Вегетаріанці

Салат з кульбаби. Планарія. Цвіт папороті. Паляниці з німфеї

— Татку, — промовила Віра, — ми ж їсти не брали з собою…

— У лісі, дочко, з голоду не пропадемо!

— Анатолію Борисовичу, може, кабана вистежимо, у вас же рушниця є! — загорілися очі в Ігорька.

— Ну хто ж кабана б’є без ліцензії, та ще й улітку! Я вас збираюся, друзі, перевести на вегетаріанське харчування!..

Знову підійшли до озера. У тому місці в нього впадав невеличкий струмок, і вода була чиста-чиста. Неподалік росли лілеї. Анатолій Борисович довгою палицею підчепив одну з них і потяг з води довжелезне, вкрите темними плямами кореневище. Вчений мало не впав у воду, бо кореневище відірвалося, в руках у нього залишився тільки великий листок німфеї.

— Погляньте, друзі, який він гарний: росте у воді, а завжди сухий. І знаєте чому?

— Бо зверху вкритий восковим нальотом!

— Правильно, Олег. А знаєш, чим іще цікавий листок лілеї? Дай-но сюди ніж!

Анатолій Борисович відрізав кінчик черешка, занурив листок у воду і подув через отвір. На листку з’явилося безліч крапельок повітря.

— На поверхні цього листка мільйони дрібних отворів, крізь них і проходить повітря. У листку лілеї його завжди багато, тому-то він ніколи не тоне.

Анатолій Борисович кинув листок у воду, і той поволі поплив.

— Однак нам треба-таки дістати кореневище. Спробуємо цим сучком, — знову підважив рослину.

Цього разу спроба вдалася.

— У кореневищі німфеї майже п’ятдесят відсотків білка і двадцять — цукру. Можна спекти смачні млинці. Та це — пізніше.

Гострим мисливським ножем Анатолій Борисович обчистив кореневище, розділив його на тоненькі смужки.

— Покладіть їх, хлопці, на сонці, нехай сушаться. А ми ще щось їстівне пошукаємо. Цю красуню знаєте? — показав струнку рослину з довгим, немов у жита, тільки значно більшим листям та коричневими оксамитовими качалочками.

— Авжеж, знаємо, це рогоза, її пагони їсти можна!

— Поласуємо, — стрибнув у воду Пилипко, — тобі, Ігорьку, як меншому, першому дам!

— Чекай-чекай, Пилипку, —.зупинив його вчений. — Рослини, що ростуть у воді або поблизу неї, їсти сирими не можна, адже до них легко потрапляють личинки паразитів. Тому-то молоді нагони рогози, хоч які вони смачні, доведеться відварити. До речі, кореневище рогози також тягніть на берег, у ньому багато крохмалю, цукру й білкових речовин. Почистимо, висушимо, перетремо на борошно…

— Уявляю, які то будуть млинці! — чмихнула Віра.

— Це ти даремно, доню. Колись у Астрахані з рогозового борошна пекли не лише хліб, а й смачні пряники. Пилипку. й тростини не обминай. Молоді пагони зваримо…

— Анатолію Борисовичу, тут горіхи якісь ростуть у воді, рогаті такі.

— То, Пилинку, чилім. Горіхи дуже поживні, однак у наших краях ця рослинка зараз зустрічається дуже рідко, ти її не чіпай — нехай росте. А ось, — перевернув учений камінець, що лежав у воді, — хижа планарія.

Діти ледь розгледіли маленького зеленуватого черв’ячка.

— Теж мені хижак! — пирхнула Віра. — Крокодил!

— Зовнішність іноді зрадлива, — зауважив Анатолій Борисович. — Планарія ховається під камінням, між листям очерету або на нижньому боці листя водяної лілеї. Нападає на дрібних тварин, приміром, рачків, відриває од них шматочки і ковтає їх.

Анатолій Борисович знайшов невеличку калюжу з піщаним дном, посадив туди равлика й, коли вода в калюжі встоялася, кинув туди пла- нарію. Черв’ячок завмер, потім підняв передній кінець тіла.

— Там у нього чутливі щупальця, — пояснив учений.

Відчувши здобич, планарія підповзла до равлика, який висунувся з мушлі, залізла на нього й добралася до тіла. Мить — і равлик сховався у мушлю.

