Посватання
Жарт на одну дію
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Степан Степанович Чубуков, поміщик.
Наталія Степанівна, його дочка, 25 років.
Іван Васильович Ломов, сусіда Чубукова, здоровий, гладкий, але дуже надумливий поміщик.
Дія відбувається в садибі Чубукова. Вітальня в домі Чубукова.
I
Чубуков і Ломов (входить у фраку і білих рукавичках).
ЧУБУКОВ (ідучи йому назустріч). Голубонько, кого я бачу! Іване Васильовичу! Дуже радий! (Стискує руку). От дійсно сюрприз, мамочко. Як живете?
ЛОМОВ. Дякую. А ви як здорові живете?
ЧУБУКОВ. Живемо помаленьку, ангел мій, вашими молитвами та інше. Сідайте, ласкаво прошу… Отож бо, не гаразд сусідів забувати, мамочко моя. Голубонько, та чого це ви так офіціально? У фраку, у рукавичках, і таке інше. Хіба кудись їдете, найдорожчий мій?
ЛОМОВ. Ні, я тільки до вас, шановний Степане Степановичу.
ЧУБУКОВ. Та навіщо ж у фраку, чарівний мій? Наче на новий рік з візитом!
ЛОМОВ. Бачите, яка річ. (Бере його під руку). Я приїхав до вас, шановний Степане Степановичу, щоб потурбувати вас одним проханням. Не один раз я вже мав за честь звертатись до вас по допомогу, і завжди ви, так би мовити… але я, пробачте, хвилююсь. Я вип’ю води, шановний Степане Степановичу. (П’є воду).
ЧУБУКОВ (про себе). Грошей приїхав позичати! Не дам! (До нього). В чому річ, красеню мій ?
ЛОМОВ. Бачите, Шановай Степановичу… пробачте, Степане Шановайовичу… тобто, я страшенно хвилююсь, як ваша ласка бачите… Одно слово, ви один тільки можете допомогти мені, хоча, звичайно, я нічим не заслужив і… і не маю права сподіватись на вашу допомогу…
ЧУБУКОВ. Ах, та не розмазуйте, мамочко! Кажіть одразу! Ну?
ЛОМОВ. Зараз… Цю хвилину. Річ у тому, що я приїхав просити руки вашої дочки Наталії Степанівни.
ЧУБУКОВ (радісно). Мамусю! Іване Васильовичу! Ану, скажіть іще раз — я не дочув!
ЛОМОВ. Я маю за честь просити…
ЧУБУКОВ (перебиваючи). Голубонько моя… Я такий радий та інше… От дійсно і все подібне. (Обіймає і цілує). Давно бажав. Це було моїм повсякчасним бажанням. (Ронить сльозу). І, завжди я любив вас, ангел мій, як рідного сина. Дай вам боже обом любов і злагоду та інше, а я дуже бажав… Чого ж я стою, як бовдур? Оторопів від радощів, зовсім оторопів! Ох, я од щирого серця… Піду покличу Наташу і таке подібне.
ЛОМОВ (розчулений). Шановний Степане Степановичу, як ви гадаєте, чи можу я сподіватися її згоди?
ЧУБУКОВ. Такий, отож бо, красунь і… і раптом вона не погодиться! Закохана, мабуть, як кішка та інше… Зараз! (Виходить).
II
Ломов (сам).
ЛОМОВ. Холодно… Я увесь трушусь, як перед іспитом. Головне — треба зважитись. Коли ж довго думати, вагатися, багато говорити, та чекати ідеалу чи справжнього кохання, то отак ніколи не оженишся… Брр!.. Холодно!. Наталія Степанівна добра хазяйка, непогана з себе, освічена… чого ж мені ще треба ? Проте у мене від хвилювання вже починає шуміти в ушах. (П’є воду). А не женитись мені не можна… По-перше, мені вже 35 років, вік, так би мовити, критичний. По-друге, мені потрібне правильне, регулярне життя… У мене порок серця, постійне серцебиття, я гарячий і завжди страшенно хвилююсь… Зараз ось у мене губи тремтять і на правій вії живчик скаче… Але найжахливіше у мене — це сон. Не встигну я лягти в ліжко і тільки-но почну засинати, як раптом в лівому боці щось — смик! і б’є просто в плече і в голову… Зриваюсь, мов несамовитий, походжу трохи і знов лягаю, але тільки но почну засинати, як у мене в боці знов — смик! І отак разів з двадцять…
III
Наталія Степанівна і Ломов.
