На святках

І

— Що писати? — спитав Єгор і вмокнув перо.

Василиса не бачилася з своєю дочкою вже чотири роки. Дочка Єфим’я після весілля поїхала з чоловіком до Петербурга, прислала два листи і потім мов у воду пірнула: ні слуху, ні духу. І чи доїла старуха корову на світанку, чи топила пічку, чи дрімала вночі — а все думала про одне: як ото Єфим’я там, чи жива. Треба б послати листа, але старик писати не вмів, а попросити не було кого.

Та ось надійшли святки і Василиса не втерпіла і пішла в трактир до Єгора, хазяйчиного брата, що, як прийшов зі служби, так і сидів усе дома, в трактирі, і нічого не робив; про нього говорили, що він може добре писати листи, коли заплатити йому, як слід. Василиса в трактирі поговорила з кухаркою, потім з хазяйкою, потім з самим Єгором. Погодилися на злотому.

І тепер — це відбувалося другого дня свят у трактирі,, на кухні — Єгор сидів за столом і держав перо в руці. Василиса стояла перед ним, задумавшись, з виразом турботи й суму на обличчі. З нею прийшов і Петро, її старий, дуже худий, з коричневою лисиною; він стояв і дивився непорушно і прямо, як сліпий. На плиті в каструлі смажилася свинина; вона шипіла й фурчала, і начебто навіть говорила: «флю-флю-флю». Було парко.

— Що писати? — спитав знову Єгор.

— Чого! — сказала Василиса, дивлячись на нього сердито й підозріливо. — Не жени! Адже, не даром пишеш, за гроші! Ну, пиши. Люб’язному нашому зятеві Андрію Хрисанфовичу і єдиній нашій улюбленій дочці Єфим’ї Петрівні з любов’ю низький уклін і благословення родительське навіки непорушне.

— Єсть. Стріляй далі.

— А ще поздоровляємо з святом Різдва христового, ми живі й здорові, чого й вам бажаємо від господа… царя небесного…

Василиса подумала й переглянулася з старим.

— Чого і вам бажаємо від господа… царя небесного… — повторила вона і заплакала.

Більш нічого вона не могла сказати. А раніше, коли вона ночами думала, то їй здавалося, що всього не вмістити і в десять листів. Відтоді, як виїхали дочка з чоловіком, утекло в море багато води, старі жили, як сироти, і тяжко зітхали ночами, немов поховали дочку. А скільки за цей час було на селі всяких подій, скільки весіль, смертей. Які були довгі зими! Які довгі ночі!

— Парко! — промовив Єгор, розстібаючи жилет. — Мабуть, градусів сімдесят будіть. Що ж іще? — спитав він.

Старі мовчали.

— А що твій зять отам поробляє? — спитав Єгор.

— Він із солдатів, голубе, тобі відомо, — відповів слабким голосом старик. — Водночас з тобою зі служби прийшов. Був солдат, а тепер, значить, у Петербурзі у водоцілющій лікарні. Доктор хворих водою лікує. Так він значить у доктора за швейцара.

— Ось тут написано… — сказала стара, виймаючи з хусточки листа. — Від Єфим’ї одержали, ще бозна-коли. Може, їх уже й на світі немає.

Єгор подумав трохи і почав швидко писати.

«У цей час, — писав він, — як доля ваша через себе призначила на Воєнне Поприще, то ми Вам совітуємо заглянути в Устав Дисциплінарних Стягнень і Карних Законів Воєнного Відомства і Ви уздріте в оному Законі цивілізацію Чинів Воєнного Відомства».

Він писав і прочитував уголос написане, а Василиса міркувала, що треба б написати, яка торік була нужда, невистачило хліба навіть до святок, довелося продати корову. Треба б попросити грошей, треба б написати, що старий часто слабує і скоро, мабуть, віддасть богові душу.. Але як висловити це? Що сказати раніше й ще потім?

«Зверніть увагу, — писав далі Єгор, — в 5 томі Воєнних Постанов. Солдат єсть Ім’я обчшеє, Знаменитеє. Солдатом називається Найпервіший Генерал і останній Рядовий…»

Старик поворушив губами і сказав тихо:

— Онучат би побачити, воно б нічого.

— Яких онучат? — спитала старуха й подивилася на нього сердито. — Та, може, їх і немає!

— Онучат? А може, і є. Хто їх знає!

«І тому Ви можете міркувати, — поспішав Єгор, — котрий єсть ворог Іноземний і котрий Унутрішній. Найпервіший наш Унутрішній Ворог єсть: Бахус».

