав Айра.

Секретар був молодий; хвильку він дивився на Айру, його брав якийсь нетерплячий сказ.

— Хай йому всячина, тридцять відсотків — це тридцять відсотків. Вони збираються надрукувати тисячу зайвих примірників і розішлють нашим клієнтам. Газета розійдеться по всьому узбережжю і на схід, аж до Рено. Чого ще ви хочете? Ми ж не можемо примусити їх, щоб умістили під вашим портретом: «Далі дивіться рекламу на чотирнадцятій сторінці»!

Айра знову сидів із заплющеними очима, чекаючи, поки голова його заспокоїться.

— Гаразд, — сказав він. — То вони вже готові?

— Так. Вам треба тільки ввійти досередини. Вони наполягали, щоб це зробити всередині, — кожен, мовляв, гляне й побачить, що це справді суд.

— Гаразд, — сказав Айра.

Він вийшов з машини. Напіврозплющивши очі, Айра у супроводі секретаря піднявся сходинками і ввійшов до будинку. На нього чекали репортер і фотограф, але він їх ще не бачив: він тільки відчув, що його оточила юрба роззяв, здебільшого жінок, як він знав, і ще до нього долинав голос секретаря та полісмена, які розчищали йому дорогу в коридорі, що вів до судової зали.

— Ось тут буде добре, — сказав секретар.

Айра зупинився. Сутінь не так дошкуляла очам, хоч. він їх ще не повністю розплющив. Він просто стояв, чуючи, як секретар із полісменом відтискають назад жінок. Хтось узяв його під руку й повернув. Він слухняно скорився. Зблиснула й сяйнула магнієва стрічка, полоснувши його наболілі очі, немов лезом. Він устиг помітити бліді обличчя, що дивилися на нього з обох боків вузького затлумленого проходу. Міцно заплющивши очі, він обернувся, ступаючи наосліп, але його зупинив голос чергового репортера:

— Хвилинку, шефе. Задля певності клацнемо ще разок.

Цього разу його очі були міцно заплющені. Магній зблиснув, обмив їх, і в його гострому кислому запаху він обернувся й пішов наосліп назад, знов у супроводі секретаря, вийшов на подвір’я й сів у машину. Цим разом він нічого не наказував йому, а тільки мовив:

— Оце б зараз напитись!

їхав він, як і перше, заплющивши очі, поки машина обганяла потік транспорту, що плив за місто, потім помчала рівніше, потужна й міцна; так вони їхали довгенько, аж поки нарешті Айра відчув, що машина вийшла на дорогу, обсаджену пальмами, і сповільнила швидкість. За хвилину машина зупинилась. Швейцар відчинив йому дверцята, звернувшись до нього на ім’я. Хлопчина при ліфті теж назвав його на ім’я і зупинив ліфт на потрібному поверсі, навіть не чекаючи вказівок.

Айра пройшов коридором, постукав в одні двері й уже почав діставати ключа з кишені, коли це двері прочинилися, відслонивши жінку в пляжному халаті поверх купального костюма. В неї теж було фарбоване волосся, в цієї кароокої жінки, що відчинила перед ним двері, щоб його впустити, а тоді їх зачинила, дивлячись на нього з ясною й погідною усмішкою, як може тільки жінка років сорока обдаровувати чоловіка, з яким не одружена й від якого по довгому часі любого й близького співжиття в неї не лишилося ніяких таємниць тілесних і майже ніяких розумових. Щоправда, вона була колись одружена й розвелася; мала вона й дитину, чотирнадцятилітню дочку, яка тепер навчалася його коштом в інтернаті.

Мружачись, Айра подивився на неї, коли вона замикала двері.

— Ти бачила газети? — спитав він.

Вона поцілувала його, не раптово й не палко, а так, наче продовжувала той рух, яким замикала двері, немовби огорнула його власним теплом.

— Я не годен цього зрозуміти! — закричав він раптом. — Маючи такі можливості… Після всього, що я зробив для них…

— Ну, ну, заспокойся, — мовила вона. — Візьми плавки. Поки ти передягнешся, я приготую тобі випити. Щось з їси? Я можу замовити ленч.

— Ні. Я не хочу ніякого ленчу… Після всього, що я зробив для них…

— Ну, заспокойся. Надягни плавки, поки я приготую тобі випити. На пляжі сьогодні буде розкіш.

