В яру

I

Село Уклєєво лежало в яру, тому з шосе та з залізничної станції видно було тільки дзвіницю й димарі ситцевибивних фабрик. Коли прохожі питали, яке це село, то їм казали:

— Це те саме, де дячок на похороні всю ікру з’їв.

Якось на поминках у фабриканта Костюкова старий дячок побачив серед закусок зернисту ікру і став їсти її жадібно; його штовхали, смикали за рукав, а він немов задубів від насолоди: нічого не почував і тільки їв. З’їв усю ікру, а в банці було фунтів з чотири. І минуло вже багато часу відтоді, дячок давно вмер, а про ікру все пам’ятали. Чи життя було таке бідне тут, чи люди не вміли помітити нічого, крім цієї дрібної події, що трапилася десять років тому, а тільки про село Уклєєво нічого іншого не розповідали.

В ньому не переводилась пропасниця й була багниста грязюка навіть літом, особливо під огорожами, над якими нагинались старі верби, утворюючи широку тінь. Тут завжди тхнуло фабричними покидьками й оцтовою кислотою, яку вживали при вироблянні ситців. Фабрики — три ситцьових і одна шкіряна — були не в самому селі, а на краю і оддалік. Це були невеликі фабрики, і на всіх них працювало близько чотирьохсот робітників, не більше. Від шкіряної фабрики вода в річці часто робилася смердючою; покидьки затруювали луг, селянська худоба хворіла на сибірку, і фабрику наказано було закрити. Вона вважалась закритою, але працювала потай, з відома станового пристава і повітового лікаря, яким власник платив по десять карбованців на місяць. У всьому селі було тільки два порядних будинки, кам’яних, критих залізом; в одному містилась волосна управа, в другому, двоповерховому, якраз проти церкви, жив Цибукін, Григорій Петрович, єпіфанський міщанин.

Григорій держав бакалійну крамничку, та це тільки про людське око, а справді торгував горілкою, худобою, шкірами, хлібом в зерні, свиньми, торгував чим доведеться, і коли, наприклад, за кордоном потрібні були для дамських капелюхів сороки, то він наживав на кожній парі по тридцять копійок; він скуповував ліс на вируб, давав гроші на проценти, взагалі, був старик спритний.

В нього були два сини. Старший, Онисим, служив у поліції, в розшукному відділі, і рідко бував дома. Молодший, Степан, пішов по торговельній лінії і допомагав батькові, але справжньої допомоги від нього не сподівалися, бо він був кволий і глухий; його дружина Аксінья, вродлива, струнка жінка, що ходила в свята в капелюшку і з зонтиком, рано вставала, пізно лягала і цілий день бігала, підібравши свої спідниці й брязкаючи ключами, то до комори, то до погреба, то до крамниці, і старий Цибукін поглядав на неї весело, очі в нього розпалювались, і тоді він жалів, що з нею одружений не старший син, а молодший, глухий, який, очевидно, мало тямив у жіночій красі.

У старого завжди був нахил до родинного життя, і він любив свою родину більш за все на світі, особливо старшого сина-сищика і невістку. Аксінья, як тільки вийшла за глухого, виявила надзвичайну діловитість і вже знала, кому можна дати в борг, а кому ні, тримала при собі ключі, не довіряючи їх навіть чоловікові, клацала на рахівниці, заглядала коням у зуби, як мужик, і все сміялась або покрикувала; і хоч би що вона робила чи говорила, старий тільки розчулювався й бурмотів:

— Ой та невісточка! Ой та красуня, матінка…

Він був удівець, але через рік після синового весілля не витримав і сам оженився. Йому знайшли за тридцять верст від Уклеєва дівчину Варвару Миколаївну з доброї сім’ї, уже в літах, але гарну, показну. Тільки-но вона оселилася в кімнатці, на другому поверсі, як усе проясніло в домі, наче в усі вікна було вставлено нові шибки. Засвітились лампадки, столи понакривалися білими, як сніг, скатерками, на вікнах і в палісаднику появилися квітки з червоними вічками, і вже за обідом їли не з однієї миски, а перед кожним ставилася тарілка. Варвара Миколаївна усміхалась приємно й ласкаво, і здавалося, що в домі все усміхається. І в двір, чого раніше ніколи не було, стали заходити жебраки, прочани, богомолки; залунали під вікнами жалібні, співучі голоси уклєєвських баб і провинний кашель слабких, виснажених мужиків, звільнених з фабрики за пияцтво. Варвара допомагала грошима, хлібом, старим одягом, а потім, призвичаївшись, почала потай брати і з крамниці. Якось глухий бачив, як вона взяла дві восьмушки чаю, і це його збентежило.

— Там матінка взяли дві восьмушки чаю, — сказав він потім батькові. — Куди це записати?

Старий нічого не відповів, постояв, подумав, ворушачи бровами, і пішов наверх до жінки.

— Варварочко, якщо тобі, матінко, — сказав він ласкаво, — знадобиться що в крамниці, то ти бери. Бери собі на здоров’я, не вагайся.

І другого дня глухий, перебігаючи через двір, крикнув їй:

— Ви, матінко, коли що треба, — беріть!

У тому, що вона подавала милостиню, було щось нове, щось веселе і легке, як у лампадках і в червоних квіточках. Коли, на заговіни, або на храм, що тривав три дні, збували мужикам протухлу солонину, таку протухлу, що важко було стояти біля бочки, і приймали від п’яних у заставу коси, шапки, жіночі хустки, коли в багні валялись фабричні, одурманені поганою горілкою, і гріх, здавалося, згустившись, уже туманом стояв у повітрі, тоді ставало якось легше від думки, що десь там, у домі, є тиха, охайна жінка, якій нема діла ні до солонини, ні до горілки; милостиня її впливала в ці тяжкі, туманні дні, як запобіжний клапан у машині.

Дні в домі Цибукіна минали в клопотах. Ще сонце не сходило, а Аксінья вже пирхала, вмиваючись у сінях, самовар кипів у кухні й гудів, віщуючи щось недобре. Старий Григорій Петрович, одягнений у довгий чорний сюртук і ситцьові штани, у високих, лискучих чоботях, такий чистенький, маленький, походжав по кімнатах і постукував каблучками, мов той свекор-батечко у відомій пісні. Одмикали крамницю. Коли розвиднялось, подавали до ганку бігунці, і старий молодцювато сідав на них, насуваючи свій великий кашкет аж до вух, і, дивлячись на нього, ніхто б не сказав, що йому вже 56 років. Його проводили дружина і невістка, і в цей час, коли на ньому був добрий, чистий сюртук, а в бігунці був запряжений величезний вороний жеребець, що коштував триста карбованців, старий не любив, щоб до нього підходили мужики з своїми проханнями і скаргами; він ненавидів мужиків і гидував ними, і коли бачив, що який-небудь мужик дожидає біля воріт, то кричав гнівно:

— Чого став там? Проходь далі!

Або кричав, якщо то був жебрак:

— Бог дасть!

Він їхав у справах; дружина його, одягнена в темне, в чорному фартусі, прибирала кімнати або допомагала на кухні. Аксінья торгувала в крамниці, і чути було в дворі, як дзвеніли пляшки й гроші, як вона сміялась чи кричала і як сердилися покупці, яких вона кривдила; і в той же час було помітно, що там у крамниці потайна торгівля горілкою вже йде. Глухий теж сидів у крамниці, або без шапки, заклавши руки в кишені, ходив по вулиці й неуважно поглядав то на хати, то вгору на небо. Разів із шість на день в домі пили чай; разів з чотири сідали за стіл їсти. А ввечері рахували виторг і записували, потім міцно спали.

В Уклєєві всі три ситцьові фабрики і квартири фабрикантів Хриміних Старших, Хриміних Молодших і Костюкова були з’єднані телефоном. Провели телефон і до волосної управи, але там він скоро перестав діяти, бо в ньому завелися блощиці і прусаки. Волосний старшина був малограмотний і в паперах кожне слово писав з великої букви, та коли зіпсувався телефон, то він сказав:

— Еге, тепер нам без телефону буде важкувато.

Хриміни Старші завжди судилися з Молодшими, іноді й Молодші сварилися між собою й починали судитись, і тоді їхня фабрика не працювала з місяць, зо два, поки вони знов не мирилися, і це розважало жителів Уклєєва, бо з приводу кожної сварки було багато розмов і пліток. У свята Костюков і Хриміни Молодші влаштовували катання, гасали по Уклєєву й душили телят. Аксінья, шелестячи накрохмаленими спідницями, причепурена, прогулювалась на вулиці, біля своєї крамниці; Молодші підхоплювали її й завозили начебто силоміць. Тоді виїжджав і старий Пибукін, щоб показати свого нового коня, і брав з собою Варвару.

Увечері, після катання, коли лягали спати, в дворі у Молодших грали на дорогій гармонії, і, якщо було місячно, то від цих звуків ставало на душі тривожно і радісно, і Уклеєво вже не здавалося ямою.

II

Старший син Онисим приїжджав додому дуже рідко, тільки великими святами, але зате часто присилав з земляками гостинці й листи, написані чиїмсь чужим почерком, дуже гарним, кожного разу на аркуші писального паперу, у вигляді прохання. В листах було повно висловів, яких Онисим ніколи не вживав у розмові: «Люб’язні татусю і матусю, посилаю вам фунт квіткового чаю для задоволення вашої фізичної потреби».

Внизу кожного листа було надряпано, наче зіпсованим пером: «Онисим Цибукін», і під цим знову тим самим чудовим почерком: «Агент».

Листи читали вголос по кілька разів, і старий, розчулений, червоний від хвилювання, говорив:

— От, не захотів дома жити, пішов по вченій лінії. Що ж, нехай! Кого до чого поставлено.

Якось перед масницею пішов великий дощ з крупою; старий і Варвара підійшли до вікна подивитись, аж зирк — Онисим їде саньми із станції. Його зовсім не чекали. Він увійшов до кімнати заклопотаний і чимось стривожений, і таким залишався й потім увесь час; і поводився якось розв’язно. Не спішив виїздити, і схоже було, начебто його звільнили із служби. Варвара була рада його приїздові, вона поглядала на нього якось лукаво, зітхала й похитувала головою.

