Свого добився
Він переступив поріг мого кабінету. Зіщурився:
— Здоров! Не впізнаєш?
— Чого. Впізнаю. Петро. Здоров! Сідай.
— Оце приїхав… А ти зажирів…
Я оглянув Петра з ніг до голови. Його надутий живіт, обвисле підборіддя. Тоді повів рукою по своїх ребрах. Сказав:
— Жартуй, жартуй.
— Які тут жарти. Ти в столиці. Маєш окремий кабінет. А твій колишній однокласник Петро Зубець — на низах.
— Скрізь потрібні руки. Кожна робота почесна, якщо вона чесна.
— А чому ти не залишився в селі?
— Як чому? Закінчив школу. Інститут. Послали сюди, тут Опрацюю.
— Заливай, заливай. Десь мав добру руку. Ось чому я не потрапив до Києва? Чого не маю окремого кабінету? А ти що, розумніший за мене? Що, ти маєш ліпшу голову? Так же алгебру списував, як і я… А тепер ось зажирів… Забув своїх…
Мені стало ніяково. Я сказав:
— Хто ж винен, що ти кинув дев’ятий клас і почав парубкувати.
— Я закінчив десятирічку вечірню, — поправив Петро.
— У нас кожен може Добитися того, чого бажає, — продовжував я..
— От я за тим до тебе й прийшов, — зрадів Петро.— Я бажаю працювати в Києві.
— Але ж…
— Що «але ж»? Ти можеш, а я не можу? Якщо ти добрий земляк, якщо ти не зажирів… То допоможеш…
Я потер долонею лоба.
— Ким ти можеш працювати?
— Можу комірником, — набрав солідності Петро.— Можу десь невеличким начальничком… Як ото ти… Розумієш, я не раз сиджу отак ввечері вдома і думаю: «Чому, Петре, всі твої товариші свого добилися, а ти не можеш?» І жінка так каже. «Разом, каже, яблука красти ходили, а тепер він у столиці, а ти — у Саливонівці. Що ти — дурніший за нього?..»
Мені стало незручно. Я відчув, що червонію. Подумав. Це ж поїде у село, буде всім торочити, що я зажирів, що не хочу землякам допомагати.
— Ти десь зупинився? — спитав я делікатно.
— Отут і зупинився. Бачиш, валізка, плащ.
— То ночувати, мабуть, підемо до мене?
— Куди скажеш, туди й підемо.
За вечерею Петро спитав:
— А пам’ятаєш Гриця Кулябку?
— Пам’ятаю, чого ж.
— Він уже не в селі. Вже тут, у Києві. Василь Манаховський, отой, що сидів з ним на одній парті, забрав його. Прописав у себе як брата.
Через тиждень я прописав у себе Петра. Теж як брата.
Незабаром до Петра приїхала жінка.
— Слухай, — сказав Петро.— Треба прописати Марину. Не будемо ж ми жити, як на різних полюсах.
Я подумав: пропишу жінку, може, вибереться Петро. Знайдуть квартиру та й житимуть, Не розлучатися ж їм.
Петро з жінкою зайняли одну кімнату нашої двокімнатної квартири. Через якийсь час привезли двох своїх вітрогонів.
Пару місяців ми з дружиною та дитям тулилися в одній кімнаті.
Я делікатно натякнув Петрові: може б, він підшукав собі квартиру. Він відповів прямо, що кращого місця, ніж у мене, він не знайде ніде.
Тоді дружина моя не витримала. Забрала дитя й по- ч далася до своїх батьків.
Петро уже наступного дня подався у своє рідне село. Повернувся з новими клунками і своїми батьками.
— Розумієш, — пояснив, — ми з Мариною на роботі, а дітей треба ж комусь доглянути. То, може, старі у твоїй кімнаті поживуть трохи. Ти все одно сам…
Я стояв на вокзалі. Зібрався їхати у рідне село.
Раптом над вухом:
— Привіт землякам! Чого витріщився? Не впізнаєш? Зажирів? Однокласника Данила не впізнаєш? А я ось щойно з поїзда. До тебе зібрався. Петра, кажуть, влаштував… Може б, і мене…
