Весілля з генералом
(Оповідання)
Відставний контр-адмірал Ревунов-Караулов, маленький, старенький і заіржавілий, ішов одного разу з базару н ніс за зябри живу щуку. За ним ішла його кухарка Уляна, тримаючи під пахвою кульок з морквою й пачку листового тютюну, який шановний адмірал вживав «від блощиць, попелиці (вона ж міль), тарганів та інших інфузорій, що живуть на тілі людини і в її житлі».
— Дядечку! Пилипе Єрмиличу! — почув він раптом, завертаючи в свій переулок.— А я тільки що був у вас, цілу годину стукав! Як добре, що ми не розминулися!
Контр-адмірал звів очі і побачив перед собою свого племінника Андрюшу Нюніна, молодого чоловіка, що служить у страховому товаристві «Негідь».
— У мене до вас є прохання, — продовжував племінник, потискуючи дядечкову руку й переймаючи від цього сильний риб’ячий запах.— Сядьмо на лавочку, дядечку… Ось так… Ну от, справа ось у чому… Сьогодні вінчається мій хороший друг і приятель, Любимський… людина, між нами кажучи, найчудовіша… Та ви, дядечку, покладіть щуку! Чого вона буде вам шинель бруднити!
— Це нічого… Погань риба, гріш ціна, а втім ікра — чудо! Розпороти їй черево, випустити звідти ікру, змішати її, знаєш, з товченими сухариками, цибулею, перцем і — прийдіте насолодимосяі
— Людина найчудовіша… Служить цінувальником у позичковій касі, але ви не подумайте, що це який-небудь замухрижка або валет… У позичкових касах нині й благородні дами служать… Сімейство, можу вас запевнити… батько, мати й інші… люди чудові, гостинні такі, релігійні… Одним словом, сім’я руська, патріархальна, від якої ви будете в захопленні… Жениться Любимський на сирітці, з любові… Славні люди!.. Так ось, чи не можете ви, дорогий дядечку, виявити честь цій сім’ї і завітати сьогодні до них на весільну вечерю?
— Але ж я теє… незнайомий! Як я поїду?
— Це нічого не означає! Адже не до баронів і не до графів їхати! Люди прості, без усяких етикетів… Руська натура: милості просимо, всі знайомі й незнайомі! І до того ж… я вам одверто… сім’я патріархальна, з різними забобонами, химерами… Смішно навіть… Дуже їй хочеться, щоб на весіллі був генералі Тисячі карбованців їм не треба, а тільки посадіть за їх стіл генерала! Згоден, копійчана пиха, забобон, але… але чому ж не дати їм цього невинного задоволення? Тим більше, що й вам не буде там нудно… Навмисне задля вас припасли пляшечку цимлянського й омарів бляшаночку… Та й себе проявите, відверто кажучи. Тепер ваш чин пропадає даремно, немовби заритий у землю, і ніхто не почуває, що ви такого звання, а там, принаймні, всім зрозуміло буде! Та їй-богу!
— Але чи пристойно це буде мені, Андрюшо? — спитав контр-адмірал, задумливо дивлячись на візника.— Я, знаєш, подумаю…
— Дивно, про що тут можна думати? Їдьте, от і все! А щодо пристойності, то навіть образливо… Ніби я можу рідного дядька повести в непристойне місце!