У спальні на ліжку лежали його плавки й халат. Він переодягся, повісив свій костюм у шафу, де висів і її одяг, де вже висів ще один його костюм і вечірнє вбрання. Коли він повернувся до вітальні, на нього вже чекало питво. Вона піднесла сірники до його сигарети й приглядалась, як він сідає та бере склянку, приглядалась усе з тією самою лагідною, нейтральною усмішкою. Тепер і він почав приглядатись до неї, як вона скинула халата й стала навколішки перед баром, наповнюючи срібну флягу, в пляжному костюмі, модному о тій порі, такому, які були того літа на десятьох тисячах воскових жіночих манекенів у десяти тисячах вітрин, такому, які носило сто тисяч молоденьких дівчат на каліфорнійських пляжах. Він приглядався до неї, як вона стояла навколішки — спина й плечі доволі зграбні й пружні (навіть, правду кажучи, занадто мускулясті — бо вона безнастанно й пильно дбала про фігуру), — але все-таки це була сорокалітня жінка. «Та мені молодої й не треба, — подумав він. — Усі ці молоді дівчата, молоді жіночки, їхні тіла — хай би їх і зовсім не було на землі, хоч би вони й здиміли!» Він висушив склянку ще до того, як вона встигла наповнити флягу.

— Налий мені ще одну, — попросив він.

— Добре, — відказала вона. — Ось тільки приїдемо на пляж.

— Ні. Зараз.

— Виберімся перше на пляж. Уже майже третя. Чи ж так не краще?

— Але ти не думаєш, що мені не можна зараз більше пити?

— Звісно, не думаю, — відповіла вона, ховаючи флягу в кишеню халата і дивлячись на нього знову з тією своєю теплою, легкою і загадковою усмішкою. — Я просто хочу скупатися, поки вода ще не прохолола.

Вони вийшли до машини. Філіппінець і це знав: він придержав для неї дверцята, поки вона сіла за кермо, а сам умостився ззаду. Машина рушила. Вела вона вправно.

— Відхились на спинку й заплющ очі, — сказала вона Айрі. — Може, трохи відпочинеш, поки доїдемо до пляжу. Тоді скупаємось і вип’ємо.

— Не хочу я відпочивати, — відказав він. — Мені й так добре.

А проте він таки знову примружив очі, і знову машина рівно мчала, потужна й міцна, здійснюючи свою денну поїздку через простори цього міста. Якби він час від часу розплющував очі, то бачив би місто в яскравому й лагідному сонячному світлі, що цідилося крізь імлу, — розкидане навмання на цій неродючій землі, немов натрушені на всі боки клапті барвистого паперу, що дивом-дивним ростуть, ніякого коріння не потребуючи: будинки стоять світлі, гарні й барвисті, без підмурівків і фундаментів, заглиблені на лічені дюйми, наскільки земля дала проникнути в себе, сама легша, ніж навіть порох, і у свою чергу лише злегка прикріплена до суцільного й одвічного підґрунтя лави, земля, що її одна добра злива може назавжди змити з очей і з пам’яті людської, так як пожежний шланг змиває геть усе з риштака, — місто майже незліченного багатства, що йому судилося вирости на невеликому шматку субстанції, вартість якої обраховують у мільярдах, але яку можна цілковито знищити у хвилю недбальства таку коротку, що й сірника за той час не погасиш.

— Ти бачився сьогодні з матір’ю, — озвалася жінка. — Вона…

— Так. — Очей Айра не розплющував. — Той клятий японець показав їй газету. Вона знову просила грошей. Я хоч довідався, нащо вони їй. Вона хоче втекти, повернутися до Небраски. Я сказав їй, що теж хочу… Коли б вона поїхала туди, то й до Різдва б не дотягла. Перший же зимовий місяць убив би її. Може, й зими на це не треба було б.

Вона й далі вела машину, й далі стежила за дорогою, але сиділа якось цілком непорушно.

— Так он воно що, — промовила вона.

— Що воно?—Очей він усе ще не розплющував.

— Та навіщо добивалася вона в тебе увесь цей час грошей, готівки. Ти не даєш їх, а вона однаково раз по раз просить.