— Як же це так, голубе? — говорила вона. — Отих-тих, парубкові вже двадцять восьмий рік пішов, а він ще нежонатий гуляє, ох-тих-ти…

З другої кімнати її тиху, рівну мову чулося так: «Ох-тих-ти». Вона стала шепотітися з старим і з Аксіньєю, і їхні обличчя теж набрали лукавого і таємничого вигляду, як у змовників.

Вирішили оженити Онисима.

— Ох-тих-ти!.. Молодшого брата давно оженили, — говорила Варвара, — а ти все без пари, мов півень на базарі. По якому ж це? Отих-ти, оженишся, бог дасть, там як схочеш, поїдеш на службу, а жінка залишиться дома помічницею. Без ладу ти живеш, парубче, і всі порядки, бачу, забув. Ох-тих-ти, гріх тільки з вами, з міськими.

Коли Цибукіни женилися, то їм, як багатим, вибирали найкрасивіших наречених. І для Онисима знайшли теж красуню. Сам він був нецікавий, непримітний на вигляд; при кволій, нездоровій будові й при невеликому зрості в нього були повні, пухлі щоки, наче він надимав їх; очі не кліпали, і погляд їх був гострий, борідка руда, ріденька, і, задумавшись, він усе запихав її в рот і кусав; і до того ж він часто випивав, і це помітно було з його обличчя і ходи. Та коли йому сказали, що для нього вже є наречена, дуже гарна, то він сказав:

— Ну, та я ж бо теж не одноокий. Наша родина, Цибукіни, треба сказати, всі гарні.

Під самим містом було село Торгуєво. Одну половину його недавно приєднали до міста, друга залишилася селом. У першій, у своєму будиночку, жила одна вдова; в неї була сестра, зовсім бідна, що ходила на поденну роботу, а в цієї сестри була дочка Липа, дівчина, що теж ходила на поденну. Про красу Липи вже говорили в Торгуєві, і тільки бентежила всіх її страшенна бідність; міркували так, що хто-небудь у літах чи вдівець ожениться, незважаючи на бідність, або візьме її до себе «так», а при ній і мати сита буде. Варвара дізналась про Липу від свах і поїхала в Торгуєво.

Потім у тітчинім домі були влаштовані оглядини, як слід, з закускою і горілкою; і Липа була в новому рожевому платті, пошитому навмисне для оглядин, і ясно-червона стрічечка, наче полум’я, світилася в її волоссі. Вона була худенька, слабка, бліда, з тонкими, ніжними рисами, смаглява від роботи на повітрі; сумна, боязка усмішка не сходила в неї з обличчя, і очі дивилися по-дитячому — довірливо і з цікавістю.

Вона була молода, ще дівчинка, з ледве помітною груддю, та вінчати було вже можна, бо роки вийшли. Справді вона була гарна, і одно тільки могло в ній не подобатися, це — її великі чоловічі руки, які тепер без діла висіли, мов дві великі клешні.

— Нема приданого — і нам байдуже, — говорив старий тітці, — для сина нашого Степана ми взяли теж з бідної родини, а тепер не нахвалимось. Що в домі, що в ділі — золоті руки.

Липа стояла біля дверей і начебто хотіла сказати: «робіть зі мною, що хочете: я вам вірю», а її мати Прасковія, поденщиця, ховалась у кухні й завмирала від страху. Колись, іще замолоду, один купець, в якого вона мила підлогу, розсердившись, затупав на неї ногами, вона дуже злякалася, обімліла, і на все життя в її душі лишився страх. А від страху завжди тремтіли руки й ноги, тремтіли щоки. Сидячи в кухні, вона намагалася підслухати, про що говорять гості, і все хрестилась, притискуючи пальці до лоба й поглядаючи на образ. Онисим, трохи п’яний, відчиняв двері до кухні й говорив розв’язно:

— Що ж це ви тут сидите, матусю дорогоцінна? Нам без вас скучно.

А Прасковія злякавшись, притуляючи руки до своїх схудлих грудей, відповідала:

— Що ви, годі-бо… Дуже вами задоволені.

Після оглядин призначили день весілля. Потім у себе дома Онисим уже ходив по кімнатах і посвистував, або ж, раптом пригадавши щось, задумувався й дивився в підлогу, нерухомо, пронизливо, наче поглядом хотів проникнути глибоко в землю. Він не виявляв ні задоволення з того, що жениться, жениться незабаром, на провіднім тижні, ні бажання побачитися з нареченою, а тільки посвистував. І було ясно видно, що жениться він тільки тому, що цього хочуть батько і мачуха, і тому, що в селі такий уже звичай: син жениться, щоб дома була помічниця. Від’їжджаючи, він не квапився і поводився взагалі не так, як під час колишніх своїх приїздів, — був якийсь особливо розв’язний і говорив не те, що треба.

III

В селі Шикаловім жили кравчихи, дві сестри-хлистівки. їм було замовлено до весілля обнови, і вони часто приходили примірювати та довго пили чай. Варварі пошили коричневе плаття з чорним мереживом і з стеклярусом, а Аксінії — яснозелене, з жовтими грудьми і з шлейфом. Коли кравчихи скінчили, то Цибукін заплатив їм не грошима, а товаром з своєї крамниці, і вони пішли від нього сумні, тримаючи в руках пакунки з стеариновими свічками та сардинами, що були їм зовсім не потрібні, а вийшовши з села в поле, сіли на горбочку і стали плакати.

Онисим приїхав за три дні до весілля в усьому новому. На ньому були блискучі гумові калоші і замість галстука червоний шнурок з бульбашками, і на плечах висіло пальто, не надіте в рукава, теж нове.

Статечно помолившись богу, він привітався з батьком і дав йому десять срібних карбованців і десять півкарбованців; і Варварі дав стільки ж, Аксіньї — двадцять четвертаків. Головна принадність цих подарунків полягала саме в тому, що всі гроші, як на добір, були новенькі й виблискували проти сонця. Стараючись здаватися статечним і серйозним, Онисим напружував обличчя й надимав щоки, і від нього тхнуло горілкою; мабуть, на кожній станції вибігав до буфету. І знову була якась розв’язність, щось зайве в людині. Потім Онисим і старий пили чай і закусували, а Варвара перебирала в руках новенькі карбованці й розпитувала про земляків, що жили в місті.

— Нічого, хвалити бога, живуть добре, — казав Онисим. — Тільки ось у Івана Єгорова подія в сімейному житті: вмерла його стара, Софія Никифорівна. Від сухот. Поминальний обід за упокой душі замовляли в кондитера, по два з половиною від персони. І виноградне вино було. Котрі мужики, — наші земляки, — і за них теж по два з половиною. Нічого не їли. Хіба ж мужик розуміє соус!

— Два з половиною! — сказав старий і похитав головою.

— А що ж? Там не село. Зайдеш до ресторану закусити, візьмеш того-сього, компанія збереться, вип’єш — аж дивишся, вже світанок, і, будь ласка, платіть по три або по чотири карбованці з кожного. А коли з Самородовим, то він любить, щоб після всього кофій з коньяком, а коньяк по шість гривень чарочка.

— І все бреше! — промовив старий з захопленням. — І все бреше!

— Я тепер завжди з Самородовим. Це той самий Самородов, що вам мої листи пише. Чудово пише. І якби розказати, матусю, — весело говорив далі Онисим звертаючись до Варвари, — яка людина є цей самий Самородов, то ви не повірите. Ми його всі Мухтаром звемо, бо він ніби вірменин — весь чорний. Я його наскрізь бачу, всі діла його знаю ось як свої п ять пальців, матусю, і він це почуває і все за мною ходить, не відстає, і нас тепер водою не розіллєш. Йому начебто трохи моторошно, але й без мене жити не може. Куди я, туди й він. У мене, матусю, вірне, правильне око. Глянеш на товчку: мужик сорочку продає. — Стій, сорочка крадена! — І справді, так і виходить: сорочка крадена.

— Звідки ж ти знаєш? — спитала Варвара.

— Нізвідки, око в мене таке. Я не знаю, яка там сорочка, а тільки чомусь так мене й тягне до неї: крадена та й годі. В нас у розшукному так уже й кажуть: «Ну, Онисим пішов уже вальдшнепів стріляти!» Це значить — шукати крадене. Егеж… Украсти кожен зможе, та ось як сховати! Земля велика, а сховати крадене ніде.

— А в нашому селі у Гунторєвих минулого тижня вкрали барана і двох ярок, — сказала Варвара й зітхнула. — І пошукати нема кому… Ох-тих-ти…

— Що ж? Пошукати можна. Це нічого, можна.

Надійшов день весілля. Це був холоднуватий, але ясний, веселий квітневий день. Вже з раннього ранку по Уклєєву їздили, видзвонюючи дзвінками, тройки і пари з різнобарвними стрічками на дугах і в гривах. У вербах галасували граки, потривожені цією їздою, і, надриваючись, безугавно співали шпаки, начебто радіючи, що в Цибукіних весілля.

В домі на столах вже були довжелезні риби, окости і птиці з начинкою, коробки із шпротами, всякі соління й маринади і безліч пляшок з горілкою та винами, тхнуло копченою ковбасою і прокислими омарами. І біля столів, постукуючи каблуками й гострячи ніж об ніж, ходив старий. Варвару раз у раз гукали, чого-небудь вимагали, і вона з розгубленим виглядом, важко дихаючи, бігала до кухні, де з досвітку працював» кухар від Костюкова і біла кухарка від Хриміних Молодших. Аксінья, завита, без плаття, в корсеті, в нових рипучих черевиках, носилась по двору, як вихор, і тільки мигтіли її голі коліна і груди. Було галасливо, чути було лайку, божбу; прохожі спинялися біля широко розчинених воріт, і почувалося з усього, що готується щось надзвичайне.

— По наречену поїхали!