— Гаразд… Як знаєш…
— Так я ввечері по вас заїду… Так, годині об одинадцятій, пізніше, щоб якраз на вечерю потрапити… по- аристократичному…
Об одинадцятій годині Нюнін заїхав за дядьком. Ревунов-Караулов одягнув свій мундир і штани з золотими лампасами, начепив ордени — і вони поїхали. Весільна вечеря вже розпочалася, коли взятий з трактиру напрокат лакей знімав з адмірала пальто з капюшоном, і мати жениха, пані Любимська, зустрічаючи його в передпокою, мружила на нього очі.— Генерал? — зітхала вона, запитально дивлячись на Андрюшу, який знімав пальто, І кланяючись.—Дуже приємно, ваше превосходительство… Але які непоказні, завалященькі… Гм… Ніякої суворості у вигляді і навіть еполетів немає… Гм… Ну, все одно, не повертатись же, якого бог дав!.. Так і буде, просимо, ваше превосходительство! Слава богу, хоч орденів багато…
Контр-адмірал підняв догори свіжовиголене підборіддя, значущо кашлянув і ввійшов до залу… Тут його’ зорові з’явилася картина, здатна розм’якшити й перетворити в попіл навіть камінь. Посеред залу стояв великий стіл, заставлений закусками й пляшками… За столом, на найчільнішому місці, сидів жених Любимський у фраку й білих рукавичках. По його спітнілому обличчю плавала посмішка. Очевидно, його втішали не стільки наїдки, що лежали перед ним, скільки смакування наперед майбутніх шлюбних утіх. Біля нього сиділа наречена з заплаканими очима і з виразом крайньої невинності на обличчі. Контр-адмірал відразу збагнув, що вона доброчесна. Всі інші місця були зайняті гостями обох статей.
— Контр-адмірал Ревунов-Караулов, — крикнув Андрюша. Гості подивилися спідлоба на. тих, що ввійшли, шанобливо витерли губи й підвелися.
— Дозвольте відрекомендувати, ваше превосходительство! Молодий Епамінснд Савич Любимський з дружиною. Іван Іванович Ять, що служить на телеграфі… Іноземець грецького звання по кондитерській частині Харлампій Спиридонович Димба… Федір Якович Наполеонов та інші… Сідайте, ваше-ство! — Контр-адмірал похитнувся, сів і зараз же присунув до себе оселедця.
— Як ви його відрекомендували? — звернулася пошепки хазяйка до Андрші, підозріло й занепокоєно позираючи на сановного гостя.— Я просила генерала, а не цього… як його… котр… котр…
— Контр-адмірал. Та ви не тямите, Настасіє Тимофіївно. Оскільки дійсний статський радник у цивільних чинах за табеллю про ранги відповідає генерал-майорові, постільки контр-адмірал відповідає дійсному статському радникові. Різниця тільки у відомствах, суть же — один чорт… Одна ціна.
— Так, так, — підтвердив Наполеонов.— Це вірно…
Хазяйка заспокоїлася й поставила перед контр-адміралом пляшку цимлянського.
— Кушайте, ваше-ство! Даруйте тільки, будь ласка… В себе там ви звикли до делікатнощів, а в нас так просто!
— Та-ак, — почав контр-адмірал після тривалого мовчання.— За старих часів люди завжди жили просто й були задоволені. Я людина, котра в чинах, і то живу просто.
— Ви давно у відставці, ваше-ство?
— З 1865-го року… За старих часів усе просто було… Але…
Адмірал сказав «але», перевів дух і в цей час побачив молодого гардемарина, що сидів напроти нього.
— Ви теє… у флоті, виходить? — запитав він.
— Точно так, ваше-ство!..
— Ага… Так… Певно, тепер усе пішло по-новому, не так, як за нас було… Білотілі все пішли, пухнасті… А втім, флотська служба завжди була важка… Це не те, шо піхота яка-небудь, або, скажімо, кавалерія… В піхоті нічого розумного немає. Там навіть і мужикові зрозуміло, як і що… А ось у нас з вами, молодий чоловіче, ні-і! Жартуєш! У нас з вами є над чим замислитися… Всяке незначне слово має, так би мовити, своє таємниче… ее… нерозуміння. Наприклад: марсові до вантів, на фок і грот! Що це означає? Це означає, що котрі приставлені до закріплення брамселів, повинні неодмінно бути в цей час на марсах, інакше треба командувати: салінгові до вантів. Тут уже другий смисл… Хе-хе… Тонкощі, що твоя математика! А от, якщо йдучи повним вітром… дай бог пам’ять… На брамселі й бом-брамселі! Тут марсові, котрі призначені для віддачі марселів і бом-брамселів, щодуху біжать з марсів на салінги й бом-салінги, потім… дай бог пам’ять… розходяться по реях і розкріпляють означені паруси, а в цей час — розумієте? — в цей самий час люди, котрі внизу, стають на брам і бом-брам-шкоти, фали та браси…
— За здоров’я високошановних гостей! — проголосив молодий.
