Водолюби

Обережно — гладиш!

Стояла тиха, ясна днина. Вузькою стежкою юні ентомологи прийшли через луки до річки.

Петро Степанович знайшов красивого зелено-червоного жучка і показав дітям:

— Це райдужниця. Живе біля води, бо яйця відкладає на підводних стеблах латаття та інших таких рослинах.

— А це що? — показують дрібних темно-синіх жучків.

— То водяні подури, — пояснив учений. — У вазонах ви, мабуть, бачили їхніх близьких родичів, тільки світліших.

Цікаві вони тим, що вміють дуже високо й далеко стрибати. Це вдається їм завдяки особливим вилкоподібним придаткам на кінчику хвоста, на які вони опираються.

— Погляньте, яка блискуча бабка! — сказав Павло.

— Вона тільки вилупилася з лялечки — німфи. Тому й забарвлення в неї таке свіже. Ти легко її спіймав, бо, щойно вилупившись, вона літає поволі, часто сідає на відпочинок, аби затверднули крила. — Петро Степанович дістав лупу. — Погляньте, які величезні очі в цього хижака. З їх допомогою бабка видивляється здобич, яку розчавлює за допомогою сильних щелеп.

Ловлячи багато шкідливих комах, бабки приносять людям велику користь. Про це слід пам’ятати. Вбити одну бабку — не що інше, як випустити на волю кілька тисяч комарів та мошок.

Ось і кладка — дві соснини лежать через річку. Позбігались усі до води. Хлюпаються, пробують ногою, чи холодна.

— А впіймай нам отого жука, — показав учений на великого чорно-зеленого жука з жовто-оранжевою облямівкою.

Приносять у сачку.

— Це — плавунець, один з найхижіших водяних жуків нашої місцевості. Він пожирає навіть менших своїх братів, нападає іноді на рибу. Ви бачили, що він добре плаває. Дві пари мускулистих задніх ніг як весла. Передні ноги в самців своєрідні, вони озброєні широкими пластинками з двома присосками і притримують здобич, коли хижак терзає її своїми щелепами. Спритності жукові надає і плоске, човноподібне тіло. Очі великі, ніщо не сховається від його погляду.

Плавунці — страшенні забіяки. Варто, наприклад, до самки наблизитись іншому жукові, як самець сміливо кидається на нього, хоч суперник і більший. Бій часто кінчається смертю одного з жуків, після чого труп переможеного самка із «кавалером» з’їдають.

Полюючи, плавунці проявляють неабияку хитрість. Ось як вони нападають, наприклад, на равликів. Коли вони наближаються, равлики ховаються в мушлю і зачиняються в ній кришечкою. Плавунці як не підступають, равлик не вилазить. Тоді один із жуків сідає на мушлю й чекає. Хвилина-друга — і равлик обережно прочиняє «дверці», щоб пересунутись подалі від злого місця. Жук чекає. А слимак, заспокоївшись, вилазить зовсім. Отоді-то плавунець впивається йому в голову своїми страшними щелепами. При цьому намагається всунутись у мушлю, щоб не дати можливості сховатися туди равлику. З усіх боків на равлика накидаються жуки і з’їдають його. Так полюють плавунці і на пуголовків та жабенят.

— А де живуть плавунці, невже тільки й плавають на воді? — цікавляться діти.

— Багато часу вони проводять на дні водоймища або на гілках підводних рослин, випливаючи на поверхню, щоб зробити запас повітря. Для цього жук висовує з води задню частину тіла, тоді відразу ж на кінцях надкриль утворюється маленький сріблястий повітряний пухирець. З ним плавунець повертається на дно і може просидіти там ще чверть години.

Петро Степанович взяв сачок, провів по дну, обережно витяг на берег.

— Ось личинка плавунця, — підчепив пінцетом буруватого черв’ячка, схожого на гусінь. — В кровожерливості вона не поступається й дорослому жукові. Погляньте на величезні кліщі-щелепи, на внутрішньому боці яких є дірочки, через які личинка висмоктує з своєї жертви кров. Наготувавши свою грізну зброю, вона чатує на якусь комаху чи личинку, а тоді кидається вперед, хапає її й, звиваючись, мов гадюка, спускається з нею на дно.

