III

Ненсі почала пити каву. І поки пила, тримаючи чашку обома руками, знов чи то заспівала, чи то заплакала. Той звук линув просто в чашку, і кава розхлюпувалася на руки й на сукню Ненсі. Очі її були спрямовані на нас, вона сиділа, спершись ліктями на коліна, тримаючи обома руками чашку, дивилася на нас понад її вінцями і чи то співала, чи плакала.

— Гляньте на Ненсі, — сказав Джейсон. — Вона тепер уже не куховарить у нас, бо Ділсі видужала.

— Та цить же, — сказала Ділсі.

Ненсі тримала обома руками чашку, дивилася на нас і чи то співала, чи плакала, немов було дві Ненсі: одна дивилася на нас, а друга чи то співала, чи плакала.

— Чому ти не попросиш, щоб містер Джейсон зателефонував шерифові? — спитала Ділсі.

Ненсі замовкла, тримаючи чашку в своїх довгих, чорних руках. Вона знов спробувала сьорбнути кави, знов розхлюпала її по руках та по сукні й відставила чашку. Джейсон пильно дивився на неї.

— Не можу проковтнути ні краплі, — сказала Ненсі. — Ковтаю, а кава вертається назад.

— Іди до мене. Фроні тобі постелить, а я також скоро прийду, — сказала Ділсі.

— Хіба його спинить якийсь там чорношкірий? — сказала Ненсі.

— Я не чорношкірий, — сказав Джейсон. — Ділсі, я чорношкірий?

— Мабуть, ні, — сказала Ділсі. Вона дивилася на Ненсі. — Мабуть, таки ні. То що ж ти робитимеш?

Ненсі поглянула на нас. Її очі перебігали швидко, наче вона боялася, що взагалі нічого не побачить, коли не водитиме ними.

Вона дивилася на нас, на всіх трьох водночас.

— Пам’ятаєте ту ніч, коли я спала у вашій кімнаті? — спитала вона.

Вона нагадала, як ми тоді рано прокинулись і почали гратися. Спокійно гралися на її сіннику, аж поки встав батько і треба було готувати сніданок.

— Попросіть маму, хай дозволить мені й сьогодні переночувати у вас, — сказала Ненсі. — Мені навіть не треба сінника. Ми знов будемо гратися.

Говорила з матір’ю Кедді. Джейсон теж пішов з нами.

— Я не хочу, щоб якісь там негри спали в нашому домі, — сказала мати.

Джейсон почав плакати. І не переставав, аж поки мати сказала, що не дасть йому три дні солодкого, якщо він не втихомириться. Тоді Джейсон сказав, що перестане плакати, якщо Ділсі спече шоколадний торт. Батько теж був у кімнаті.

— Чому ти нічого не зробиш? — сказала йому мати. — Навіщо ж тоді в нас існує поліція?

— А чого Ненсі боїться Джезеса? — спитала Кедді, — А ви, мамо, також боїтесь тата?

— Що може вдіяти поліція? — сказав батько. — Де вона шукатиме Джезеса, коли Ненсі його навіть не бачила?

— То чого ж вона боїться? — спитала мати.

— Вона каже, що він тут. Начебто вона знає, що цієї ночі він тут.

— Нащо ж ми платимо податки? — сказала мати. — Я маю лишатися сама у великому будинку, поки ти відводиш якусь там негритянку!

— Але ж ти знаєш, що я не чигаю на тебе з бритвою, — сказав батько.

— Я перестану плакати, коли Ділсі спече шоколадний торт, — сказав Джейсон.

Мати звеліла нам іти геть. А батько сказав, що не знає, чи Джейсон дістане шоколадний торт, але щось інше напевне дістане. Ми вернулися до кухні й переказали все Ненсі.

— Тато велів, щоб ти йшла додому і замкнулася зсередини, тоді не буде чого боятися, — сказала Кедді. — А чого ти боїшся, Ненсі? Джезес розсердився на тебе?

Ненсі знов тримала в руках чашку. Вона впиралася ліктями в коліна, опустивши руки з чаїнкою і втупившись у неї очима.

— За що Джезес так розсердився на тебе? — спитала Кедді.

Ненсі впустила чашку. Чашка не розбилася, тільки вилилась кава, а руки в Ненсі й далі були складені так, ніби вона тримала її. І враз вона знов завела свій чи то спів, чи не спів, тихо, ледь чутно. Ми дивилися на неї.

— Перестань, — сказала Ділсі. — Нічого так розкисати. Посидь тут, а я покличу Верша, щоб провів тебе додому, — сказала Ділсі й вийшла.

Ми дивилися на Ненсі. Плечі в неї трусилися, але вона замовкла. Ми стояли й дивилися на неї.

— Що тобі хоче зробити Джезес? — спитала Кедді. — Його ж немає тут.

Ненсі глянула на пас:

— Правда ж, нам було весело, коли я ночувала у вашій кімнаті?

— Ні, — сказав Джейсон. — Мені зовсім не було весело.