Дзвінки заливались і завмирали далеко за селом… О третій годині побігли люди: знову почулися дзвінки, везуть наречену! Церква була повна, горіло панікадило, півчі, як захотів того старий Цибукін, співали по нотах. Сяйво вогнів і яскраві вбрання засліпили Липу, їй здавалося, що півчі своїми лункими голосами стукають по її голові, як молотками; корсет, який вона наділа вперше в житті, і черевики душили її, і вираз у неї був такий, начебто вона тільки що опритомніла, — дивиться і не розуміє. Онисим у чорному сюртуку, з червоним шнурком замість галстука, задумався, дивлячись в одне місце, і коли півчі голосно скрикували, швидко хрестився. На душі в нього було розчулення, хотілось плакати. Ця церква була відома йому з раннього дитинства; колись покійна мати приносила його сюди причащати, колись він співав на криласі з хлопчиками; йому такі пам’ятні кожен куточок, кожна ікона. Ось його вінчають, його треба женити для порядку, але він уже не думав про це, якось не пам’ятав, забув зовсім про весілля. Сльози заважали дивитись на ікони, тиснуло під серцем; він молився й просив бога, щоб нещастя, неминучі, ладні вже впасти на нього не сьогодні — завтра, обминули його як-небудь, як грозові хмари під час посухи обминають село, не давши й краплі дощу. І стільки гріхів уже накопичено в минулому, стільки гріхів, таке все невилазне, непоправне, що якось аж безглуздо просити прощення. Але він просив і прощення і навіть схлипнув голосно, але ніхто не звернув на це уваги, бо подумали, що він напідпитку.

Почувся тривожний дитячий плач:

— Люба мамко, винеси мене звідси, ластівко!..

— Тихше там, — крикнув священик.

Коли верталися з церкви, то бігли слідом люди; біля крамниці, біля воріт і в дворі під вікнами теж був натовп. Прийшли молодиці величати. Ледве молоді переступили поріг, як голосно, з усієї сили, вигукнули півчі, що вже стояли в сінях з своїми нотами; заграла музика, нарошне виписана з міста. Вже підносили донське шипуче у високих бокалах, і підрядник-тесляр Єлизаров, високий худорлявий дід з такими густими бровами, що очі було ледве видно, казав, звертаючись до молодих:

— Онисиме, і ти, дитинко, любіть одне одного, живіть по-божому, діточки, і цариця небесна вас не покине. — Він припав до плеча старого і схлипнув. — Григорій Петров, заплачмо, заплачмо з радощів! — промовив він тонким голоском і зразу ж раптом зареготався й казав далі голосно, басом: — Хо-хо-хо! І ця невістка в тебе гарна! Все, значить, у неї на місці, все гладеньке, не загуркотить, уся механізма справна, гвинтів багато.

Він був родом з Єгор’євського повіту, але з молодих років працював в Уклєєві на фабриках і в повіті і призвичаївся тут. Його давно вже знали старим, таким самим худим і довгим, і давно вже його звали Костилем. Можливо, через те, що понад сорок років йому доводилося мати справу на фабриках тільки з ремонтом, — він про кожну людину чи про річ міркував тільки з погляду міцності: чи не потрібен ремонт. І перше ніж сісти за стіл, він випробував кілька стільців, чи міцні, і сига так само поторкав.

Після шипучого всі стали сідати за стіл. Гості розмовляли, соваючи стільцями. Співали в сінях півчі, грала музика, і в цей же час на дворі молодиці величали, всі в один голос, — і була якась жахлива, дика суміш звуків, від якої паморочилася голова.

Костиль вертівся на стільці і штовхав сусідів ліктями, заважав говорити, і то плакав, то реготав.

— Діточки, діточки, діточки… — бурмотів він швидко. — Аксіньюшко-матінко, Варварочко, будемо жити всі в мирі та в злагоді, сокирки мої любі…

Він пив мало, і тепер сп’янів від одної чарки англійської гіркої. Ця огидна гірка, зроблена невідомо з чого, задурманила всіх, хто її пив, наче прибила. Стали плутатись язики.

Тут було духовенство, прикажчики з фабрик з дружинами, торговці й трактирники з інших сіл. Волосний старшина і волосний писар, які служили разом уже чотирнадцять років і за весь цей час не підписали жодного папірця, не випустили з волосної управи жодної людини без того, щоб не обдурити й не скривдити, сиділи тепер рядом, обидва товсті, ситі, і здавалося, що вони вже остільки пройнялися неправдою, що навіть шкіра на обличчях у них була якась особлива, шахрайська. Дружина писаря, жінка худа, коса, привела з собою всіх своїх дітей і, наче хижий птах, скоса поглядала на тарілки і хапала все, що траплялось під руку, і ховала собі і дітям у кишені.

Липа сиділа скам’яніла, все з тим самим виразом, як у церкві. Онисим, відтоді, як познайомився з нею, не промовив до неї жодного слова, отож і досі не знав, який у неї голос; і тепер, сидячи поруч, він усе мовчав і пив англійську гірку, а коли сп’янів, то заговорив, звертаючись до тітки, що сиділа напроти:

— У мене є друг на прізвище Самородов. Людина спеціальна. Особистий почесний громадянин і може розмовляти. Та я його, тітонько, наскрізь бачу, і він це почуває. Дозвольте з вами випити за здоров’я Самородова, тітонько!

Варвара ходила навколо стола, частуючи гостей, стомлена, розгублена, і, як видно, була задоволена, що так багато страв і все так пишно, — ніхто не осудить тепер. Зайшло сонце, а обід тривав; уже не розуміли, що їли, що пили, не можна було розчути, що говорять, і тільки часом, коли затихала музика, ясно було чути, як на дворі кричала якась баба:

— Насмокталися нашої крові, іроди, нема на вас погибелі!

Увечері були танці під музику. Приїхали Хриміни Молодші зі своїм вином, і один із них, коли танцювали кадриль, тримав в обох руках по пляшці, а в роті чарку, і це всіх смішило. Серед кадрилі пускалися раптом навприсядки; зелена Аксінья тільки мигтіла, і від шлейфу її дуло вітром. Хтось відтоптав їй унизу оборку, і Костиль крикнув:

— Гей, унизу плінтус одірвали! Діточки!

В Аксіньї були сірі, наївні очі, що рідко кліпали, а на обличчі завжди вигравала наївна усмішка. І в цих некліпаючих очах, і в маленькій голові на довгій шиї, і в її стрункості було щось зміїне; зелена, з жовтими грудьми, з усмішкою, вона дивилась, як весною з молодого жита дивиться на прохожого гадюка, витягшись і підвівши голову. Хриміни поводилися з нею вільно, і помітно було дуже, що з старшим із них вона давно вже була в близьких стосунках. А глухий нічого не розумів, не дивився на неї; він сидів, поклавши ногу на ногу, і їв горіхи і розкусував їх так гучно, що, здавалося, стріляв з пістолета.

Та ось і сам старий Цибукін вийшов на середину й махнув хусточкою, подаючи знак, що він теж хоче танцювати руську, і по всьому дому й по подвір’ю прокотився схвальний гомін:

— Сам вийшов! Сам!

Танцювала Варвара, а старий тільки помахував хусточкою й перебирав каблучками, але ті, що там, на дворі, нависаючи один на одного, заглядали у вікна, були захоплені і на хвилину простили йому все — і його багатство, і кривди.

— Молодчина Григорій Петров! — кричали в натовпі. — Так, старайся! Значить, ще можеш орудувати! Ха-ха!

Усе це скінчилося пізно, о другій годині ночі. Онисим, похитуючись, обходив на прощання півчих і музикантів і дарував кожному по новому півкарбованцю. І старий, не хитаючись, а тільки якось ступаючи на одну ногу, проводжав гостей і казав кожному:

— Весілля дві тисячі коштувало.

Коли розходились, у шикаловського трактирника хтось обміняв добру чумарку на стару, і Онисим раптом спалахнув і став кричати:

— Стій! Я знайду зараз! Я знаю, хто це вкрав! Стій!

Він вибіг на вулицю, погнався за кимось; його спіймали, повели під руки додому і пхнули його, п’яного, червоного від гніву, мокрого, до кімнати, де тітка вже роздягала Липу, і замкнули.

IV

Минуло п’ять днів. Онисим, зібравшись від’їжджати, прийшов наверх до Варвари, щоб попрощатись. У неї горіли всі лампадки, пахло ладаном, а сама вона сиділа біля вікна і плела панчоху з червоної шерсті.

— Мало з нами пожив, — сказала вона. — Занудьгував, мабуть? Ох-тих-ти… Живемо ми добре, усього в нас багато, і весілля твоє справили як слід, правильно; старий казав: дві тисячі пішло. Одно слово, живемо, як купці, тільки ось нудно в нас. Надто вже людей кривдимо. Серце мені болить, голубе, кривдимо як — боже мій! Чи коня міняємо, чи купуємо щось, чи робітника наймаємо — в усьому обман. Обман і обман. Олія в крамниці гірка, тухла, в людей дьоготь кращий. Та невже, скажи, будь ласка, не можна доброю олією торгувати?

— Кого до чого приставлено, матусю.

— Таж умирати треба? Ой-ой, справді, поговорив би ти з батьком!

— А ви б самі поговорили.

— Н-ну! Я йому своє, а він мені, як і ти, в одно слово: кого до чого приставлено. На тому світі так тобі й стануть розбирати, кого до чого приставлено. У бога суд праведний.

— Звичайно, ніхто не стане розбирати, — сказав Онисим і зітхнув. — Бога ж, однаково, нема, матусю. Що вже там розбирати!

Варвара поглянула на нього здивовано і засміялась, і сплеснула руками. Через те, що вона так щиро здивувалася з його слів і дивилась на нього, як на дивака, він зніяковів.

— Бог, може, і є, та віри нема, — сказав він. — Як мене вінчали, мені було негаразд. Як-от візьмеш з-під квочки яйце, а в ньому курча пищить, так у мені совість враз запищала, і, поки мене вінчали, я все думав: є бог! А як вийшов з церкви — і нічого. Та й звідки мені знати, є бог, чи нема? Нас змалку не того вчили, і немовля ще матір ссе, а його тільки одного й учать: кого до чого приставлено. Адже татусь теж у бога не вірує. Ви якось казали, що в Гукторєва баранів покрали… Я знайшов: це шикаловський мужик украв; він украв, а смушки — в татуся… От вам і віра!