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА (входить). Ну, от! Це ви, а тато каже: піди, там купець по крам прийшов. Здрастуйте, Іване Васильовичу!
ЛОМОВ. Здрастуйте, шановна Наталіє Степанівно!
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. Пробачте, я в фартусі і негліже… Ми горошок чистимо для сушіння. Чого ви у нас так довго не були? Сідайте… (Сідають). Хочете снідати?
ЛОМОВ. Ні, спасибі вам, я вже попоїв.
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. Куріть … Ось сірники… Погода прехороша, а вчора був такий дощ, що робітники цілий день нічого не робили. Ви скільки копиць накосили? Я, уявіть, пожаднювала і скосила увесь луг, а зараз сама не рада, боюся, щоб моє сіно не згнило. Краще було б почекати. Та що це? Ви, здається, у фраку! От новина! На бал їдете, чи що? Між іншим, ви похорошіли… Справді, чого ви таким франтом?
ЛОМОВ (хвилюючись). Бачите, шановна Наталіє Степанівно… Річ у тому, що я наважився просити вас вислухати мене… Звичайно, ви здивуєтесь і навіть розсердитесь, але я… (Про себе). Страшенно холодно!
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. В чому річ? (Пауза). Ну?
ЛОМОВ. Я постараюсь сказати коротко. Вам, шановна Наталіє Степанівно, відомо, що я давно вже, з самого дитинства, маю честь знати вашу родину. Моя покійна тітонька і її чоловік, від яких я, як ви ласкаві знаєте, одержав у спадщину землю, завжди ставились з глибокою пошаною до вашого батька і до покійної матері. Рід Ломових і рід Чубукових завжди перебували в най- дружніших і, можна навіть сказати, споріднених взаєминах. До того ж, як ви ласкаві знаєте, моя земля, тісно прилягає до вашої. Якщо, ласкаво пригадаєте, мої Волові Лужки межують з вашим березником.
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. Пробачте, я вас переб’ю. Ви кажете «мої Волові Лужки»… Та хіба вони ваші?
ЛОМОВ. Мої…
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. Ну, отакої! Волові Лужки наші, а не ваші!
ЛОМОВ. Ні бо, мої, шановна Наталіє Степанівно.
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. Це для мене новина. Звідки ж вони ваші?
ЛОМОВ. Як звідки? Я кажу про ті Волові Лужки, що входять клином між вашим березником і Горілим болотом.
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. Ну, так, так… Вони наші…
ЛОМОВ. Ні, ви помиляєтесь, шановна Наталіє Степанівно, — вони мої.
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. Схаменіться, Іване Васильовичу! Чи давно вони стали вашими?
ЛОМОВ. Як то, чи давно? Відколи я себе пам’ятаю, вони завжди були нашими.
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. Ну, це, скажімо, пробачте!
ЛОМОВ. З паперів це видно, шановна Наталіє Степанівно. Волові Лужки були колись спірними, це — правда; але тепер всім відомо, що вони мої. І сперечатися тут нема чого. Коли ваша ласка бачити, бабуня моєї тітоньки віддали ці Лужки в безстрокове і безплатне користування селянам дідуня вашого батенька за те, що вони випалювали для неї цеглу. Селяни дідуня вашого батенька користувалися безплатно Лужками років сорок і звикли вважати їх наче своїми, а потім, коли вийшло положення…
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. І зовсім не так, як ви розказуєте! І мій дідуньо, і прадід вважали, що їхня земля доходила до Горілого болота, — виходить, Волові Лужки були наші. Чого ж тут сперечатись?—не розумію. Навіть досадно!
