II

Мати його жила в Глендейлі, в бунгало, яке він, одружившись, найняв, а пізніше й купив. Тут народились його син і дочка, в цьому бунгало поміж заростів перцевих дерев, квітучих кущів та винограду, що за ними доглядав той самий японець. За будинком розкинувся пагорб, прочесаний і вилизаний у кладовище з кипарисів та мармуру, умовне, наче декорація, й увінчане електричним освітленням червоних ламп, які в імлистій долині Сан-Фернандо горіли розпорошеними тьмяними рубінами, немов по той бік вершини пагорба було не небо, а пекло. Порівняно з його довгим спортивним автомобілем, що в ньому філіппінець читав газету, будинок здавався маленьким. Але іншого вона не хотіла, так само, як не хотіла служниці; машини або телефону, — ця висока, худорлява, ледь згорблена жінка, яку навіть Каліфорнія й дозвільне життя не зробили огряднішою, і яка вічно сиділа на одному з тих стільців, що затялася привезти аж із Небраски. Спершу вона погодилася, щоб небраські меблі стояли на складі, оскільки в них не було потреби (коли Айра з дружиною й дітьми перебрався з цього будинку з інший — не в той, що тепер, а в проміжний, — він купив і нову обстанову, залишивши матері перший будинок повністю умебльованим). Але котрогось дня, Айра навіть не пригадує, котрого саме, він виявив, що один стілець вона принесла зі складу в будинок. Пізніше, відчувши в ній якийсь неспокій, він запропонував, що забере з будинку ці меблі, а натомість привезе їй зі складу, але вона відмовилася, воліючи, щоб небраські меблі лишалися там, де й були. Сидячи отак з плетеною шаллю на плечах, вона здавалася ще більш чужорідною в цьому домі й цій кімнаті, аніж її син у світлому дорогому, вишуканому костюмі, із своєю пляжною засмагою та трохи театральною сивизною на скронях. Вона мало змінилася за ці тридцять чотири роки, так само, як і Айра Юїнг-старший, бо син добре пам’ятав його: той, коли помер, виглядав майже так само, як живий. У міру того, як гурт дернових хатин на небраському пограниччі перетворився на селище, а далі й на місто, зростав тільки легендарний образ батька, досягши розмірів велетня, котрий у якомусь безповоротно минулому, хоч і близькому, часі вийшов голіруч на титанічну боротьбу з безжалісною землею і витривав у тій боротьбі й навіть, можна сказати, переміг. Цей образ, як і в міста, був тінню, що розміром набагато перевищувала сухоребру ґудзувату постать самого батька, та й матері теж, наскільки син пам’ятав їх обох із тої пори. То були двоє людей, що впивалися повітрям, що потребували їсти й спати, як і він, що привели його на цей світ, а проте були чужі йому, наче з іншої раси, двоє людей, що стояли біч-о-біч у безнадійній самотині, немов прибульці з іншої планети, і то не як чоловік та жінка, а як кревні брат і сестра, навіть як двійко близнят, породжених у тих самих пологових муках, бо вони відчували якийсь дивний супокій завдяки цьому духовному гартові й волі та силі витривати.

— Скажи мені ще раз, що це таке, — мовила мати. — Я спробую зрозуміти.

— Отже, це Казімура показав тобі ту кляту газету? — спитав він.

Мати нічого не відповіла — вона не дивилась на нього.

— Ти казав, що вона вже два роки знімається в кіно. І що це задля того вона мусила змінити ім’я, і що вони всі там мусять міняти імена.

— Так. їх там називають статистками. Майже два роки. Бозна навіщо.

— А тепер ти мені кажеш, що це… що це все було задля того, щоб потрапити в картину…

Він почав говорити, а тоді приборкав свою нетерплячку, квапливу нетерплячку, може, з болю чи розпачу, а може, з люті стримав свій голос, тон, стишився:

— Я сказав, що, може, й задля того. Я знаю тільки, що той чоловік має якесь відношення до фільмів, до розподілу ролей. І що поліція застукала їх трьох у зачиненій кімнаті, його, Саманту і ще одну дівчину, і обидві дівчини були голі. Вони кажуть, що він теж був голий, а він каже, що ні. Він у суді заявив, що його ошукали, заманули в пастку, що вони хотіли шантажем примусити його, аби він дав їм ролі у фільмі, що його спокусили туди і влаштували все так, щоб поліція вломилася, саме як вони пороздягаються догола, і що одна з них подала знак з вікна. Може, й так. А може, вони просто собі бавилися, і їх безневинно на тому застукано.

