IV

Увесь цей день негр служник Ісетібеги, заховавшись у стайні, стежив, як помирає ватаг. Негр походив з Гвінеї і мав років під сорок. У нього був плаский ніс і маленька кругла голова, трохи почервонілі внутрішні кутики очей; широкі квадратні зуби з синяво-рожевими яснами були випнуті вперед. Якийсь торговець рабами вивіз його з Камеруну ще чотирнадцятирічним хлопцем, і зуби у нього так і лишились непідпиляні. Відтоді він пробув двадцять три роки служником Ісетібеги.

Того дня, коли Ісетібега занедужав, служник смерком повертався в негритянський виселок. У цю неспішну годину в усіх хатинах готували вечерю, і від дверей до дверей ширився запах усюди однакового м’яса та хліба. Готуванням їжі заклопотані були жінки, а чоловіки, збившись у гурт при вході до вулички, дивилися, як служник повільно спускається схилом від будинку, обережно переставляючи босі ноги в непевному присмерку. Чоловікам здавалося, що очі його трохи світяться.

— Ісетібега ще не помер, — мовив старший.

— Не помер, — озвався служник. — Хто не помер?

У сутінках їхні обличчя здавалися такими самими, як і в нього, і різниця віку стала непомітною, і думки заховалися у непроникній глибині за цими обличчями, схожими на посмертні маски з мавп. Терпкий запах вогнищ і готованої їжі повільно плив у сірому присмерку, ширячись понад вуличкою і голими негренятами в пилюці мовби з якогось іншого світу.

— Якщо він переживе захід сонця, то дотягне й до світанку, — озвався один.

— Хто це каже?

— Так кажуть.

— Атож. Так кажуть. Але ми знаємо лиш одне.

Вони все дивились на служника, що стояв серед них. Очі його трохи світилися, дихав він поволі й глибоко. На голих його грудях краплинами виступив піт.

— Він знає. Він сам знає.

— Нехай барабани скажуть.

— Атож. Нехай барабани скажуть.

Барабани заговорили, коли вже стемніло. Вони були з видовбаних кипарисових стовбурів і зберігалися у схованці на дні видолинка. Чому їх так переховували, ніхто не знав. Негри закопали барабани в намулі понад трясовиною, і охороняв їх чотирнадцятирічний хлопець, недоросток і німий зроду. Під хмарою москітів він просиджував навпочіпки цілі дні у багнищі, і єдиною його одежею був шар багна — ним він боронився від комашні. На шиї в нього висіла ликова торбинка із свинячим ребром, на якому чорніло кілька волокнинок м’яса, та дротяний нашийник з двома шматками лускуватої кори. Пускаючи слину, він мурмотів щось у стиснуті коліна; час від часу з кущів позаду нього нечутно виходили індіанці, зупинялись на хвилинку-другу, приглядалися до хлопця і відходили, а він так і не помічав їх.

З сінника в стайні, де служник лежав, ховаючись, ізвечора й пізніше, йому добре чутно було барабани. Вони бумкали за три милі, але він чув їх так, наче це діялося тут-таки під ним, у самій стайні. Йому здавалося, наче він бачить і багаття, і чорні руки, що мелькають на тлі полум’я, мідно поблискуючи. Тільки полум’я там не було. І світла було не більше, ніж тут, де він лежав на закуреному сіннику, і де щурячі лапки вигравали шелестливі арпеджіо на обтесаних сокирою теплих старезних кроквах. Єдиний вогонь, що там був, це курне багаттячко від москітів, за яким навпочіпки сиділи жінки з важкими обвислими персами, тулячи ротами хлопчиків-немовлят до своїх набряклих від молока пипок, — сиділи задумані й глухі до барабанного гуркоту, і вогонь означав для них життя.

Зате вогнище горіло в хатині при мурованій стіні, де помирав у колі своїх дружин Ісетібега, лежачи під прив’язаними канделябрами і підвішеним ліжком. Негрові було видно дим, а якраз перед самим заходом сонця він побачив, як знахар у скунсовій безрукавці вийшов на передню частину палуби й запалив дві обмащені глиною палички.

