Архієрей
І
Під вербну неділю в Старо-Петровському монастирі правилася всеношна. Коли стали роздавати вербу, був уже кінець десятої години, вогні потьмяніли, гноти нагоріли, було все, як у тумані. В церковному присмерку натовп коливався, як море, і преосвященному Петрові, який був хворий уже днів зо три, здавалося, що всі обличчя — і старі, й молоді, і чоловічі, й жіночі, схожі були одне на одне, у всіх, хто підходив по вербу, однаковий вираз очей. У тумані не було видно дверей, натовп усе рухався, і скидалося на те, що йому нема й не буде кінця-краю. Співав жіночий хор, канон читала черниця.
Як було задушно, як жарко! Як довго правилася всеношна! Преосвященний Петро втомився. Дихання в нього було важке, часте, сухе, плечі боліли від утоми, ноги тремтіли. І неприємно хвилювало, що на хорах зрідка скрикував юродивий. А тут ще зненацька, немов уві сні чи в маренні, привиділося преосвященному, начебто в натовпі підійшла до нього його рідна мати Марія Тимофіївка, якої він не бачив уже дев’ять років, чи бабуся, схожа на матір, і, взявши від нього вербу, відійшла і весь час дивилась на нього весело, з доброю, радісною посмішкою, поки не змішалася з натовпом. І чомусь сльози потекли в нього по обличчю. На душі було спокійно, все було благополучно, але він нерухомо дивився на лівий крилас, де читали, де у вечірній імлі вже не можна було пізнати жодну людину, і — плакав. Сльози заблищали в нього на обличчі, на бороді. Ось поблизу ще хтось заплакав, потім далі хтось інший, потім ще й ще, і помалу-малу церква сповнилася тихим плачем. А трохи згодом, хвилин через п’ять, черничий хор співав, уже не плакали, все було, як і раніш.
Незабаром і служба скінчилась. Коли архієрей сідав у карету, щоб їхати додому, то по всьому саду, освітленому місяцем, розливався веселий, гарний передзвін дорогих, важких дзвонів. Білі стіни, білі хрести на могилах, білі берези і чорні тіні, і далекий місяць на небі, що стояв якраз над монастирем, здавалося тепер, жили своїм окремим життям, незрозумілим, але близьким людині. Був початок квітня, і після теплого весняного дня стало холоднувато, злегка підмерзло, і в м’якому холодному повітрі відчувався подих весни. Дорога від монастиря до міста була піщана, доводилося їхати повагом; і обабіч карети, в місячному сяйві, яскравому й спокійному, — тяглися по піску богомольці. І всі мовчали, задумавшись, все навкруги було привітне, •молоде, таке близьке, все — і дерева, і небо, і навіть місяць, і хотілося думати, що так буде завжди.
Нарешті, карета в’їхала в місто, покотилася головною вулицею. Крамниці були вже замкнуті, і тільки в купця Єракіна, мільйонера, пробували електричне освітлення, що дуже блимало, і довкола товпився народ. Потім пішли широкі і темні вулиці, одна за одною, безлюдні, земське шосе за містом, поле запахло сосною. І раптом виросла перед очима біла зубчаста стіна, а за нею висока дзвіниця, вся залита світлом, і поряд неї п’ять великих, золотих, блискучих бань, — це Панкратіївський монастир, у якому жив преосвященний Петро. І тут так само високо над монастирем тихий, задуманий місяць. Карета в’їхала у ворота, риплячи по піску, де-не-де в місячному світлі замелькали чорні постаті ченців, чути було кроки по кам’яних плитах…
— А тут, ваше преосвященство, ваша матінка без вас приїхали, — доповів келійник, коли преосвященний входив до себе.
— Матуся? Коли вона приїхала?
— Перед всеношною. Питалися спершу, де ви, а потім поїхали до жіночого монастиря.
— Це, значить, я її в церкві бачив допіру! О, господи!
І преосвященний засміявся з радості.
— Вони веліли, ваше преосвященство, доповісти, — казав келійник, — що прийдуть завтра. З ними дівчинка, певно, онучка. Зупинились на постоялому дворі Овсянникова.