ЛОМОВ. Я вам папери покажу, Наталіє Степанівно!
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. Ні, ви просто жартуєте чи дражните мене… Отакий сюрприз! Володіємо землею мало що не триста років, і раптом нам кажуть, що земля не наша! Іване Васильовичу, пробачте, але я навіть ушам своїм не вірю… Мені не дорогі ці Лужки. Там тільки п’ять десятин і варті вони яких триста карбованців, але мене обурює несправедливість. Кажіть, що хочете, але несправедливості я терпіти не можу.
ЛОМОВ. Вислухайте мене, благаю вас! Селяни дідуня вашого батенька, як я вже мав честь сказати вам, випалювали для бабуні моєї тітоньки цеглу. Тітоньчина бабуня, бажаючи зробити їм приємність…
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. Дідуньо, бабуня, тітонька… нічого я в тому не розумію! Лужки наші, та й годі.
ЛОМОВ. Мої бо!
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. Наші! Хоч ви два дні доводьте, хоч надіньте п’ятнадцять фраків, а вони наші, наші, наші!.. Вашого я не хочу і свого втрачати не бажаю… Як собі хочете!
ЛОМОВ. Мені, Наталіє Степанівно, Лужків не треба, але я з принципу. Якщо хочете, то, будь ласка, я вам подарую їх.
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. Я сама можу подарувати їх вам, вони мої!.. Все це, принаймні, дивно, Іване Васильовичу! До цього часу ми вас вважали за доброго сусіду, за друга, минулого року давали вам свою молотарку, і через те самим нам довелося домолочувати свій хліб в листопаді, а ви поводитесь з нами, як з циганами. Даруєте мені мою таки землю. Пробачте, це не по-сусідському! По-моєму, це навіть нечемність, якщо хочете…
ЛОМОВ. По-вашому виходить, що я узурпатор? Пані, ніколи я чужих земель не загарбував і обвинувачувати мене в цьому нікому не дозволю… (Швидко йде до графіка і п’є воду). Волові Лужки мої!
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. Неправда, наші!
ЛОМОВ. Мої!
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. Неправда! Я вам доведу! Сьогодні ж пошлю своїх косарів на ці Лужки!
ЛОМОВ. Що?
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. Сьогодні ж там будуть мої косарі.
ЛОМОВ. А я їх по шиї!
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. Не посмієте!
ЛОМОВ (хапається за серце). Волові Лужки мої! Розумієте? Мої!
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. Не кричіть, будь ласка! Можете кричати і хрипіти від злості у себе дома, а тут прошу триматися в межах!
ЛОМОВ. Якби, пані, не це жахливе, болісне серцебиття, якби жили не стукали у висках, то я поговорив би з вами по-іншому! (Кричить). Волові Лужки мої!
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. Наші!
ЛОМОВ. Мої!
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. Наші!
ЛОМОВ. Мої!
IV
Ті ж і Чубуков.
ЧУБУКОВ (входячи). Що таке? Чого кричите?
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. Тату, поясни, будь ласка, цьому панові, кому належать. Волові Лужки: нам чи йому?
ЧУБУКОВ (до нього). Ципочко, Лужки наші!
ЛОМОВ. Та змилуйтеся, Степане Степановичу, звідки вони ваші? Будьте хоч ви розсудливою людиною! Бабуня моєї тітоньки віддала Лужки в тимчасове, безплатне користування селянам вашого дідуня. Селяни користувалися землею сорок років і звикли до неї, наче до своєї, а коли вийшло положення…
ЧУБУКОВ. Дозвольте, найдорожчий мій… Ви забуваєте, що саме селяни не платили вашій бабуні і все подібне, бо Лужки тоді були спірними та інше… А тепер кожна собака знає, отож бо, що вони наші. Ви, виходить, плацу не бачили!
ЛОМОВ. А я вам доведу, що вони мої!