— То він ще не помер, — проказав негр у шелесткий морок сінника, сам собі відповідаючи, — він чув, як перемовлялися між собою два голоси, обидва його власні:

— Хто не помер?

— А ти помер.

— Атож, я помер, — сказав він тихо.

Йому захотілось бути там, де барабани. Він уявив собі, як вихоплюється з кущів і вистрибує серед барабанів на своїх голих, худих, намащених жиром невидимих ногах. Проте він не міг цього зробити, бо такий стрибок виносить людину з життя туди, де смерть: вона сама поривається назустріч смерті і все-таки не помирає, бо смерть забирає людину лиш тоді, коли життя її доходить кінця, коли воно вже ледь жевріє — смерті треба настигнути людину ззаду, але ще за життя.

Тонкий шерех щурячих лапок завмирав легенькими повівами уздовж крокв. Раз колись він з’їв щура. Ще тоді, коли його, зовсім підлітка, везли до Америки. Судно пливло в тропічних широтах, і негри дев’яносто днів просиділи у міжпалубному приміщенні заввишки в три фути, чуючи, як нагорі п’яний капітан родом з Нової Англії наспівно вичитує з якоїсь книжки, — лише через десять років він дізнався, що то була Біблія. Присівши навпочіпки на сіннику, він наче наяву бачив ту пригоду: цивілізований завдяки спілкуванню з людиною щур утратив природну вправність руху й окомір, і негр простяг руку й запросто схопив його, а тоді повільно з’їв, дивуючись, як це взагалі щури могли тут уціліти. У той час на ньому була тільки довга біла сорочка, що дав йому торговець рабами (він же й диякон унітаріанської церкви), і розмовляв він лише рідною говіркою.

А тепер він був голий, коли не брати до уваги бавовняних штанів, що їх індіанці купували в білих, та амулета на ремінці, яким він був підперезаний. Амулет складався з половинки перламутрового лорнета — Ісетібега привіз його з Парижа — і черепа мокасинової змії. Ту змію негр сам убив і всю з’їв, крім отруйної голови. Він лежав на сіннику, дивився на будинок, на пароплав, прислухався до барабанів і уявляв, що це й він там, серед тих барабанів.

У стайні негр пролежав цілу ніч. А вранці побачив, як з будинку вийшов знахар у скунсовій безрукавці, сів на свого мула й поїхав; негр застиг нерухомо і тільки дивився, як улягається пилюка, збита копитами обережного мула, а тоді раптом помітив, що він ще дихає — його вразило, що він і досі дихає і потребує повітря. Потім він знову ліг і став мовчки дивитись, так само не рухаючись, — білки його очей трохи світились, але спокійним світлом, дихання було легке й розмірене. Він побачив, як вийшов Луї Брусниця і глянув на небо. Вже зайнявся ранок, і стало видно, що на палубі сидять навпочіпки п’ятеро індіанців у святкових убраннях; до полудня їх зійшлося вже двадцять п’ять чоловік. Надвечір вони викопали довгий рів, в якому смажитиметься м’ясо й пектиметься картопля. На цей час зібралося вже до сотні гостей — стриманих, спокійних і терплячих, незважаючи на свої незвичні європейські вбрання, — і негр побачив, як Брусниця спочатку вивів із стайні кобилу Ісетібеги й припнув до дерева, а тоді вийшов з будинку зі старим гончаком, що звичайно лежав біля стільця ватага. Гончака він теж прив’язав до дерева, і той сів там, поважно розглянувся по обличчях індіанців і завив. Собака все ще вив, коли зайшло сонце, і негр зліз по задній стіні стайні й спустився у видолинок, де протікав струмок. Там уже панував присмерк. Тоді він кинувся бігти. Він чув ззаду виття гончака, а біля самого струмка на бігу проминув іншого негра. Двоє чоловіків, один стоячи, а другий біжачи, зиркнули на мить один на одного так, наче їх розділяли цілі світи. Запала суцільна темрява, а він усе біг, стуливши рота, стиснувши кулаки, ритмічно роздимаючи широкі ніздрі.