— А планарія, — сказав Анатолій Борисович, — встигла-таки відірвати шматочок равликового тіла. Звичайно планарії полюють гуртом і тоді равлика живим не залишають. До речі, планарії цікаві ще й тим, що можуть довго голодувати. Вони живуть понад рік, не отримуючи ніякої їжі! Мають також дивовижну здатність до відновлення. Під час одного з дослідів їхнє тіло розчленували на кілька частин і з кожної виростав черв’як. Однак за розмовами, бачу, ми можемо залишитися голодні.

— Татку, а тут суниць лісових скільки! — вигукнула з-за куща Віронька. — їж, Ігорьок! — простягла хлопцеві пригорщу соковитих ягід.

Чекай-чекай, доню! Треба спочатку приготувати обід. Ти, Олег, знаєш, яке з себе молодило?

— Аякже. Схоже на капусту, росте на піщаних ґрунтах.

— Назбирай нам десятків зо два. Було б непогано, якби ще й заячої капусти знайти трохи. А тобі, Ігоре, відома рослина, яку називають огірковою травою, або бурячником? Тоді пошукай її ось у тих заростях. Віронько! Тобі медуниця не траплялася?

— Її повно тут!

— Принеси пучечок!

Анатолій Борисович вишпортував із землі невеличкі рослинки з перистими листочками, вкритими знизу білим шовковистим ворсинням. Рослинки ці з’єднувалися між собою повзучими пагонами, і, коли вчений витягував одну з них, за нею тяглися інші.

— Навіщо ви гусячу лапку викопуєте? — Ігор приніс жмут огіркової трави.

— Молоді листочки покладемо в салат, корінці висушимо й теж на борошно перетремо. А ти, бачу, швидко виконав завдання. Тепер піди й пошукай мишачого часнику. Суцвіття в нього рожево-лілове.

— Знаю!

Олег з Вірою принесли по оберемку рослин.

— Навіщо стільки нарвали? — спохмурнів Анатолій Борисович. — Більше так не робіть — у лісі, як і скрізь, треба брати лише необхідне! Ви даремно загубили багато рослинок. А тепер ходімо на лужок кульбабу збирати.

Діти збирали молоді листки кульбаби, Анатолій Борисович виривав рослинки з корінням.

— У цих корінцях є і яблучна кислота, і цукор, і багато інуліну — крохмалистої речовини, що при прожарюванні перетворюється в цукор. Підсмажені корінці кульбаб солодкуваті, з ними можна пити чай. А тепер нумо готувати салат. Олег помиє рослини, відбере молоді листочки, а ти, Віронько, їх покриши і змішай. І солі трішки поклади, — подав доньці похідну сільничку.

Лісовий салат удався на славу.

— Віронька з Ігорьком можуть суницями поласувати! — розвів багаття Анатолій Борисович. — А ти, Олежику, принеси трохи води, швиденько відваримо молоді пагони рогози та тростини. Це тим, кому ягід не вистачило, — пожартував…

— Ой, смачне яке, немов спаржа! — ласували хлопці відвареними пагонами рогози.

— Делікатес! А зараз спробуйте варених пагонів тростини! Наїлися? Тепер біля вогнища досушимо корінці…

Відтак узялися будувати житло. Великий курінь вирішили зробити для хлопців, а трохи менший — для Анатолія Борисовича і Віроньки.

Вибрали місце під велетенською ялиною. Каркаси зробили з вільхи, а з ялини нарубали гілок і вкрили ними курінь. Ще й всередині заслали ялиновими гілками.

— А тепер, хлопці, — Анатолій Борисович задоволено оглянув житла, — давайте висушене перетремо на борошно оцим камінням!

— Немов первісні люди! — засміялася Віронька, побачивши, як вони трудяться.

— Багато сміятимешся — не дамо добавки! — Анатолій Борисович підігрів воду, замісив у казанку борошно й, хитро підморгнувши, кинув туди трохи дріжджів. Поставив казанок у попіл, ще й накрив його зверху своїм светром.

— Запасливий ти, татку, — Віронька помітила маніпуляцію з дріжджами.

— У походах інакше не можна, — одказав їй Анатолій Борисович. Повкладалися, однак спати не хотілося. Віронька щось розпитувала тата, той їй стиха відповідав. У курені хлопчиків точилася якась суперечка.