Тричі міняє шкіру личинка плавунця, щоразу збільшуючись, а тоді залишає воду, викопує в березі ямку і перетворюється на лялечку, крізь покриття якої вже видно обриси майбутнього жука. Коли вам доведеться ловити личинки плавунців, будьте обережні: їхні щелепи настільки сильні, що можуть прокусити тіло до крові.

Плавунець на поверхні води з’являється рідко. Коли я просив вас впіймати жука, то не сподівався, що це так легко вдасться. — Вчений взяв сачок. На воді було тихо, тільки в одному місці ледве рябіло. Петро Степанович глибоко підвів сачок і рвучко витягнув з води.

— Є, є! — закричали діти.

— Аж три! — гукнув Валик з верби, що над кладкою.

Та зарані раділи. Один за одним жуки повибігали на бильця сачка й шубовснули у воду. Тільки їх і бачили.

— Мало не забув вам сказати, — згадав учений, — плавунці теж дуже чутливі до змін в атмосфері. У гарну погоду вони тримаються ближче до поверхні, а в дощову — на дні, в мулі, або ховаються під водяні рослини.

— Увага! — знову Валик зі свого спостережного пункту. — На воду неподалік кладки сів якийсь не відомий мені жук.

— То водолюб, — сказав Петро Степанович. — Як бачите, він дуже схожий на плавунця, тільки забарвлення інше — буре. Груди ж і чотири його лапки теж вкриті рудими шовковистими волосинками.

Тим часом водолюб підплив до берега, і Петро Степанович підчепив його сачком. Рая Ковальчук прожогом кинулася до жука, щоб не втік, як плавунці.

— Стережись! — вигукнув учений. — Він колючий!

Рая обережно взяла жука.

— Як броньовичок.

— Так, Раю! У водолюба міцне покриття. Йому нічого боятися нападу інших жуків, окрім плавунців. Ті хижаки й тут пристосувалися — на смерть вражають у шию.

Водолюб теж не може жити без атмосферного повітря, але збирає його не на кінчик тіла, як плавунець, а на вусики. Потримавши вусики деякий час над водою, жук притуляє їх до тіла, ніби витираючи об себе. Повітря, що зібралося, чіпляється до м’якеньких шовковистих волосинок. Таким чином за кілька хвилин весь водолюб вкривається численними дрібненькими, схожими на ртутні крапельки, пухирцями повітря, що надає йому надзвичайно принадливого, красивого вигляду. Зробивши запас повітря, водолюб пірнає в глибину і сидить або плаває там доти, доки його не витратить, а потім знову виринає на поверхню й лежить непорушно на листках рослин чи знову збирає повітря.

Водолюби — дбайливі батьки. Перш ніж відкласти яйця, самки цих жуків тчуть для них шовковисті гнізда-кокони, які мають форму сливи з відрізаним вершечком. Самка кладе туди 40–50 білих довгастих яєчок, заливаючи їх особливою цементуючою речовиною. Потім «оздоблює гніздо» яскраво-жовтою вершиною. У ряді випадків самка водолюба майстерно обплітає «гніздо» найрізноманітнішими рослинними залишками, так його маскуючи, що нікому й на думку не спаде, що це кокон.

Листок з прикріпленим до нього коконом самка тягає за собою, аж поки не знайде тихої, зручної затоки, і пускає на хвилі, надаючи право піклуватися про своїх дітей природі. Тижнів через два в коконі вилуплюються личинки, проте вони не покидають схованки, а сидять там, поки не полиняють кілька разів. Харчуються в цей час. мабуть, рослинами. Та невдовзі стають надзвичайно хижі, із-за чого їх ще називають черв’яками-вбивцями. Полюють в основному на молюсків. Але й у черв’яків-убивців є багато ворогів, тому ці личинки виробили спосіб захисту. Якщо їх схопити, вони відразу стають м’якими, без будь-яких ознак життя. Коли ж ця хитрість не вдається, вони так стискують шлунок, що викидають звідти, мов кальмар, чорну смердючу рідину, яка відлякує ворога.

В такому стані личинка водолюба перебуває майже три місяці, а потім вилазить з води, викопує глибоку ямку, де й перетворюється в лялечку, з якої виходить через деякий час жук. Лише через два тижні, окріпнувши й набувши натурального забарвлення, він вилазить з підземелля й переселяється в найближчу калюжу.

Свою назву водолюб отримав неспроста: він навіть у повній темряві знайде воду. Щоб переконатися, можна зробити такий експеримент. У затіненій кімнаті поставте баночку з водою, а водолюба покладіть у протилежному кутку. Мине небагато часу, і жук опиниться в баночці.

