Сім’я чи організм

Дрейсени, кулівки, горошинки. Ставковики і котушки. «Жалюча» істина. Шершні. Джмелина хатка

Години через три знову вийшли до річки. Суничка в цьому місці чарівна. З обох боків ліс височіє, понад берегом — велетенські кам’яні брили, крізь прозорінь води жовтіє дно.

Чудово! — аж подих перехопило у вченого. — Осьде нам поталанить!

Анатолій Борисович зайшов у воду й вийняв пригорщу різних мушель.

— Яких тільки немає! — здивувався Ігорьок. — Беззубок і перлівниць я вже знаю, а ось такі дрібні бачу вперше…

Бо неспостережливий, — промовила Віра. — Адже річкову дрейсену ти міг побачити у будь-якій річці. Іноді вони гірляндами висять на підводних рослинах. їх можна зустріти також на підводних спорудах…

— А ось річкова кулівка, — на Ігорькову долоню ліг невеличкий двостулковий молюск з округлою мушлею розміром не більше двох сантиметрів, — ця дрібнота живородна, у неї яйця розвиваються всередині організму, тому назовні виходять вже «готові» молюски.

— Дивись. Олежику, а мушлі цих молюсків іще менші, немовби горошинки!

— Чому «немовби»? Ці молюски так і називаються — горошинки. Вони найдрібніші з прісноводних двостулкових молюсків.

— А вони, Анатолію Борисовичу, не схожі одна на одну, — придивився Олег до знайдених Ігорем молюсків.

— Дива тут, друзі, ніякого немає. Просто Ігорькові трапилися горошинки кількох видів. Ось, бачу, річкова горошинка, а оця, блискуча, так і називається — горошинка блискуча, а ця — болотяна горошинка.

Анатолію Борисовичу, а це що за черепашка? — Пилинко дістав з дна круглу мушлю. — Гарна яка!

— Це — кардіум, або серцевидка. Свідчення того, що тут колись котилися морські, а то й океанські хвилі. Час відшліфував мушлю, стер верхній, конхіол¡новий шар, саме вапно залишилося. Серцевидки й зараз живуть у теплих солоних водах, зокрема, у Чорному морі.

Розбрелися по річці.

— Я знайшов мушлю ставковика! — похвалився Ігор.

— Якого саме? — запитала Віра.

— Звичайнісінького. Ось він, — показав Ігор мушлю.

— Не звичайнісінького, а ставковика звичайного, бо є ще малий ставковик, він значно менший. Ставковик малий, знайте, переносить різні захворювання, тому його треба стерегтися.

І ще слід уточнити, — мовив учений, — що ставковики дихають легенями, а двостулкові малюски, яких ми згадували, — зябрами. Атмосферним повітрям дихають також добре відомі вам котушки. Живуть вони, як і ставковики, в озерах і ставках, тихих заплавах річок, а сюди, на перекат, їх прибила течія. Тепер, друзі, давайте шукати перлову скойку.

— Нема її тут, Анатолію Борисовичу, — опустив голову Олег. — з великих черепашок тільки перлівниці й беззубки трапляються…

— А це що? — вчений вийняв з води велику мушлю. — А це? — витяг другу. — Будьте уважні!

Довго ходили по Суничці вздовж і впоперек. Олег з Пилипком знайшли ще по черепашці перлової скойки.

— Зовсім свіжі мушлі, на кілька років ми запізнилися! — жалкував Анатолій Борисович. — Пилипку, а Суничка вгорі стрімкіша?

— Так. Є навіть невеликі пороги, деінде каміння нависає над водою.

— Може, туди нам піти?

— Це далеченько. Якби на катамарані…

— Якщо не вдасться перетягти його через дамбу, візьмемо гумові човни. Наказую: ні в якому разі носи не вішати! Певен — натрапили на вірний слід.

— А я попрошу дідуся, щоб відпустив до нас Романа з Павлом! — згадав Пилипко своїх друзів.

Анатолій Борисович показав дітям, як запакувати знайдені мушлі. Невдовзі вирушили в дорогу.

— А ти, Пилипку, казав, що тут черепашок тьма-тьмуща! — не втерпів Олег.

— Хто ж знав, що саме тих молюсків, яких вам треба, не буде. Знавець молюсків з мене, виходить, нікудишній, — посмутнів Пилипко.

— Нічого, друзі, адже пошук тільки почався. А тепер, Пилипку, курс — на Червоне урочище. Єгор Антонович нас, напевно, уже чекає.

Дорога простяглася через луки. Буйнотрав’я сягало вище колін, то там, то тут з-під ніг випурхували потривожені птахи. Віра не могла пройти мимо чудових лугових квітів, і невдовзі її голову прикрашав барвистий вінок. Юнта гасала довкола, вишукуючи здобич.

— Ой-ой! — несподівано заволав Ігорьок. — Болить!

— Де? Що? — кинувся до брата Олег.

— Я хотів осу впіймати, а вона вжалила!

— Ех ти, натураліст! Тепер прикладай щось холодне, може, не так напухне. Та подякуй, що оса за пальця тебе вкусила, а не за носа!

