Сліди ведуть до Сунички

Знайомство з сільськими хлопцями. Шлях перепинили пороги. Знахідка віку? Непередбачена зупинка

Хлоп’як руйнував гнізда. Великим заступом з розгону нівечив крутий берег, на якому поселилися щурки. Брили землі скочувалися аж до води, над ними носилися пташки. Деякі майже черкали крильми руду вигорілу чуприну руйнівника, але той не зважав і копав, намагаючись добратися до кінців нірок.

— Що ти робиш? — Віронька вихопила в нього заступ.

Хлопець нарешті розігнувся, витер з чола піт.

— Хіба не бачите? Добираюся до гнізд! — заблимав вигорілими віями.

— Навіщо?

— Хочу повикидати яйця, а пташенят потопити. Не дають жити нашим бджолам ці птахи, — і знову взявся до роботи.

— І ти справді думаєш, що щурки — вороги вашої пасіки?

— Аякже. Сам бачив — хапають бджіл. А взагалі, яке вам до цьогоділо? Ідіть собі, бо хлопців покличу!.. — однак, побачивши Юнту, замовк.

— Потрібні їм твої бджоли! — не звертаючи уваги на погрозу, загвоорив Олег. — Вони більше мошкарою, комахами шкідливими живляться, ґедзями, наприклад. Та ще й хапають заклятих ворогів бджіл — бджолиних вовків і шершнів, які теж завдають чималих збитків бджільництву. Знищиш гнізда пташок, полетять вони звідси, тоді побачиш, якого ти лиха накоїв.

— Та хіба ж я знав? — знітився хлопець. — Коли так, — витяг він із землі заступ, — нехай собі живуть. Ходімо, я вас медом пригощу, учора качали… — сказав примирливо.

— Спасибі, нам ніколи, — відмовилася Віра. — А ти не чіпай пташок, бо вони друзі наші, а не вороги.

Хлопець кивнув головою, і невдовзі його руда чуприна зникла за кущами.

Над гніздами іще тривожно літали щурки.

Діти вже сідали в катамаран, коли до них наблизилися троє хлопців. Серед них був і новий знайомий.

— Дід ось меду вам передав, — рудий простяг Віронці горнятко, — ще й налаяв, що я тих щурок зачепив. Запрошував вас на пасіку…

Віра подякувала хлопцям за мед.

— Приходьте й ви до нас увечері у гості. А як вас звати?

— Мене — Роман, — подав усім по черзі руку меткий білявий хлоп’як. — А це — Павло, — вказав на присадкуватого, кремезного.

— А тебе ж як звати, губителю природи? — усміхнулася Віра до рудого.

— Пилипко! А ми знаємо — ви з експедиції. Павло учора вас бачив біля наметів. Що ви робите тут?

— Ви у який клас перейшли? — взяла у свої руки ініціативу Віра.

— У восьмий, а шо?

— Тоді, мабуть, знаєте про молюсків, у тілі яких зароджуються коштовні перлини?

— Так то ж у морських, — гмикнув Павло, — а наші хіба що качкам на їжу годяться.

— Отож-бо й воно, хлопці, що у вашій річці жили колись молюски, яких називають перловими скойками. У їхніх тілах теж зароджувалися коштовні перлини.

— Віра правду каже, — підтвердив Олег, — ось ми й шукаємо цих молюсків. Якщо вдасться знайти — оголосять ці місця заповідними, а через деякий час знову перлових скойок буде багато.

— Цікаво! Ми б теж допомагали вам, але у нас коні й пасіка…

— А ви що, коней пасете? — зрадів Ігор.

— Пасемо, бодай їм!..

— А проїхати на коні дозволите?

— Приходь, хоч цілий день їздитимеш!

— Олежику, відпустиш?

— Почекай, Ігорю. Я ось що хочу запитати у вас, хлопці. Вам ніколи не доводилося бачити на березі річки великих товстостінних черепашок?

— Тут — ні. А ось трохи вище, де впадає Суничка, бачили. Ми їх у школу приносили, й учителька говорила, що то якісь викопні мушлі.

— Ви б не могли показати те місце?