— Бо ти спав у маминій кімнаті, — сказала Кедді. — Тебе з нами не було.

— Ходімо до мене, і нам знов буде весело, — сказала Ненсі.

— Мама не дозволить, бо вже пізно, — сказав я.

— А ви їй не кажіть, — мовила Пенсі. — Скажете завтра, Ь вона не розсердиться.

— Вона нам не дозволить, — сказав я.

— А ви їй тепер не кажіть, — мовила Ненсі. — Нащо їй набридати.

— Вона не казала, що нам не можна йти, — мовила Кедді.

— Бо ми не питали, — сказав я.

— Я скажу їй, коли ви підете, — мовив Джейсон.

— Нам буде весело, — сказала Ненсі. — Тато й мама не лаятимуть, як ви підете до мене. Я стільки на вас робила. Вони не лаятимуть.

— Я піду, — мовила Кедді. — Я не боюся. То Джейсон боїться. Він скаже мамі.

— Я не боюся, — сказав Джейсон.

— Ні, ти боїшся, — мовила Кедді. — Ти скажеш мамі.

— Не скажу, — мовив Джейсон. — Я не боюся.

— Зі мною він не боятиметься, — сказала Ненсі. — Правда, Джейсоне?

— Джейсон розкаже мамі, — мовила Кедді.

Вуличка була темна. Ми звернули на вигін.

— Закладаюся, що коли на нас щось вискочить ззаду з вулички, Джейсон зареве.

— А от і не зареву, — сказав Джейсон.

Ми йшли вигоном. Ненсі розмовляла дуже голосно.

— Чого ти так кричиш, Ненсі? — спитала Кедді.

— Хто, я? — сказала Ненсі. — Ви тільки послухайте цих дітлахів! Квентін, Кедді і Джейсон кажуть, що я кричу.

— Ти так говориш, ніби нас тут п’ятеро, — сказала Кедді. — Ніби тут є ще й тато.

— Хто, я кричу, містере Джейсон? — сказала Ненсі.

— Ненсі назвала Джейсопа містером, — засміялася Кедді.

— Ви тільки послухайте цих дітлахів, — сказала Ненсі, — послухайте, як вони кричать.

— Ми не кричимо, — сказала Кедді. — Тільки ти кричиш і розмовляєш так, ніби й тато…

— Тихше, — сказала Ненсі. — Тихше, містере Джейсон.

— Ненсі знов назвала Джейсона містером…

— Тихше! — сказала Ненсі.

Вона весь час голосно розмовляла, поки ми переходили яр і пролазили крізь огорожу там, де вона завжди пролазила з клунком білизни на голові. Ми підійшли до її халупи. Ми дуже поспішали. Ненсі відімкнула двері. Запах кімнати й запах Ненсі були мов лампа й гніт: вони ніби чекали одне на одного, щоб їх стало чути. Ненсі засвітила лампу, зачинила двері й засунула засув. Вона дивилася на нас і вже не розмовляла так голосно.

— Що ми робитимем? — спитала Кедді.

— А що ви хочете? — сказала Ненсі.

— Ти казала, що нам буде весело, — мовила Кедді.

В халупі Ненсі було ще щось, крім неї і самої халупи. Навіть Джейсон відчував його.

— Я не хочу тут сидіти, — сказав він. — Я хочу додому.

— Ну, то йди, — сказала Кедді.

— Я не хочу йти сам, — сказав Джейсон.

— Зараз ми будемо гратися, — сказала Ненсі.

— У що? — спитала Кедді.

Ненсі стояла біля дверей і дивилася на нас, але очі в неї були порожні, немов нічого не бачили.

— А ви в що хотіли б? — спитала вона.

— Розкажи нам казку, — мовила Кедді. — Ти вмієш розповідати казки?

— Умію, — сказала Ненсі.

— Ну, то розкажи, — мовила Кедді.

Ми дивилися на Ненсі.

— Ти не знаєш ніяких казок, — мовила Кедді.

— Ні, знаю, — сказала Ненсі. — Зараз розповім.

Вона сіла на стілець біля плити. Там було трохи жару, і Ненсі роздмухала його. Навіть знялося полум’я. Вона почала розповідати казку. Вона так розповідала й дивилася на нас, немов і голос, і очі були не її, а чиїсь чужі. Наче вона сама була десь-інде, на щось очікувала в іншому місці, не тут. Вона була десь поза халупою. Голос і тіло Ненсі були тут, та Ненсі, що пролазила під колючим дротом з клунком білизни на голові, який плив над нею, мов повітряна куля, була в халупі. Але тільки голос і тіло.

— …І ось королева підійшла до яру, де сховався лихий чоловік. Підійшла та й каже: «Як би мені перебратися через цей яр», каже…

— Який яр? — спитала Кедді. — Такий, як наш? А чого королева йшла через яр?

— Щоб попасти додому, — сказала Ненсі. Вона дивилася на нас. — їй треба було перейти яр, щоб швидко попасти додому й засунути на засув двері.

— А чого вона хотіла швидко попасти додому й засунути на засув двері? — спитала Кедді.