— Анатолію Борисовичу, — гукнув Пилинко, — а ви знаєте, що сьогодні ніч на Івана Купала?

— Знаю. А що?

— Адже поблизу куреня папороті росте видимо-невидимо. Може, й ми пошукаємо її цвіт?..

— А ще піонер, — одказав Олег, — забобонам усяким віриш!

— Ну що ж, — погодився Анатолій Борисович, — у кого є бажання — одягайтеся, підемо шукати «щасливу» квітку.

— Ура! — застрибав на одній нозі, вдягаючи штани, Ігор. — Якщо знайдемо чарівну квітку, замовимо їй, щоб показала, де шукати перлову скойку.

— Татку, я боюся! Далеко від мене не відходь. — прошепотіла Віра. — Я, звичайно, не вірю ні в які чудеса, але все одно трохи лячно…

Надворі зовсім стемніло. У лісі тихо-тихо, тільки жаба десь в озері квакне чи рибина скинеться. Пройшли в долину, де багато папороті. Ігорьок узяв брата за руку.

— Чого ти?

— Я разом з тобою!..

— Не бійся! — стиснув йому руку Олег.

— Може, повернемося? — запитав Анатолій Борисович.

— Ні! — гуртом.

— Анатолію Борисовичу, я збігаю по рушницю!

— Не треба, Ігорьку, у мене ніж мисливський при собі.

— Світиться! Анатолію Борисовичу, хапайте! — закричав Пилипко. — Та хапайте ж, бо зникне!

— Чого ж ти сам не хапаєш? — засміявся вчений.

— Боюся!

— Справді світиться, татку! І я боюся!

Анатолій Борисович накрив місце, що світилося, долонею й вирвав листок папороті.

— А тепер ідіть сюди, я вам покажу «цвіт папороті». Ану, Олежику, засвіти ліхтаря!

На долоні Анатолія Борисовича лежали… два черв’ячки.

— Оце вам і розвінчана легенда, друзі. Світяться ось ці черв’ячки, яких так і називають — Іванові черв’ячки.

— Чому ж вони зараз не світяться?

— Бо злякалися!

— Анатолію Борисовичу, а як відбувається це свічення?

— Таке світло випромінюється, коли в живому організмі є дві речовини — білок люциферин і фермент люцифераза, який окислює цей білок. При окисленні виділяється енергія, що викликає свічення. Якраз до таких організмів і належить Іванів черв’як.

Ще сонце не зійшло, а на ялині вже заметушилися пташки. Увечері ніхто не помітив, що на верховітті дерева влаштували . собі житло сірі чаплі. Вони закидали курені галуззям, усяким непотребом.

— От біда, — пробурчав Анатолій Борисович, — доведеться багаття розпалювати в іншому місці. Підйом! — скомандував. — Умийтесь, потім будемо хліб лісовий пекти.

— Татку, а я мила не взяла і зубної щітки теж.

— Щодо мила. Ти знаєш таку рослину — собаче мило?

— Знаю, бачила неподалік.

— Тоді нарви з корінням. Воно дає добру піну. Тільки не надумайтесь нюхати собаче мило і пробувати на смак — отруйне воно, довго чхатимете після цього.

— Хіба мої руки відмиєш собачим милом? — показав Олег п’ятірню. — Бачите, як вимастився учора живицею.

— Знайди гриб-трутовик, верхню частину зріж, а внутрішня тканина послугує тобі краще, ніж губка. У тебе, Ігорьку, чого лоб червоний? — стурбувався вчений.

— То Олег на мені хлопавку розбив. Але я йому віддячив — штук п’ять розтрощив об його лоб!

— А де ви хлопавку знайшли?

— За ліщиною.

— Піди назбирай молодих листочків. Відваримо й додамо до салату з кульбаб.

Від казанка з учорашнім місивом потягло кислим.

— Тісто майже готове! Тепер треба швиденько піч робити, — Анатолій Борисович вирив продовгувату яму, дно і стіни виклав камінцями. — Нумо, хлопці, несіть сухе галуззя!

Гора хмизу виросла швидко. Анатолій Борисович заглянув у казанок.

— Ще є час, ходімо до озера, може, знову черепаху побачимо. Тільки спустилися до берега, як учений зупинив дітей:

— Тихо! Он видра…

Посеред озера розпластався довгастий звірок. Видра, висунувши ніс з води, втягувала повітря.