Він сидів непорушний і завмерлий, і тільки лице йому здригнулося, скорчилося в подобу гіркої усмішки — наче від болючого страждання, а чи то просто був усміх, просто лють. Мати все не дивилася на нього.

— Але ж ти казав мені, що вона вже знімалася в картинах. І що це задля того мусила вона змінити…

— Я сказав: статисткою. — Він знову мусив стримати себе, свої розшарпані, ладні вибухнути нерви, приборкати шалений порив нетерплячки. — Як ти не можеш зрозуміти, що змінити ім’я — цього ще замало, аби зніматись у фільмі! І що як туди потрапиш, то це не значить, що там і залишишся? і що мало бути жінкою, щоб там залишитись? І що їх приїжджають туди цілі табуни з кожним поїздом? І то дівчата, молодші й гарніші від Саманти, готові на будь-що, аби тільки зніматись у кіно. Отож і вона так само, як бачиш. Тільки що ті навіть на таке готові, про що вона й не думала. Але що про це говорити! Вона собі сама так постелила, я тільки можу допомогти їй із цього вибратись. Бруду з неї змити я не годен. Та й ніхто не годен. Але я спізнююсь, мушу вже їхати. — Він підвівся, дивлячись згори на матір. — Мені сказали, що ти дзвонила мені вранці. Це через неї?

— Ні, — відказала вона. Тепер вона подивилася вгору на нього. Її ґудзуваті руки легенько заворушились. — Ти колись хотів дати мені служницю.

— Так. П’ятнадцять років тому я гадав, що ти її заслужила. То ти вже передумала? Прислати тобі…

Тепер вона перестала дивитись на нього, хоч її руки не перестали ворушитись.

— То було п’ятнадцять років тому. Це тобі обійшлося б не менш, як по п’ятсот доларів у рік. Тобто всього…

Айра засміявся, коротко й шорстко.

— Хотів би я бачити лос-анджелеську служницю за п’ятсот доларів у рік! Але що…

Він перестав сміятись, дивлячись згори на матір.

— Тобто всього було б не менш, як п’ять тисяч доларів, — сказала вона.

Він дивився згори на матір. Хвильку помовчавши, озвався:

— Ти знову просиш у мене грошей?

Вона не відповіла, навіть не ворухнулася, а її руки й далі тихо торкалися одна одної.

— А-а, ти хочеш виїхати. Хочеш утекти від цього. Я теж хочу! — закричав він, не в силі стриматись цим разом. — Я теж хочу! Але ти не вибирала мене, коли хотіла дитини, — і я теж не вибирав своїх двох, і я мушу терпіти їх так само, як ти мусиш терпіти нас усіх. На це нема ради.

Він уже стримав себе, стояв, відсапуючись і силою волі заспокоюючи себе, хоч голос його звучав ще гостро:

— Куди ти втечеш? Куди сховаєшся від цього?

— Додому, — відказала вона.

— Додому? — повторив він — повторив з якимсь подивом, перше ніж зрозумів це. — Ти повернешся туди? Там, де ті зими, сніги й усе таке? Таж ти не дожила б там і до першого Різдва, як ти цього не розумієш!

Вона не ворушилася і не дивилася на Нього.

— Дурниці, — сказав він. — Це пройде. За місяць ще зо два таких скандали набіжить, і про цей ніхто вже, крім нас, не пам’ятатиме. А грошей тобі не треба. Ти роками просиш у мене грошей, але ж тобі їх не треба. Колись і я сам так бідкався за гроші, тож заприсягся, що коли вже мене на щось більше не стане, то бодай забезпечу тобі таке життя, щоб на гроші й дивитись не потребувала. Але я мушу їхати, у мене справи сьогодні в конторі. Завтра побачимося.

Була вже перша година.