— Котра тепер година?
— Початок дванадцятої.
— Ех, досадно!
Преосвященний посидів трохи у вітальні, роздумуючи і мовби не вірячи, що вже так пізно. Руки й ноги йому трохи ломило, боліла потилиця. Було жарко й незатишно. Відпочивши, він пішов до себе в спальню і тут теж посидів, все думаючи про матір. Чути було, як виходив келійник і як за стіною покашлював отець Сисой, ієромонах. Монастирський годинник вибив чверть.
Преосвященний переодягся і став читати молитви на сон грядущий. Він уважно читав ці старі, давно знайомі молитви і в той же час думав про свою матір. У неї було дев’ять душ дітей і щось із сорок онуків. Колись із своїм чоловіком, дияконом, жила вона в бідному селі, жила там дуже довго, від сімнадцяти до шістдесяти років. Преосвященний пам’ятав її з раннього дитинства, мало не з трьох років, і — як любив! Миле, дороге, незабутнє дитинство! Чому він, цей час, що пішов навіки, безповоротно, чому він здається світлішим, святковішим і багатшим, ніж був насправді? Коли в дитинстві чи замолоду він бував іхворий, то яка ніжна й чуйна була мати! А тепер молитви — мішалися із спогадами, що розгорялись дедалі яскравіше, як полум’я, і молитви не заважали думати про матір.
Скінчивши молитись, він роздягся й ліг, і зараз же, тільки стало темно кругом, уявилися йому його покійний батько, мати, рідне село Лісопілля… Скрип коліс, мекання овець, церковний дзвін ясними, літніми ранками, цигани під вікном — о, як солодко думати про це! Пригадався священик лісопільський, отець Симеон, лагідний, смирний, добродушний; сам він був худий, невисокий, а син його, семінарист, був височенний на зріст, говорив оглушливим басом; якось попович розсердився на кухарку і вилаяв її: «Ах ти, ослиця ієгудиїлова!», і отець Симеон, який чув це, не сказав ані слова і тільки засоромився, бо не міг згадати, де в святому письмі згадується про таку ослицю. Після нього в Лісопіллі священиком був отець Дем’ян, який дуже пиячив і напивався часом до зеленого змія, і в нього навіть прізвисько було: Дем’ян-Змієвидець. У Лісопіллі учителем був Матвій Миколайович, із семінаристів, добра, недурна людина, але теж п’яниця; він ніколи не бив учнів, але чомусь у нього на стінці завжди висів жмут березових різок, а під ним напис латинською мовою, зовсім безглуздий — Betula kinderbalsamica secuta. Був у нього чорний, кудлатий собака, якого він називав так: Синтаксис.
І преосвященний засміявся. За вісім верст від Лісопілля — село Обніно з чудотворною іконою. З Обніна влітку носили ікону з процесією по сусідніх селах і дзвонили цілий день то в тому, то в іншому селі, і здавалося тоді преосвященному, що радість тремтить у повітрі, і він (тоді його звали Павлушею) ходив за іконою без шапки, босоніж, з наївною вірою, з наївною усмішкою, безмірно щасливий. В Обніні, згадалось йому тепер, завжди було багато народу, і тамтешній священик отець Олексій, щоб устигати на проскомідії, примушував свого глухого племінника Іларіона читати записочки й записи на проскурах «за здравіє» і «за упокой»; Іларіон читав, інколи дістаючи по п’ятаку чи гривенику за обідню, і тільки коли вже посивів і облисів, коли життя минуло, раптом бачить, на папірці написано: «Та й дурень же ти, Іларіоне!» Принаймні до п’ятнадцяти років Павлуша був нерозвинений і вчився погано, так що його навіть хотіли взяти з духовного училища й віддати до крамниці; якось, прийшовши до Обніна на пошту по листи, він довго дивився на чиновників і спитав: «Дозвольте довідатись, як ви дістаєте платню, помісячно чи поденно?»
Преосвященний перехрестився і повернувся на другий бік, щоб більше не думати й спати.
— Моя мати приїхала… — згадав він і засміявся.