— Та-ак! — перебив контр-адмірал, підводячись і цокаючись.— Чи мало різних команд… Та ось хоч би оцю взяти… дай бог пам’ять… брам і бом-брам-шкоти тягнути, фали піднімаааай!!! Хороше… Але що це означає та який тут смисл? Дуже просто! Тягнуть, знаєте, брам і бом-брам-шкоти та піднімають фали… все враз! Причому підрівнюють бом-брам-шкоти й бом-брам-фали при підйомі, а в цей час, дивлячись по потребі, потравлюють браси цих парусів, а коли вже, виходить, шкоти натягнуті й фали всі до місця підняті, то брам і бом-брам-браси витягуються й реї брасеняться згідно з напрямком вітру…
— Дядечку! — шепнув Андрюша: — хазяйка просить вас поговорити про щось інше. Це незрозуміле гостям і… нудне…
— Постій… Я радий, що молодого чоловіка зустрів… Молодий чоловіче! Я завжди бажав і… бажаю… Від душі бажаю! Дай бог… Мені приємно… Та-ак… А ось, якщо корабель лежить бейдевінд правим галсом під усіма парусами, виключаючи грот, то як належить командувати? Дуже просто… дай бог пам’ять… Усіх на ве-е-ерх, через фордевінд повертати! Адже, так? Хе-хе…
— Годі, дядечку! — шепнув Андрюша.
Але дядечко не вгамовувався. Він викрикував команду за командою і кожний свій хриплий викрик пояснював довгим коментарем. Наближався вже кінець вечері, а проте через його милість не було сказано ще жодного довгого тосту, жодної промови. Іван Іванович Ять, в якого давно вже висіла на язику барвиста промова, почав неспокійно вертітися на стільці, морщитись і перешіптуватись із сусідами. Раз, коли за десертом адмірал захлинувся цимлянським і закашлявся, він скористувався з паузи, скочив і почав:
— Сьогоднішнього, так би мовити, дня… Гм… в який ми, зібравшись задля вшанування нашого улюбленого…
— Та-ак…— перебив його адмірал.— І адже ж усе це треба пам’ятати! Наприклад… дай бог пам’ять… бейфута й топенанта розсмикнути, бакштаги з правої за марс!
— Ми люди темні, ваше превосходительство, — сказала хазяйка: — нічого оцього самого не розуміємо, а ви розкажіть нам краще щось відносно…
— Ви не розумієте, тому що… терміни! Звичайно! А молодий чоловік розуміє… Так. Старовину з ним згадав… Адже ж приємно, молодий чоловіче! Пливеш собі по морю, горя не знаючи, і…
Адмірал пустив сльозу й заговорив тремтячим голосом:
— Наприклад… дай бог пам’ять… Клівер піднімай, пішов браса, фока й грота-галси садити!
Адмірал витер очі, схлипнув і продовжував:
— Тут зараз піднімають клівер-фали, брасопять грот- марсель та інші, що над ним, паруси в бейдевінд, а потім садять до місця фока й грота-галси, тягнуть шкоти й вибирають буліня… Пла… плачу… Радий…
— Генерал, а бешкетуєте! — спалахнула хазяйка.— Посоромились би на старості літ! Ми вам не за те гроші платили, щоб ви бешкетували!
— Які гроші? — витріщив очі контр-адмірал.
— Звісно, які… Либонь, уже одержали через Андрія Ілліча четвертну! А вам, Андрію Іллічу, гріх! Ми вас не просили такого наймати…
Старик глянув на спалахнулого Андрюшу, на хазяйку — і все зрозумів. «Забобон» патріархальної сім’ї, про який говорив йому Андрюша, з’явився перед ним у всім своїм паскудстві… В один момент злетів з нього хміль… Він підвівся з-за столу, задріботів до передпокою і, одягнувшись, вийшов.
Більше вже він ніколи не ходив на весілля.
