II
Ділсі й далі хворіла, і ми щовечора проводили Ненсі, аж поки мати не витерпіла.
— Доки це буде? — сказала вона. — Лишаєш мене саму в такому великому будинку, щоб провести додому негритянку, бо вона, бач, боїться!
Ми поклали для Ненсі в кухні сінник. І якось уночі прокинулись від дивного звуку. З темряви під сходами долинав чи то спів, чи плач. У материній кімнаті горіло світло, і ми почули, як батько вийшов у хол, тоді рушив до бічних сходів. Ми з Кедді також вийшли в хол. Підлога там була холодна, нам аж ноги почало судомити, поки ми дослухалися до того звуку. То був наче спів, а наче й не спів, як часто в негрів.
Потім він стих, ми почули, що батько спускається бічними сходами, і теж підійшли до поруччя. Звук почувся знов, неголосний, уже з самих сходів, і ми побачили десь посеред них проти стіни очі Пенсі. Вони світилися, ніби в кішки, немов біля стіни причаїлася величезна кішка й дивилася на нас. Коли ми спустилися до Ненсі, вона знов замовкла. Ми стояли з нею, аж поки батько вийшов з кухні з пістолетом у руці. Потім він ще раз вернувся в кухню, вже з Ненсі, і вони взяли звідти її сінник.
Ми розіслали сінник у своїй кімнаті. А коли в матері погасло світло, знов побачили очі Ненсі.
— Ненсі! — пошепки покликала Кедді. — Ти спиш, Ненсі?
Ненсі щось шепнула у відповідь, я не дочув, що саме. Шепіт долинув десь із темряви, невідомо звідки, наче виник сам собою, а Ненсі там зовсім і не було; а її очі я бачив тому, що ще на сходах вони відбилися в моїх зіницях, як, буває, подивишся на сонце, а тоді зажмуришся і однаково бачиш ясну цятку, хоч повіки й заплющені.
— Господи, — зітхнула Ненсі. — Господи.
— То був Джезес? — спитала Кедді. — Він хотів залізти до кухні?
— Господи, — сказала Ненсі. Так протягло: «Гос-с-с-с-споди», поки звук не згас, як гасне сірник або свічка.
— Ти нас бачиш, Ненсі? — прошепотіла Кедді. — Ти також бачиш наші очі?
— Я тільки негритянка, — сказала Ненсі. — Бог знає, бог знає…
— Що ти там бачила на кухні? — прошепотіла Кедді. — Що то хотіло влізти?
— Бог знає, — сказала Ненсі. Ми бачили її очі. — Бог знає.
Ділсі одужала й заходилась готувати обід.
— Ти б краще полежала ще день чи два, — сказав батько.
— Навіщо? — сказала Ділсі. — Якщо я ще хоч день полежу, тут усе перевернуть догори дном. Ану гайда звідси, дайте мені навести лад у моїй кухні!
Вечерю теж готувала Ділсі. І якраз, коли зайшло сонце, в кухні з’явилася Ненсі.
— Звідки ти знаєш, що він вернувся? — спитала Ділсі. — Ти ж його не бачила?
— Джезес — чорношкірий, — сказав Джейсон.
— Я відчуваю, — відповіла Ненсі. — Відчуваю, що він причаївся в яру.
— Оце тепер? — спитала Ділсі. — І тепер він у яру?
— Ділсі також чорношкіра, — сказав Джейсон.
— Хоч з’їж що-небудь, — сказала Ділсі.
— Нічого мені не хочеться, — сказала Ненсі.
— А я не чорношкірий, — сказав Джейсон.
— Випий кави, — сказала Ділсі й налила Ненсі чашку кави. — Ти знаєш, що він сьогодні там? Звідки ти можеш знати, що він саме сьогодні в яру?
— Знаю, — сказала Ненсі. — Він там, вичікує. Недарма ж я стільки з ним прожила. Я знаю, що він зробить, ще коли він і сам не знає.
— Пий каву, — сказала Ділсі.
Ненсі піднесла чашку до рота і дмухнула на каву. Рот у неї віддувся, мов у гадюки, і став як гумовий, ніби вона здмухнула весь колір із своїх губ у каву.
— Я не чорношкірий, — сказав Джейсон. — А ти чорношкіра, Ненсі?
— Я нещасне створіння, — сказала Ненсі. — А скоро стану нічим. Піду туди, звідки прийшла.