Місяць дивився у вікно, підлога була освітлена, і на ній лежали тіні. Кричав цвіркун. У сусідній кімнаті за стіною хропів отець Сисой, і щось самотнє, сирітське, навіть бродяжницьке чути було в його старечому хропінні. Сисой був колись за економа в єпархіального архієрея, а тепер його звуть «колишній отець економ»; йому сімдесят років, живе він у монастирі, за шістнадцять верст від міста живе і в місті, де доведеться. Три дні тому він зайшов до Панкратіївського монастиря, і преосвященний залишив його в себе, щоб якось на дозвіллі поговорити з ним про справи, про тутешні порядки…
О-пів на другу задзвонили до утрені. Чути було, як отець Сисой закашляв, щось пробурчав невдоволеним голосом, потім встав і пройшовся босоніж по кімнатах.
— Отець Сисой! — покликав преосвященний.
Сисой пішов до себе і трохи згодом з’явився вже в чоботях, із свічкою; на ньому поверх білизни була ряса, на голові стара, злиняла скуфійка.
— Не спиться мені, — сказав преосвященний, сідаючи. — Хворий я, мабуть. І що воно таке, не знаю. Жар!
— Певно, застудилися, владико. Треба б вас свічковим салом змазати.
Сисой постояв трохи і позіхнув: «О, Господи, прости мені грішному!»
— У Єракіна нині електрику засвічували, — сказав він. — Не подобається мені!
Отець Сисой був старий, худий, згорблений, завжди невдоволений чим-небудь, і очі в нього були сердиті, вирячкуваті, як у рака.
— Не подобається! — ще раз сказав він, ідучи до себе. — Не подобається, бог з ним зовсім!
II
На другий день, у вербну неділю, преосвященний правив обідню в міському соборі, потім був у єпархіального архієрея, був у якоїсь дуже хворої старої генеральші і, нарешті, поїхав додому. О другій годині в нього обідали дорогі гості: старенька мати і племінниця Катя, дівчинка років восьми. Під час обіду у вікна знадвору безперестанно дивилося весняне сонечко і весело світилось на білій скатертині, в рудому Катиному волоссі. Крізь подвійні рами чути було, як галасувало в саду гайвороння і співали шпаки.
— Уже дев’ять років, як ми не бачились, — говорила старуха, — а вчора в монастирі, як подивилася на вас — господи! І анітрошечки не змінились, тільки от хіба схудли і борідка довша стала. Царице небесна, матінко! І вчора у всеношній не можна було стриматись, усі плакали. Я теж раптом, на вас дивлячись, заплакала, а чого, й сама не знаю. Його свята воля!
І, незважаючи на лагідність, з якою вона говорила це, було помітно, що вона почувала себе ніяково, начебто не знала, чи говорити йому ти чи ви, сміятись чи ні, і немов почувала себе більше дияконицею, аніж матір’ю. А Катя, не кліпаючи, дивилася на свого дядю, преосвященного, неначе бажаючи розгадати, що це за людина. Волосся в неї піднімалося з-за гребінця й оксамитової стрічки і стояло, як сяйво, ніс був кирпатий, очі хитрі. Перед тим, як сідати обідати, вона розбила склянку, і тепер бабуся, розмовляючи, відсувала від неї то склянку, то чарку. Преосвященний слухав свою матір і згадував, як колись, багато-багато років тому, вона возила і його, і братів, і сестер до родичів, яких вважала багатими; тоді клопоталася з дітьми, а тепер з внучатами і привезла ось Катю…
— У Вареньки, в сестри вашої, четверо дітей, — розказувала вона, — оця Катя найстарша, і бог його знає, з якої причини, зять отець Іван захворів оце і помер днів за три до першої пречистої. І Варочка моя тепер хоч з торбою йди.
— А як Никанор? — спитав преосвященний про свого старшого брата.
— Нічого, хвалити бога. Хоч і нічого, а, дякувати богові, жити можна. Тільки от одно: син його Ніколаша, онучок мій, не захотів по духовній лінії, пішов в університет у доктори. Думає, краще, а хто його знає! Його свята воля.
— Ніколаша мертвяків ріже, — сказала Катя і пролила воду собі на коліна.