ЧУБУКОВ. Не доведете, любенький мій.
ЛОМОВ. Ні, доведу!
ЧУБУКОВ. Мамочко, навіщо ж кричати так? Криком, отож бо, ні- нічого не доведете. Я вашого не хочу і свого випускати не маю наміру. З якої речі? Як уже на те пішло, любчику мій, якщо ви наміряєтесь сперечатися за Лужки та інше, то я швидше подарую їх мужикам, ніж вам. Отаке то!
ЛОМОВ. Не розумію! Яке ви маєте право дарувати чужу власність?
ЧУБУКОВ. Дозвольте вже мені знати, маю я право, чи не маю. Отож бо, молодий чоловіче, я не звик, щоб зо мною розмовляли таким тоном та інше. Я, молодий чоловіче, старший за вас удвоє і прошу вас говорити зо мною без ажітації і тому подібне.
ЛОМОВ. Ні, ви просто мене за дурня вважаєте і смієтеся з мене! Мою землю називаєте своєю, та ще хочете, щоб я був спокійний і говорив з вами по-людському! Так добрі сусіди не роблять, Степане Степановичу! Ви не сусіда, а узурпатор!
ЧУБУКОВ. Що? Що ви сказали? Наталія Степанівна. Тату, зараз же пошли на Лужки косарів!
ЧУБУКОВ (до Ломова). Що ви сказали, шановний пане?
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. Волові Лужки наші, і я не поступлюсь, не поступлюсь, не поступлюсь!
ЛОМОВ. Це ми побачимо! Я вам судом доведу, що вони мої!
ЧУБУКОВ. Судом? Можете подавати до суду, ласкавий пане! І все подібне! Можете! Я вас знаю, ви тільки, отож бо, і чекаєте нагоди, щоб судитись і таке інше… Кляузна натура! Увесь ваш рід був сутяжний ! Увесь!
ЛОМОВ. Прошу не ображати мого роду! В роду Ломових всі були чесні і не було ні одного, хто був би під судом за розтрату, як ваш дяденько!
ЧУБУКОВ. А у вашому Ломовському роду всі були божевільні!
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. Всі, всі, всі!
ЧУБУКОВ. Дід ваш пив запоєм, а молодша тітонька, отож бо, Настасія Михайлівна, втекла з архітектором та інше…
ЛОМОВ. А ваша мати була кривобока! (Хапається за серце). В боку кольнуло… В голову ударило… Батеньку!.. Води!
ЧУБУКОВ. А ваш батько був картярник і прожора!
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. А тітка — брехуха, яких мало!
ЛОМОВ. Ліву ногу відібрало… А ви інтриган… Ох, серце!.. І ні для кого не тайна, що ви перед виборами під… В очах іскри… Де мій капелюх?
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. Підло! Нечесно! Гидко!
ЧУБУКОВ. А сам ви, отож бо, єхидна, дволична і каверзна людина! Так бо!
ЛОМОВ. Ось капелюх… Серце… Куди йти? Де двері? Ох! Умираю, здається… Нога волочиться… (Іде до дверей).
ЧУБУКОВ (услід йому). І щоб ноги вашої більше не було у мене в домі!
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. Подавайте в суд! Ми побачимо!
Ломов виходить заточуючись.
V
Чубуков і Наталія Степанівна.
ЧУБУКОВ. До дідька! (Ходить схвильований).
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. Який негідник! От і вір після цього добрим сусідам!
ЧУБУКОВ. Мерзотник! Опудало горохове!
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. Виродок отакий! Загарбав собі чужу землю, та ще насмілюється лаятись.
ЧУБУКОВ. І така потвора, така, отож бо, куряча сліпота насмілюється ще присватуватись та інше! Га? Присватуватись!
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. Як присватуватись?
ЧУБУКОВ. А як же! Приїздив ради того, щоб до тебе посвататись.
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. Посвататись? До мене? Чому ж ти не сказав мені цього раніше ?
ЧУБУКОВ. І у фрак через те вирядився! Вишкварка отака! Печериця!