— Ой-ой! — це вже Віра. — І мене вкусила, за лоба!

— Тікайте, їх тут багато! — кинувся вбік Пилипко. Усі — за ним. А оси не відстають.

— Ховайтеся у кущі, там не дістануть, — почувся голос Анатолія Борисовича.

Діти перелякано дивилися, як оси невеличкою хмаркою покружляли неподалік і повернули назад.

— Цікаве знайомство? — підійшов до них учений.

— Смієшся, татку, а нам боляче!

— Нічого, від осиного укусу рідко хто вмирає. А які ж то вас оси вкусили?

— Чи було нам коли дивитися на них? — нахмурився Олег.

— Ну, друзі, піти звідси, не знаючи навіть, від якої комахи постраждали, негоже юним натуралістам. Треба почекати, доки вони заспокояться, а потім тихенько підійдемо до них і встановимо істину.

— Дуже вона жалюча, татку, ця істина!.. — Віронька тулила до гулі мокру пілотку. — Я не піду!

— Гаразд, ми з Олегом удвох сходимо. Ти, Олежику, бачу, не боїшся.

Анатолій Борисович залишив Ігорькові рушницю й рюкзак.

— Побачимо, як вони зараз мчатимуть звідти! — тільки й промовила Віронька.

Однак учений і Олег не поверталися довгенько. Діти заспокоїлися, вилізли з кущів. За півгодини віддалеки з’явилися Олег і Анатолій Борисович.

— Олег щось у руці несе. Грудку якусь, чи що?

— Не інакше як осиного меду видерли! — засміявся Пилипко.

— Насамперед, — мовив Анатолій Борисович, — ми пересвідчилися, що Віроньку й Ігорка покусали оси-шершні. Хтось потривожив їхнє гніздо, тому-то вони й кинулись навздогін.

— Не бачили ми того гнізда, — виправдовувалася Віра.

— А пеньок трухлявий поблизу куща теж не чіпали?

— Я на нього ногою стала,-— знітилася Віра. — А що, в ньому було гніздо шершнів?

— Ти, доню, зруйнувала їхнє житло…

— Що ж тепер з ними буде? — стривожилася Віра.

— Нічого. Вони вже взялися відбудовувати своє гніздо. Жаль, що ви побоялися підійти ближче, а то б побачили коричневі соти, зроблені з пережованої деревини. Соти розташовані горизонтально, у їхніх чаруночках виростають личинки, яких шершні годують жованкою з убитих комах.

— А в тебе, Олежику, що? — Ігор ніяк не міг збагнути, що то за темний згорток тримає брат.

— Покинуте джмелями гніздо, — пояснив той.

— У ньому торік жила сім’я невеликого джмеля-моховика, — сказав учений. — Жовтеньких джмелів-моховиків зараз не видно. Та он на квітку сів інший — земляний джміль. Бачите, який великий. Зараз ми його роздивимось.

Він обережно взяв квітку з строкатим джмелем і вийняв його звідти.

— Татку, вкусить!

— Ні, джмелі кусають рідко. Чуєте, як гуде? — підніс до вуха жменю. — Недарма називають їх трубачами.

Анатолій Борисович узяв комаху за спинку.

— Погляньте, друзі, які у джмеля великі очі. Вони цікаві не лише розміром, а й своєю будовою. Ці очі — кілька тисяч вузеньких трубочок, що тісно прилягають одна до одної, утворюючи так зване фасеточне око. Однак у їхній верхній частині чорніють ще й крапельки простих очей. Вчені поки що не з’ясували, навіщо джмелеві прості очі. Усі роздивилися джмелина? Тоді лети, комахо!

Джміль зробив петлю й полетів, проте недалеко. Юнта кинулася туди.

— Бачте, одразу в гніздо потрапив! Прикро, що часу в нас обмаль, а то ми могли б ще простежити за життям сім’ї земляних джмелів. Своє житло вона влаштовує під купинами, добре маскує вхід, одразу нізащо не знайдеш. А тут наш полоняник, з радощів, мабуть, «розсекретив» розташування гнізда. Що там Юнта робить? Юнто, іди-но сюди!

Вівчарка прибігла до вченого, взяла його за штанину й потягла до того місця, де сховався джміль.

— Гаразд, ходімо поглянемо, — усміхнувся Анатолій Борисович. З-під невеличкої купини одна за одною вилітали великі комахи.

— Бджоли б уже кинулися жалити! — зауважила Віра.

— Оси теж! — помацав гулю Ігорьок.

— А ось ми зараз порушимо ритм їхнього життя! — Анатолій Борисович встромив у гніздо кінчик олівця. — Чуєте, як загули? А що буде, коли ми далі в отвір заліземо?

Тільки Анатолій Борисович вийняв олівця, як звідти висипало з десяток джмелів, вони грізно загули, піднялися в повітря.

— Не рухатись! — наказав учений. — Дивіться на отвір.

А звідти все вилазили й вилазили джмелі. Частина з них відразу ж переверталася на спинку, грізно виставляючи жало.