— Сиди, дитинко, смирно, — зауважила спокійно бабуся і взяла в неї з рук склянку. — Їж з молитвою.
— Скільки часу ми не бачились! — сказав преосвященний і ніжно погладив матір по плечу й по руці. — Я, матусю, скучав за вами, як був закордоном, дуже скучав.
— Дякуємо вам.
— Сидиш бувало ввечері біля розчиненого вікна, сам-самісінький, заграє музика, і раптом охопить туга за батьківщиною, і здається, все б віддав, тільки б додому, вас побачити…
Мати усміхнулась, просяяла, але зараз же зробила серйозне обличчя і промовила:
— Дякуємо вам.
Настрій змінився в нього якось зразу. Він дивився на матір і не розумів, звідки в неї цей шанобливий, боязкий вираз обличчя й голосу, навіщо він, і не пізнавав її. Стало сумно, досадно. А тут ще голова боліла так само, як учора, дуже ломило ноги, і риба здавалася прісною, несмачною, весь час хотілося пити…
По обіді приїжджали дві багаті дами, поміщиці, які сиділи години з півтори мовчки, з витягнутими фізіономіями; приходив у справі архімандрит, мовчазний і глухуватий. А там задзвонили до вечерні, сонце спустилося за лісом, і день минув. Повернувшись із церкви, преосвященний квапливо помолився, ліг у постіль, вкрився тепліше.
Неприємно було згадувати про рибу, яку їв за обідом. Місячне світло непокоїло його, а потім почулася розмова. В сусідній кімнаті, мабуть, у вітальні, отець Сисой говорив про політику:
— У японців тепер війна. Воюють. Японці, матінко, все одно, що чорногорці, одного племені. Під ігом турецьким разом були.
А потім почувся голос Марії Тимофіївни:
— Значить, богу помолившись, ото, чаю напившись, поїхали ми, значить, до отця Єгора в Новохатнє, ото…
І раз у раз «чаю напившись», або «напимшись», і схоже було, неначе в своєму житті вона тільки й знала, що чай пила. Преосвященному поволі, неясно згадувалася семінарія, академія. Років зо три він був учителем грецької мови в семінарії, без окулярів уже не міг дивитись у книгу, потім постригся в монахи, його зробили інспектором. Потім захищав дисертацію. Коли йому було тридцять два роки, його зробили ректором семінарії, висвятили на архімандрита, і тоді життя було таке легке, приємне, здавалося довгим-довгим, кінця-краю не було видно. Тоді ж став хворіти, дуже схуд, мало не осліп і, за порадою лікарів, мусив був покинути все й поїхати за кордон.
— А потім що? — спитав Сисой у сусідній кімнаті.
— А потім чай пили… — відповіла Марія Тимофіївна.
— Батюшко, у вас борода зелена! — промовила раптом здивовано Катя і засміялась.
Преосвященний згадав, що в сивого отця Сисоя борода справді вилискує зеленню, і засміявся.
— Господи боже мій, кара з цією дівчинкою! — голосно промовив Сисой, розсердившись. — Балувана яка! Сиди смирно!
Згадалася преосвященному біла церква, зовсім нова, в якій він правив, живучи за кордоном; згадався шум теплого моря. Квартира була з п’яти кімнат, високих і світлих, у кабінеті новий письмовий стіл, бібліотека. Багато читав, часто писав. І згадалось йому, як він тужив за батьківщиною, як сліпа жебрачка щодня в нього під вікнами співала про кохання і грала на гітарі, і він, слухаючи її, чомусь щоразу думав про минуле. Пробув він там вісім років, і його викликали до Росії, і тепер він уже вікарний архієрей, і все минуле пішло кудись далеко, в туман, наче снилося…
У спальню ввійшов отець Сисой із свічкою.
— Еге, — здивувався він, — ви вже спите, преосвященніший?
— Що таке?
— Та ще ж рано, десята година, а то й менше. Я свічку сьогодні купив, хотів був вас салом змазати.
— У мене жар… — промовив преосвященний і сів. — Справді, треба б щось. У голові недобре…
Сисой скинув з нього сорочку і став натирати йому груди й спину свічковим салом.