— До суду, — сказав він філіппінцеві, сідаючи в машину. — Боже, як мені кортить напитись!

Він їхав, заплющивши очі проти сонця. Секретар уже скочив на підніжку, поки він устиг збагнути, що машина під’їхала до будинку суду. Секретар, також простоволосий, мав на собі куртку з чистого твіду й чорний светр з високим коміром; чорне було й волосся, прилизане до черепа. Він розгорнув перед Айрою верстку газетної сторінки з порожнім місцем під заголовком: «БАТЬКО ЕЙПРЕЛ ЛЕЛІР». Нижче стояв напис: «АЙРА ЮЇНГ, ПРЕЗИДЕНТ КОМПАНІЇ ПРОДАЖУ НЕРУХОМОГО МАЙНА, БУЛЬВАР ВІЛШІР, БЕВЕРЛІ-ПЛС».

— То ви тільки тридцять відсотків змогли дістати? — спитав Айра.

Секретар був молодий; хвильку він дивився на Айру, його брав якийсь нетерплячий сказ.

— Хай йому всячина, тридцять відсотків — це тридцять відсотків. Вони збираються надрукувати тисячу зайвих примірників і розішлють нашим клієнтам. Газета розійдеться по всьому узбережжю і на схід, аж до Рено. Чого ще ви хочете? Ми ж не можемо примусити їх, щоб умістили під вашим портретом: «Далі дивіться рекламу на чотирнадцятій сторінці»!

Айра знову сидів із заплющеними очима, чекаючи, поки голова його заспокоїться.

— Гаразд, — сказав він. — То вони вже готові?

— Так. Вам треба тільки ввійти досередини. Вони наполягали, щоб це зробити всередині, — кожен, мовляв, гляне й побачить, що це справді суд.

— Гаразд, — сказав Айра.

Він вийшов з машини. Напіврозплющивши очі, Айра у супроводі секретаря піднявся сходинками і ввійшов до будинку. На нього чекали репортер і фотограф, але він їх ще не бачив: він тільки відчув, що його оточила юрба роззяв, здебільшого жінок, як він знав, і ще до нього долинав голос секретаря та полісмена, які розчищали йому дорогу в коридорі, що вів до судової зали.

— Ось тут буде добре, — сказав секретар.

Айра зупинився. Сутінь не так дошкуляла очам, хоч. він їх ще не повністю розплющив. Він просто стояв, чуючи, як секретар із полісменом відтискають назад жінок. Хтось узяв його під руку й повернув. Він слухняно скорився. Зблиснула й сяйнула магнієва стрічка, полоснувши його наболілі очі, немов лезом. Він устиг помітити бліді обличчя, що дивилися на нього з обох боків вузького затлумленого проходу. Міцно заплющивши очі, він обернувся, ступаючи наосліп, але його зупинив голос чергового репортера:

— Хвилинку, шефе. Задля певності клацнемо ще разок.

Цього разу його очі були міцно заплющені. Магній зблиснув, обмив їх, і в його гострому кислому запаху він обернувся й пішов наосліп назад, знов у супроводі секретаря, вийшов на подвір’я й сів у машину. Цим разом він нічого не наказував йому, а тільки мовив:

— Оце б зараз напитись!

їхав він, як і перше, заплющивши очі, поки машина обганяла потік транспорту, що плив за місто, потім помчала рівніше, потужна й міцна; так вони їхали довгенько, аж поки нарешті Айра відчув, що машина вийшла на дорогу, обсаджену пальмами, і сповільнила швидкість. За хвилину машина зупинилась. Швейцар відчинив йому дверцята, звернувшись до нього на ім’я. Хлопчина при ліфті теж назвав його на ім’я і зупинив ліфт на потрібному поверсі, навіть не чекаючи вказівок.

Айра пройшов коридором, постукав в одні двері й уже почав діставати ключа з кишені, коли це двері прочинилися, відслонивши жінку в пляжному халаті поверх купального костюма. В неї теж було фарбоване волосся, в цієї кароокої жінки, що відчинила перед ним двері, щоб його впустити, а тоді їх зачинила, дивлячись на нього з ясною й погідною усмішкою, як може тільки жінка років сорока обдаровувати чоловіка, з яким не одружена й від якого по довгому часі любого й близького співжиття в неї не лишилося ніяких таємниць тілесних і майже ніяких розумових. Щоправда, вона була колись одружена й розвелася; мала вона й дитину, чотирнадцятилітню дочку, яка тепер навчалася його коштом в інтернаті.