— То це… — Він розплющив очі й глянув на неї в профіль. І раптом випростався на сидінні. — Ти гадаєш, що вона весь цей час хотіла туди повернутися? Що всі ці роки вона просила в мене грошей саме задля цього?

Вона швидко зиркнула на нього, тоді знову перевела погляд на дорогу.

— А задля чого ж іще? Хіба їй на щось інше гроші потрібні?

— Повернутися? — проказав він ще раз. — До тих морозів, до того міста, того життя, де перша зима напевне б… І вона ж це мусить знати! Ти що, думаєш, вона хотіла померти?..

— Цить, — урвала його жінка. — Тс-сс. Не кажи так. Ні про кого не кажи так.

Вони вже відчули запах моря і мчали тепер униз, до узбережжя. Свіжий солоний вітер обвівав їх, несучи з собою далекий гуркіт прибою. Тепер уже їм видно було його, море, — темну блакить води, що піною накочувалась на білястий вигин пляжу, порябілого від людей.

— Через клуб нема чого їхати, — сказала вона. — Я поставлю машину тут, і ми підемо прямо до води.

Філіппінця вони залишили в машині, а самі зійшли вниз, на пляж. Там було вже

людно, берег здавався барвистим і веселим. Жінка знайшла вільне місце й розстелила свого халата.

— Ну, тепер вип’ємо, — сказав Айра.

— Перше скупайся, — відказала вона.

Він подивився на неї. Тоді повільно скинув халата, а вона розстелила його поруч зі своїм. Він невідривно дивився на неї.

— Не збагну, чи це ти, щоразу хитріша за мене, чи то я просто здаюся на твою волю..

Вона зміряла його ясним і теплим, ніжним і загадковим поглядом.

— Може, те й те. А може, ні те, ні те. Іди скупайся. Поки вийдеш з води, я приготую тобі флягу й сигарету.

Коли він повернувся з води, мокрий, захеканий, — серце йому колотилося важко й швидко, — вона вже тримала напоготові рушника. Він ліг на розстелених халатах, а вона припалила сигарету й відіткнула флягу. Потім і собі лягла, спершись на лікоть. Усміхаючись до нього, заходилася витирати рушником воду йому з волосся й чекала, коли серце його трохи вгамується. Поміж ними й водою, до води й назад, скільки сягало око, раз по раз проходили люди — молодь, юнаки в плавках, дівчата теж майже так само одягнені, бронзові й нескуті тіла. Коли він лежав там, йому здавалося, що вони проходять понад краєм світу, неначе вони та рід їхній були єдині мешканці землі, призвісники нової, ще не баченої раси — вічно юні чоловіки й жінки, прекрасні, як боги й богині, і всі з дитинним розумом, а він з його сорока вісьмома роками — це позабутий останній паросток іншої раси й породи. Він швидко озирнувся й глянув на жінку обік себе — на це спокійне обличчя, розумні, усміхнені очі, зернясту вже шкіру й скроні, волосся, при корені природної барви, ноги з міріадами тоненьких голубих прожилок під шкірою.

— Ти гарніша за будь-яку з них! — вигукнув він. — Для мене ти гарніша за будь-яку з них!

III

Японець-садівник у капелюсі стукав у шибку, махав рукою й робив усякі гримаси, аж поки місіс Юїнг-старша таки вийшла до нього. В руках він тримав пополудневу газету з заголовком жирними літерами: «ЛЕЛІР ВЛАШТОВУЄ В СУДІ СКАНДАЛ».

— Візьміть оце й прочитайте, поки я пущу воду, — сказав японець.

Але вона відмовилася — вона просто стояла в лагідному погожому світлі сонця, оточена стобарвним і мало не дошкульним цвітінням квітів, і дивилася спокійно на заголовок, не торкаючись газети. Ото й тільки.

— Сьогодні я, мабуть, не переглядатиму газети, — сказала. — Але все одно дякую вам.