— Ось так… ось так… — говорив він. — Господи Ісусе Христе… Ось так. Сьогодні ходив я до міста, був у того — як його? — протоієрея Сі донського… Чай пив у нього… Не подобається він мені! Господи Ісусе Христе… Ось так… Не подобається!
III
Єпархіальний архієрей, старий, дуже огрядний, був хворий на ревматизм чи подагру і вже місяць не вставав з постелі. Преосвященний Петро провідував його майже щодня і приймав замість нього прохачів. І тепер, коли йому нездужалось, його вражала пустота, дріб’язковість усього того, про що просили, за чим плакали; його сердили нерозвиненість, боязкість; і все це дрібне й непотрібне гнітило його своєю масою, і йому здавалося, що тепер він розумів єпархіального архієрея, який колись, за молодих років, писав «Вчення про свободу волі», а тепер, здавалося, весь поринув у дрібниці, все забув і не думав про бога. Закордоном преосвященний, мабуть, відвик від російського життя, воно було нелегке для нього; народ здавався йому грубим, жінки-прохачки нудними й дурними, семінаристи і їх учителі неосвіченими, інколи дикими. А папери, вхідні й вихідні, лічилися десятками тисяч, і які папери! Благочинні по всій єпархії ставили священикам, молодим і старим, навіть їх жінкам і дітям, відмітки з поведінки, п’ятірки й четвірки, а іноді й трійки, і про це доводилося говорити, читати і писати серйозні папери. І просто-таки нема жодної вільної хвилини, цілий день душа тремтить, і заспокоювався преосвященний Петро тільки, коли бував у церкві.
Не міг він ніяк звикнути й до страху, що його, сам того не бажаючи, викликав у людей, хоч і був він тихої, скромної вдачі. Всі люди в цій губернії, коли він дивився на них, здавалися йому маленькими, зляканими, винуватими. В його присутності торопіли всі, навіть старі протоієреї, всі «бухали» йому в ноги, а недавно одна прохачка, стара сільська попадя, не могла вимовити жодного слова від страху, так і пішла ні з чим. І він, який ніколи не наважувався в проповідях говорити погано про людей, ніколи не дорікав, бо було жалко, — з прохачами втрачав самовладання, сердився, кидав на підлогу прохання. За весь час, поки він тут, жодна людина не поговорила з ним щиро, по-простому, по-людськи; навіть старенька мати, здавалось, була вже не та, зовсім не та! І чому, спитати б, із Сисоєм вона говорила не вмовкаючи і сміялася багато, а з ним, із сином, була серйозна, звичайно мовчала, соромилась, що зовсім не личило їй? Єдина людина, яка поводилась вільно при ньому і говорила все, що хотіла, був старий Сисой, який усе своє життя був при архієреях і пережив їх одинадцять душ. І тим-то з ним було легко, хоч, безперечно, це була важка, сварлива людина.
У вівторок після обідні преосвященний був в архієрейському домі і приймав там прохачів, хвилювався, сердився, потім поїхав додому. Йому все ще нездужалось, тягло в постіль; та тільки-но ввійшов він до себе, як йому доповіли, що приїхав Єракін, молодий купець, жертвуватель, у дуже важливій справі. Треба було прийняти його. Сидів Єракін близько години, говорив дуже голосно, майже кричав, і було важко зрозуміти, що він каже.
— Дай бог, щоб! — говорив він, ідучи від преосвященного. — Найнеодмінніше! Залежно від обставин, владико преосвященніший. Бажаю, щоб!
Після нього приїжджала ігуменя з далекого монастиря. А коли вона поїхала, то задзвонили до вечірні, треба було йти до церкви.