Він біг у темряві. Місцевість була йому добре знайома, він часто полював тут з Ісетібегою, їдучи слідом лиса чи дикого кота на мулі поруч з ватагом, що був верхи на коні, — він так само добре знав цю місцевість, як і ті, хто його переслідуватиме. Їх він уперше побачив другого дня надвечір. Доти він пробіг тридцять миль видолинком в один бік і вже встиг повернути назад за течією струмка; тепер він заліг у заростях дерев і звідти вперше побачив переслідувачів. Було їх двоє — вони йшли в самих сорочках та солом’яних брилях, а свої дбайливо згорнені штани несли під пахвами; зброї при собі вони не мали. Літнього віку, череватеньким, рухатись швидко їм було не під силу; мине годин з дванадцять, поки вони здужають повернутись до того місця, де він зараз лежить.

— Тож до півночі можна відпочивати, — сказав негр. Він був так близько від селища, що відчував дим тих вогнищ, на яких готували їжу, і в негра промайнула думка: це ж він, мабуть, голодний, адже майже півтори доби й у нього ріски в роті не було. — Але ще більш мені треба відпочити, — сказав він сам до себе. Він раз у раз нагадував собі це, лежачи в заростях, бо від намагання відпочити, від втоми й поспіху, з яким він рвався до відпочинку, серце його калатало так само сильно, як перед тим від бігу. Здавалося, він забув, як відпочивати, і шести годин буде замало й на те, щоб відпочити, і навіть на те, щоб згадати, як це робиться.

Коли смеркло, він знову звівся на ноги. Спершу він думав іти цілу ніч спокійно й розмірено; все одно йому ж нікуди поспішати, але тільки-но рушив, як одразу погнав щодуху, захекуючись, широко роздимаючи ніздрі в задушливій дошкульній темряві. Він пробіг так наосліп добру годину, втратив уже напрямок і раптом зупинився; трохи перегодом він відрізнив від ударів власного серця стукіт барабанів. До них було десь так зо дві милі, не більше. Він подався в той бік і йшов, аж поки відчув їдкий запах курного вогнища. Коли він вийшов з гущини, барабани не змовкли, і тільки старший підступив туди, де втікач, відсапуючись, стояв у пасмі диму, — його ніздрі роздималися й спадали, а очі на обліпленому багнюкою обличчі тьмяно поблискували в такт із диханням, немов блиск цей залежав від роботи легенів.

— Ми так і думали, що ти прийдеш, — сказав старший. — А тепер іди далі.

— Іти?

— Попоїж і йди. Мертвому не можна бути серед живих, ти сам знаєш.

— Еге ж, знаю.

Вони не дивились один на одного. Барабани не змовкали.

— Їстимеш? — запитав старший.

— Я не голодний. Удень я зловив кроля і з’їв, поки лежав у заростях.

— Тоді візьми з собою трохи печені.

Він узяв шматок м’яса, загорнений у листя, і знову спустився до струмка у видолинку. Невдовзі звуки барабанів стихли. Розміреною ходою він ішов до самого світанку.

— Я маю дванадцять годин, — сказав він. — А то й більше, бо ж по сліду вони йшли вночі.

Присівши навпочіпки, він з’їв м’ясо і руки витер об стегна. Тоді підвівся, скинув штани, присів біля драговиння, обмастив себе всього багнюкою — лице, руки, тулуб, ноги — і, знову вмостившись навпочіпки, схилив голову на стиснуті коліна. Коли вже зовсім розвидніло, він відступив далі в болото, присів там знову та так і заснув. Не снилось йому нічого. Але добре, що він забрався в глушину, бо, прокинувшись раптом серед білого дня, коли сонце підбилося вже високо, він побачив двох індіанців. Вони стояли навпроти того місця, де він ховався, череватенькі, дорідні, добродушні на вигляд, трохи кумедні в тих своїх солом’яних брилях та довгополих сорочках; дбайливо згорнені штани індіанці все так само тримали під пахвами.

— Ну й стомлива робота, — озвався один з них.

— Я б волів оце вдома у холодку посидіти, — сказав другий. — Але ж там чекає Чоловік, поки зможе зійти в землю.