Онисим підморгнув і похитав головою.

— І старшина теж не вірить у бога, — говорив він далі, — і писар теж, і дячок теж. А якщо вони ходять до церкви й постів додержують, то це тільки для того, щоб люди про них погано не говорили, та на той випадок, що, може, і справді страшний суд буде. Тепер так кажуть, ніби кінець світу прийшов через те, що народ ослаб, батьків не шанують тощо. Це дурниці. Я так, матусю, розумію, що все горе через те, що совісті мало в людях. Я бачу наскрізь, матусю, і розумію. Якщо в людини сорочка крадена, я бачу. Людина сидить у трактирі, і вам так здається, ніби вона чай п’є й більш нічого, а я, чай чаєм, ще бачу, що в неї совісті нема. Так цілий день ходиш і — жодної людини з совістю. І вся причина, що не знають, є бог чи нема… Ну, матусю, прощайте. Зоставайтесь живі й здорові, не згадуйте лихом.

Онисим поклонився Варварі в ноги.

— Дякуємо вам за все, матусю, — сказав він. — Нашому сімейству від вас велика користь. Ви дуже пристойна женщина, і я вами дуже задоволений.

Розчулений Онисим вийшов, але знов повернувся й сказав:

— Мене Самородов вплутав в одне діло: багатий буду або пропаду. Коли що трапиться, ви тоді, матусю, заспокойте мого родителя.

— Ну, от іще! Ох-тих-ти… Бог милостивий… А ти б, Онисиме, отих-тих, дружину б свою приголубив, а то дивитесь одно на одного надуті обоє; хоч би усміхнулися, справді.

— Та якась вона чудна… — сказав Онисим і зітхнув. — Не розуміє нічого, мовчить усе. Молода дуже, нехай підросте.

Біля ганку вже стояв високий, ситий, білий жеребець, запряжений у шарабан.

Старий Цибукін розбігся й сів молодцювато і взяв віжки. Окисим поцілувався з Варварою, з Аксікьєю і з братом. На ганку стояла також Липа, стояла нерухомо й дивилась убік, начебто вийшла не проводжати, а так, не знати чого. Онисим підійшов до неї й торкнувся губами до її щоки злегка, ледве-ледве.

— Прощай, — сказав він.

І вона, не глянувши на нього, усміхнулась якось дивно; обличчя в неї затремтіло, і всім чомусь стало жалко її. Онисим теж сів з підскоком і взявся в боки, бо вважав себе гарним.

Коли виїжджали з яру нагору, то Онисим усе оглядався назад, на село. Був теплий, ясний день. Уперше вигнали худобу, і біля череди ходили дівчата і молодиці, одягнені по-святковому. Бурий бугай ревів, радіючи з волі, і рив передніми ногами землю. Всюди, і вгорі, і внизу, співали жайворонки. Онисим оглядався на церкву, струнку, біленьку, — її недавно побілили, — і згадав, як п’ять днів тому молився в ній; оглянувся на школу з зеленим дахом, на річку, в якій колись купався й ловив рибу, і радість ворухнулась у грудях, і захотілося, щоб раптом із землі виросла стіна й не пустила його далі, і щоб він лишився тільки з самим минулим.

На станції підійшли до буфету й випили по чарці хересу. Старий поліз до кишені за гаманцем, щоб заплатити.

— Я частую! — сказав Онисим.

Старий розчулено поляскав його по плечу й підморгнув буфетникові: ось, мовляв, який у мене син.

— Залишився б ти, Онисиме, дома, при ділі, — сказав він, — ціни б тобі не було! Я б тебе, синку, озолотив від голови до ніг.

— Ніяк ке можна, татусю.

Херес був кислуватий, тхнуло від нього сургучем, але випили ще по чарці.

Коли старий вернувся зі станції, то в першу хвилину не впізнав своєї молодшої невістки. Як тільки чоловік виїхав з двору, Липа змінилася, раптом повеселішала. Боса, в старій, поношеній спідниці, засукавши рукава до плечей, вона мила в сінях східці, й співала тоненьким срібним голоском, а коли виносила великий цебер з помиями й дивилася на сонце зі своєю дитячою усмішкою, то було схоже, що це також жайворонок.

Старий наймит, який проходив повз ганок, похитав головою й крекнув.

— Та й невістки ж у тебе, Григорію Петровичу, бог тобі послав! — сказав він. — Не молодиці, а чистий скарб!

V

8 липня, в п’ятницю, Єлизаров, на прізвисько Костиль, і Липа верталися з села Казанського, куди ходили на прощу, з нагоди храму — Казанської божої матері. Далеко позаду йшла Липина мати Прасковія, яка все відставала, бо була хвора й задихалась. Час наближався до вечора.

— А-аа!.. — дивувався Костиль, слухаючи Липу. — А-а!.. Ну-у?

— Я, Ілля Макаровичу, до варення дуже охоча, — казала Липа. — Сяду собі в куточку і все чай п’ю з варенням. Або з Варварою Миколаївною разом п’ємо, а вони що-небудь розказують зворушливе. У них варення багато — чотири слоїки. «їж, кажуть, Липо, не вагайся!»

— А-аа!.. Чотири слоїки!

— Багато живуть. Чай з білою булкою: і яловичини теж скільки хоч. Багато живуть, тільки страшно в них, Ілля Макаровичу. Ох, як страшно!

— Чого ж тобі страшно, дитинко? — спитав Костиль і оглянувся, щоб подивитися, чи далеко відстала Прасковія.

— Перше, як весілля справили, Онисима Григоровича боялась. Вони нічого, не кривдили, а тільки як підійдуть до мене близько, то по всій мені мороз, по всіх кісточках. І жодної ніченьки я не спала, все трусилась і бога молила. А тепер Аксіньї боюсь, Ілля Макаровичу. Вона нічого, все усміхається, а тільки часом гляне у віконце, а очі в неї такі сердиті і горять зелені, немов у хліві у вівці. Хриміни Молодші її збивають: «У вашого старого, кажуть, є земелька Бутьокіно, десятин з сорок, земелька з пісочком і вода є, то ти, кажуть, Аксюшо, збудуй від себе цегельню, а ми в пайку підемо». Цегла тепер двадцять карбованців за тисячу. Діло корисне. Вчора за обідом Аксінья й каже старому: «Я, каже, хочу в Бутьокіні цегельню ставити, буду сама собі купчиха». Каже і посміхається. А Григорій Петрович з обличчя потемніли; видно, не сподобалось. «Поки, кажуть, я живий, не можна нарізно, треба всім у гурті». А вона очима блимнула, зубами заскреготіла… Подали оладки — не їсть!

— А-аа!.. — здивувався Костиль. — Не їсть!

— І скажи, будь ласка, коли вона спить! — говорила далі Липа. — 3 півгодинки поспить, а тоді схопиться, ходить, все ходить, заглядає: не спалили б чого мужики, не вкрали б чого… Страшно з нею, Ілля Макаровичу! А Хриміни Молодші після весілля й спати не лягали, а поїхали до міста судитися; і люди балакають, що через Аксінью все. Два брати пообіцяли їй завод побудувати, а третій ображається, а фабрика з місяць стояла. І мій дядечко Прохір без роботи по дворах скоринки збирав. Ти б, кажу, дядечку, поки що, орати пішов або дрова пиляти, чого соромитися! — «Відбився я, каже, від селянської роботи, нічого, каже, не вмію, Липонько!..»

Біля молодого осикового гайка спинилися, щоб відпочити й почекати Прасковію. Єлизаров давно вже був підрядчиком, але не тримав коня, а ходив по всьому повіту пішки, з самим клуночком, у якому був хліб та цибуля, і ступав широко, розмахуючи руками. І йти з ним поряд було важко.

Біля входу в гай стояв межовий стовп. Єлизаров спробував його: чи міцний. Підійшла Прасковія, задихаючись. Її зморщене, завжди злякане обличчя сяяло щастям: вона була сьогодні в церкві, як і люди, потім ходила по ярмарку, пила грушевий квас! З нею це бувало рідко, і навіть їй здавалося тепер, ніби вона жила собі на втіху сьогодні вперше в житті. Відпочивши, всі троє пішли рядом. Сонце вже заходило, і його промені пронизували гайок, світилися на стовбурах. Спереду гучно лунали голоси. Уклєєвські дівчата давно пішли вперед, але затримались тут у гайку: мабуть, збирали гриби.

— Гей, дівки-и! — кричав Єлизаров. — Гей, красуні!

У відповідь чути було сміх.

— Костиль іде! Костиль! Старий хрін!

І луна теж сміялась. От і гай лишився позаду. Видно було вже верхівки фабричних димарів, блиснув хрест на дзвіниці: це було село, «те саме, де дячок на похороні всю ікру з’їв». От майже вже й дома; лишалося тільки спуститись у цей великий яр. Липа і Прасковія, що йшли босі, сіли на траву, щоб узутися, з ними сів і підрядчик. Якщо глянути зверху, то Уклеєво зі своїми вербами, білою церквою й річкою, здавалось гарним, тихим, і заважали тільки дахи фабричні, пофарбовані з ощадності в похмурий, дикий колір. Видно було по той бік на схилі жито — і копи, і снопи то тут, то там, наче розкидані бурею, і щойно скошене, в покосах; і овес уже доспів і тепер на сонці відсвічував, як перламутр. Були жнива. Сьогодні свято, завтра, в суботу, збирати жито, возити сіно, а потім неділя, знову свято; щодня гуркотів далекий грім; парило, здавалося, що буде дощ, і, поглядаючи тепер на поле, кожен думав про те, якби дав бог вчасно впоратися з хлібом, і було весело й радісно, і неспокійно на душі.

— Косарі тепер дорогі, — сказала Прасковія. — Карбованець сорок у день!