— А чого ж. Попросимо дідуся, щоб за кіньми подивився, і за півгодини тут будемо. А ваш човен витримає усіх?

— Звичайно! То ми чекаємо!

Невдовзі хлопці повернулися.

— На півдня дідусь відпустив, — радісно повідомив Пилипко. — А ще казав — ті молюски, яких ви шукаєте, справді жили у нашій річці. Тут до революції німець якийсь побудував було невеличку фабрику, виготовляли на ній гудзики з черепашок. А пізніше стали годувати молюсками качок та свиней. І ще казав дідусь, якщо ми знайдемо бодай небагато молюсків, щоб одного собі взяли. Ними добре лікувати коням очі…

Нові знайомі по черзі сідали за кермо катамарана, а Віронька з хлопцями всю дорогу оглядали дно річки, однак нічого цікавого не побачили.

— Ось і Суничка, — показав рукою Пилипко.

Гирло Сунички було видно здалеку. Величезні камені утворювали поріг, і вода між ними вирувала, пінилась.

— Такі пороги навіть катамарану не під силу! — сказав Олег і причалив до берега.

Діти вилізли з човна, прив’язали його і рушили вгору вздовж Сунички.

— Ось вони, ваші перлові скойки, чи як їх там!

Віронька й Олег кинулися до берега, вкритого різними черепашками. Яких тут тільки не було: і великих і малих, і товстих і тоненьких, і круглих і довгастих…

— Це — беззубка, це — перлівниці річкові. А звичайних перлових скойок щось не видно!

— Напевно, вгору по Суничці треба йти, — розмірковував Пилипко.

— А як катамаран через ці пороги перетягнемо?

— Човна залишимо, — а самі — пішки! — запропонував Роман. — Обов’язково знайдемо їх, я знаю гарні місця — пляжі там чудові, а молюсків так багато, що з води вийти важко — ненароком можна ногу врізати.

— Скільки ж ходу до тих місць, Ромцю?

— Далеченько, але до вечора справимося.

— Таж дідусь відпустив вас лише на півдня?

— Де він подінеться, постереже й до вечора!

— Так негоже! — втрутилася в розмову Віра. — До того ж і ми своїх не попередили, що затримаємося.

Зробимо так, — підсумував Олег, — зараз повернемося додому, розкажемо про все Анатолію Борисовичу, може, він і сам захоче завтра з нами піти, а ви, хлопці, вмовте дідуся, щоб відпустив вас на цілий день. Згода?

— Гаразд!

А Роман вніс іще одну пропозицію:

— Давайте візьмемо пару коней і перетягнемо катамаран у Суничку.

— Чудова думка! — похвалив його Олег. — Тільки чи дадуть нам коней?

— Аякже! Задля справи ж!

Анатолій Борисович підтримав дітей і погодився їх супроводжувати.

— А зараз, друзі, хочу познайомити вас із цікавою людиною — письменником-фантастом Чебердою.

З намету вийшов кремезний, з широкою сивою бородою чоловік, привітно усміхнувся.

— То це і є ваші помічники? — підніс руку у привітанні. — Добридень, шукачі пригод! — Міцно потиснув кожному руку.

— Єгор Антонович прибув до нас у важливій справі, — почав пояснювати вчений.

— Краще сам розповім, — зупинив Анатолія Борисовича фантаст. — Кілька років тому, друзі, натрапив я в архіві на старезну грамоту. У ній повідомлялося, що якийсь монах знайшов в урочищі неподалік від гирла Сунички багато велетенських кісток, а біля них брилу з дивовижним малюнком. У грамоті й малюнок той уміщено: ну справжній тобі космічний корабель. Щодо кісток, то тут у мене сумнівів немає, адже в наших місцях водилися колись тварини-гіганти. А ось малюнок не дає спокою, адже зараз стільки говориться про існування позаземних цивілізацій — були, мовляв, випадки, коли нашу планету відвідували їхні представники. Можливо, на тій брилі й зафіксовано одні з таких відвідин?

Шукаю вже давно — і все марно. Залишилося обстежити Червоне урочище. Знаєте, де воно? — звернувся до хлопців.

Ті, збентежені почутим, тільки головами кивнули.