— Атож.

Вони спокійно огледілись. Один індіанець нахилився і зняв клубок реп’яхів з подолу сорочки.

— Клятий негр, — мовив він.

— Атож. Від них самий тільки клопіт та морока.

Вилізши пополудні на вершок дерева, негр подивився на селище. Тіло Ісетібеги лежало в гамаку між двома деревами, до яких були прив’язані кінь і собака, на галявині перед пароплавом повно було возів та візків, запряжних та верхових коней, мулів, а жінки з малими дітьми, старі жінки й чоловіки поприсідали строкатими купками вздовж рову, де смажилися цілі туші й повільно курився густий дим. Чоловіки й старші хлопці всі вже мусили бути у видолинку — старанно позгортавши свої святкові вбрання й встромивши їх у розгілля дерев, вони, мабуть, подались у погоню за ним. Однак таки не всі: невеликий гурт чоловіків він побачив біля дверей будинку, тобто пароплавного салону; трохи згодом ті чоловіки винесли надвір Мокетубе на ношах з оленячої шкіри та жердин хурмового дерева. Із свого високого листяного сховку негр, що на нього лаштували ці лови, незворушно дивився, як наближалась його неминуча загибель, і вираз його обличчя був так само непроникний, як і в Мокетубе.

— Ага, — тихо промовив він. — Отже, й він піде. Той, чиє тіло вже п’ятнадцять років мертве, — він теж піде.

Десь надвечір він зіткнувся лице в лице з одним індіанцем. Вони обидва були на протилежних кінцях кладки через багнистий потік — негр високий, худий, жилавий, невтомний і пройнятий розпачем, індіанець— дорідний і добродушний, живе втілення цілковитої і крайньої нехоті до будь-якого зусилля. Індіанець не ворухнувся і ані звуком не озвався; він стояв на колоді й дививсь, як негр хлюпнувся в потік, виплив на другий берег і, затріщавши галуззям, зник у чагарях.

Перед самим заходом сонця негр лежав за поваленим деревом. По колоді повільно посувалася вервечка мурах. Він брав їх одну по одній і неквапливо їв, наче між іншим, як ото гість за обідом знічев’я куштує солоні горішки. Мурахи теж були солоні, і від них у роті набігало повно слини. Він їв їх не хапаючись і дивився, як з упертою і моторошною неухильністю вервечка посувається по колоді до своєї неминучої загибелі. Він не їв нічого цілий день, і під маскою присохлої багнюки на обличчі було видно тільки очі, як вони невпинно бігали в червоних обідках.

При заході сонця, коли він повз берегом струмка, щоб схопити жабу, його несподівано тупим лінькуватим ударом ужалила в передпліччя мокасинова змія. Удар був незграбний і залишив йому на руці два довгі порізи, як від бритви, а сама змія впала, відштовхнувшись від руки, розлючена й на мить зовсім наче безпорадна від власної неоковирності та шаленої злості.

— Вітаю тебе, предку! — сказав негр.

Він доторкнувся до голови змії і став дивитись, як вона вдруге вжалила його в руку, тоді втретє — удари були тупі, дряпучі й незграбні.

— Це тому, що я не хочу вмирати, — сказав він і повторив: — Що я не хочу вмирати. — У спокійному голосі його повільно наростав тихий подив. Так, наче тільки вимовивши ці слова, він збагнув свою жагу до життя, збагнув глибину й силу цього бажання.

V

Мокетубе взяв пантофлі з собою. Він не міг довго мати їх на ногах, коли рухався і навіть коли, поколихуючись, напівлежав у ношах, отож вони спочивали в нього на колінах, на килимку з оленячої шкіри — приношені й потріскані пантофлі, вже трохи скривлені, лак на них облупився, не стало пряжок на передках, і тільки підбори були ще червоні, — пантофлі лежали на його опасистому ледь живому тілі, що простяглося майже навзнак. І цілий той день носії, чергуючись між собою, терпляче тягли по болотах і тернистих чагарях злочин у погоні за жертвою злочину. Для Мокетубе це, певно, було так, наче його, безсмертного, волокли через пекло приречені духи тих, які за життя жадали йому погибелі, а, померши, стали мимовільними співучасниками його мученицької долі.