Мружачись, Айра подивився на неї, коли вона замикала двері.

— Ти бачила газети? — спитав він.

Вона поцілувала його, не раптово й не палко, а так, наче продовжувала той рух, яким замикала двері, немовби огорнула його власним теплом.

— Я не годен цього зрозуміти! — закричав він раптом. — Маючи такі можливості… Після всього, що я зробив для них…

— Ну, ну, заспокойся, — мовила вона. — Візьми плавки. Поки ти передягнешся, я приготую тобі випити. Щось з їси? Я можу замовити ленч.

— Ні. Я не хочу ніякого ленчу… Після всього, що я зробив для них…

— Ну, заспокойся. Надягни плавки, поки я приготую тобі випити. На пляжі сьогодні буде розкіш.

У спальні на ліжку лежали його плавки й халат. Він переодягся, повісив свій костюм у шафу, де висів і її одяг, де вже висів ще один його костюм і вечірнє вбрання. Коли він повернувся до вітальні, на нього вже чекало питво. Вона піднесла сірники до його сигарети й приглядалась, як він сідає та бере склянку, приглядалась усе з тією самою лагідною, нейтральною усмішкою. Тепер і він почав приглядатись до неї, як вона скинула халата й стала навколішки перед баром, наповнюючи срібну флягу, в пляжному костюмі, модному о тій порі, такому, які були того літа на десятьох тисячах воскових жіночих манекенів у десяти тисячах вітрин, такому, які носило сто тисяч молоденьких дівчат на каліфорнійських пляжах. Він приглядався до неї, як вона стояла навколішки — спина й плечі доволі зграбні й пружні (навіть, правду кажучи, занадто мускулясті — бо вона безнастанно й пильно дбала про фігуру), — але все-таки це була сорокалітня жінка. «Та мені молодої й не треба, — подумав він. — Усі ці молоді дівчата, молоді жіночки, їхні тіла — хай би їх і зовсім не було на землі, хоч би вони й здиміли!» Він висушив склянку ще до того, як вона встигла наповнити флягу.

— Налий мені ще одну, — попросив він.

— Добре, — відказала вона. — Ось тільки приїдемо на пляж.

— Ні. Зараз.

— Виберімся перше на пляж. Уже майже третя. Чи ж так не краще?

— Але ти не думаєш, що мені не можна зараз більше пити?

— Звісно, не думаю, — відповіла вона, ховаючи флягу в кишеню халата і дивлячись на нього знову з тією своєю теплою, легкою і загадковою усмішкою. — Я просто хочу скупатися, поки вода ще не прохолола.

Вони вийшли до машини. Філіппінець і це знав: він придержав для неї дверцята, поки вона сіла за кермо, а сам умостився ззаду. Машина рушила. Вела вона вправно.

— Відхились на спинку й заплющ очі, — сказала вона Айрі. — Може, трохи відпочинеш, поки доїдемо до пляжу. Тоді скупаємось і вип’ємо.

— Не хочу я відпочивати, — відказав він. — Мені й так добре.

А проте він таки знову примружив очі, і знову машина рівно мчала, потужна й міцна, здійснюючи свою денну поїздку через простори цього міста. Якби він час від часу розплющував очі, то бачив би місто в яскравому й лагідному сонячному світлі, що цідилося крізь імлу, — розкидане навмання на цій неродючій землі, немов натрушені на всі боки клапті барвистого паперу, що дивом-дивним ростуть, ніякого коріння не потребуючи: будинки стоять світлі, гарні й барвисті, без підмурівків і фундаментів, заглиблені на лічені дюйми, наскільки земля дала проникнути в себе, сама легша, ніж навіть порох, і у свою чергу лише злегка прикріплена до суцільного й одвічного підґрунтя лави, земля, що її одна добра злива може назавжди змити з очей і з пам’яті людської, так як пожежний шланг змиває геть усе з риштака, — місто майже незліченного багатства, що йому судилося вирости на невеликому шматку субстанції, вартість якої обраховують у мільярдах, але яку можна цілковито знищити у хвилю недбальства таку коротку, що й сірника за той час не погасиш.