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. До мене? Посвататись? Ах! (Падає у крісло і стогне). Верніть його! Верніть! Ах! Верніть!
ЧУБУКОВ. Кого вернути?
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. Швидше, швидше! Млосно! Верніть його! (Істерика).
ЧУБУКОВ. Що таке? Чого тобі? (Хапається за голову). Нещасна я людина!. Застрілюсь! Повішусь! Замучили!
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. Умираю! Верніть!
ЧУБУКОВ. Пху! Зараз. Не реви! (Вибігає).
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА (сама, стогне). Що ми наробили! Верніть! Верніть!
ЧУБУКОВ (вбігає). Зараз прийде та інше, чорт би його забрав! Ух! Говори сама з ним, а я, отож бо, не хочу…
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА (стогне). Верніть!
ЧУБУКОВ (кричить). Він іде, тобі кажуть. Ото комісія, мій боже, дочці дорослій батьком буть! Заріжусь! Неодмінно заріжусь! Вилаяли людину, осоромили, вигнали, а все це ти… ти! Наталія Степанівна. Ні, ти! Чубуков. Я ще й винен, отож бо! (У дверях з’являється Ломов). Ну, розмовляй сама з ним! (Виходить).
VI
Наталія Степанівна і Ломов.
ЛОМОВ (входить знеможений). Страшенне серцебиття… Нога заніміла… в боку смикає…
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. Пробачте, ми погарячились, Іване Васильовичу… Я тепер пригадую: Волові Лужки таки справді ваші.
ЛОМОВ. Страшенно серце б’ється… Мої Лужки… На обох очах живчики скачуть…
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. Ваші, ваші Лужки… Сідайте… (Сідають). Ми обоє помилялись…
ЛОМОВ. Я з принципу… Мені не дорога земля, але дорогий принцип…
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. Саме принцип… Давайте поговоримо про щось інше.
ЛОМОВ. Тим більше, що в мене є докази. Бабуня моєї тітоньки віддала селянам дідуня вашого батенька …
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. Годі, годі про це… (Про себе). Не знаю, з чого почати… (До нього). Чи швидко збираєтесь полювати?
ЛОМОВ. На тетеревів, шановна Наталіє Степанівно, думаю після жнив почати… Ах, ви чули ? Уявіть, яке в мене нещастя! Мій Угадай, якого ви ласкаві знаєте, зашкутильгав.
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. Яка шкода! Чого ж це?
ЛОМОВ. Не знаю… Може, звихнув або інші собаки покусали… (Зітхає). Найкращий собака, не кажучи вже про гроші. Адже я за нього Миронову сто двадцать п’ять карбованців заплатив.
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. Переплатили, Іване Васильовичу!
ЛОМОВ. А, по-моєму, це дуже дешево. Собака чудовий.
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. Тато дав за свого Одкатая вісімдесят п’ять карбованців, але ж Одкатай куди кращий за вашого Угадая!
ЛОМОВ. Одкатай кращий за Угадая? Що це ви? (Сміється). Одкатай кращий за Угадая!
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. Звичайно, кращий! Одкатай, правда, молодий, ще не насобачився, але статями та розкидом кращого за нього немає навіть і у Волчанецького.
ЛОМОВ. Дозвольте, Наталіє Степанівно, але ви забуваєте, що він підуздливий, а підуздливий собака завжди невловиста.
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. Підуздливий? Вперше чую!
ЛОМОВ. Запевняю вас, нижня щелепа коротша за верхню.
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. А ви міряли?
ЛОМОВ. Міряв. Для догону він придатний, звичайно, але якщо на влови, то навряд…
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. По-перше, наш Одкатай породистий, густопсовий, він син Запрягая і Стамезки, а у вашого рябомурого не доберешся до породи… До того ж старий і потворний, як шкапа…
ЛОМОВ. Старий, та я за нього п’ятьох ваших Одкатаїв не візьму… Хіба можна? Угадай — собака, а Одкатай … навіть і сперечатися смішно… Таких, як ваш Одкатай, у всякого вижлятника — хоч греблю гати. Четвертна — золота ціна.