Коли перепочивали часинку, ноші ставили посеред гурту індіанців, що сідали навпочіпки, і Мокетубе застигав з заплющеними очима, умиротворений нарешті, хоча й сповнений передчуття неминучих дальших страждань. Тоді він ненадовго міг побути в пантофлях, що їх насилу натягував на його великі, недужі одутлі ступні хлопчак-служка. Обличчя Мокетубе набирало тоді трагічного й покірливого виразу і ставало глибоко зосередженим, як у людей з розладом шлунка. Потім рушали далі. Мокетубе не озивався і не подавав ніяких ознак життя чи то внаслідок своєї хронічної апатії, чи, може, завдяки таким високим чеснотам, як мужність або стійкість духу. Згодом ноші ставили на землю, і носії заглядали ватагові в лице, завмерле, як у ідола, жовте і все в краплинах поту. Тоді звичайно Три Коші або індіанець на ім’я Син Двох Батьків казав:

— Стягни їх. Шану йому віддано.

Пантофлі скидали з ватага. Обличчя Мокетубе не змінювалося, але тільки тоді помітним ставав його віддих, що виходив з безбарвних уст із якимось ніби хлипанням, а індіанці тим часом знову присідали навпочіпки, поки прибували розвідувачі та гінці.

— Ще нема?

— Нема. Він іде на схід. Надвечір добереться до гирла Тіпагу. Тоді поверне назад. Завтра ми зможемо його взяти.

— Маймо надію. Бо й так затяглося.

— Атож. Сьогодні вже четвертий день.

— Коли помер Дум, на це пішло тільки три дні.

— Але той чорний був старий. А цей молодий.

— Еге ж. Добряча гонитва. Якщо завтра його візьмемо, я виграю коня.

— Може, и виграєш.

— Еге ж. Марудна це робота.

Того дня в селищі скінчилася вся їжа. Гості роз’їхались по домівках і повернулися з запасами харчів на цілий тиждень. Того ж таки дня почав смердіти Ісетібега — коли перед полуднем стало спекотно й повіяв вітер, сморід рознесло далеко в обидва кінці видолинку. Негра, однак, не зловили ні в той день, ні в наступний. Надвечір шостого дня прибули розвідувачі й доповіли, що знайшли сліди крові.

— Він поранився.

— Маймо надію, що не сильно, — сказав Три Коші. — Ми ж не можемо послати з Ісетібегою такого, що не придасться йому ні до чого.

— Або такого, що його сам Ісетібега муситиме доглядати, — докинув Брусниця.

— Ми не знаємо, — сказав розвідувач. — Він заховався. Заповз назад у болото. Але ми розставили людей.

Тепер ноші понесли бігцем. До місця, де негр забрався в болото, була з година дороги. В поспіху й метушні забули, що на Мокетубе пантофлі, і коли дісталися на край болота, він знепритомнів. З ватага стягли пантофлі й привели його до пам’яті.

Коли смеркло, болото оточили. Індіанці сиділи навпочіпки під хмарою мошви та москітів, а низько над західним обрієм горіла вечірня зоря, і на небі вже висіялися сузір’я.

— Дамо йому час, — казали вони. — Завтра — це тільки інша назва для сьогодні.

— Атож. Даймо йому час.

Вони змовкли і втупились у темряву, в напрямку болота. Трохи згодом гамір там стих, і невдовзі з темряви постав розвідувач.

— Він пробував вирватись.

— Але ви завернули його назад?

— Він сам завернув. Ми злякались були на мить, усі троє. Ми чули, що він повзе поночі, але чули й щось інше, тільки не знали, що то таке. Отож ми й злякались, поки він не пояснив нам. Він просив, щоб його там і забили, бо темно і він не побачить у обличчя того, хто підійде. Але цей запах — то було щось інше, і він пояснив нам. Його вжалила змія. Два дні тому. Рука спухла й почала смердіти. Тільки цей запах, що ми тепер чули, — то було щось інше, бо опух уже зійшов і його рука зробилась маленька, як у дитини. Він нам показав. І ми її помацали, всі троє — вона зробилась маленька, як у дитини. Він просив, щоб йому дали топірця відрубати собі руку. Але завтра — це те саме сьогодні.