Місіс Юїнг повернулася до вітальні. За винятком одного стільця, тут усе було так само, як того дня, коли вона вперше побачила цю кімнату, коли син привіз її сюди й сказав, що це тепер її дім і що невістка та онуки — це тепер її родина. Дуже мало що тут зазнало змін, і про те, що тут змінилося, її син нічого не знав, та й ті зміни сталися так давно, що вона вже й не пам’ятала, коли востаннє клала монету в сховок. За сховок їй правила китайська ваза на поличці каміна. Скільки зібрано було грошей, місіс Юїнг знала до цента, а проте взяла вазу й, сівши на стілець, привезений ще з Небраски, висипала собі на поділ монети разом із заяложеним залізничним розкладом. Розклад був перегнутий на тій сторінці, де вона розгорнула його п’ятнадцять років тому, коли ходила по нього пішки до залізничної каси в місті. То було так давно, що кружальце олівцем довкіл назви найближчої вузлової станції до Юїнга, штат Небраска, тепер уже зовсім стерлося. Але ніяких кружалець їй, власне, й не було потрібно: відстань вона знала з точністю до півмилі, так само як знала ціну квитка до останнього цента. На початку двадцятих років, коли залізниці опинилися в скруті й пасажирські квитки стали дешевшати, жоден маклер не стежив так пильно за рухом цін на зерно та на акції комунальних підприємств, як вона за цінами на квитки та залізничними оголошеннями. Потім ціни нарешті усталилися, і вартість квитка, як виявилося, на тринадцять доларів перевищувала суму, що вона спромоглася заощадити, і то в той момент, коли джерело її доходу вичерпалося. Джерелом тим були її онук та онука.

Коли одного дня двадцять років тому місіс Юїнг вступила в цей дім, перший погляд її на двійко дітлахів був сповнений деякого остраху і водночас жадливості. Вона, може, й стане залежною від них до кінця своїх днів, але дурно хліба не їстиме. Ні, вона не пробуватиме зробити з них другого Айру та Саманту Юїнг, досить їй помилки з рідним сином, котрий через неї втік з дому. Тепер вона порозумнішала й бачила, що нема дітям сенсу проходити крізь ті самі знегоди, яких зазнали їхні батьки: вона тільки візьме те, що було вартісного в її з чоловіком тяжкому житті, чого їх навчило те життя, збережеш, попри все, честь, і мужність, і гордощі, і передасть усе це дітям. І зовсім нема їм потреби терпіти якісь там злигодні, тяжкий труд і розпуку. Вона передбачала, що в неї виникнуть певні тертя з молодою невісткою, але сподівалася підтримки з боку сина. Через рік вона навіть і з чеканням примирилась, бо ж діти були ще малюки. Вона й не тривожилася — . вони ж таки були Юїнги: перший раз зблизька приглянувшись до цих двох дрібненьких облич, ще з неусталеними обрисами, вона сказала, що вони ще маленькі, отож і не схожі ні на кого. Вона не ремствувала, що доводиться чекати. А що син збирається переїздити, вона й не знала, поки він не сказав їй, що купив інший будинок і що цей буде в її користуванні, скільки вона житиме. Вона дивилась, як вони вибиралися, і не казала нічого — ще не пора була. Цілих п’ять років та пора не приходила, і весь цей час вона дивилась, як її син робить гроші, щодалі швидше й швидше, щодалі легше й легше, загрібаючи зі зневажливою легкістю те, чого хіба жалюгідні крихти перепадали її чоловікові, котрий тяжко здобував їх, не поступаючись, проте, ані дрібкою честі, гідності й гордощів, і як він з такою самою легкістю й витрачає ті гроші, розтринькує. На цей час вона вже махнула на сина рукою й давно вже зрозуміла, що вона та невістка — непримиренні й вічні моральні вороги.

Сталося це на п’ятому році їх спільного життя. Одного дня в синовій господі вона побачила, як онук з онукою беруть гроші з материного гаманця на столі. Невістка навіть не знала, скільки в неї там грошей. Коли свекруха сказала їй про крадіжку, вона розсердилася й стала вимагати доказів. Стара в очі звинуватила дітей, а ті спокійно все заперечили. Отоді, власне, й стався в неї розрив із родиною сина — онуків своїх опісля вона бачила тільки тоді, коли їх зрідка привозив до неї Айра, сам приїжджаючи кожного дня.

Були в неї ще з Небраски декілька доларів дрібною монетою — вони збереглися протягом цих п’яти років, бо ж грошей тут вона не потребувала. І от якось вона поклала на видноті одну монету, саме коли поруч були діти, і не встигла й оглянутися, як від грошей не стало й сліду.