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. У вас, Іване Васильовичу, сидить сьогодні якийсь біс протиріччя. То вигадали, що Лужки ваші, то Угадай кращий за Одкатая. Не люблю я, коли людина говорить не те, що думає. Ви ж добре знаєте, що Одкатай в сто раз кращий за вашого… отого дурного Угадая. Навіщо ж казати навпроти?
ЛОМОВ. Я бачу, Наталіє Степанівно, ви вважаєте мене за сліпого або за дурня. Второпайте ж, що ваш Одкатай підуздливий!
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. Неправда.
ЛОМОВ. Підуздливий!
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА (кричить). Неправда!
ЛОМОВ. Чого ж ви кричите, пані моя?
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. Навіщо ж ви говорите дурниці? Це ж неприпустимої Вашого Угадая підстрелити пора, а ви прирівнюєте його до Одкатая!
ЛОМОВ. Пробачте, я не можу вести цієї суперечки. У мене серцебиття.
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. Я помітила: ті мисливці більше за всіх сперечаються, які менше за всіх розуміють.
ЛОМОВ. Пані, прошу вас, замовчіть… У мене лопається серце… (Кричить). Замовчіть!
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. Не замовчу, поки ви не признаєтесь, що Одкатай в сто раз кращий за вашого Угадая
ЛОМОВ. В сто раз гірший! Щоб він здох, ваш Одкатай! Виски… око… плече…
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. А вашому йолопському Угадаєві нема чого здихати, бо він і так уже дохлий!
ЛОМОВ (плаче). Замовчіть! У мене розрив серця!
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. Не замовчу!
VII
Ті ж і Чубуков.
ЧУБУКОВ (входить). Чого іще?
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. Тату, скажи одверто, з чистою совістю: який собака кращий — наш Одкатай чи його Угадай?
ЛОМОВ. Степане Степановичу, благаю вас, скажіть ви тільки одно: підуздливий ваш Одкатай чи ні? Так, чи не так?
ЧУБУКОВ. А хоч би й так? Велика штука! Але за те на весь повіт кращої собаки нема та інше.
ЛОМОВ. Але ж мій Угадай кращий? По совісті!
ЧУБУКОВ. Ви не хвилюйтесь, найдорожчий мій… Дозвольте… Ваш Угадай, отож бо, має свої хороші властивості… Він чистопсовий, на твердих ногах, крутоклубий і все подібне. Але в цього собаки, коли хочете знати, красеню мій, дві важливі хиби: старий і з коротким щипцем.
ЛОМОВ. Пробачте, в мене серцебиття… Візьмімо факти… Пригадайте, будь ласка, в Маруськиних зеленях мій Угадай ішов з графським Розмахаєм ухо з ухом, а ваш Одкатай одстав на цілу верству.
ЧУБУКОВ. Одстав, через те, що графський доїзджачий ударив його гарапником.
ЛОМОВ. Було за що. Всі собаки за лисицею біжать, а Одкатай барана рвати почав!
ЧУБУКОВ. Неправда!.. Голубонько, я гарячий і, отож бо, прошу вас, припинімо цю суперечку. Ударив через те, що всім завидно на чужого собаку дивитись… От що! Ненависники всі! І ви, пане мій, не без гріха! Як тільки, отож бо, побачите, що чийсь собака кращий за вашого Угадая, зараз таки починаєте теє, отеє… самеє… і все подібне… Я ж бо все пам’ятаю!
ЛОМОВ. І я пам’ятаю!
ЧУБУКОВ (передражнює). І я пам’ятаю… А шо ви пам’ятаєте?
ЛОМОВ. Серцебиття… Ногу відібрало!.. Не можу я.