— Петре Степановичу, — знову з містка озвався Валик, — а що то за блискітки по воді шмигають?

— Не знаєш вертячок? — здивувалася Рая. — В кожному озері їх повно.

— А цікаві вони тим, — сказав учений, — що мають дуже добре розвинений зір. Кожне їхнє око навпіл поділене поперечною борозенкою, таким чином у вертячок виходить немов по четверо очей. Одна пара оглядає небо і все, що там рухається, а інша — водяний простір.

Вертячки добре плавають, навіть вода не хлюпається від їхніх витончених рухів. Описуючи безконечні зиґзаґи, носяться вертячки зграями по поверхні води. А блищать на сонці, як міріади ртутних капельок, бо їхнє тіло покрите повітряною оболонкою. Так поводяться вони тільки в сонячний або ж теплий літній день. У похмуру погоду від них і сліду немає: ховаються між листям рослин. Якщо й з’явиться тоді котрась на поверхні, то лише для того, щоб набрати повітря. Вертячки хоч і маленькі, та, як хижаки, великі. Найбільше страждають від них дрібні комахи, а також личинки комарів. Обхопивши свою жертву довгими передніми лапками, вертячки пожирають її, не зупиняючись. В цей час гребуть з усіх сил двома парами задніх лап-веселець. Самі вертячки рідко попадаються іншим хижакам, бо, тільки-но побачать небезпеку, як хутко пірнають у воду. Навіть коли їх хто й спіймає, вони не здаються, а випускають у ворога таку вонючу рідину, що той кидає здобич і тікає.

А в цей час біля броду з’явилася оранжева машина-цистерна. Заїхавши на найглибше місце, шофер витяг довгий шланг і включив мотор помпи. На спокійній до того поверхні води затанцювали баранчики хвиль.

— І тут нас знайшла цивілізація, — пожартував хтось із дітей.

— А ми, поки шофер набере води, займемося озерцем, що на тому боці. Хочу там показати ще одного цікавого водяного жучка-плавунчика. То надто обережна комаха, тому до озерця треба підійти тихо.

Кладкою діти перейшли через річку. Безшумно ступаючи невисокою, але густою травою, оточили озерце. Його ж поверхня віддзеркалювала тільки блакитне небо. Жодного поруху.

— Немає, мабуть, тут плавунчиків! — не втерпів Вітя.

— Є! — впевнено сказав Петро Степанович. — Сидять десь на глибині та ніжаться між листям рослинок. Проте їхня улюблена схованка — затоплене торішнє листя. Там і будемо їх шукати. Я поворушу його паличкою, а ти, Вітю, приготуй сачок: тільки-но жучки з’являться на поверхні води — відразу ж хапай їх.

Петро Степанович зняв кеди, обережно ввійшов у воду, поворушив торішній лист. І справді — відразу ж на поверхню вискочило кілька потривожених темно-коричневих жуків.

— Лови! — закричали всі. Вітя швиденько підсунув під них сачок і витягнув на берег.

Це були жучки, зовні схожі на плавунців, тільки значно менші.

— Зараз ми розберемося, якої вони статі. — Петро Степанович взяв пінцетом одного з жучків. — Бачите, передні ступні розширені, мов щитки, як і в плавунця. Це — самець. А ось — самка. У неї проміжки між поздовжніми борозенками надкриль вкриті довгими волосинами, які є й на кінцях жовтої серединної лінії окантованого шийного щитка. Плавунчики — хижі комахи. Пожираючи і подібних собі, вони найбільше дошкуляють слимакам, а також клопам-гладишам. Бояться ж лише плавунців.

Весною самка плавунчиків відкладає багато світло-жовтих яєчок, з яких через два тижні виходять личинки. Зовні вони теж схожі на личинки плавунців, але тонші тілом і мають маленьку голову на довгій шиї, чим дуже нагадують жирафу. Досягнувши повного розвитку, личинки викопують на березі ямку, у якій і перетворюються в лялечку. Жук виходить через 10–14 днів, але певний час лишається ще в ямці, аж поки його м’які крильця не затверднуть.

— А послухайте, — вчений сховав жука в сірникову коробочку, — як плавунчик уміє, не літаючи дзижчати.