— Ну й жартівник ви, Єгоре Антоновичу, — засміявся Анатолій Борисович, — наука, ви ж знаєте, подібних фактів ще не має.

— Фантастика, Анатолію Борисовичу, нерідко робила такі передбачення, які потім ставали науковими концепціями. Я розумію, у вас свої завдання, власні клопоти, однак просив би — давайте сходимо разом до Червоного урочища, понишпоримо в ньому. Не забувайте, Анатолію Борисовичу, подібні знахідки називаються знахідками віку!

— Тоді вважайте, що її вже зробили наші хлопці, — промовив несподівано Пилипко. — Торік вони були там і знайшли силу-силенну велетенських кісток. Привезли їх цілу підводу, щоб здати заготовану, хотіли на виручені гроші купити два гарних намети, такі, знаєте, з голубим верхом. Так в них ті кістки не прийняли. Сказали — старі дуже. Вони їх і викинули.

— Як «викинули»? Куди? — розсердився письменник. — А чи знають вони, що ті кістки законом охороняються?

— Єгоре Антоновичу, — закліпав очима Пилипко, — я ж з ними не був. А хлопці казали, що там кісток ще багато лишилося. Й десятьма підводами не вивезеш.

— Анатолію Борисовичу, друже. — заблагав Єгор Антонович. — подаруй мені один-однісінький день, га?

— Добре, — погодився вчений. — Пилипку, це урочище нам по дорозі?

— Трохи не з руки, однак, повертаючись, ми можемо залишити катамаран і пройтися пішки кілометрів з п’ятнадцять. Там яри великі, круті, є й печери глибокі. Але заходити до них небезпечно: завалити може.

— Отже, Єгоре Антоновичу, ви зранку прямуйте до Червоного урочища, а ми, повертаючись з походу, зайдемо туди.

Катамаран тягла пара білих коней. Його понтони — видовжені баки, зняті із старих винищувачів і подаровані таткові знайомим генералом, — виявились досить міцними і на суші — ковзали по траві, немов лижі по снігу. Кіньми правив Ігор. Тримаючи їх за вуздечки, вій ішов попереду, вибираючи рівну дорогу.

— Но, любі мої, но! — від переживання за нову для нього справу в хлопця навіть чуб змокрів

— А тепер, Ігоре, дай мені покомандувати, — сказав Анатолій Борисович, коли вони підтягли човна до самої річки. — Хлопці, тримайте катамаран так, щоб він з берега рівно зсовувався.

Вчений вибрав пологий спуск, відчепив посторонки. Хлопці обліпили човен, посунули його, і незабаром він гойдався на хвилях Сунички.

— Тепер, Павлику, відведи коней у табун. Чекай нас з перемогою і допомагай дідусеві. А ми, Єгоре Антоновичу, давайте звіримо маршрут. Хоч би там що сталося, — а в поході всяке трапляється, чекайте нас на правому схилі того яру, де глину беруть. У дорогу!

Діти всілися в човна, за кермо взявся вчений.

Пливли вже кілька годин. На заквітчаних берегах деінде маячили невеликі скелясті пагорби, зрідка порослі чагарниками. Вдалині виднів- ся ліс. Зупинки не робили, хотіли завидна добратися до мети. Анатолій Борисович поглядав на дно річки і задоволено мружився:

— Можуть бути тут перлові скойки, можуть бути!

За поворотом почувся шум води. Пилипко здивувався:

— Нема тут ніяких водоспадів!

За кілька хвилин катамаран виніс мандрівників до дамби, з якої через три великі труби спадала вода, розсипаючи довкола міріади бризок.

— Минулої весни тут нічого не було! — виправдовувався Пилипко. — Бачите, все нове, побудували нещодавно…

Зупинили мотор, вийшли на берег. По обидва боки гідроспоруди тяглися канали, що постачали водою навколишні поля.

— Оце так сюрприз! — зажурилися діти. — Що ж робити? Тут і коні не допоможуть!

— Витягнемо його на берег, — запропонував Олег, — бензин зіллємо, натягнемо тент, і нехай собі стоїть човен. А самі підемо лісом.