Наступного ранку вона спробувала поговорити про дітей з сином. Пам’ятаючи про розмову з невісткою, вона підступила до справи манівцями й завела мову про гроші взагалі.

— Справді, — погодився син. — Я роблю гроші. Роблю їх швидко, поки змога. Я хочу дати своїм дітям розкіш і вигоди, про які мій батько і не мріяв, щоб дитина їх мала.

— Ото ж бо, — сказала вона. — Занадто легко гроші тобі дістаються. Цей край занадто легкий для нас, Юїнгів. Може, він і нічого для тих, хто живе тут цілими поколіннями, не знаю. Але не для нас.

— Проте мої діти народилися вже тут.

— Вони тільки перше покоління. Попереднє покоління побачило світ у небраській хатині, критій дерном, на пшеничному пограниччі. Ще попереднє — в міссурійській рубаній хатині. А ще попереднє — у форті в Кентуккі, коли облогою стояли індіанці. Світ ніколи не був прихильний до Юїнгів. Може, Господь так і хотів.

— Але віднині він буде інакший! — Урочистим тоном промовив син. — І для нас із тобою також. А головне для них.

І це вже було по всьому. Коли син пішов, вона спокійно сіла на тому єдиному небраському стільці, який принесла зі складу — першому стільці, що його купив для неї Айра Юїнг-старший, збудувавши хату. На тому стільці вона заколисувала до сну маленького Айру, а чоловік її, Айра-старший, сидів на іншому стільці, якого власноруч зробив із бочки з-під борошна, сам спокійний і непоступливий, заживаючи свій чесно зароблений сутінковий спочинок поміж двома днями роботи. «Таки вже по всьому», — спокійно сказала вона собі.

Наступна її акція була напрочуд простолінійна. У цьому було щось від чисто піонерського пристосуванства, коли відразу й без ніяких розмов вдавались до того, що скупуваті обставини підкинуть. їй наче вперше в житті випала нагода скористатися з того, що вона здобула, коли віддавала свою молодість і силу зрілих літ розлеглим просторам Небраски, і це не заради того, щоб вижити, а заради того, щоб померти. Нічого парадоксального чи нечесного вона в цьому не бачила. Вона почала випікати тістечка й печиво з продуктів, купованих на синів кредит, і продавала їх онукам за ті дрібняки, які вони діставали від батька чи то тягали з материного гаманця. Той нужденний свій набуток вона ховала у вазу, де лежав і залізничний розклад, і приглядалася, як поволі він росте. Однак за кілька років діти переросли тістечка й печиво, і їй залишилось тільки стежити, як щодалі дешевшають залізничні квитки. Нарешті ціна їх усталилася, на тринадцять доларів

перевищуючи суму її заощаджень. Але й тоді вона не відступилася, навіть тоді.

Багато років тому син хотів дати їй служницю, а вона відмовилась. Місіс Юїнг сподівалася, що коли прийде час, слушна нагода, то син уже ж не відмовить їй бодай у тринадцяти доларах із тих грошей, які вона йому зекономила. А він усе-таки відмовив. «Може, ще не прийшла слушна година» — міркувала вона. — Може, я надто поспішила. Не розважила як слід, — додавала вона подумки, дивлячись на купу дрібних монет у себе на колінах. — А може, це він не розважив гаразд, коли сказав «ні». Може, якби він мав час…»

Вона підвелася, висипала дрібняки назад у вазу й поставила її знов на поличку, глянувши при тім на годинника. Була тільки четверта, до вечері ще дві години. Сонце підбилося високо. Підійшовши до вікна, вона побачила, як миготять та іскряться проти сонця краплі води від розбризкувана. Сонце ще було високо, день — у розповні. Гори височіли стримані й сіруваті проти ясного неба, а під ними лежало стобарвне місто — той край, та земля, які щороку народжували тисячі нових вір, панацей і патентованих ліків, але жодної хвороби, котра б викрила їхню фальшивість. А над тією землею стояли сонячні дні, не зіпсовані дощами чи негодами, однакові й монотонні у своїй красі та безмежжі, незмірні в своєму погідному минулому й нескінченні в своєму погідному майбутньому.

— Залишуся тут і житиму безвік, — промовила вона сама до себе.