А з ярмарку з Казанського люди все йшли та йшли; молодиці, фабричні в нових кашкетах, жебраки, хлоп’ята… То проїздив віз, здіймаючи куряву, і позаду бігла непродана коняка, і наче була рада, що її не продали, то вели за роги корову, яка опиралась, то знову віз, а на ньому п’яні мужики, звісивши ноги. Якась баба вела хлопчика у великій шапці й великих чоботях; хлопчик знемігся від спеки й важких чобіт, що не давали його ногам згинатися в колінах, а проте з усієї сили, невгаваючи, дув в іграшкову трубу; вже спустились униз і повернули на вулицю, а трубу все ще було чути.

— А нашим фабрикантам щось не по собі… — сказав Єлизаров. — Біда! Костюков розсердився на мене. «Багато каже, дощок пішло на карнизи». —Як багато? Скільки треба було, Василю Даниловичу, стільки, кажу, й пішло. Я ж їх не з кашею їм, дошки оті. «Як, каже, ти можеш мені такі слова? Бовдур, сякий-такий! Не зазнавайся! Я, кричить, тебе підрядчиком зробив!» — Овва, кажу, яка дивина! Коли, кажу, не був підрядчиком, однаково щодня чай пив. «Усі, каже, ви шахраї…» Я промовчав. Ми, думаю, на цьому світі шахраї, а ви будете на тому світі шахраї. Хо-хо-хо! На другий день пом’якшав. «Ти, каже, на мене не гнівайся, Макаровичу, за мої слова. Коли, каже, я щось зайве, то і те ж бо сказати, я купець першої гільдії, старший за тебе, — ти змовчати мусиш». — Ви, кажу, купець першої гільдії, а я тесляр, це так. І святий Йосиф, кажу, був тесляр. Діло наше праведне, богоугодне, а якщо, кажу, вам хочеться бути старшим, то зробіть ласку, Василю Даниловичу. — А потім, після цієї, значить, розмови, я й думаю: хто ж старший? Купець першої гільдії, чи тесляр? Виходить, що тесляр, діточки!

Костиль подумав і додав:

— Воно так, діточки. Хто працює, хто терпить, той і старший.

Сонце вже зайшло, і над річкою, в церковній ограді й на галявинах біля фабрик здіймався густий туман, білий, як молоко. Тепер, коли швидко наставала темрява, блимали внизу вогні, і коли здавалося, що туман ховає під собою бездонну прірву, Липі та її матері, що народились убогими й готові були прожити так до кінця, віддаючи іншим усе, крім своїх наляканих, сумирних душ, — може, їм привиділось на хвилину, що й вони в цьому величезному таємничому світі, в нескінченній низці істот, і вони сила, і вони старші за когось; їм було добре сидіти тут нагорі, вони щасливо усміхалися й забули про те, що вертатись униз все-таки треба.

Нарешті вернулись додому. Біля воріт і коло крамниці сиділи на землі косарі. Звичайно свої, уклєєвські, не йшли до Цибукіна працювати і доводилось наймати чужих, і тепер здавалося в присмерку, що сидять люди з довгими чорними бородами. Крамниця була відкрита, і видно було в двері, як глухий грав з хлопчиком у шашки. Косарі співали тихо, ледве чутно, або голосно просили віддати їм за вчорашній день, але їм не платили, щоб вони не повтікали до завтра. Старий Цибукін без сюртука, в жилеті, і Аксінья біля ґанку під березою пили чай; і горіла на столі лампа.

— Дідусю-у! — говорив за ворітьми косар, ніби дражнячись. — Заплати хоч половину! Дідусю-у!

І зразу ж чути було сміх, а потім знову співали ледве чутно… Костиль сів теж чай пити.

— Були ми, значить, на ярмарку, — почав він розповідати. — Гуляли, діточки, дуже добре гуляли, слава тобі, господи. І випадок такий трапився, негарний: коваль Сашка купив тютюну і дає півкарбованця, значить, купцеві. А півкарбованець фальшивий, — казав далі Костиль і оглянувся; йому хотілось говорити пошепки, але він говорив придушеним сиплим голосом, і всім було чути. — А півкарбованець, виходить, фальшивий. Питають: де взяв? А це, каже, мені Онисим Цибукін дав. Коли, каже, я в нього на весіллі гуляв… Покликали урядника, повели… Дивись, Петровичу, щоб чого не вийшло, якої балачки…

— Дідусю-у! — дражнив усе той самий голос за ворітьми. — Дідусю-у!

Настала мовчанка.

— Ох, діточки, діточки, діточки… — швидко забурмотів Костиль і встав; його змагала дрімота. — Ну, спасибі за чай, за цукор, діточки. Пора й спати. Став уже я трухлявий, балки в мені всі підгнили. Хо-хо-хо!

І, йдучи, він сказав:

— Умирати, мабуть, пора!

І схлипнув. Старий Цибукін не допив свого чаю, але ще посидів, подумав; і вираз у нього був такий, ніби він прислухався до кроків Костиля, що був уже далеко на вулиці.

— А Сашка-коваль, мабуть, набрехав, — сказала Аксінья, вгадавши його думки.

Він пішов у дім і, трохи згодом, вернувся із згортком; розгорнув — і блиснули карбованці, зовсім нові. Він узяв один, спробував на зуб, кинув на піднос; потім кинув другий…

— А карбованці справді фальшиві… — промовив він, дивлячись на Аксінью і наче дивуючись. — Це ті… Онисим тоді привіз, його подарунок. Ти, дочко, візьми, — зашепотів він і ткнув їй у руку згорток, — візьми, кинь у колодязь… Ну їх! І дивися, щоб балачки не було. Щоб чого не вийшло… Забирай самовар, гаси світло…

Липа і Прасковія, сидячи в сараї, бачили, як одно по одному погасло світло; тільки нагорі у Варвари світилися сині й червоні лампадки, і звідти віяло спокоєм, задоволенням і невіданням. Прасковія ніяк не могла звикнути до того, що її дочку видано за багатого, і коли приходила, то боязко тулилась у сінях, усміхалася благально, і їй висилали чаю і цукру. І Липа теж не могла звикнути, і після того, як поїхав чоловік, спала не на своєму ліжку, а де трапиться — в кухні або в сараї, і щодня мила підлоги або прала, і їй здавалося, що вона на поденщині. І тепер, повернувшись з богомілля, вони пили чай на кухні з кухаркою, потім пішли в сарай і лягли долі, між саньми й стіною. Було тут темно, тхнуло хомутами. Біля дому погасли вогні, потім чути було, як глухий замикав крамницю, як косарі лягали у дворі спати. Далеко, у Хриміних Молодших грали на дорогій гармонії… Прасковія і Липа стали засинати.

І коли їх розбудили чиїсь кроки, було вже видно від місяця; біля входу в сарай стояла Аксінья, тримаючи в руках постіль.

— Тут, мабуть, прохолодніше… — промовила вона, потім увійшла й лягла майже біля самого порога, і місяць освітлював її всю.

Вона не спала й тяжко зітхала, розкидавшись від спеки, скинувши з себе майже все — і в чарівному світлі місяця яка це була вродлива, яка горда тварина! Минуло трохи часу, і почулися знову кроки: у дверях з’явився старик, весь білий.

— Аксіньє! — гукнув він. — Ти тут, чи що?

— Ну! — озвалась вона сердито.

— Я тобі ото сказав, щоб кинула гроші в колодязь. Ти кинула?

— От іще, добро в воду кидати! Я косарям віддала…

— Ах, боже мій! — промовив старий, здивований і зляканий. — Бешкетна ти молодиця… Ах, боже мій!

Він сплеснув руками і пішов, і, поки йшов, усе щось примовляв. А трохи згодом Аксінья сіла й зітхнула тяжко з досадою, потім підвелась і, забравши в оберемок свою постіль, вийшла.

— І навіщо ти віддала мене сюди, матінко? — промовила Липа.

— Заміж іти треба, дочко! Так уже не нами заведено.

І почуття невтішної скорботи ладне було охопити їх. Але, здавалось їм, хтось дивиться з височини неба, з синяви, звідти, де зорі, бачить усе, що діється в Уклєєві, чатує. І хоч яке велике зло, все ж ніч тиха і прекрасна, і все ж у божому світі правда є й буде, така сама тиха й прекрасна, і все на землі тільки й жде, щоб злитися з правдою, як сяйво місяця зливається з ніччю.

І обидві, заспокоєні, притулившись одна до одної, заснули.

VI

Давно вже прийшла звістка, що Онисима посадили в тюрму за підробку й збут фальшивих грошей. Минули місяці, минуло понад півроку, минула довга зима, настала весна, і до того, що Онисим сидить у тюрмі, звикли і дома і в селі. І коли хто-небудь проходив уночі повз дім чи крамницю, то згадував, що Онисим сидить у тюрмі; і коли дзвонили на цвинтарі, теж чомусь пригадувалося, що він сидить у тюрмі і жде суду.

Здавалося, ніби тінь лягла на двір. Будинок потемнішав, дах поіржавів, двері в крамниці, оббиті залізом, важкі, пофарбовані в зелений колір, потьмяніли, або, як казав глухий, «зашкарубли»; і сам старий Цибукін потемнів начебто. Він давно вже не підстригав волосся і бороди, обріс, уже сідав у тарантас без підскоку і не кричав жебракам: «Бог дасть!» Сила в нього пішла на спад, і це було помітно з усього. Вже й люди менше боялись, і урядник склав у крамниці протокола, хоч одержував, як і перше, що слід; і тричі викликали в місто, щоб судити за таємний продаж горілки, та справу все відкладали через неявку свідків, і старий замучився.

Він часто їздив до сина, наймав когось, подавав комусь прохання, пожертвував кудись корогву. Доглядачеві тюрми, де сидів Онисим, він подарував срібний підстаканник з написом на емалі «душа міру знає» і з довгою ложечкою.

— Поклопотати-ти, поклопотати-ти до пуття нікому, — говорила Варвара. — Ох-тих-ти… Попросити б кого з панів, написали б головним начальникам… До суду хоч би випустили!.. Чого ж хлопця морити!