— Тепер бачите, скільки їх тут, під купиною? Юнго, куди ти лізеш? — хотів зупинити вівчарку Анатолій Борисович, але та сунула-таки носа в нірку й відразу ж заскавчала. — Тікай!..

Джмелі погули-погули й сховалися у нірці, лише в повітрі сюди-туди носилися вартові.

— Вони нас не зачеплять, ходімо, — скомандував учений.

Рушили. Дорогою Анатолій Борисович розповідав:

— Джмелі — цікаві створіння. Встають дуже рано. Щоб не проспати, є в них живий будильник: щоранку один із джмелів починає махати крильцями і так гуде, що після цього членам його сім’ї вже не слатиметься. Буває це близько сьомої години ранку.

— Анатолію Борисовичу, а джмелі корисні?

— Так. Вони чудові запилювачі. До того ж у природі існує ряд рослин, які запилюють лише джмелі. Багато вчених досліджують їхню біологію, зв’язок з навколишнім середовищем. Значний інтерес становлять джмелі і як представники великої сім’ї гуртосімейних комах. Йдеться про бджіл, ос, джмелів, мурашок, термітів.

— Татку, зараз багато пишеться про їх життя. Чому це так цікавить учених?

— Людина здавна помітила гуртосімейних комах. Медоносну бджолу їй удалося навіть одомашнити. Спосіб життя бджолиної сім’ї вам, безперечно, відомий. Ви знаєте, що там існує розподіл праці, спеціалізація членів сім’ї. І все-таки ми звикли дивитися на бджіл, як на окремих істот. Але існує така гіпотеза, що бджолина сім’я — це єдиний організм, у якому бджола — невеличка частинка, майже позбавлена індивідуального існування. Гуртосімейні комахи не можуть жити поодинці. Бджола, відірвана од вулика, швидко гине. Отже, пасіка, яку ми не раз бачили, набуває нового смислу. Уявіть: всередині кожного вулика схована істота, вагою до 5 кілограмів (10 тисяч бджіл важать 1 кілограм). Стільник у неї — скелет. Дихання забезпечується рухом крил бджіл-вентилювальниць. Вчені помітили, що всередині клубка бджіл відбувається активний рух поживних речовин, — звичайно, не через вени й артерії, — просто бджоли годують одна одну. У вулику підтримується постійна температура, тоді як в окремої бджоли постійної температури тіла немає.

— Але коли це організм, — здивувався Олег,-— де ж тоді нервова система, що керує ним?

— Щоб довести, що гуртосімейні комахи можуть мати складну поведінку, вчені вдаються до аналогії. Елементи пам’яті великих електронно-обчислювальних машин складаються з феритових кілець, сполучених між собою. Дайте інженерові одне феритове кільце — він не зможе сконструювати такої машини; якщо навіть їх сотня — його робота не зрушить з місця. А ось коли елементів декілька тисяч, інженер може, з’єднуючи їх належним чином, створити орган машинної пам’яті. Тисячі елементів набувають цінності, якої кожний зокрема позбавлений. Тепер уявімо: у цих кілець-елементів виросли крила і лапки, вони вміють пересуватися і лише в окремих випадках з’єднуються, утворюючи єдине ціле. Виходить, машина багато в чому схожа з бджолиною сім’єю, мурашником, термітником…

— Це вже звучить, татку, фантастично!

— Будь-яка жива істота, Віронько, дивовижне хитросплетіння найцікавіших проблем. Впорядковане і погоджене життя гуртосімейних комах справді викликає подив. Що рухає ними? Як вони спілкуються між собою? Як обмінюються інформацією? І хто вони: суспільства чи організми? Тут є над чим замислитись… Відомо, що комахи з’явилися на Землі раніше, ніж люди. Доведено: бджоли і мурашки існували на нашій планеті ще сорок мільйонів років тому. Історія ж людства триває не більше 150 тисячоліть. І перший «колектив», зі складними взаємостосунками, чітко визначеним розподілом праці Між його членами, створили мільйони років тому гуртосімейні комахи.

— Чому ж тоді на вершині розвитку живих істот стоїть людина, а не виходець із комах? — знову встряв Олег.

— Еволюція усіх видів ішла шляхом розвитку нервової системи; вдосконалення психіки. Число нервових елементів у комах не зростало через їхні мізерні розміри. Комахи немов застигли у своєму розвитку. Цю проблему, гадають учені, вирішила еволюція гуртосімейних комах: вони зуміли об’єднати свої крихітні мозки. Створилися умови для мініатюрної «цивілізації»: у комах виникло землеробство, тваринництво, вони збирали продукти харчування. Виникли війни і навіть… рабовласництво. Але на цьому розвиток гуртосімейних комах зупинився. Однак деякі вчені гадають, що на інших планетах розвиток нерпової системи комах, можливо, пішов іншим шляхом. Припущень багато, вони чекають свого вирішення.

Та чи не час, друзі, обідати? Віронька з Ігорем готуватимуть салат, збиратимуть ягоди, а ми з хлопцями розпалимо багаття, будемо лісову юшку варити. Пообідаємо — і без зупинки до Червоного урочища!..