— Атож. Завтра — це сьогодні.

— Ми трохи були злякалися. Але він вернувся назад у болото.

— Це добре.

— Атож. Ми були злякалися. Сказати Чоловікові?

— Я подивлюся, — відповів Три Коші.

Він відійшов. Розвідувач, сидячи навпочіпки, знову почав розповідати про негра. Три Коші повернувся.

— Чоловік каже, що це добре. Можеш вертатися на своє місце.

Розвідувач подався назад у гущину. Індіанці сиділи навпочіпки довкола нош, вряди-годи поринаючи в дрімоту. Після півночі їх розбудив негр. Він заходився кричати й розмовляти сам із собою, різкий голос його несподівано вирвався з темряви, а потім замовк. Почало світати. Лопотячи крильми, по блідо-жовтому небу повільно пролетів білий журавель. Три Коші вже не спав.

— Ходімо, — сказав він. — Настало сьогодні.

Двоє індіанців подалися на болото, шелестячи очеретом. Коли вони наблизилися до негра, він заспівав, і вони зупинилися. Їм було видно, як він, голий, обліплений багнюкою, сидить на колоді й співає. Вони тихенько присіли навпочіпки, поки він скінчить. Негр співав щось своєю рідною мовою, піднісши обличчя до сонця на сході. Голос його був ясний і звучний, і вчувалося в ньому щось дике й сумне.

— Даймо йому час, — сказали індіанці. Сидячи навпочіпки, вони терпляче дожидали ще якусь хвильку.

Коли він скінчив співати, індіанці підступили до нього. Негр звів на них погляд через плече. Лице його покривала маска з потрісканої багнюки; очі налилися кров’ю, губи порепалися, ще дужче випнулися широкі квадратні зуби. Для присохлої маски на обличчі було замало місця, наче, наклавши її, він страшенно схуд; ліву руку він тулив до грудей. Від ліктя й до низу вона була обмащена чорною багнюкою і вже й на руку не схожа. Вони чули, яким гіркуватим духом відгонить від негра. Він спокійно дивився на них, аж поки один з індіанців торкнув його за плече.

— Ходімо, — сказав індіанець. — Ти добре бігав. Тобі нема чого соромитись.

VI

Коли цього ясного й моторошного ранку вони підходили до селища, негр почав водити очима, як кінь. З рову, де смажилося м’ясо, низько над землею стелився дим, сповиваючи й гостей, що в яскравих, цупких та незручних убраннях сиділи навпочіпки й чекали і на подвір’ї, і на палубі пароплава — жінки, діти, старі. По видолинку розіслали гінців, а одного прислали наперед сюди, тож тіло Ісетібеги вже перенесли до могили, разом з конем та собакою, хоча запах його смерті ще не розвіявся біля будинку, де він проводив свої дні за життя. Гості потроху теж сходилися до могили, коли на схилі пагорба стало видно ноші з Мокетубе, що їх несли вгору індіанці.

Негр був серед них найвищий, його високо посаджена кругла голова, обліплена багнюкою, підносилася над ними всіма. Він дихав важко, немовби відчайдушне напруження цих шести сповнених небезпеки й відчаю днів аж тепер навалилося на нього, і хоч вони йшли поволі, голі пошрамовані груди в негра тяжко здіймалися й опадали під щільно притуленою до тулуба лівою рукою. Він раз у раз поводив очима то в один бік, то в другий, наче нічого не бачив, наче не міг охопити поглядом того, на що дивився. Рот його був трохи розкритий, і видніли великі білі зуби; він почав захекуватись. Гості, що вже збиралися біля місця поховання, зупинялись і пристоювали, оглядалися на ноші з почтом, у декого були шматки м’яса в руках, а негр дивився на їхні обличчя безтямним, напруженим і неспокійним поглядом.

— Може, ти спершу попоїси? — спитав Три Коші. Він мусив сказати це двічі.