Вона теж була зажурена, але поповнішала, побіліла, як і перше світила в себе лампадки і стежила, щоб у домі все було чисто, і частувала гостей варенням і яблучною пастилою. Глухий і Аксінья торгували в крамниці. Розпочали нове діло — цегельню в Бутьокіні, і Аксінья їздила туди майже щодня, тарантасом; вона сама правила і, зустрічаючись із знайомими, витягала шию, як гадюка з молодого жита, і усміхалась наївно й загадково. А Липа все гралася зі своєю дитиною, що народилась у неї перед постом. Це було маленьке немовлятко, худеньке, жалюгідненьке, і було дивно, що воно кричить, дивиться і що його вважають за людину і навіть називають Никифором. Дитина лежала в колисці, а Липа відходила до дверей і казала, кланяючись:

— Здрастуйте, Никифоре Онисимовичу!

І бігла до нього прожогом і цілувала. Потім одходила до дверей, кланялась і знов:

— Здрастуйте, Никифоре Онисимовичу!

А він задирав свої червоні ніжки, і плач у нього змішувався з сміхом, як у тесляра Єлизарова.

Нарешті, був призначений суд. Старий виїхав днів за п ять. Потім, чути було, з села погнали мужиків, викликаних за свідків; виїхав і старий наймит, що теж одержав оповістку.

Суд був у четвер. Але минула вже неділя, а старий все не вертався, і не було ніяких звісток. У вівторок надвечір Варвара сиділа біля розчиненого вікна і прислухалась: чи не приїде старий. В суміжній кімнаті Липа гралася з своєю дитиною. Вона підкидала її на руках і говорила з захопленням:

— Ти виростеш вели-икий, великий! Будеш ти мужик, разом на поденщину підемо! На поденщину підемо!

— Ну-у! — образилася Варвара. — Яку там ще поденщину вигадала, дурненька? Він у нас купець буде!..

Липа заспівала тихо, але, трохи згодом, забула і знову:

— Виростеш вели-икий, великий, мужик будеш, разом на поденщину підемо!

— Ну-у! Завела!

Липа з Никифором на руках спинилась у дверях і спитала:

— Матінко, чого я його так люблю? Чого я його жалію так? — говорила вона тремтячим голосом, і очі в неї заблищали від сліз. — Хто він? Який він із себе? Легкий, як пір’їнка, як крихітка, а люблю його, люблю, як справжню людину. От він нічого не може, не говорить, а я все розумію, чого він своїми оченятками бажає.

Варвара прислухалась: долинув шум вечірнього поїзда, що підходив до станції. Чи ке приїхав старий? Вона вже не чула й не розуміла, про що говорить Липа, не пам’ятала, як ішов час, а тільки тремтіла вся, та й то не від страху, а від великої цікавості. Вона бачила, як проїхав віз швидко, з гуркотом, на возі повно мужиків. Це їхали зі станції, вертаючись додому, свідки. З воза, коли він їхав повз крамницю, зістрибнув старий наймит і пішов у двір. Чути було, як з ним у дворі поздоровкалися, спитали його про щось…

— Рішили прав і всього стану, — голосно сказав він, — і в Сибір, у каторжну роботу на шість років.

Видно було, як з крамнички чорним ходом вийшла Аксінья; вона тільки що продавала гас, і в одній руці тримала пляшку, в другій — лійку, і в роті в неї були срібні гроші.

— А татусь де? — спитала вона, шепелявлячи.

— На станції, — відповів наймит. — «Вже нехай, каже, стемніє, тоді приїду».

І коли в дворі стало відомо, що Онисима засудили на каторжні роботи, кухарка в кухні раптом заголосила, як над покійником, думаючи, що так годиться:

— І на кого ти нас покинув, Онисиме Григоровичу, соколику ясний…

Загавкали стривожені собаки. Варвара підбігла до вікна і, заметавшись з туги, стала кричати до кухарки, з усієї сили напружуючи голос:

— Го-оді тобі, Степанидо, го-оді! Не муч, Христа ради!

Забули поставити самовар, вже не тямили нічого. Тільки сама Липа ніяк не могла зрозуміти, в чому річ, і все носилася з дитиною.

Коли приїхав старий із станції, його вже ні про що не питали. Він привітався, потім пройшовся мовчки по всіх кімнатах; не вечеряв.

— Поклопотати-ти нікому… — почала Варвара, коли вони залишились удвох. — Казала я, щоб панів попросити, — не послухали тоді… Прохання б…

— Клопотався я!—сказав старий і махнув рукою. — Коли Онисима засудили, я до того пана, що його захищав. «Нічого, каже, тепер не можна, пізно». І сам Онисим так каже: пізно. А все ж я, як вийшов з суду, одного адвоката договорив; завдаток йому дав… Почекаю ще з тиждень, а там знов поїду. Що бог дасть.

Старий знов мовчки пройшовся по всіх кімнатах і, коли повернувся до Варвари, то сказав:

— Мабуть, нездужаю я. В голові теє… туманиться. Думки мутяться.

Він зачинив двері, щоб не чула Липа, і говорив далі тихо:

— З грошима в мене недобре. Пам’ятаєш, Онисим перед весіллям на провіднім тижні привіз мені нових карбованців і півкарбованців? Згорточок один я тоді сховав, а решту я змішав зі своїми… І колись, царство небесне, як живий був дядько мій Дмитро Филатович, все бувало по крам їздив то в Москву, то в Крим. Була в нього жінка, і ця сама жінка, поки він, значить, по крам їздив, з іншими гуляла. Шестеро дітей було. І от бувало дядечко, як вип’є, то сміється: «Ніяк, каже, я не розберу, де тут мої діти, а де чужі». Легкий характер, значить. Так і я тепер не розберу, які в мене гроші справжні і які фальшиві. І здається, що вони всі фальшиві.

— Ну, от, бог з тобою!

— Купую на вокзалі квиток, даю три карбованці, і думається мені, ніби вони фальшиві. І страшно мені. Мабуть, нездужаю.

— Що й казати, всі під богом ходимо… Ох-тих-ти… — промовила Варвара й похитала головою. — Треба б про це подумати, Петровичу… Не дай бог, що трапиться, людина ти не молода. Помреш, і, дивись, без тебе, щоб внучка не скривдили. Ой, боюся, скривдять вони Никифора, скривдять! Батька, вважай так, уже нема, мати молода, дурна… Записав би ти на нього, на хлопчика того, хоч землю, Бутьокіно оте, Петровичу, справді! Подумай! — умовляла далі Варвара. — Хлопчик же гарненький, жалко! От завтра їдь і напиши папір. Чого ждати?

— А я забув про внучка… — сказав Цибукін. — Треба поздоровкатись. То ти кажеш: хлопчик нічого? Ну, що ж, нехай росте. Дай бог!

Він відчинив двері і зігнутим пальцем поманив до себе Липу. Вона підійшла до нього з дитиною на руках.

— Ти, Липонько, коли що треба, вимагай, — сказав він. — І чого захочеш їж, ми не жаліємо, аби була здорова… — Він перехрестив дитину. — І внучка доглядай. Сина нема, то внучок залишився.

Сльози потекли в нього по щоках; він схлипнув і одійшов. Трохи згодом він ліг спати й заснув міцно, після семи безсонних ночей.

VII

Старий їздив ненадовго до міста. Хтось розказав Аксіньї, що він їздив до нотаріуса, щоб писати заповіт, і що Бутьокіно, те саме, де вона палила цеглу, він заповів внукові Никифору. Про це їй сказали ранком, коли старий і Варвара сиділи біля ганку під березою і пили чай. Вона замкнула крамницю з вулиці і з двору, зібрала всі ключі, які в неї були, і шпурнула їх до ніг старому.

— Не стану я більше працювати на вас! — крикнула вона голосно і раптом заридала. — Виходить я у вас не невістка, а наймичка! Всі люди сміються: «Диви, кажуть, яку Цибукіни собі наймичку знайшли!» Я до вас не наймалась! Я не жебрачка, не хамка якась, у мене є батько і мати.

Вона, не витираючи сліз, вп’ялася в старого очима, залитими слізьми, перекошеними від гніву; обличчя й шия в неї були червоні й напружені, бо кричала вона з усієї сили.

— Не хочу я більше служити! — кричала далі вона. — Замучилась! Як робота, як у крамниці сидіти день у день, ночами ганяти по горілку, — то це мені, а як землю дарувати, — то це тій каторжанці з її чортеням! Вона тут хазяйка, пані, а я в неї служниця! Все віддайте їй, арештантці, нехай подавиться, а я піду додому! Найдіть собі іншу дурну, іроди окаянні!

Старий ні разу в житті не лаяв і не карав дітей і не допускав навіть думки, щоб хто-небудь з сім’ї міг говорити йому брутальні слова або поводитися нешанобливо; і тепер він дуже злякався, побіг у дім і сховався там за шафою. А Варвара так оторопіла, що не могла підвестися з місця, а тільки одмахувалась обома руками, наче оборонялася від бджоли.

— Ой, що ж це, батечку? —бурмотіла вона з жахом. — Що ж це вона кричить? Ох-тих-ти… Люди ж почують! Гихше б… Ой, тихше б!

— Віддали каторжанці Бутьокіно, — кричала далі Аксінья, — віддайте їй тепер усе, — мені від вас нічого не треба! Проваліться ви! Всі ви тут одна зграя! Надивилась я, годі з мене! Грабували і прохожих, і проїжджих, розбійники, грабували старого і малого! А хто горілку продавав без патенту! А фальшиві гроші? Понабивали собі скрині фальшивими грішми — і тепер уже я непотрібна стала!

Біля навстіж розчинених воріт уже зібралась юрба й дивилась в двір.

— Нехай люди дивляться! — кричала Аксінья. — Я вас осоромлю! Ви в мене згорите з сорому! Ви в мене в ногах наваляєтесь! Гей, Степане! — покликала вона глухого. — Їдьмо цю мить додому! До мого батька, до матері поїдемо, з арештантами я не хочу жити! Збирайся!

У дворі на протягнутих мотузках висіла білизна; вона зривала свої спідниці і кофточки, ще мокрі, і кидала їх на руки глухому. Потім, розлючена, вона металась по двору біля білизни, зривала все, і те, що було не її, кидала на землю й топтала.

— Ой, батечку, вгамуйте її! — стогнала Варвара. — Що ж це воно таке! Віддайте їй Бутьокіно, віддайте ради Христа небесного!