Увечері монахи співали стройно, натхненно, правив молодий ієромонах з чорною бородою; і преосвященний, слухаючи про жениха, грядущого в полунощі, і про чертог украшений, відчував не каяття в гріхах, не скорботу, а душевний спокій, тишу і линув у думках в далеке минуле, в дитинство і юність, коли також співали про жениха і про чертог, і тепер це минуле уявлялося живим, чудовим, радісним, яким, мабуть, ніколи й не було. І, можливо, на тому світі, в тому житті ми будемо згадувати про далеке минуле, про наше тутешнє життя з таким самим почуттям. Хто знає! Преосвященний сидів у олтарі, було тут темно. Сльози текли по обличчю. Він думав про те, що от він досяг усього, що було доступне людині в його становищі, він вірував, але все ж не все було ясне, чогось ще бракувало, не хотілося вмирати; і все ще здавалось, що нема в нього чогось найважливішого, про що неясно мріялось колись, і тепер хвилює все та сама надія на майбутнє, яка була і в дитинстві, і в академії, і за кордоном.
«Як вони сьогодні гарно співають! — думав він, прислухаючись до співу. — Як гарно!»
IV
У четвер правив він обідню в соборі, було обмивання ніг. Коли в церкві скінчилася служба і народ розходився по домівках, було сонячно, тепло, весело, шуміла в канавах вода, а за містом доносився з полів безупинний спів жайворонків, ніжний, закликаючий до спокою. Дерева вже проснулися й усміхались привітно, над ними, бозна-куди, тяглося бездонне, неозоре блакитне небо.
Приїхавши додому, преосвященний Петро напився чаю, потім переодягся, ліг у постіль і наказав келійникові зачинити віконниці. В спальні — півтемрява. Однак, яка втома, який біль у ногах і в спині, важкий, холодний біль, який шум у вухах! Він давно не спав, як здавалося тепер, дуже давно, і заважала йому заснути якась дрібниця, що мерехтіла в мозку, як тільки заплющувались очі. Як і вчора, з сусідніх кімнат крізь стіну доносилися голоси, звук склянок, чайних ложок… Марія Тимофіївна весело, з примовками розповідала про щось отцю Сисоєві, а той похмуро, незадоволеним голосом відповідав: «Ну їх! Де ж пак! Куди там!» І преосвященному знову стало досадно і потім прикро, що з чужими старуха поводилася звичайно і просто, а з ним, із сином, ніяковіла, говорила рідко й не те, що хотіла, і навіть, як здавалося йому, всі ці дні, в його присутності все шукала приводу, щоб встати, бо соромилася сидіти. А батько? Той, мабуть, якби був живий, не міг би вимовити гри ньому ані слова…
Щось упало в сусідній кімнаті на підлогу й розбилось; певно, Катя впустила чашку чи блюдечко, бо отець Сисой відразу плюнув і промовив сердито:
— Справжня кара з цією дівчинкою, господи, прости мені грішному! Не настачиш!
Потім стало тихо, тільки доносилися звуки знадвору. І коли преосвященний розплющив очі, то побачив у себе в кімнаті Катю, яка стояла нерухомо і дивилась на нього. Руде волосся, як звичайно, піднімалося з-за гребінця, мов сяйво.
— Ти, Катю? — спитав він. — Хто це там унизу все відчиняє та зачиняє двері?
— Я не чую, — відповіла Катя і прислухалась.
— Ось зараз хтось пройшов.
— Та це ж у вас в животі, дядечку!
Він розсміявся й погладив її по голові.
— Так брат Ніколаша, кажеш, мертвяків ріже? — спитав він, помовчавши.
— Еге ж. Учиться.
— А він добрий?
— Нічого, добрий. Тільки горілку п’є дуже.
— А батько твій з якої хвороби помер?
— Татусь були слабі й худі-худі, і враз — горло. І я тоді захворіла, і брат Федя, — у всіх горло. Татусь померли, дядечку, а ми видужали.
У неї затремтіло підборіддя і сльози виступили з очей, поповзли по щоках.
— Ваше преосвященство, — промовила вона тоненьким голоском, уже гірко плачучи, — дядечку, ми з матусею залишилися нещасними… Дайте нам трошечки грошей… будьте такі ласкаві… голубчику!.
Він теж заплакав і довго від хвилювання не міг вимовити й слова, потім погладив її по голові, торкнувся її плеча і сказав:
— Добре, добре, дівчинко! Ось настане Великдень, тоді поговоримо… Я допоможу… допоможу…
Тихо, боязко ввійшла мати і помолилася до ікон. Помітивши, що він не спить, вона спитала:
— Чи не поїсте супчику?
