Для звіту
Дивулянчик приїхав у відрядження. В місто Буки. Прийшов до готелю, тицьнувся носом об вивіску «Місць нема».
— Що ж робити? — важко зітхнув Дивулянчик.— Може, хоч розкладачку?
— Немає! — адміністраторка остаточно вбила надії Дивулянчика. Й показала рукою на тих, хто притулився у вестибюлі як зміг.— Бачите, не ви один.
Дивулянчик бачив. Але надворі було так темно, так мокро й так холодно, що він нічого не хотів бачити. Дивулянчик пошкодував, що він не кажан і не може причепитися до стелі.
«Здам чемодан у камеру схову, а там видно буде»,— подумав Дивулянчик.
Дідусь у камері схову виявився дуже привітним і симпатичним. Його добродушне лице після пісного циферблата адміністраторки подіяло на Дивулянчика, як сонце після сльоти.
— Ви не проти, щоб я отут біля, вас перекусив? — спитав Дивулянчик.
— А чого ж?! На вулицю під дощ не підете, — погодився дідусь.
Дивулянчик розкрив чемодан. Дістав звідтіля смажену курку, пляшку. Налив собі, налив дідусеві.
— Воно б на службі не годилося, — зауважив той.— Але я ж не за кермом автомобіля. Тут можна керувати й під газом. Правил вуличного руху не порушу…
Дивулянчик, щоби ще більше задобрити старого, зауважив, що бувають серйозніші «керма», якими правлять керівники «під газом», але якось виїжджають. І вони випили, закусили.
— Тепер треба йти, — важко зітхнув Дивулянчик, дивлячись на загратоване вікно, по якому шмагали пасма негоди.
Дід подивився на зажуреного Дивулянчика й мовив:
— Якби ви були чемоданом, я поставив би вас на найкраще місце.
«А що?» — подумав Дивулянчик. І з його вуст злетіло:
— А що, коли я ліг би отам, на полицю?
Дідусь хвилину подумав.
— Воно-то нічого. Але начальство може наскочити. Сторонній у камері. Як-не-як, а я матеріально відповідальна особа.
— Чого там «сторонній»? — подав ідею Дивулянчик.— Ви мене оформите. Як три чемодани. Або — як мішок.
Дідусь глянув на заплакане вікно й потягнувся за олівцем. Окинув Дивулянчика з ніг до голови, ніби виміряв.
— Десь так на чотири чемодани потягнете.
— Пишіть хоч п’ять, — зрадів Дивулянчик.
— Я не шкуродер, — зауважив спокійно дідусь. І простягнув Дивулянчикові чотири квитанції.
Дивулянчик подякував. Видряпався на полицю, постелив кілька газет і захропів…
За кілька днів Дивулянчик сидів перед своїм бухгалтером зі звітом у руках і вперто доводив:
— Розумієте, чемодани — це я. Місць не було. Я лежав на полиці в ролі чемодана. Ось один, два, три, чотири… Все законно. Квитанції…
— Чекайте, чекайте, — потер чоло бухгалтер.— А хто ще ті три з вами? До чого тут вони?
— Ті три — це також я. Бо ось дивіться…— Дивулянчик став навитяжку.— Я, ось дивіться, довший за чемодан?
— Ну, довший, — пробубонів бухгалтер.— Але ж ви то один, а тут — чотири.
Дивулянчик ліг на підлогу, витягнувся.
— Візьміть лінійку, — сказав він бухгалтерові.— Візьміть лінійку і зміряйте мене від п’ят і до лисини.
Бухгалтер узяв лінійку. Пройшовся по Дивулянчикові.
— Один метр і вісімдесят сантиметрів.
— О, бачите! — зрадів Дивулянчик.— Бачите! А тепер зміряйте мій чемодан.
Бухгалтер зміряв чемодан Дивулянчика.
— П’ятдесят сантиметрів.
— А тепер помножте на чотири.
— Чому чотири? — злостився бухгалтер.— Ви ж один у відрядження їздили?!
— Але ж я був, ніби чотири чемодани, — вперто доводив Дивулянчик.— А якби я оформився як один мішок?
— Як один мішок — інша справа. Але цих трьох оформити не можу, — категорично заявив бухгалтер.— Бухгалтерія любить рахунок точний.
І написав на звітові Дивулянчика: «Касирові. Оплатити тов. Дивулянчикові за зберігання у камері схову 1 (одного) чемодана протягом 2 (двох) діб, згідно з квитанцією».
А потім відірвав ручку від паперу:
— Стривайте! Що я пишу?! За зберігання власних речей у камерах схову оплата інструкцією не передбачена…
Дивулянчик стояв, як паралізований. У руках тримав нове командировочне посвідчення.