— Ну, ба-а-ба! — говорили біля воріт. — Оце так ба-а-ба! Розходилася — страх!

Аксінья вбігла до кухні, де в цей час прали білизну. Прала сама Липа, а кухарка пішла на річку полоскати. З ночов і казана біля плити йшла пара, і в кухні було душно, і тьмяно від туману. На підлозі лежала ще купа непраної білизни, і біля неї на лаві, задираючи свої червоні ніжки, лежав Никифор, отож, якби він упав, то не забився б. Якраз, коли Аксінья увійшла, Липа взяла з купи її сорочку й поклала в ночви, і вже простягла руку до великого ковша з окропом, що стояв на столі…

— Віддай сюди! — сказала Аксінья, глянувши на неї з ненавистю, і вихопила з ночов сорочку. — Не твоє це діло мою білизну чіпати! Ти арештантка і мусиш знати своє місце, хто ти є!

Липа дивилась на неї, оторопівши, і не розуміла, але раптом перехопила погляд, який та кинула на дитину, і враз зрозуміла і вся помертвіла…

— Взяла мою землю, то от же тобі!

Сказавши це, Аксінья схопила ківш з окропом і хлюпнула на Никифора.

Після цього розітнувся крик, якого ще ніколи не чули в Уклеєві, і не вірилося, що невелика, слабка істота, як Липа, може кричати так. І надворі враз стало тихо. Аксінья пройшла в дім мовчки, з своєю колишньою наївною усмішкою… Глухий усе ходив по двору, тримаючи на оберемку білизну, потім почав розвішувати її знову, мовчки, не поспішаючи… І поки не вернулась кухарка з річки, ніхто не наважувався зайти до кухні й глянути, що там.

VIII

Никифора одвезли в земську лікарню, і до вечора він умер там. Липа не стала дожидатися, поки по неї приїдуть, а загорнула покійника в укривальце й понесла додому.

Лікарня, нова, недавно збудована, з великими вікнами, стояла високо на горі; вона вся світилася від призахідного сонця і, здавалось, горіла всередині. Внизу було селище. Липа спустилась дорогою і, не дійшовши до селища, сіла біля маленького ставка. Якась жінка привела напувати коня, і кінь не пив.

— Чого ж тобі ще? — говорила жінка тихо, не розуміючи. — Чого ж тобі?

Хлопчик у червоній сорочці, сидячи біля самої води, мив батькові чоботи. І більше ні душі не було видно, ні в селищі, ні на горі.

— Не п’є… — сказала Липа, дивлячись на коня.

Та ось жінка і хлопчик з чобітьми пішли, і вже нікого не було видно. Сонце лягло спати і вкрилось багряною золотою парчею, і довгі хмари, червоні й лілові, стерегли його спокій, протягнувшись по небу. Десь далеко, невідомо де, кричав бугай, сумно і глухо, наче корова, замкнена в сараї. Крик цього таємничого птаха чули щовесни, але не знали, який він і де живе. Нагорі в лікарні, біля самого ставка в кущах, за селищем і навколо в полі заливалися солов’ї. Чиїсь роки лічила зозуля і все збивалася з ліку, і знов починала. В ставку сердито, надриваючись, перегукувались жаби, і навіть можна було розібрати слова: «І ти така! І ти така!» Який був галас! Здавалося, що всі ці тварини кричали й співали навмисно, щоб ніхто не спав цього весняного вечора, щоб усі, навіть сердиті жаби, дорожили і втішалися кожною хвилиною: адже життя дається тільки один раз!

На небі світив срібний півмісяць, було багато зірок. Липа не пам’ятала, чи довго вона сиділа біля ставка, але коли встала й пішла, то в селищі всі вже спали, і не світилося ніде. Додому було, мабуть, верст з дванадцять, але сил невистачало, не було тямку, як іти; місяць блищав то спереду, то праворуч, і кричала та сама зозуля, вже хрипким голосом, із сміхом, наче дражнилася: ой, дивись, зіб’єшся з дороги! Липа йшла швидко, загубила з голови хустку… Вона дивилась на небо й думала про те, де тепер душа її хлопчика: чи йде слідом за нею, чи літає там угорі, біля зірок, і вже не думає про свою матір? Ой, як самотньо в полі вночі, серед цього співу, коли сам не можеш співати, серед безугавних криків радості, коли сам не можеш радіти, коли з неба дивиться місяць, теж самотній, якому однаково — весна тепер чи зима, живі люди чи мертві… Коли на душі горе, то тяжко без людей. Якби з нею була мати Прасковія, чи Костиль, чи кухарка, чи який-небудь мужик!

— Бу-у! — кричав бугай. — Бу-у!

І раптом ясно почулася людська мова:

— Запрягай, Вавило!

Попереду, біля самої дороги, горіло вогнище; полум’я вже не було, жевріло саме червоне вугілля. Чути було, як жували коні. В пітьмі бовваніли дві підводи, — одна з бочкою, друга, нижча, з мішками, і два чоловіки: один вів коня запрягати, другий стояв біля вогнища нерухомо, заклавши руки назад. Загарчав біля підводи собака. Той, що вів коня, спинився й сказав:

— Немов хтось іде дорогою.

— Шарик, мовчи! — крикнув другий на собаку.

І по голосу можна було здогадатися, що цей другий був старик. Липа спинилася й сказала:

— Боже поможи!

Старик підійшов до неї й відповів не зразу:

— Здрастуй!

— Ваша собачка не порве, дідусю?

— Нічого, йди. Не зачепить.

— Я в лікарні була, — сказала Липа, помовчавши. — Синочок у мене там помер. Ось додому несу.

Мабуть, старому було неприємно чути це, бо він одійшов і сказав поквапливо:

— Це, нічого, люба. Божа воля. Вовтузишся, парубче! — сказав він, обернувшись до супутника. — Ти б швидше!

— Твоєї дуги нема, — сказав парубок. — Не видно.

— Справжній ти Вавило!

Старий підняв жаринку, роздмухав — освітились тільки його очі й ніс, потім, коли розшукали дугу, підійшов з вогнем до Липи й глянув на неї; і погляд його виявляв співчуття і ніжність.

— Ти мати, — сказав він. — Кожній матері свого дитяти жалко.

І при цьому зітхнув і похитав головою. Вавило кинув щось на вогонь, притоптав, — і зразу ж стало дуже темно; видіння зникло, і, як і перше, було тільки поле, небо з зорями, та шуміли птахи, заважаючи одне одному спати. І деркач кричав, здавалось, на тому самому місці, де було вогнище.

Але минула хвилина, і знову було видно і підводи, і старого, і довготелесого Бавила. Вози рипіли, виїжджаючи на шлях.

— Ви святі? — спитала Липа в старого.

— Ні. Ми з Фірсанова.

— Ти оце глянув на мене, а серце мені пом’якшало. І парубок тихий. Я й подумала: це, мабуть, святі.

— А тобі далеко?

— В Уклєєво.

— Сідай, підвеземо до Кузьменок. Там тобі прямо, а нам ліворуч.

Вавило сів на підводу з бочкою, а старий і Липа сіли на другу. Поїхали повільно, Вавило попереду.

— Мій синочок цілий день мучився, — сказала Липа. — Дивиться своїми оченятками й мовчить, і хоче сказати, і не може. Господи, батечку, царице небесна! Я з горя так все й падала долі. Стою і впаду біля ліжка. І скажи мені, дідусю, навіщо маленькому перед смертю мучитись? Коли мучиться доросла людина, чоловік або жінка, то гріхи прощаються, а навіщо маленькому, коли в нього нема гріхів? Навіщо?

— А хто ж його знає! — відповів старий.

Проїхали з півгодини мовчки.

— Всього знати не можна, навіщо та як, — сказав старий. — Птахові дано не чотири крила, а два, бо й на двох літати зручно; так і людині дано знати не все, а тільки половину чи чверть. Скільки треба їй знати, щоб прожити, стільки й знає.

— Мені, дідусю, пішки йти легше. А тепер серце труситься.

— Нічого. Сиди.

Старий позіхнув і перехрестив рота.

— Нічого… — повторив він. — Твоє горе як півгоря. Життя довге, — буде ще і доброго, і лихого, всього буде. Велика матінка Росія!—сказав він і подивився в обидві сторони. — Я по всій Росії був і все в ній бачив, і ти моєму слову вір, люба моя. Буде і добре, буде і лихе. Я ходаком до Сибіру ходив, і на Амурі був, і на Алтаї, і в Сибір переселився, землю там орав, знудьгувався потім за матінкою Росією і назад вернувся в рідне село. Назад у Росію пішки йшли; і пам’ятаю, пливемо ми на поромі, а я худий-худий, обірваний весь, босий, змерз, скоринку смокчу, а проїжджий пан якийсь тут на поромі, — якщо помер, то царство йому небесне, — дивиться на мене так жалісно, сльози течуть. «Ех, каже, хліб твій чорний, дні твої чорні…» А додому приїхав, як-то кажуть, ні кола, ні двора: баба була, та в Сибіру лишилась, закопали. Так, батраком і живу. А що ж? Скажу тобі: було потім і лихе, було й добре. От і вмирати не хочеться, люба моя, ще б років з двадцять пожив; значить, доброго було більше. А велика матінка Росія! — сказав він і знов подивився в обидві сторони й оглянувся.

— Дідусю, — спитала Липа, — коли людина помре, то скільки днів її душа тоді по землі ходить?

— А хто ж його знає! Ось спитаємо Вавила, — він до школи ходив. Тепер усього навчають. Вавило! — гукнув старий.

— Га!

— Вавило, як людина помре, скільки днів її душа по землі ходить?

Вавило спинив коня і тоді вже відповів:

— Дев’ять день. Мій дядько Кирило вмер, то його душа в хаті нашій жила потім тринадцять день.

— Звідки ти знаєш?

— Тринадцять день у печі стукало.

— Ну, гаразд. Рушай, — сказав старий, і видно було, що нічому цьому він не вірив.