— Так, — відповів негр. — Справді. Я хочу попоїсти. Ззаду вже почала натискати юрба; ці слова переказували тим, хто був найдалі:

— Він спершу попоїсть.

Підійшли до пароплава.

— Сідай, — сказав Три Коші.

Негр сів на краю палуби. Він важко хекав, груди його здіймалися й опадали, голова безупинно хилиталася з боку на бік, білки очей поблискували. Здавалося, він нічого не бачить не тому, що зір у нього пригас, а тому, що його охопила безнадія. Йому принесли їжу, і всі стали спокійно дивитись, як він силкується їсти. Він поклав шматок у рот і спробував жувати, але напівпережована маса почала виступати з кутиків рота й спливати йому на підборіддя й груди, і через якусь хвилину він перестав жувати і так і сидів, голий, покритий засохлою багнюкою, — миска на колінах, рот з недожованою їжею розтулений, очі широко розплющені й неспокійні, дихання нерівне й натужне. Індіанці вичікувально дивились на нього, терплячі й невблаганні.

— Ходім уже, — сказав нарешті Три Коші.

— Води, — озвався негр. — Я хочу води.

Джерело було трохи нижче по схилу, з боку негритянських хатин. Землю помережили полуденні тіні — о цій мирній годині Ісетібега мав звичай дрімати на своєму стільці, чекаючи обіду та довгого пообіднього сну; для його служника-негра наставала тоді вільна пора. Він сідав на порозі кухні й балакав з жінками, що готували їжу. За кухнею тяглася низка негритянських осель, тихих і мирних, де жінки перебалакувалися через вуличку та дим з хатин стелився понад негренятами, що в пилюці скидались на ляльок із чорного дерева.

— Ходімо, — сказав Три Коші.

Негр ступав поміж індіанців, вищий за всіх їх. Гості прямували туди, де чекав Ісетібега з конем та собакою. Негр безупинно хилитав високо піднесеною головою, груди його тяжко здіймалися.

— Сюди, — сказав Три Коші. — Ти ж хотів пити.

— Так, — відповів негр. — Так. — Він подивився назад, на будинок, тоді вниз, на хатини, де сьогодні не горіло жодне вогнище, жодного обличчя не видно було в дверях, жодного негреняти в пилюці. Дихав він натужно. — Вона вжалила мене сюди, дряпонула через усю руку — раз, удруге й утретє. Я сказав: «Вітаю тебе, предку!»

— Сюди ось, — сказав Три Коші.

Високо підносячи коліна й закинувши назад голову, так наче він працював на тупчаку, негр розпачливо силував себе йти, але ніяк не міг зрушити з місця. Його очі горіли диким напруженим блиском, як то буває в очах коня.

— Ти хотів пити, — сказав Три Коші. — Ось вода.

Біля джерела висіла тиква. В неї набрали води, дали негрові й стали дивитись, як він намагається пити. Очі його все бігали, коли він повільно нахиляв посудину до покритого багнюкою обличчя. Індіанці дивились, як ходить у нього на шиї борлак і як іскриста вода каскадом збігає обабіч тикви на підборіддя й на груди. Потім посудина спорожніла.

— Ходімо тепер, — сказав Три Коші.

— Зараз, — відповів негр.

Він зачерпнув у тикву води, підніс її до обличчя і знов почав нахиляти; очі його безупинно бігали. І знов усі дивились, як рухається в нього борлак, а невипита вода, розбиваючись на безліч цівок, спливає по підборіддю і струменить по голих грудях. Вони чекали, терплячі, поважні, достойні, невблаганні — члени племені, гості й рідня небіжчикова. Потім води не стало, хоча спорожніла тиква перехилялася дедалі вище дном, а чорний борлак марно робив ковтальні рухи, коли вже й ковтати не було чого. З грудей негра впав до його закаляних ніг шматок розмоклої багнюки, і чути було, як у порожній посудині гуде його хрипке дихання: «Хек, хек, хек».

— Ходімо, — сказав Три Коші.

Він узяв тикву з негрових рук і повісив її біля джерела.