— Ні, дякую… — відповів він. — Не хочеться.
— А ви, здається, нездужаєте… як я бачу. Ще б пак, як же не захворіти! Цілий день на ногах, цілісінький день — і боже мій, навіть дивитися на вас і то тяжко. Ну. свята не за горами, відпочинете, бог дасть, тоді й поговоримо, а тепер не стану я турбувати вас своїми розмовами. Ходімо, Катечко, — нехай владика поспить.
І він згадав, як колись дуже давно, коли він був ще хлопчиком, вона точнісінько так само, таким самим жартівливо-шанобливим тоном говорила з благочинним… Тільки по надзвичайно добрих очах, боязкому, занепокоєному погляду, який вона побіжно кинула, виходячи з кімнати, можна було догадатись, що це була мати. Він заплющив очі і, здавалося, спав, але чув двічі, як бив годинник, як покашлював за стіною отець Сисой. І ще раз входила мати й хвилину боязко дивилася на нього. Хтось під’їхав до ґанку, як чути, в кареті чи в колясці. Раптом стук, грюкнули двері: ввійшов у спальню келійник.
— Ваше преосвященство! — окликнув він.
— Що?
— Коней подано, пора на страсті господні.
— Котра година?
— Чверть на восьму.
Він одягся і поїхав до собору. Протягом усіх дванадцяти Євангелій треба було стояти посеред церкви нерухомо, і перше Євангеліє, найдовше, найкрасивіше, читав він сам. Бадьорий, здоровий настрій опанував його. Це перше Євангеліє «Нинє прославися син человєчеський» він знав напам’ять; і, читаючи, він часом зводив очі і бачив з обох боків ціле море вогнів, чув тріскотіння свічок, але людей не було видно, як і в минулі роки, і здавалося, що це все ті самі люди, які були тоді, в дитинстві й замолоду, що вони ті ж самі будуть кожного року, а до якого часу — один бог знає.
Батько його був диякон, дід — священик, прадід — диякон, і весь рід його, можливо, аж від часів прийняття на Русі християнства, належав до духівництва, і любов його до відправ, духівництва, до церковного дзвону була в нього природжена, глибока, невикорінна; в церкві він, особливо коли сам брав участь у відправах, почував себе діяльним, бадьорим, щасливим. Так і тепер. Тільки коли прочитали вже восьме Євангеліє, він відчув, що ослаб у ньому голос, навіть кашлю не було чути, дуже розболілася голова, і став непокоїти страх, що він от-от упаде. І справді, ноги зовсім заніміли, так що мало-помалу він перестав відчувати їх, і незрозуміло було, як і на чому він стоїть, чому не падає…
Коли служба скінчилась, було без чверті дванадцять. Приїхавши до себе, преосвященний зараз же роздягся і ліг, навіть богу не помолився. Він не міг говорити і, як здавалося йому, не міг би вже стояти. Коли він укривався ковдрою, захотілося раптом за кордон, нестерпно захотілось! Здається, життя б віддав, тільки б не бачити цих жалюгідних, дешевих віконниць, низьких стель, не почувати цього важкого монастирського запаху. Хоч би одна людина, з якою можна було б поговорити, розважити душу!
Довго чути було чиїсь кроки в сусідній кімнаті, і він ніяк не міг згадати, хто це. Нарешті відчинились двері, ввійшов Сисой із свічкою і з чайною чашкою в руках.
— Ви вже лягли, преосвященніший? — спитав він. А я ось прийшов, хочу вас змазати горілкою з оцтом. Якщо натертись добре, то велика від цього користь. Господи Ісусе Христе… Ось так… Ось так… А я зараз у нашому монастирі був… Не подобається мені! Піду звідси завтра, владико, не бажаю більше. Господи Ісусе Христе… Ось так…
Сисой не міг довго лишатись на тому самому місці, і йому здавалось, що в Панкратіївському монастирі він живе вже цілий рік. А головне, слухаючи його, важко було зрозуміти, де його дім, чи любить він кого-небудь або що-небудь, чи вірує в бога… Йому самому було незрозуміло, чому він монах, та й не думав він про це, і вже давно стерся в пам’яті час, коли його постригли; схоже було, немовби він просто народився монахом.