Біля Кузьменок підводи звернули на шосе, а Липа пішла далі. Вже світало. Коли вона спускалась у яр, то уклєєвські хати і церква ховалися в тумані. Було холодно, і здавалось їй, що кричить все та сама зозуля.

Коли Липа вернулась додому, то худоби ще не виганяли, всі спали. Вона сиділа на ганку й чекала. Перший вийшов старий; він зразу, з першого погляду зрозумів, що сталось, і довго не міг вимовити ані слова і тільки цмокав губами.

— Ех, Липо, — промовив він, — не вберегла ти внучка…

Розбудили Варвару. Вона сплеснула руками і заридала, і зразу ж стала прибирати дитину.

— І хлопчик же був гарнесенький… — примовляла вона. — Ох-тих-ти… Один був хлопчик, та його не вберегла, дурненька…

Служили панахиду ранком і ввечері. Другого дня поховали, і після похорону гості й духовенство їли багато і з такою пожадливістю, начебто давно не їли. Липа прислужувала за столом, і батюшка, піднявши виделку, на якій був солоний рижик, сказав їй:

— Не тужіть за дитям. Таких є царство небесне.

І тільки тоді, коли всі розійшлися, Липа зрозуміла, як слід, що Никифора вже нема й не буде, зрозуміла і заридала. І вона не знала, в яку кімнату піти їй, щоб ридати, бо почувала, що в цьому домі після смерті хлопчика їй уже нема місця, що вона тут ні до чого, зайва; і інші теж це почували.

— Ну, чого голосиш там? — крикнула раптом Аксінья, з’являючись у дверях; з нагоди похорону вона була одягнена в усе нове й напудрилася. — Замовчи!

Липа хотіла перестати, але не могла, і заридала ще голосніше.

— Чуєш? — крикнула Аксінья і з великого гніву тупнула ногою. — До кого кажу? Геть з двору, і щоб ноги твоєї тут не було, каторжанко! Геть!

— Ну, ну, ну!.. — заметушився старий. — Аксюто, вгамуйся, матінко… Плаче, звісна річ… дитя померло…

— Звісна річ… — передражнила його Аксінья. — Нехай переночує, а завтра щоб і духу її тут не було! Звісна річ!.. — передражнила вона ще раз і, засміявшись, подалася до крамниці.

Другого дня ранесенько Липа пішла в Торгуєво до матері.

IX

Тепер дах на крамниці і двері пофарбовані й блищать, наче нові, на вікнах як і раніше цвіте веселенька герань, і те, що відбувалося три роки тому в домі і в дворі Цибукіна, вже майже забуте.

Хазяїном вважається, як і тоді, старий Григорій Петрович, а насправді все перейшло до рук Аксіньї; вона і продає, і купує, і без її згоди нічого не можна зробити. Цегельня працює добре; через те, що потрібна цегла на залізницю, ціна на неї дійшла до двадцяти чотирьох карбованців за тисячу; молодиці і дівчата возять на станцію цеглу і вантажать у вагони, і дістають за це по четвертаку в день.

Аксінья увійшла в пай з Хриміними, і їхня фабрика тепер називається так: «Хриміни Молодші і К°». Відкрили біля станції трактир, і вже грають на дорогій гармонії не на фабриці, а в цьому трактирі, і сюди часто ходить начальник поштової філії, що теж завів якусь торгівлю, і начальник станції теж. Глухому Степанові Хриміни Молодші подарували золотий годинник, і він раз у раз виймає його з кишені і підносить до вуха.

В селі говорять про Аксінью, що вона забрала велику силу; і справді, коли вона ранком їде до себе на завод, з наївною усмішкою, гарна, щаслива, і коли потім розпоряджається на заводі, то почувається в ній велика сила. Її всі бояться і дома, і в селі, і на заводі. Коли вона приходить на пошту, то начальник поштової філії схоплюється і каже їй:

— Прошу вас сідати, Ксеніє Абрамівно!

Один поміщик, чепурун, у чумарці з тонкого сукна і високих лакованих чоботях, уже в літах, якось, продаючи їй коня, так захопився розмовою з нею, що зменшив ціну, на скільки вона побажала. Він довго тримав її за руку і, дивлячись у її веселі, лукаві, наївні очі, говорив:

— Для такої жінки, як ви, Ксеніє Абрамівно, я ладен зробити всяку приємність. Тільки скажіть, коли ми зможемо побачитися, щоб ніхто нам не перешкодив?

— Та коли ви хочете!

І після цього літній чепурун заїжджає до крамнички майже щодня випити пива. Пиво жахливе, гірке, як полин. Поміщик мотає головою, але п’є.

Старий Цибукін уже не втручається в справи. Він не тримає при собі грошей, бо ніяк не може відрізнити справжніх від фальшивих, але мовчить, нікому не каже про цю свою ваду. Він став якийсь забудькуватий, і якщо не дати йому попоїсти, то сам він не попросить; уже звикли обідати без нього, і Варвара часто каже:

— А наш учора знову ліг, не ївши.

І каже байдужим тоном, бо звикла. Чомусь і літом і зимою однаково він ходить у шубі й тільки в дуже гарячі дні не виходить, сидить дома. Звичайно, надівши шубу і піднявши комір, закутавшись, він гуляє по селу, по дорозі на станцію, або сидить з ранку до вечора на лаві біля церковних воріт. Сидить і не поворухнеться. Прохожі кланяються йому, але він не відповідає, бо як і раніше, не любить мужиків. Коли його питають про що-небудь, то він відповідає цілком розумно і ввічливо, але коротко.

В селі ходять балачки, ніби невістка вигнала його з власного дому й не дає йому їсти, і ніби він живе з милостині; одні раді, інші жаліють.

Варвара ще більше поповнішала й побілішала і, як раніше, творить добрі діла, і Аксінья не перешкоджає їй. Варення тепер так багато, що його не встигають з’їдати до нових ягід; воно засахарюється, і Варвара мало не плаче, не знаючи, що з ним робити.

Про Онисима стали забувати. Якось прийшов від нього лист, написаний віршами, на великому аркуші паперу у вигляді прохання, тим самим чудовим почерком. Очевидно, його друг Самородов відбував разом з ним кару. Під віршами був надряпаний негарним, ледве розбірливим почерком один рядок: «Я все тут нездужаю, мені важко, допоможіть, ради Христа».

Одного разу — це було ясного осіннього дня, надвечір — старий Цибукін сидів біля церковних воріт, піднявши комір своєї шуби, і видно було тільки його ніс і козирок кашкета. На другому кінці довгої лави сидів підрядчик Єлизаров і поруч нього шкільний сторож Яків, старик років сімдесяти, без зубів. Костиль і сторож розмовляли.

— Діти повинні годувати старих, поїти… шануй отця твого і матір, — казав Яків з роздратуванням, — а вона, невістка тобто, вигнала свекра з власного дому. Старому ні попоїсти, ні попити — куди піде? Третій день не ївши.

— Третій день! — здивувався Костиль.

— Ось так сидить, усе мовчить. Охляв. А чого мовчати? Подати до суду, — її в суді б не похвалили!

— Кого в суді хвалили?—спитав Костиль, не дочувши.

— Чого?

— Молодиця нічого, старанна. В їхньому ділі без цього не можна… без гріха тобто…

— Із власного дому, — казав далі Яків з роздратуванням. — Наживи свій дім, тоді й жени. Ото, знайшлась яка, подумаєш! За-ра-за!

Цибукін слухав і не ворушився.

— Власний дім чи чужий, однаково, аби тільки тепло було, та баби не лаялися… — сказав Костиль і засміявся. — Коли в молодих літах був, я дуже свою Настасію жалів. Жіночка була тиха. І бувало все: «Купи, Макаровичу, будинок! Купи, Макаровичу, будинок! Купи, Макаровичу, коня!» Вмирала, а все казала: «Купи, Макаровичу, собі бігунці, щоб пішки не ходити». А я тільки пряники їй купував, більше нічого.

— Чоловік глухий, дурний, — вів далі Яків, не слухаючи Костиля, — так, дурень дурнем, як той гусак. Невже він може розуміти? Удар гусака по голові палицею — і то не зрозуміє.

Костиль підвівся, щоб іти додому на фабрику. Яків теж підвівся, і обидва пішли разом, розмовляючи далі. Коли вони відійшли кроків на п’ятдесят, старий Цибукін теж підвівся й поплентався за ними, ступаючи нерішуче, наче по слизькій кризі.

Село вже тонуло у вечірньому присмерку, і сонце блищало тільки вгорі, на дорозі, що гадюкою бігла по схилу знизу догори. Вертались баби з лісу і з ними діти; несли кошики з вовнянками й груздями. Ішли молодиці і дівчата юрбою зі станції, де вони навантажували вагони цеглою, і носи, і щоки під очима в них були вкриті червоним цегляним пилом. Вони співали. Попереду всіх ішла Липа й співала тонким голосом, і заливалась, дивлячись вгору на небо, наче тріумфуючи й радіючи, що день, слава богу, скінчився і можна відпочити. У натовпі була її мати, поденщиця Прасковія, що йшла з клуночком у руці і, як завжди, важко дихала.

— Здрастуй, Макаровичу! — сказала Липа, побачивши Костиля. — Здрастуй, голубчику!

— Здрастуй, Липонько! — зрадів Костиль. — Молодички, дівчатка, полюбіть багатого тесляра! Хо-хо! Діточки мої, діточки! (Костиль схлипнув.) Сокирки мої любі!

Костиль і Яків пройшли далі, і чути було, як вони розмовляли. Ось після них зустрівся з юрбою старий Цибукін, і стало раптом тихо-тихо. Липа і Прасковія трошки відстали і, коли старий порівнявся з ними, Липа вклонилася низько й сказала:

— Здрастуйте, Григорію Петровичу!

І мати теж уклонилася. Старий спинився і, нічого не говорячи, дивився на обох; губи в нього тремтіли, і очі були повні сліз. Липа дістала з клуночка в матері шматок пирога з кашею й подала йому. Він узяв і став їсти.

Сонце вже зовсім зайшло; блиск його погас і вгорі на дорозі. Ставало темно і холоднувато. Липа і Прасковія пішли далі і довго потім хрестились.

1900