Перо скрипіло, виробляючи на папері закрутки, схожі на риболовні крючки. Єгор спішив і прочитував кожний рядок по кілька разів. Він сидів на табуреті, розставивши широко ноги під столом, ситий, здоровий, пикатий, з червоною потилицею. Це була сама пошлість, груба, пихата, непереможна, гордовита тим, що вона народилася й виросла у трактирі, і Василиса добре розуміла, що тут пошлість, але не могла виразити цього словами, тільки дивилася на Єгора сердито й підозріливо. Від його голосу, незрозумілих слів, від жари й духоти в неї розболілася голова, заплуталися думки, і вона вже нічого не говорила, не думала, і чекала тільки, коли він закінчить скрипіти. А старик дивився з повним довір’ям. Він вірив і старій, яка привела його сюди, і Єгорові; і коли згадав допіру про водолікарню, то видно було по обличчю, що він вірив і в лікарню, і в цілющу силу води.

Закінчивши писати, Єгор підвівся і прочитав усього листа спочатку. Старик не зрозумів, але довірливо захитав головою.

— Нічого, гаразд, — сказав він, — дай бог здоров’я. Нічого…

Поклали на стіл три п’ятаки і вийшли з трактиру; старик дивився непорушно і прямо, як сліпий, і на обличчі в нього було написане повне довір’я, а Василиса, коли виходили з трактиру, замахнулася на собаку і сказала сердито:

— У-у, холера!

Всю ніч стара не спала, непокоїли її думки, а вдосвіта вона встала, помолилася і пішла на станцію, щоб послати листа.

До станції було одинадцять верст.

II

Водолікарня доктора Б. О. Мозельвейзера працювала і на новий рік так само, як і в звичайні дні, і тільки на швейцарі Андрії Хрисанфовичу був мундир з новими галунами, блискотіли якось особливо чоботи, і всіх, хто приходив, він поздоровляв з новим роком, з новим щастям.

Був ранок. Андрій Хрисанфович стояв біля дверей і читав газету. Рівно о десятій годині ввійшов генерал, знайомий, один із звичайних відвідувачів, а слідом за ним — поштальйон. Андрій Хрисанфович зняв з генерала шинель і сказав:

— З новим роком, з новим щастям, ваше превосходительство!

— Спасибі, голубе. І тебе також.

І, йдучи вгору сходами, генерал кивнув на двері і спитав (він щодня запитував і кожного разу потім забував):

— А в цій кімнаті що?

— Кабінет для масажу, ваше превосходительство!

Коли генералові кроки затихли, Андрій Хрисанфович переглянув одержану пошту і знайшов одного листа на своє ім’я. Він розпечатав, прочитав кілька рядків, потім, не поспішаючи, дивлячись у газету, пішов до себе в свою кімнату, що була тут же внизу, в кінці коридора. Дружина його Єфим’я сиділа на ліжку й годувала дитину; друга дитина, найстарша, стояла поруч, поклавши кучеряву голову їй на коліна, третя спала на ліжку.

Увійшовши в свою кімнату, Андрій подав дружині листа й сказав:

— Мабуть, із села.

Потім він вийшов, не відриваючи очей од газети, і зупинився в коридорі, недалеко від своїх дверей. Йому було чути, як Єфим’я тремтячим голосом прочитала перші рядки. Прочитала і вже більше не могла; для неї було досить і оцих рядків, вона залилася сльозами і, обнімаючи свою старшеньку, цілуючи її, стала говорити, і не можна було зрозуміти, плаче вона чи сміється.

— Це від бабусі, від дідуся… — говорила вона. — 3 села… Царице небесна, святителі угодники. Там тепер снігу навалило попід стріхи… дерева білі-білі. Діточки на манісіньких саночках… І дідусь лисенький на пічці… і собачка жовтенький… Голубчики мої рідні!

Андрій Хрисанфович, слухаючи це, згадав, що разів зо три або й чотири дружина давала йому листи, просила послати на село, але заважали якісь важливі справи: він не послав, листи десь загубилися.

— А в полі зайчики бігають, — голосила Єфим’я, обливаючись сльозами, цілуючи свого хлопчика. — Дідусь тихий, добрий, бабуся теж добра, жаліслива. На селі доброчесно живуть, бога бояться… І церківочка в селі, мужички на криласі співають. Понесла б нас звідси цариця небесна, заступниця матінка!

Андрій Хрисанфович повернувся до себе в кімнатку, щоб покурити, поки хто не прийшов, і Єфим’я раптом замовкла, затихла й витерла очі, і тільки губи в неї тремтіли. Вона його дуже боялася, ох, як боялася! Тремтіла, сповнювалася жахом від його кроків, від його погляду, не насмілювалася сказати при ньому ані слова.

Андрій Хрисанфович закурив, але якраз в цей час нагорі подзвонили. Він погасив цигарку і, зробивши дуже серйозне обличчя, побіг до своїх парадних дверей.

Згори спускався генерал, рожевий, свіжий од ванни.

— А в цій кімнаті що? — спитав він, показуючи на двері.

Андрій Хрисанфович витягнувся, став струнко і голосно вимовив:

— Душ Шарко, ваше превосходительство!

1899