— Піду завтра. Бог з ним, з усім!
— Мені б поговорити з вами… Все ніяк не зберуся, — промовив преосвященний стиха, через силу. — Адже я тут нікого й нічого не знаю.
— До неділі, будь ласка, залишусь, так тому вже й бути, а більше не хочу. Ну їх!
— Який я архієрей? — говорив далі стиха преосвященний. — Мені б бути сільським священиком, дячком… або звичайним монахом… Мене гнітить усе це… гнітить…
— Що? Господи Ісусе Христе… Ось так… Ну, спіть собі, преосвященніший!.. Чого вже там! Куди там! На добраніч!
Преосвященний не спав цілу ніч. А вранці, годині о восьмій, у нього почалася кровотеча з кишок. Келійник злякався і побіг спершу до архімандрита, потім до монастирського лікаря Івана Андрійовича, який жив у місті. Лікар, огрядний старик, з великою сивою бородою, довго оглядав преосвященного і все похитував головою й хмурився, потім сказав:
— Знаєте, ваше преосвященство? Та у вас же черевний тиф!
Від кровотечі преосвященний за якусь годину дуже схуд, зблід, змарнів, обличчя зморщилось, очі були великі, і він неначе постарів, став менший на зріст, і йому вже здавалось, що він худіший і слабший, незначніший за всіх, що все те, що було, пішло кудись дуже-дуже далеко і вже більше не повернеться, не триватиме.
«Як добре!—думав він. — Як добре!»
Прийшла стара мати. Побачивши його зморщене обличчя і великі очі, вона злякалась, упала навколішки перед ліжком і стала цілувати його обличчя, плечі, руки. І їй теж чомусь здавалось, що він худіший, слабший і незначніший від усіх, і вона вже не пам’ятала, що він архієрей, і цілувала його, як дитину, дуже близьку, рідну.
— Павлуша, голубчику, — заговорила вона, — рідний мій!.. Синочку мій!.. Чого ти такий став? Павлушо, відповідай же мені!
Катя, бліда, сувора, стояла поруч і не розуміла, що з дядечком, чого в бабусі таке страждання на обличчі, чому вона говорить такі зворушливі, сумні слова. А він уже не міг вимовити ані слова, нічого не розумів, і ввижалося йому, що він, уже проста, звичайна людина, іде полем швидко, весело постукуючи паличкою, а над ним широке небо, залите сонцем, і він вільний тепер, як птах, може йти, куди завгодно!
— Синочку, Павлушо, відповідай же мені! — говорила старуха. — Що з тобою? Рідний мій!
— Не турбуйте владику, — промовив Сисой сердито, переходячи через кімнату. — Нехай поспить… Нічого там… чого вже!..
Приїжджали три лікарі, радились, потім поїхали. День був довгий, неймовірно довгий, потім настала і довго-довго проходила ніч, а над ранок, у суботу, до старухи, яка лежала у вітальні на дивані, підійшов келійник і попросив її зайти до спальні: преосвященний наказав довго жити.
А на другий день була пасха. В місті було сорок дві церкви і шість монастирів: лункий, радісний дзвін з ранку до вечора стояв над містом, не вмовкаючи, хвилюючи весняне повітря; пташки співали, сонце яскраво світило. На великій базарній площі було шумно, гойдалися гойдалки, грали шарманки, вищала гармонія, лунали п’яні голоси. На головній вулиці після полудня почалось катання на рисаках, — одним словом, було весело, все благополучно, точнісінько так само, як було минулого року, як буде, напевно, і наступного.
Через місяць було призначено нового вікарного архієрея, а про преосвященного Петра вже ніхто не згадував. А потім і зовсім забули. І тільки старуха, мати покійного, яка живе тепер у зятя-диякона в глухому повітовому містечку, коли виходила надвечір зустріти свою корову і сходилась на вигоні з іншими жінками, то починала розказувати про дітей, про онуків, про те, що в неї був син архієрей, і говорила про це несміливо, боячись, що їй не повірять…
І їй справді не всі вірили.
1902