Усі затихли. Машина давно вже поїхала. Стало тихо-тихо. І раптом, немов з транзисторного приймача, почулося:

— Дз-дз-дз-дз…

Петро Степанович відкрив коробочку. Жук замовк. Тоді він закрив її. І знову: «Дз-дз-дз-дз!» Вчений ще обережніше став відсовувати кришечку. Жук сидів не рухаючись. Крила його були складені, але задня частинка черевця висунулася вперед і тремтіла. Трохи подзижчавши, плавунчик замовк, але тільки Петро Степанович засунув його в коробочку, звуки знову повторилися.

Но воді бігав павук з довгими-довгими ногами. Подув легенький вітерець, на воді зарябіло, і той шугнув до берега, сховався в траві.

— То не павук, а клоп, так званий водомір. Маючи тонке, па- лицеподібне тіло, ці клопи настільки пристосувалися до життя на поверхні води (а там вони полюють на дрібних повітряних комах), що можуть рухатися навіть проти вітру. Будь же тіло водомірів більшої площі, то навіть легенький рух повітря міг би здути їх або ж утопити. Не маючи кігтів, водоміри затримують здобич, налягаючи на неї усім тілом.

Юннати вже збиралися повертатися до Сунички, та побачили, як зненацька завирувала вода.

— Що то? — здивувалися діти.

Петро Степанович швиденько сунув туди сачка й витяг на берег. У ньому лежав мальок, в якого вчепилися два товсті, жирні сіро-зелені жуки. На їхніх головах виділялися величезні світло-коричневі очі. Петро Степанович відірвав од рибки одного з них, але не встиг доторкнутися до іншого, як той вп’явся йому в палець. Відкинувши жука подалі від берега, вчений обережно взяв малька й поклав у воду. Та рибка повернулася на бік, потім на живіт і завмерла.

— Ось вам ще один гангстер водного царства — гладиш. Цей клоп, — підібрав Петро Степанович кинутого в траву жука, — знаменитий своєю задньою парою ніг, що служать йому веслами, з допомогою яких він блискавично переміщається по воді. Проте найцікавіший його спосіб плавання. Цей клоп плаває не на животі, як більшість комах, а на спині. Тому його ще звуть хребтоплавом.

Помітивши жертву, гладиш пірнає вглиб, а потім, не роблячи ніяких рухів, мов корок, виринає прямо на здобич, хапає її чіпкими передніми лапами і, впившись в її тіло гострим хоботком, висмоктує з неї кров.

Тіло в гладиша валькувате. Згори дахоподібне, а знизу ромбоїдальне, воно нагадує човна. Надкрилля в гладиша завше вкрите шаром повітря. Згрібаючи його задніми лапками, гладиш робить маленькі срібні пухирці, які використовує, коли довго перебуває під водою.

— А в тому, що брати цього жучка треба обережно, — усміхнувся Петро Степанович, показуючи ранку на пальці, — ви переконалися: пече так, мов бджола вжалила.

Напровесні самиці гладишів відкладають на нижні частини водяних рослин або на дно світло-жовті яйця, склеюючи їх рядками в кільця. Днів через десять на вільних кінцях яєць з’являється яскраво-червона крапка — просвічуються очі. За 14 днів, в травні, виходять личинки, дуже схожі на комах за зовнішнім виглядом і способом життя, але забарвлені в яскраво-жовтий колір і без крилець. До серпня вони тричі линяють, і аж тоді в них виростають крильця. З четвертим линянням до комахи приходить зрілість, а через деякий час гладиш набуває притаманного йому сіро-зеленого кольору. Взимку цей клоп, ховаючись від морозів у мулі, впадає в анабіоз, тобто сплячку. Спритний у воді, гладиш зовсім безпомічний на суші.

Петро Степанович поклав жука на землю. Той завовтузився, кволо стрибаючи то в один бік, то в інший, а на черевце так і не змії’ перевернутися.

Вчений на цей раз обережно підняв його із землі й укинув у морилку.

— Гарний буде екземпляр для колекції!

— Петре Степановичу, а невже взимку гладиш зовсім нічого не їсть? І як він тоді дише? Щоб набрати повітря, йому ж треба піднятися на поверхню води?

— Анабіоз, друзі, це таке явище, коли при певних умовах у живому організмі уповільнюються будь-які життєво необхідні процеси — дихання, обмін речовин, знижується температура тіла. Перебуваючи в сплячці, тварини перестають харчуватися. А зараз ходімо до табору, там на вас чекає Максим Павлович.