— Ти бачився сьогодні з матір’ю, — озвалася жінка. — Вона…

— Так. — Очей Айра не розплющував. — Той клятий японець показав їй газету. Вона знову просила грошей. Я хоч довідався, нащо вони їй. Вона хоче втекти, повернутися до Небраски. Я сказав їй, що теж хочу… Коли б вона поїхала туди, то й до Різдва б не дотягла. Перший же зимовий місяць убив би її. Може, й зими на це не треба було б.

Вона й далі вела машину, й далі стежила за дорогою, але сиділа якось цілком непорушно.

— Так он воно що, — промовила вона.

— Що воно?—Очей він усе ще не розплющував.

— Та навіщо добивалася вона в тебе увесь цей час грошей, готівки. Ти не даєш їх, а вона однаково раз по раз просить.

— То це… — Він розплющив очі й глянув на неї в профіль. І раптом випростався на сидінні. — Ти гадаєш, що вона весь цей час хотіла туди повернутися? Що всі ці роки вона просила в мене грошей саме задля цього?

Вона швидко зиркнула на нього, тоді знову перевела погляд на дорогу.

— А задля чого ж іще? Хіба їй на щось інше гроші потрібні?

— Повернутися? — проказав він ще раз. — До тих морозів, до того міста, того життя, де перша зима напевне б… І вона ж це мусить знати! Ти що, думаєш, вона хотіла померти?..

— Цить, — урвала його жінка. — Тс-сс. Не кажи так. Ні про кого не кажи так.

Вони вже відчули запах моря і мчали тепер униз, до узбережжя. Свіжий солоний вітер обвівав їх, несучи з собою далекий гуркіт прибою. Тепер уже їм видно було його, море, — темну блакить води, що піною накочувалась на білястий вигин пляжу, порябілого від людей.

— Через клуб нема чого їхати, — сказала вона. — Я поставлю машину тут, і ми підемо прямо до води.

Філіппінця вони залишили в машині, а самі зійшли вниз, на пляж. Там було вже

людно, берег здавався барвистим і веселим. Жінка знайшла вільне місце й розстелила свого халата.

— Ну, тепер вип’ємо, — сказав Айра.

— Перше скупайся, — відказала вона.

Він подивився на неї. Тоді повільно скинув халата, а вона розстелила його поруч зі своїм. Він невідривно дивився на неї.

— Не збагну, чи це ти, щоразу хитріша за мене, чи то я просто здаюся на твою волю..

Вона зміряла його ясним і теплим, ніжним і загадковим поглядом.

— Може, те й те. А може, ні те, ні те. Іди скупайся. Поки вийдеш з води, я приготую тобі флягу й сигарету.

Коли він повернувся з води, мокрий, захеканий, — серце йому колотилося важко й швидко, — вона вже тримала напоготові рушника. Він ліг на розстелених халатах, а вона припалила сигарету й відіткнула флягу. Потім і собі лягла, спершись на лікоть. Усміхаючись до нього, заходилася витирати рушником воду йому з волосся й чекала, коли серце його трохи вгамується. Поміж ними й водою, до води й назад, скільки сягало око, раз по раз проходили люди — молодь, юнаки в плавках, дівчата теж майже так само одягнені, бронзові й нескуті тіла. Коли він лежав там, йому здавалося, що вони проходять понад краєм світу, неначе вони та рід їхній були єдині мешканці землі, призвісники нової, ще не баченої раси — вічно юні чоловіки й жінки, прекрасні, як боги й богині, і всі з дитинним розумом, а він з його сорока вісьмома роками — це позабутий останній паросток іншої раси й породи. Він швидко озирнувся й глянув на жінку обік себе — на це спокійне обличчя, розумні, усміхнені очі, зернясту вже шкіру й скроні, волосся, при корені природної барви, ноги з міріадами тоненьких голубих прожилок під шкірою.

— Ти гарніша за будь-яку з них! — вигукнув він. — Для мене ти гарніша за будь-яку з них!