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА (передражнює). Серцебиття… Який з вас мисливець? Вам у кухні на печі лежати та тарганів давити, а не на лисиць полювати! Серцебиття …
ЧУБУКОВ. Справді, який з вас мисливець? З вашим, отож бо, серцебиттям дома сидіти, а не на сідлі мотатись. Нехай би полювали, а то ж їздите тільки за тим, щоб сперечатись і чужим собакам заважати та інше. Я гарячий, облишмо цю розмову. Ви зовсім, отож бо, не мис- сливець!
ЛОМОВ. А ви хіба мисливець? Ви їздите тільки за тим, щоб до графа підлабузнюватись та інтригувати… Серце… Ви інтригані
ЧУБУКОВ. Що ? Я інтриган ? (Кричить). Мовчіть!
ЛОМОВ. Інтриган!
ЧУБУКОВ. Хлопчисько! Щеня!
ЛОМОВ. Старий пацюк! Ієзуіт!
ЧУБУКОВ. Замовчи, а то я підстрелю тебе з поганої рушниці, як куріпку! Свистун!
ЛОМОВ. Всі знають, що — ой, серце!— ваша покійна жінка вас била… Нога… виски… іскри… Падаю, падаю!..
ЧУБУКОВ. А ти в своєї ключниці під черевиком!
ЛОМОВ. От, от, от… луснуло серце! Плече відірвалось… Де моє плече? Помираю! (Падає в крісло). Лікаря! (Зомлів).
ЧУБУКОВ. Хлопчисько! Молокосос! Свистун! Мені погано! (П’є воду) Погано!
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. Який з вас мисливець? Ви й на коні не вмієте сидіти! (До батька). Тату! Що це з ним? Тату! Подивись, тату! (Вискнула). Іване Васильовичу! Він помер!
ЧУБУКОВ. Мені погано!.. Дух забило!.. Повітря!
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. Він помер! (Шарпає Ломова за рукав). Іване Васильовичу! Іване Васильовичу! Що ми наробили? Він помер! (Падає в крісло). Лікаря, лікаря! (Істерика).
ЧУБУКОВ. Ох! Що таке? Чого тобі?
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА (стогне). Він помер! Помер!..
ЧУБУКОВ. Хто помер? (Подивившись на Ломова). А справді таки помер! Матінко моя! Води! Лікаря! (Підносить Ломову до рота склянку). Випийте! Ні, не п’є… Виходить, помер і все подібне… Пренещасна я людина! Чому я не пускаю собі кулю в лоб? Чому я ще й досі, не зарізався? Чого я дожидаюсь? Дайте мені ножа! Дайте мені пістолета! (Ломов ворушиться). Оживає, здається… Випийте води!.. От так…
ЛОМОВ. Іскри… туман… Де я?
ЧУБУКОВ. Одружуйтесь ви швидше і — ну вас к бісу! Вона згодна! (З’єднує руки Ломова і дочки). Вона згодна і все подібне. Благословляю вас та інше. Тільки дайте ви мені спокій!
ЛОМОВ. Га? Що? (Підводячись). Кого?
ЧУБУКОВ. Вона згоджується! Ну? Поцілуйтесь і… і чорт з вами!
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА (стогне). Він живий… Так, так, я згодна…
ЧУБУКОВ. Цілуйтесь!
ЛОМОВ. Га? Кого? (Цілується з Наталією Степанівною). Дуже приємно… Дозвольте, в чому річ? Ах, так, розумію… Серце… Іскри… Я щасливий, Наталіє Степанівно… (Цілує руку). Ногу одібрало…
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. Я — я так само щаслива…
ЧУБУКОВ. Наче гора з плечей… Ух! Наталія Степанівна. Але… все ж, признайтесь хоч тепер: Угадай гірший за Одкатая.
ЛОМОВ. Кращий!
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. Гірший!
ЧУБУКОВ. Ну, починається родинне щастя! Шампанського!
ЛОМОВ. Кращий!
НАТАЛІЯ СТЕПАНІВНА. Гірший! Гірший! Гірший!
ЧУБУКОВ (намагаючись перекричати). Шампанського! Шампанського!
ЗАВІСА
1888