— Диви, як дихає! — здивувався Ігорьок.

Звірок їх помітив. Крутнувся на місці і зник у глибині.

— Бачили, яка прудка. Пропаде тепер в озері живність. Сидітиме тут видра доти, доки всіх тварин знищить. Така у неї вдача. Ходімо звідси, бо видра, напевне, налякала й черепах, і ми їх не діждемося — надто вони обережні.

Повернулися до бівуаку. Анатолій Борисович розпалив на дні ями вогонь.

— Підтримуй його, Ігорьку, хмизу не жалій, треба, щоб добре каміння розжарилося.

Розіслав аркуш паперу, потрусив його борошном і вигорнув туди вміст казанка.

— Пилипку, принеси кілька листків лопуха, тільки спочатку обмий їх у озері!

Добре перемісивши тісто, вчений наліпив з нього млинців, розіклав їх на лопухах.

— Як там вогонь?

— Сильний.

— А тепер, хлопці, розгорніть жар. Так-так, ще далі відсовуйте попіл. Віронько, млинці на листках клади сюди, на каміння!

Анатолій Борисович узяв пласт дерну, перевернув його травою донизу і закрив яму, немов лядою.

— Чудово! Ігорьок, запалюй багаття над ямою!

Сушняк горів добре, Ігор ледь встигав підкладати. Вчений сидів, замислено дивлячись у вогонь.

— Анатолію Борисовичу, — перервав його думки хлопчик, — а якщо ми знайдемо перлову скойку, експедиція закінчиться?

— Ні, друже, ми ж не тільки її шукаємо. Нас цікавить, які тварини й рослини населяють річку, і не лише сучасні, але й ті, що жили тут мільярди років тому.

— А як про це дізнатися?

— Робітники риють шурфи на березі річки й просівають ґрунт. Так знаходять залишки давно вимерлих істот.

— Анатолію Борисовичу, а навіщо вчені досліджують залишки тварин, які вимерли? їх-бо не воскресиш?

— Безперечно, ні, хлопчику. Але, дізнавшись, як мінявся клімат у минулому, ми передбачатимемо зміни, що можуть статися й невдовзі. Я вже не кажу про інтерес до цих питань з боку наших геологів, шукачів корисних копалин.

Взяти хоча б двостулкових молюсків. Вчені помітили, що товщина черепашок молюсків одного й того ж виду у різних географічних зонах не однакова. Особливо це стосується викопних форм. У чому справа? Як відомо, будь-яка черепашка складається переважно з вуглекислого кальцію. Він малорозчинний. Та із збільшенням температури розчинність вуглекислого кальцію зростає.

Ось чому, виявляється, тропічні форми молюсків такі великі, а їхні черепашки міцні й товсті, тоді як стулки їхніх родичів у помірних широтах значно менші й тонші. Оскільки в різні геологічні епохи температура води мінялася — на планеті були похолодання і потепління, — то й величина, і товщина черепашок молюсків, які тоді жили, теж різнилися.

Знайшовши черепашки молюсків і встановивши, коли ті жили, вчені дізнаються, які тоді були кліматичні умови. Навіщо? Бо корисні копалини, приміром, утворювалися при певному температурному режимі, наявності рослинного і тваринного світу тощо.

— Еге, друзі, а що, як наш хліб згорить? — похопився Анатолій Борисович. Підняв дернину й проткнув ножем млинець. — Готовий!

Витяг, розламав на частини.

— Пробуйте’

— Смакота! — озвалася Віронька.

— Тоді увесь хліб витягуємо…

— Дивіться, — здивувався Олег, — Юнта біжить!

— Знайшла-таки, — поплескав учений собаку. — Ану, що пишуть нам з експедиції? «Дідусь чекає Олега й Ігоря в таборі. Повертайтеся». Ось, хлопчики, й кінець вашому туристському життю. Доведеться дещо порушити наші плани…

— Ні! — вихопилося у братів. — Наш дідусь знайде роботу і в таборі!

Анатолій Борисович помітив, що й Пилипка мучить якась тривога.

— Що таке, друже? — запитав у нього.

— І звідки ви оце все знаєте? — зніяковів той. — Я в лісі, вважайте, живу, а хліба такого ще ніколи не пробував, і салат теж смачний!

Анатолій Борисович засміявся.

— Книжки треба читати. В них ще й не таке вичитаєш!